Час

Ґу Юнь не пам’ятає, в котру мить це відбулось.

В який момент Янь-ван – талановитий молодший брат імператора, що не знав в цьому житті імли поразок і гіркоти осоромлень, Лі Мінь, володівший у вустах Лунаня нудотним зверненням «А-Мінь»; загадковий четвертий принц достославної імперії Великої Лян й інше, інше, інше. В яку мить він… його яхонтовий Чан Ґен став таким.

Не все в світі можливо.

Епоха дзилюдзіня породжувала хаос та беззаконня, порядок та процвітання, зневіру та занепад, свята та прориви. Однак не могла вона породити чистих обіцянок та щирих надій. Ґу Юнь міг би переламати ноги будь-кому, хто орудував подібним апартом, да від себе біг він вдвічі швидше всіх інших, ховаючись в тіні важкої броні. Аньдінхоу здавався ротозеєм, вважаючи, що ніхто не здатний позбавити крил ворона, що злетів у небо особистою волею. Однак, за бездумною грою в чехарду з відбитками цих думок у свідомості він і не помітив, як сам став тим, хто викликав пекучу суміш липкої тривоги і гострого гніву. Він упустив мить, що позбавила його крил.

Якби він лише міг повернути час назад… Чим тоді все мало би шанс закінчитись?

Він би не воював? Помер би на полі битви ще в підлітковому віці? Юань Хе здійснив би свій кривавий задум? Чи… він би не зустрів Чан Ґена?

На світ його опускалися останні сутінки. Небосхил залізних відливів понуро потупив погляд, дим тонув в його глибині, криючи в собі життя тисяч, десятків тисяч жертв обставин. Витончений та стійкий бамбук змарнів, розпадаючись на міріади уламків від мізерного пориву вітру. Ворота колись відвідуваного храму заперечували свою причетність до в’язких подій останніх днів. Свинцевий попіл відтепер забутих вулиць розпорошувався по руйнівній столиці, ховаючи під собою спогади пекуче-теплі та мертвенно-крижані.

Місто палало.

– Це не ти, Чан Ґен, – серце Ґу Юня билося десь у горлі.

Фей Лянь гнівався: порушивши спокій зникаючого страху, він розлюченим поривом північно-західного вітру знов розпалив велетенське полум’я відчаю, що розпростерло свої обійми не лише зовні, але й всередині свідомості людей.

– Я переламаю тобі кінцівки, якщо ти не зупинишся зараз же, – на жаль, він розумів, що не мав і шансу.

У маніакальному запалі люди, які знайшли нарешті причину жити, болючіше за все розлучаються з нею знов. Крижаний осад – чи то туман, чи то ісгар, спускався на палаюче місто. Ніхто більше не збирався, торгуючись, гасити чужий вогонь.

– Я прошу, давай знайдемо інший спосіб, а я збережу твоє життя, – озноб перераховував його кістки.

З неба полився переливчастий іхор, та в жилах більше не кипіла кров ані від зною, ані від їдких наслідків. Залишився лишень огидний холод, що заповнив горище свідомості запахом мертвічини. «Невже ти взагалі не вдостоїш мене відовіддю?»

Великий маршал, отримавший сотні смертоносних перемог, не мав права на помилку. Сьогодні він програв вперше і востаннє. Стоячи на колінах поруч коханого – серце його проросло червоними квітками гібіскусу, а свідомість билася в азартній істериці – бути може, пощастить побачити в погляді його аномалію?

Але очі його були абсолютно звичайними.

– Але ж я кохаю тебе…

– То ж?

– Прошу, дозволь мені…

– Йди, Ґу Юнь.

Однак він прийняв цю відповідь. Колюча печаль перебирала його ребра. «Пробийте діру – душа проситься назовні!»

Дощ посилювався. Калюжі, віддзеркалюючі силуети кістлявих дерев, пофарбувались червоним.

Якби він лише міг повернути час назад…