17 арка. Стражник в’язниці. Останній, хто вижив.

Перед Арторіасом і Сифом відкрився вид на величезний зал, який служив місцем, де знаходилися варти, щоб провести свій вільний від роботи час. Хоча її було мало, оскільки королівство Олачиль було місцем порядних і освічених людей. Тому клітини деяких камер могли порожніти місяцями і навіть роками. Хоча траплялися і такі індивіди, які все ж таки потрапляли в руки стражникам і просиджували своє перспективне життя за ґратами в’язниці.

Раніше весь зал був завжди оповитий світлом від заклинань школи магії Олачіля і міг випромінювати приємне тепло, що зігрівало душу. Зараз же, більше половини заклинань світла були розвіяні часом і з-за калюж безодні та криків ув’язнених, що вже давно були перетворені на одержимих, це місце більше не викликало теплих відчуттів. Навпаки, воно було поглинене темрявою та стражданням, які впивались у душу і голову всіх, хто тут перебував і не втратив свій розум.

Раптом перед ними пролунав тупіт, порівняний з якоюсь великою істотою на кшталт троля і брязготом металу, який ніби волочився по кам’яній підлозі. І з темряви єдиних великих дверей вийшло велике щось, що віддалено нагадує людей і залізних ланцюгів, що зрослися між собою.

Невідома істота почала свій рух у бік героїв, розмахуючи залізними кайданами, щоб знищити порушників цього місця. Хоч і тварюка була небезпечною на вигляд, але швидкості їй дуже не вистачало, чим скористався Арторіас і Сіф, ухилившись від атаки страшного одержимого, і завдаючи ударів у відкриті від ланцюгів місця, що зрештою звалило монстра, який видав передсмертний крик кількох голосів, мабуть, ув’язнених.

Після перемоги над ще одним одержимим товариші почали проходити вглиб в’язниці, попутно вирізаючи всіх, хто був у них на шляху. І ось, перед ними відкрився вхід в останній пункт їхньої мети – Ущелина безодні, з якої і почалися всі ці проблеми в Олачілі. Але перед тим, як ступити на цю прокляту землю, вони почули щось схоже на людську мову, що доносився з однієї з камер. Зазирнувши всередину, Арторіас побачив страшну картину. Перед ним у темному куту кімнати лежала напіводержима людина, голова якої вже наполовину заразилася впливом безодні.

А. Гей, ти ще в змозі говорити і думати?, – Запитав мечник у чергової жертви безодні.

?. Ви люди? Як давно я вже не чув голос людини, яке полегшення, – з напівлюдським голосом відповів незнайомець, мабуть з напівосліплими очима, адже вважав Сіфа за маленьку на зріст людину.

А. Що сталося в Олачілі? Нам потрібна будь-яка інформація, – підійшовши ближче, сказав мечник.

?. Багато криків… багато крові… старійшини королівства були обдурені і зачаровані. Вони пробудили древнє зло, що було ув’язнено глибоко під землею королівства. Але ж бар’єр, який стримував прірву був знижений і прабатько самої безодні – Манус, зміг почати поширення цієї погані. Але є спосіб зупинити прірву, старійшини встигли мені розповісти про річ під назвою…,- почав говорити незнайомець, як раптом залишок його людського обличчя повністю закрився звичною оболонкою одержимого з червоними, як вогонь, очима і мерзенним сміхом.

А. Чорт, він таки не зміг протистояти впливу прірви промовив Арторіас, дістаючи свій меч.

Одержимий накинувся на мандрівників із звіриною агресією, не даючи вибору мечникові, окрім як розрубати бідолаху навпіл.