14. Міністерський парк

Герміона спостерігала за Драко вже, мабуть, хвилин з десять. Вона навіть ворухнутися боялась, щоб не видати себе. Герміона чудово розуміла, що рано чи пізно їй доведеться розкрити свою присутність, адже саме для цього вона і прийшла сюди — зустрітися з ним. Але нехай це станеться хоч трішечки пізніше. Поки що Герміона не була готова. І тому вона просто продовжувала мовчки спостерігати, схована за велетенською статуєю Мерліна, а для певності ще й укрита розілюзнювальними чарами.

А Драко тим часом, зчепивши за спиною руки, неквапно прогулювався алеєю. На його незворушному обличчі Герміона, як не намагалася, не могла розгледіти навіть тіні хоч якихось емоцій. Жодного натяку, жодної підказки, жодної можливості зрозуміти, про що він зараз думає, що відчуває. Чи знає, хто написав записку, хто призначив йому зустріч? Як же Герміоні хотілося дізнатися, що коїться зараз в його голові, ще, мабуть ніколи в житті вона так не шкодувала, що не володіє мистецтвом виманології… Але, як би там не було, варіант у неї лишався тільки один: перестати ховатися. Улучивши момент, коли Драко був до неї спиною, Герміона скинула чари і вийшла з-за статуї. Вона попрямувала до хлопця, пропалюючи йому спину напруженим поглядом і невтомно нагадуючи собі подумки, що вона ґрифіндорка, що це зовсім не та ситуація, в якій мають губитися випускники левиного факультету. Однак тремтячі коліна наполягали, що ситуація саме та.

— О, Мелфой!.. Оце так зустріч! — вигукнула чомусь Герміона, щойно Мелфой розвернувся в її бік, і завмерла, здивована своїм вчинком. Для чого вона це зробила? Кому потрібна ця вистава? Невже вона всерйоз зібралася вдавати, що опинилася тут випадково? Він же не повірить… Та й не потрібно, щоб вірив! Вона прийшла, щоб раз і назавжди покласти край своїм душевним метанням, щоб з’ясувати істину, якою б вона не була.

— Ґре-е-ейнджер, ну треба ж… — насмішкувато протягнув Мелфой, злегка примружившись, і серце Герміони шугонуло кудись вниз. — Тобто, це не твоє, я правильно зрозумів? — Він дістав з кишені знайому Герміоні серветку і демонстративно помахав нею в повітрі.

Герміона кинула на серветку короткий погляд і швидко, перш ніж бажання відпиратися до останнього стало нездоланним, видихнула:

— Моє…

Вона примусила себе витримати його погляд і не відвести очі. Вона відчувала, як спалахнули її щоки, відчувала, як тіло скував страх, але продовжувала дивитися. Ось і настала мить істини. Зараз вона все дізнається. Запитання лише в тому, чи принесе це полегшення?

Спершу Мелфой видавався здивованим. Незрозуміло було лише, чи самою відповіддю, чи тим, як швидко Герміона зізналась. Потім в його очах зблиснула іскра недовіри, за нею промайнула тінь сумніву: він, здавалося, хотів щось сказати чи запитати, але передумав. Замість цього ступив кілька кроків вперед, до Герміони. Він подолав рівно половину шляху, що розділяв їх, і зупинився, запитально дивлячись на Герміону. І тоді крок вперед зробила вона… Герміона всім своїм єством відчула: саме це вона мусить зараз зробити, саме це буде правильним. Вона йшла, і серце її билося все гучніше, всі відчайдушніше. З кожним кроком вона була все ближче й ближче до нього… І до відповідей.

Герміона зупинилася прямо перед Драко, несміливо підняла голову і відразу наткнулася на його пронизливий погляд. Обличчя хлопця при цьому лишалося абсолютно непроникним, і вона знов — достоту як в той вечір, коли вони опинилися наодинці в шкільному коридорі (якщо це справді було…) — не знала, чого їй очікувати. Що він зробить? Відштовхне, підніме на сміх чи… О, вона навіть повірити боялася, що якесь «чи» для них все ж існує… Руки зрадницьки затремтіли, видаючи схвильованість, і Герміона поквапилася сховати їх у кишені, але вона готова була присягнутися, що від Мелфоя ця дрібниця не укрилася. Він все бачив, все розумів, без сумніву. Але нічого не робив. Просто стояв і продовжував вже, здається, вічність свердлити її пильним поглядом. Чому ж так, Драко? Чому?..

Герміоні вже почало здаватися, що вона більше не витримає цієї внутрішньої напруженості, і саме тоді Драко, ніби відчувши її стан, нарешті слабо всміхнувся і, простягнувши руку, ледь відчутно провів прохолодними пальцями по її палаючій щоці. Майже так, як тоді, в скромному готельному номері в Гоґсміді… Серце Герміони забилося сильніше, затріпотіло, а розум поглинули солодкі спогади… То невже ж вони таки були справжніми? Невже вони дійсно належали їм обом, а не одній лише Герміоні? Вона все ще не сміла у це повірити. А в наступну секунду рука Драко Мелфоя сковзнула з її щоки на потилицю, примусивши серце загупотіти ще схвильованіше — надто добре знала вона вже цей його рух… А ще за мить він її поцілував.

І світ навколо ніби розтанув.

Не було більше вечірнього парку, не було легенького вітерцю, що лагідно гладив її обличчя ще мить тому. Були лиш губи Драко, його пальці у волоссі… А головне — було розуміння, що на цей раз все по-справжньому. І саме воно п’янило сильніше від усього іншого. Саме завдяки йому Герміона почувалась такою легкою, майже невагомою… Такою щасливою… І коли Драко нарешті трохи відсторонився, щоб заглянути їй в очі, Герміона не стримала радісну усмішку, але вже за мить щось в виразі його обличчя змусило її насторожитися. Напруженість. У погляді. Чому? Що непокоїть його?

— Це знову сон, так? — прошепотів Драко до болю приречено і смиренно, і серце Герміони стислося: то ось які думки в його голові…

— Ні, — гаряче зашепотіла вона. — Ні, це не сон!

Їй аж подих перехоплювало від емоцій. Її огортала радість від усвідомлення того, що все сталося насправді: Драко пам’ятає, значить, їй не наснилося! Але разом з тим безпросвітна туга, що аж бриніла в його погляді, передавалась їй і затьмарювала цю чисту радість. Як інакше, адже його туга — це і її туга. Його біль — її біль. Тепер було так.

— Ні? — з недовірою в голосі перепитав Драко.

— Ні… — знов запевнила Герміона і всміхнулася йому. Робити це тепер було легко. Драко більше не здавався чужим і неприступним, навпаки, він раптом став таким рідним і близьким, таким потрібним… І, мабуть, саме через це наступні слова так легко злетіли з її уст: — Ти просив, щоб я прийшла. І ось я тут.

Якийсь час Драко ще продовжував дивитися на неї з сумнівом.

— І ти не зникнеш, коли я прокинусь завтра вранці? — запитав він нарешті.

— Не зникну. Я буду поруч з тобою завжди, — прошепотіла Герміона, але сама відразу ж злякалася своєї самонадіяності і швидко додала: — Якщо ти захочеш, звичайно.

— Я захочу… — прошепотів Драко, так наблизивши знову своє обличчя до її, що його подих ковзнув по її щоці. Продовжувати в таких умовах розмову було нелегко. Замість цього хотілося просто податися трохи вперед і доторкнутися його губ своїми… Відчути їх смак, розчинитися у відчуттях і забути про все на світі… Але ні, було дещо, про що не можна було забувати. Дещо дуже важливе. Асторія Ґрінґрас.

— А як же Асторія? — пискнула Герміона слабким, неслухняним голосом і відступила на крок назад: так було легше протистояти бажанню доторкнутися до Драко.

— Асторія? — перепитав він таким тоном, ніби взагалі не розумів, яке вона має до них відношення, але потім, видно, пригадав і нахмурив брови. — Забудь про Асторію. Це була всього лиш взаємовигідна для наших родин угода. Але мене вона більше не влаштовує. Я завтра ж розірву заручини. Чи, якщо хочеш, можу й сьогодні.

— Ні, не обов’язково сьогодні, — квапливо заперечила Герміона. Вона почувалась розгубленою. Вона була певна, що Асторія виявиться серйозною перешкодою. Дуже серйозною, може, навіть, нездоланною. Бо як інакше, якщо дійшло аж до заручин?.. Тож тепер вона просто не могла повірити, що все може обернутися ось так. — Але ж… що скажуть твої батьки? Хіба вони дозволять?

Драко ще більше насупився.

— Ґрейнджер, — почав він, навіть не намагаючись приховати роздратування. — Мені двадцять один. Останні чотири роки я керую сімейним бізнесом і роблю це, маю зізнатися, досить непогано. Батько, наскільки мені відомо, моїми успіхами задоволений. Він навіть матері писав, що пишається мною, уявляєш собі таке? А ще писав, що боїться уявити, що трапилося б, якби я не взяв вчасно справи під свій контроль… Тож навряд чи він стане заважати мені жити так, як я вважаю за потрібне. Йому немає ким мене замінити — нема інших Мелфоїв. А сам він навряд чи зможе взятися до справ протягом найближчих ста років…

Все це звучало досить правдоподібно, хоч і цинічно. Люціус і справді ніяк не зможе ні повернутися до справ, ні завадити сину робити, що той побажає, тому що сидить в Азкабані… Але ж є не тільки Люціус.

— А Нарциса?..

— Мама завжди повторювала, — нетерпляче обірвав Герміону Драко, — що нічого іншого на світі не бажає так сильно, як бачити мене щасливим. Ось і матиме можливість довести це.

Більше запитань у Герміони не знайшлось. І Драко явно був радий цьому.

— Давай з’їздимо кудись разом на тиждень чи два, — запропонував він трохи згодом, коли вони, тримаючись за руки, неквапно прогулювалися парковою алеєю.

— Куди? — повернула до нього голову Герміона і мимоволі замилувалася в черговий раз його витонченим профілем. Невже вона нарешті може робити це відкрито? Невже не потрібно більше приховувати від нього (і від себе) свої почуття? Звикнути до цієї думки було непросто.

— Куди завгодно, — відказав Драко, не помічаючи її погляду. — Не море. В гори. Та хоч в Антарктиду, якщо забажаєш.

— Я люблю море, — зізналась Герміона.

— Тоді вирішено: море, — Драко зупинився і повернувся до неї. Усміхнувся. Нарешті радісно і безтурботно. — Їдемо завтра? Зранку я владнаю все, що потрібно, і можемо вирушати. Поки повернемося, всі, думаю, встигнуть змиритися з новинами, які я повідомлю перед від’їздом.

Герміона спантеличено дивилась на нього — окриленого, збудженого, — і її огортали суперечливі почуття. З однієї сторони, вона дуже хотіла сказати «так». Вона хотіла поїхати з ним. На море, в гори, на край землі — не важливо. Головне — з ним. Але ж… Вона не може. Точно не завтра. Завтра Герміона має працювати. Вона не може просто взяти і піти і відпустку без попередження. А навіть якщо попередить, хіба її відпустять так просто? Хто робитиме її роботу, поки вона буде відпочивати? Вона, чесно кажучи, вже й не пам’ятала, коли останній раз була у відпустці. Щоправда, їй і не хотілося ніколи. Дотепер… А зараз Герміона, здається, готова була вмить все покинути і поїхати з Драко.

Але ні, вона не може. Не зараз. Це буде вкрай безвідповідально, вона просто не може так вчинити, не може підвести весь свій відділ. Саме це і сказала, опустивши очі, Герміона Мелфою наступної миті. Вона була певна, що Драко, який, здавалося, всерйоз загорівся цією ідеєю, не зрозуміє її. Розізлиться. Чи образиться. Чи все відразу. Але він лише тяжко зітхнув, а потім витиснув з себе усмішку і з удаваною безтурботністю мовив:

— Звичайно, я все розумію. Але, сподіваюся, хоча б годину-другу для побачення ти зможеш завтра викроїти у своєму щільному розкладі? — І зовсім тихо додав: — Не хочу більше марнувати даремно  час, який можу провести поруч з тобою.

Всміхнувшись, Герміона кивнула. Вона була безмежно вдячна йому за розуміння.

А ще вона була безмежно щаслива.