16. Початок нового життя

«Драко, якщо твоя пропозиція ще актуальна — я згодна».

Герміона відіслала Мелфою сову з цією коротенькою запискою відразу щойно повернулась додому. Лиш після цього переодяглася і повільно обвела поглядом вітальню, роздумуючи, чим би себе зайняти, поки чекає на відповідь. Нічого годящого на думку не спадало, але, на щастя, і чекати довго не довелось: вже за десять хвилин після відльоту, Глорія — погордлива і величава сова Герміони — впурхнула у відчинене вікно і, суворо дивлячись на господиню, завмерла на підвіконні.

«Коли за тобою зайти?»

Записка Драко виявилася ще коротшою. Всього чотири слова, всього одне запитання, але цього було цілком достатньо, щоб обличчя Герміони розквітло усмішкою. Радісна і окрилена, вона швидко надряпала відповідь.

«Зараз».

Надто великою була ця спокуса. Надто сильно хотіла Герміона пошвидше з ним побачитися. І лиш коли Глорія перетворилася на крихітну темну цятку в небі, Герміона усвідомила, що вона зовсім не готова. Вона не те що речі не зібрала, а навіть не подумала, що має взяти. Збентежено роззирнувшись, Герміона поквапилася до шафи. Встигне. Мусить встигнути. Поки Драко отримає її відповідь, поки збереться сам… Цього часу має точно вистачити, щоб спакувати валізу.

Герміона якраз замислено оглядала вміст шафи, коли пролунав дзвінок в двері. Як, подумала вона ошелешено, невже Драко? Ні, не може бути. Ще ж і чверті години не минуло.

І все-таки це був він.

— Драко… — тільки й вимовила Герміона, розгублено завмерши на порозі і перегородивши йому вхід.

— Так, це я. А ти ніби здивована. І ніби не дуже-то й рада бачити мене… Я даремно поспішав?

Драко широко всміхався, в очах його стрибали веселі чортенята — безсумнівно, він ні на мить не вірив у те, що говорив. Герміона усміхнулася йому у відповідь і відступила вбік.

— Не даремно. І ти чудово це знаєш. Просто я… Я не думала, що ти так швидко прийдеш. Тобі ж, мабуть, теж потрібно було речі зібрати…

І лиш тепер Герміона звернула увагу, що валізи у Мелфоя нема. Навіть чогось хоч трохи схожого на дорожну сумку.

— Все необхідне я можу купити потім, — недбало кинув хлопець, протискуючись біля Герміони в вузенький передпокій її помешкання. Він ковзнув швидким поглядом по скромному інтер’єру, а потім повернувся до неї. Очі його зблиснули. — Я ж казав, що не хочу більше втрачати жодної хвилини, яку може провести поряд з тобою, пам’ятаєш?

Серйозний, без натяку на звичну для Драко насмішкуватість, тон, яким була вимовлена остання фраза, примусив Герміону затримати на мить дихання. Спиною побігли мурашки, в грудях розлилося знайоме тепло. Герміона всміхнулася, і погляд Драко на мить опустився на її губи, а потім знову прикипів до очей. Він ніби запитував дозволу. Герміона відчула, як тепло, що зародилося в грудях, тепер стрімко розтікається по всьому тілу, відчула, як прискорюється стукіт серця. Це була справжня магія — ось так ось палати внутрішнім вогнем від одного його погляду, від подиху, що ледь торкається щоки…

Герміоні страшенно не вистачало його. Вона ясно усвідомила це у ту секунду, коли губи Драко доторкнулися нарешті її губ, коли його руки опустилися на її талію і притягнули до себе. І як лише вона змогла прожити без нього цілий день?

— Я сумував за тобою, — ніби прочитавши її думки, прошепотів він, перервавши на мить поцілунок.

— Я теж… — встигла видихнути Герміона, перш ніж його губи знов накрили її уста, позбавивши можливості говорити.

І як тільки вона жила без нього раніше? Як могла не усвідомлювати, що він потрібен їй? А що було б, якби вона так і не наважилася підійти до нього?.. Подібні думки лякали, тож Герміона міцніше обвила шию Драко руками і постаралася викинути їх з голови. Він тут, він з нею. Вони збираються разом вирушити на відпочинок. То для чого ж думати зараз про те, що могло би бути?

Купити все необхідне пізніше, як планував це зробити Драко, Герміона не могла собі дозволити. Драко наполегливо пропонував зробити це для неї, але і з цим вона погодитися не могла. Тому просто всадовила Драко за свій крихітний кухонний столик, зробила йому чашку запашного трав’яного чаю і продовжила пакувати речі.

Небесно-блакитного кольору купальник, майки, шорти, сонцезахисні креми — все полетіло в невелику на вигляд, а насправді бездонну зачаровану сумочку Герміони. Так дивно було це для неї — збиратися у відпустку… Але ще дивніше було усвідомлювати, що в цю саму мить на її кухні сидить, попиваючи чай і чекаючи на неї, Драко Мелфой. Кілька разів вона навіть забігала туди під якимось надуманим приводом, щоб переконатися, що він і справді там, що вона не збожеволіла від перевтоми і недосипу. А потім поверталася в кімнату і, щасливо усміхаючись, продовжувала кидати в зачаровану сумку все, що могло, на її думку, знадобитися на відпочинку.

— Ну, здається все, — мовила Герміона, заходячи знов до кухні. Всі речі були зібрані, і сама вона вже переодяглася в зручні облягаючі джинси та білий з яскравим абстрактним малюнком топ. Тепер вона була готова. Драко — тим більше. Відставивши вбік пусту чашку, він підвівся і пробіг очима по її стрункій постаті, яку так виразно підкреслював легкий одяг.

— Що тепер? — запитала Герміона, і голос її, здається, схвильовано затремтів: вона помітила той погляд Драко.

— Тепер вирушаємо, — коротко відповів він, все ще не відводячи від збентеженої Герміони захопленого погляду. — Ось тільки вийдемо і можна роз’являтися. Сподіваюся, тобі сподобається місце, яке я обрав для нас.

Замикаючи двері квартири, Герміона усвідомила, що в душі її вирує ціле море таких несхожих між собою почуттів: захоплення і солодке передчуття чогось нового і прекрасного, що обов’язково мало чекати її в найближчому майбутньому; зніяковіння, викликане близькістю Драко і його не дуже скромними поглядами; схвильованість від незвичайності і незвичності всього, що відбувалося — вона все ще не могла до кінця усвідомити, що її життя так сильно змінилося всього за кілька днів.

Подолавши нарешті хвилювання, Герміона справилася з непокірним замком і обернулася до Драко. Він всміхнувся, взяв її за руку, і світ вмить закрутився з шаленою швидкістю — вони понеслися кудись крізь простір. Герміона заплющила очі і міцно стисла руку Драко — не любила вона ці відчуття.

Коли все скінчилося, першим, що відчула Герміона був легкий подих вітерця, який приніс з собою неповторний і ні з чим незрівняний свіжий аромат моря. А потім до неї долинув і голос моря — заспокійливий, монотонний шум хвиль, що раз за разом набігали на берег. Зовсім поруч з її вухом почувся голос Драко:

— Можеш відкрити очі.

Герміона так і зробила, а потім повільно роззирнулась. Справа від них скільки бачили очі простягалася нескінченна морська блакить, а прямо під ногами сяяв золотом у промінні вечірнього сонця піщаний пляж. І нікого більше окрім них двох тут не було, наче всесвіт створив це прекрасне місце спеціально для них. Обернувшись Герміона побачила неподалік великий, красивий будинок з білої цегли з високими вікнами і терасою у формі півкруга. Судячи з усього, це була єдина будівля на найближчі кілька кілометрів.

— Коли я був маленьким, — заговорив Драко, — ми з мамою часто приїжджали сюди відпочивати. А батько… — Він ледь помітно скривився. — Батько завжди був занадто зайнятий, щоб скласти нам компанію. Після битви за Гоґвортс я теж певний час був тут. Мама відправила мене сюди рано вранці відразу після нашої з тобою зустрічі. Тієї зустрічі, уві сні… — Він знову трохи помовчав, вдивляючись кудись вдалину. — Я тоді цілими днями блукав цим пляжем і все думав, думав… Про тебе і про той дивний сон. Точніше, про сни. Все запитував себе, чи ж могло все те трапитися по-справжньому, як ти казала…

— І? — тихо запитала Герміона, хоч і так знала відповідь.

— І нічого, — Драко знов поглянув на неї. — Врешті-решт я вирішив, що мені просто дуже сильно хотілося, щоб все було по-справжньому. І я змирився з думкою, що мені все наснилося. Але в глибині душі я все-одно тебе чекав.

— І дочекався, — всміхнулася Герміона.

— Так, дочекався, — погодився Драко, відповідаючи їй такою ж щирою усмішкою.

— Ох, знав би ти тільки, як страшно було мені підходити до тебе…

— Але ти зробила це, — Драко підступив ближче, ніжно обхопив долонями обличчя Герміони і проникливо заглянув в очі. — Ти змогла. Ти — моя хоробра ґрифіндорка.

Герміона як не силкувалася не могла зрозуміти, всерйоз він це каже чи ні, а Драко, помітивши її збентеженість, весело розсміявся. А потім поцілував. Ніжно, обережно, без поспіху. І стало зовсім неважливо, чи справді він оцінив її хоробрість…

Сонце опускалося все нижче і нижче, вітер ставав прохолодним і поривчатим, а спокійне і ласкаве ще кілька хвилин тому море тепер роздратовано і нетерпляче кидало на берег один за одним високі пінні гребені. Герміона мерзлякувато зіщулилися і обхопила руками свої оголені плечі, шкодуючи, що не накинула зверху кофту.

— Ходімо, — сказав Драко, помітивши її рух. — Вечори тут бувають холодні.

Він обійняв Герміону, намагаючись зігріти, і вони попрямували до будинку. Море позаду них хвилювалося все сильніше, вітер доганяв і сердито шмагав по ногах, по спині. Десь вдалині прогуркотів грім, а від хмар, що враз затягли небо, стало майже зовсім темно. Ще мить і з неба полетіли перші краплі дощу. Герміона зойкнула, а Драко весело розсміявся і крикнув їй:

— Біжімо, бо промокнемо до нитки!

І вони побігли. Безтурботно сміючись, наче діти, тримаючись за руки, і вдихаючи на повні груди ні з чим незрівняний аромат літнього дощу, свободи і щастя.