–

– Ти кохав коли-небудь? – світловолоса дівчина з яскраво підведеними сірими очима мило й трохи натягнуто посміхнулася, через що Чаньоль відвів погляд до вікна, стомлено прикривачи повіки.

Награність, що він бачив в худому, – напевно побачившому чимало дієт, – обличчі, змусила серце знову болісно стиснутися, а надію на щось рідне й далеке померти в сумному плачі душі. Зробивши глубокий вдих, хлопець замислився, а потім раптом тепло посміхнувся власним думкам, втопаючи в рідних спогадах.

– Давно… – нарешті почувся тихий, оксамитовий голос. Пак повільно відкрив очі, спостерігаючи за перехожими в різноманітному легкому одязі, що вирішили прогулятися літніми празькими вулицями, і повільно видихнув, – 6 років тому. Тоді цвіли луги, а сонце пестило своїми оксамитовими променями шкіру, – знов прикривши очі, він трохи кивнув, наче підтверджував правдивість власних спогадів. – Я побачив її, збрираючу ромашки, й зрозумів, що безбожно закохався.

З кожним новим словом посмішка ставала все ніжношою, мимоволі зігріваючи своїм безкрайнім теплом усе навкруги. Саме таким поглядом дивилися на найдорожчих серцю людей. І саме від цього погляду ревносно закололо дівоче серце.

– Її янгольский образ манив своєю чистотою та ніжністю. Вона подивилась на мене й тепло всміхнулась, заправивши русяве волосся за вухо. В якийсь момент я зловив себе на думці, що не думаю ні про що, крім неї… – Чаньоль поправив витончену срібну каблучку й підвів погляд на нову знайому. – Знаєш… в її блакитних очах я бачив ціле небо. І з жахом розумів, що безбожно тону в ньому, не встигаючи зробити навіть маленький ковток повітря.

– А-але… чому ти кажеш так, наче… – Лійон не змогла договорити. Голос затремтів.

Дівчина не знала, що казати, бо здавалося, що слова будуть зайвими. Блискучі від червоного блиску губи здригнулися, і хлопець зрозумів, що дівчина такої відповіді точно не чекала. Пак і сам не припускав навіть думки, що так раптово виплесне емоції, які стільки років ховав в душі, на людину, яку бачив другий раз в житті. Неабиякий інтерес й співчуття так сильно розігралися в мініатюрному тілі, що Лійон не могла знайти собі місця.

– Нам прийшлося розлучитись, – посмішка вмить стала сумніше мелодії самотнього скрипаля осінньої ночі, й дівоча рука здригнулась, дивом втримавши в тонких пальцях склянку бреве. – Я залишив місто й більше ми не бачились.

Погляд зупинився на власних пальцях, що несвідомо перепинали каблучку, яка постійно хвилювала лагідні почуття. Подумки Чаньоль був не тут. Він був із нею. З тією, хто подарувала незабутній місяць й залишила на серці відбиток, котрий жодна людина не мала змоги зтерти.

Та чи потбрітно це було взагалі?

– Але якщо ти кохав, навіщо покинув? – Лійон відставила багатостраждальний стакан, кусаючи губи.

Вони наче говорили різними мовами. Дівчина не розуміла Чаньоля зовсім. Кім завжди вважала: якщо кохаєш – будь поряд і ніколи не відпускай. Навіщо кидати, а потім страждати після цього?

Тільки кохання було набагато складнішим, і, на превеликий жаль Чаньоля, він це не просто розумів, а відчув власним серцем.

– Через те і покинув, – така неоднозначна відповідь вибила дівчину з колії.

Лійон втратила суть і, як не намагалась, знайти заповітної ниточки, яка могла б допомогти розставити все по своїх поличках, не змогла. Заплутаний клубок думок, не піддавався ніякому контролю, з кожною секундою стаючи все більшим. Але, дивлячись на Чаньоля, дівчина розуміла одне: сенс висловлювання був набагато простішим, ніж здавалося на перший погляд. Просто зрозуміти його могли лише ті, хто кохав по справжньому.

– І все одно не розумію, – дівчина нарешті наважилася заговорити, відправляючи до рота маленький шматочок шоколадного тістечка. – Якщо ви кохали одне одного, навіщо ти поїхав? Вона ж сто відсотків страждала й турбувалася!

Якщо ви кохали одне одного…

Ці слова різали без ножа. Чаньоль точно знав, що вона не страждала. Напевно, навіть ні разу не згадала про нього. Ким він був в її житті, насиченому пригодами й різноманітними людьми? Звичайним тимчасовим жителем мотелю, який тримала її сім’я? Пак навіть не встиг зізнатися в своїх почуттях, хоча мріяв залишитися в тому маленькому містечку на решту життя. Тільки заради неї. Заради тієї, хто…

– Вона… – Пак не знав, чи хоче далі продовжувати діалог, – вона обрала не мене.

На цій фразі все стало на свої місця. Чомусь тільки зараз Лійон зрозуміла, наскільки боляче було Чаньолю, бо за сумною посмішкою й лагідним поглядом тепер можна було розгледіти невимовну тугу. Неабийкий біль впереміш з безмежним коханням, які потребували виходу, змусили заьримати подих. Цих почуттів та емоцій було так багато, що Кім на хвильку здалося, наче ще секунда, й вона захлинеться.

А Пак мовчав, давно загубившись у спогадах. Він сказав все, що міг, знов оголовши загоєну рану. Прикусивши нижню губу, хлопець опустив голову й тихо зітхнув.

Лишень десь вдалині, на підкірці, звучав мелодійний сміх із далекого минулого, в той час як самотнє сучасне приголомшувало тишею.