13

Оглядаючись назад, він згадував тільки втому. Не типове сільське дитинство у багатодітній родині, не початок життя у великому місті, навіть не першу дозу і найгірший бед-трип. Він згадував неможливо важкі повіки і ніби свинцем залите тіло. Він згадував, як за інерцією розплющував очі кожного дня і не бачив сенсу вставати з ліжка. Він згадував… і бачив в очах навпроти дзеркальне відображення своїх спогадів.

Поцілунок. Микита думав про нього так давно, що майже не бачив різниці між своїми фантазіями і реальністю. Язик впевнено ковзав по губах — напіврозтулених, але надто інертних, щоб вважати це заохоченням. Руки притискалися до закам’янілого тіла, трималися за міцні плечі. Влад не цілував у відповідь, але й не відштовхував, що так сильно було схоже на…

 

— Я тобі подобаюся, — Микита відсторонився зовсім трохи, заглядаючи в обличчя.

 

Влад не витримав й сіпнувся, нервово кліпаючи. На такій відстані надто легко уявлявся рідний колір волосся, кучері, величезні блядські очиська. Гріднєв з Санею, насправді, мали не багато спільного, але підсвідомість ніби спеціально підкидала асоціації, змушуючи одночасно відчувати і відразу, і щось до біса схоже на збудження. Від суміші почуттів шлунок стискався, погрожуючи блювотною тривогою.

 

— Звідки такі думки? — Влад намагався й далі тримати образ незацікавленості, хоч і здогадувався, що Микиту легко не обдуриш.

 

— Не настільки ж ти дурний, щоб лівим людям все, без розбору, дозволяти.

 

— Ти мене ніби й не ґвалтуєш.

 

“Все, що без дозволу — ґвалтування”, — ліниво пронеслося в голові Микити. Не його слова, до речі, — Гоші. Гріднєв їх не озвучив, не бачив змісту сперечатися з кимсь таким мертвим на дні зіниць.

 

— Значить, будь-хто може підійти й засмоктати тебе поглибше?

 

— Значить, в тобі я не бачу небезпеки, — Влад невиразно смикнув кутиком рота, незадоволений власними реакціями. Він намагався говорити спокійно, але тіло видавало його з тельбухами, розкривало напругу, з якою він тримав свої шматочки разом, вкупі, ніби так і треба.

 

— Кожен має потенціал. Не кожен ним користується.

 

— Між нами двадцять з лишком сантиметрів різниці в зрості та кілограм сорок у вазі. Я можу прихлопнути тебе долонею до найближчої стіни і розмазати.

 

— Але ти цього не зробиш.

 

— Не зроблю, — кивнув Влад, дозволяючи Микиті обійняти його за шию знову. Неправильність, неприродність того, що відбувалося, била по нервових закінченнях, викликаючи легке тремтіння, але Жуков вперто боровся з власними рефлексами, змушуючи Микиту тиснути у відповідь сильніше.

 

— Чому?

 

— Тому що кожен має потенціал, але не кожен ним користується?

 

— Я тобі подобаюся, — повторив Гріднєв. Він дряпнув пальцями чужу потилицю, знав, що Владу подобалось.

 

— Ти мені декого нагадуєш, — напівправда, бо просто погодитися він не міг: впертість, здавалося, народилася раніше за нього й відчайдушно душила за кожне чесне слово.

 

— Пахне інцестом, — Микита зморщив носа.

 

Влад вирячився, ніби привида побачив. Цілу мить він був впевнений, чиє ім’я вислизне з вуст Гріднєва.

Саня.

Влад любив його так, блядь, сильно, що не міг навіть уявити його — майже брата — в контексті сексу. А ще не міг не згадувати, як багато років тому вдавлював хлопця у дверцята холодильника, цілуючи грубо й насильно. Напад нудоти підступив до горла кислою грудкою, поки мозок відчайдушно шукав вихід з власноруч зробленої пастки.

 

— Гей, ти чого? — Микита бачив паніку, що наростала, але не міг зрозуміти її витоків. Він хотів тільки підкреслити, які вони між собою схожі, які однакові в своєму саморуйнуванні. Причини й сенси стиралися, залишали здерту до м’яса шкіру там, де був колись здоровий глузд; робили хлопців ідентично травмованими.

Микиті хотілося обхопити чуже лице руками і кричати, дивлячись прямо в очі: “Я так, до біса сильно хочу, щоб це закінчилося!”. Він був певен, що Жуков його розумів, але натомість бачив тваринний страх, упакований в оніміле, ніби забетоноване, тіло.

Зв’язок між ними обірвався. Влад не вписувався в очікування, що на нього навішували, розпадався на крихти в черговій кризі, чіпляючись за свої особисті, нікому не зрозумілі тригери. Микиту це скоріше бісило, ніж заохочувало, бо ламати з роками стає нудно. Будувати огидні, нестійки зв’язки на фоні спільного горя — куди веселіше.

 

— Ох, який ти все-таки проблемний, — Гріднєв видихнув стомлено, закрив Владу очі долонею, змушуючи сконцентруватися, дозволити голосу пробитися крізь білий шум, що наростав у вухах. — Давай, бідосю, вдихай-видихай…

 

— В мене немає, блядь, панічної атаки, — Жуков струсив чужу руку й торкнувся пальцями перенісся, ніби поправляючи окуляри.

 

— Ні? — перебільшене здивування робило ситуацію дещо абсурдною.

 

— Ні.

 

— Ну тоді не сіпайся так, коли в нас справи до інтиму йдуть, — хлопець пирхнув, копіюючи нервовий жест Влада. — Це ж не лінзи — корекція? Давно зробив?

 

— В грудні. І хто казав про інтим?

 

— Ти, коли практично погодився, що я тобі подобаюся?

 

Влад хотів закрити тему. Неправильні асоціації й огидні думки руйнували спокій в голові і змушували вести боротьбу за кожен ковток повітря.

 

— А давно в тебе це? — Жуков витримав невеличку паузу, перш ніж перелічити. — Депресія? Якийсь розлад? Біполяр очка? Кожна мамина черешенька зара вигадує собі хвороби, але ж ми з тобою знаємо, — він нахилився трохи ближче, щоб не пропустити жодної емоції на обличчі. — Це — точно справжнє.

 

Він ненавидів бути вишкребком, що тисне пальцем у свіжі рани, випробовуючи на міцність шви, але з людьми на кшталт Гріднєва інакше не можна. Такі, як буде нагода, зжеруть одним рухом — і щелепа не клацне. Влад мусив берегти від стороннього втручання те, що залишилося у голові після років спроб вбити себе якомога повільніше.

 

Легкий флірт й провокуюча усмішка Гріднєва змінилися на щось, що Жуков часто бачив у відображенні дзеркала. Порожнеча. Злість, спрямована на будь-кого, хто примудрився підібратися досить близько, щоб бачити крізь туман суміші реакційних наркотиків.

Микита раптом чітко побачив спільні риси між Владом та загальмованим казна-чим, що той називав другом. Вони обидва з якихось причин надто гарно розбиралися в надломах крихкого людського мозку. Вони обидва розмовляли з ним так, ніби знали якусь таємницю, приховану десь глибоко у його голові. І Микита це ненавидів, ненавидів так щиро й сильно вперше за довгий час.

 

— Зна-а-аєш… — простягнув хлопець з дуже недобрим виразом обличчя. — Я достатньо давно живу на світі, щоб знати: не боїться чужого потенціалу тільки той, хто власний не раз вже показував на практиці.

 

— Цілком можливо, — смикнув плечами Влад, сподіваючись, що Гріднєву вистачить інстинкту самозбереження замовкнути і не провокувати його. Але Микита не боявся, Микита жадав крові й насилля.

 

— В такому випадку не думай, що жалюгідні спроби стерти свої кордони можуть якось спокутувати провину. Жертвам зґвалтувань сильно поїбати на те, що ґвалтівник віддає добровільно. Помста працює, тільки якщо квіточку зірвати силою, — кажу з власного досвіду.

 

— Я нікого не ґвалтував, придурку, — Жуков звучав надто шоковано, щоб йому не вірити.

 

— Що ж тоді змусило тебе стати таким жалюгідним? Я майже впевнений, що… — монолог обірвався: Влад міцно притиснув долоню до балакучого рота, щоб хлопець не встиг наговорити ще більше.

 

— Не обманюйся, будь ласка, моєю лояльністю, — лють перемішувалася з тим жахливим відчуттям небезпеки й тиску, що він отримував від спілкування з Микитою. Стримуватися було до біса складно. — Якщо ти мене провокуватимеш, я відповім. Можеш не сумніватися, моїх знань в психіатрії вистачить, щоб виїбати тобі мізки.

 

***

 

Ідея знайти Гошу після настільки інтенсивної розмови здавалася надто солодкою, щоб не втілити її у реальність. Кров кипіла під шкірою, залишаючи рум’яні плями на зазвичай блідих щоках. Микита пробирався крізь натовп до виходу для персоналу, перевіряючи, чи не загубився десь по дорозі його квиток у веселий вечір. Пальці намацали маленький зіп-пакет і заспокоїлися.

 

— Гей, манюню, ти… — почав хлопець, побачивши Гошу у коридорі, але одразу замовк, коли запримітив трохи далі карикатурну сцену з типового ромкому. Того самого, про старшокласників, де у фіналі головна антагоністка залишається осторонь, спостерігаючи здалеку за щасливим кінцем, який не її. Кравець злодієм не був — Микита точно знав. Кравець був доволі простою людиною в доволі складних життєвих обставинах. Але хіба це мало значення? Все одно Артурчика сьогодні любитиме раком Бічков, яким би вишкребком він не був насправді.

 

— Я дзвонив. Мої запасні ключі від гримерки в тебе? — пробурмотів Гоша. Спокійно, але надто стримано для себе “нормального”. Гріднєв мить уважно оглядав друга, мружачись, щоб блискітки на очах та обличчі перетворились на сонячні промені під штучним світлом.

 

— Вони десь у охорони, — промовив Микита і раніше, ніж Кравець встигнув навіть сіпнутися, продовжив. — Але вони тобі не треба.

 

Гоша підняв графічно промальовані брови у німому запитанні. Справа від нього чулися балачки балету: хлопці на ходу змивали грим вологими серветками, із захопленням обговорювали шоу… Наземников притулився спиною до стіни, фліртуючи з Бічковим. Май дзвінко сміявся, привертаючи до себе зайву увагу. Гоша заскрипів зубами і відвернувся.

Це вже не ревнощі. Їх взагалі не було, проте була образа: за розставання, за секс з Бічковим. Технічно ніби й не зрада, але від підміни термінів боліло не менше. Тож тепер, через кілька місяців намагань грати у саморефлексію, Гоша розумів, що не відчуває нічого, окрім злості за зачеплену гордість і розчарування. З усього безмежного вибору, що мав Наземников завдяки грошам і зовнішності, він щоразу обирав той варіант, що зачепить найсильніше, навіть не приховуючи, що робив то спеціально.

 

— Поїхали до мене? — голос Микити знову прив’язав хлопця до реальності. Думки розсмоктувалися, залишаючи знайомий неприємний осад на корені язика. Гоша обмірковував пропозицію майже хвилину, аж поки не видихнув особливо галасливо і не кивнув. — Тоді викликай таксі.

 

 

Усе, що відбувалося, не було цілком запланованим. Запланована випадковість, якщо точніше, вміння підлаштуватися під обставини й вичавити максимум з доступного мінімуму.

В машині вони їхали (,) розмазані по різні боки заднього сидіння, роздивляючись засніжені пейзажі вечірнього міста. Його заполонили банери й прикраси до дня святого Валентина: сердечки, гірлянди, романтичні написи на рекламних щитах. Гріднєв бачив певне глузування в святкуванні, що так сильно відрізнялося від попелища на місці серця Гоші. Зухвалий і гострий, він робив вигляд, що не потребує підтримки, але на ділі був втіленням самобичування, загорнутим в смішну гордість. Вмре, але в слабкості не зізнається.

 

— Ти мені декого нагадуєш, — подав голос Микита, простягаючи руку до хлопця, щоб торкнутися пальцями коліна, ніби перевіряючи, наскільки Гоша змерз. Той їхав, вдягнувши зверху на концертний боді одну з курток, що тримали в гардеробі на вішаку для забутих речей. Голі ноги тремтіли навіть в добряче прогрітому авто, вкрита шимером шкіра відблискувала у світлі фар і світлофорів.

 

— Скажи, що Мая, і я вб’ю тебе.

 

— Та ні, — усмішка плавно з’їхала з обличчя, вуста трохи розтулилися, обпалюючи язик сухим повітрям. Він відчував себе надто перевантаженим розмовою з Жуковим, надто м’яким під затихаючою дією мету. Він танув і розтікався, концентрувався виключно на сиротах, які викликало будь-що, що торкалося шкіри. — Ви з Владом. Обидва любите перетворювати голову на пекло замість того, щоб попросити допомоги, бо не даєте ради.

 

— Я не… — Гоша завис на секунду, коли долоня Микити лягла на коліно і ковзнула вище настільки, наскільки дозволяла відстань між ними. — Це, типу, зваблення зара чи що?

 

— А сам як думаєш?

 

— Думаю, що не настільки жалюгідний, щоб давати мені в якості благодійності, — він недбало відмахнувся від чужої руки і глянув у вікно: на щастя, вони вже під’їхали.

 

Микита вивалився з машини на ватяних ногах, спостерігаючи, як Кравець намагався дістатися під’їзду в своєму пафосно концертному взутті через весь цей сніг, покритий блискучою скоринкою льоду. Надзвичайно кумедне видовище, що змушувало груди тремтіти від сміху і ледь стримуватися, щоб не штовхнути Гошу. Було б цікаво подивитися, як він балансуватиме в повітрі, щоб врешті-решт все одно впасти.

 

“Він до біса гарний”, — думка нарешті набула форми і допомогла вибудувати наміри.

 

— Гей… Маргоню? — вони вже встигли дійти до ліфту, коли Гріднєв нарешті склав в купку достатньо мотивації, щоб почати рухатись. Гоша у відповідь мугикнув, уважно роздивляючись низку матюків на стіні біля кнопок з цифрами поверхів. — Щодо “відсмоктати” я не жартував.

 

— Це ти дарма, жарт вийшов непоганий.

 

— Маргоню, — Микита зробив крок, щоб наблизитися. — Гей…

 

— Ну чого тобі? — Кравець обернувся і ледь не в’їхав в уста Микити власними. — Припини до мене липнути.

 

— Тобі не подобається? — хлопець мазнув губами по щелепі, залишив дотик на щоці. Гоша у відповідь роздратовано закотив очі, легенько друга від себе відпихуючи. — Ні?

 

— Подобається, — чесно відповів Кравець, але відштовхувати не припиняв. — Але мені це непотрібно.

 

— Тобі не потрібен секс?

 

— Мені не потрібна жалість.

 

— А є привід тебе жаліти? — усмішка залоскотала шкіру. — Непристойно багатий Пінокіо вже не знає, з якого боку підійти, щоб привернути твою увагу. Ти тут єдиний, хто жаліє себе.

 

— Я не…

 

— Доведи мені. Доведи, що я не правий, — Микита притиснувся обвітреними губами до шиї під вухом. Його голос: тихий, але твердий, — змусив шлунок нервово сіпнутися. — Вони усі і пальця твого не варті.

 

— В мене гарні пальці, — Кравець хихикнув.

 

— Ти весь гарний.

 

Ліфт відчинився. Микита не звернув увагу і продовжив вивчати бездоганне обличчя з тонною тональника і пудри на ньому. Він вже уявляв, на яке місиво перетвориться макіяж під час сексу, як потече навіть водостійка туш, а помада похабно розмажеться по його члену. По будь-якому місцю, де Гоша захоче залишити слід.

 

— Тобі краще штовхати мене сильніше, якщо збираєшся відмовити, — попередив Гріднєв.

 

— Ти не змушуватимеш мене, — Гоша пирхнув.

 

— Не думаю, що мені доведеться, — підтвердив той, рукою невагомо ковзаючи по оголеному бедру — так делікатно, що з кожною миттю тримати обличчя Кравцю ставало все важче.

 

— Не думаю, що… — видих видався трохи судомний, коли Гоша все-таки зібрався і виштовхнув Микиту за сходову клітку. Під’їзд ніби ожив від галасу, що луною пробігся до першого поверху. — Хтось зрадіє, якщо побачить мене в такому вигляді. Відмикай двері.

 

Микита підкорився, наосліп шукаючи ключі у кишені, щоб і на секунду не залишити Гошу без уваги. Гріднєв бачив, як у погляді хлопця окреслювалася відповідь, як за нею вслід плили рандомні фантазії. Зшиті зі здогадок і припущень, вони підігрівали інтерес і робили плід солодким і звабливим навіть без заборон. Микита вже й не сумнівався, що ще до опівночі його — цукрового і бажаного — з’їдять. І кісточок не залишать.