Лісова пісня 👀. Розвиваємо фандом із-за дз 🤙

Се було в давні літа, коли трава була зеленіша, а в повітрі літала молодість. Лісовик був жвавим парубком. Низький, милий та розумний. Як принц лісу, завжди наставляв всіх його жителів, щедрий на поради. Не відставав від нього і Водяник – вродливий хлопець, в свої молоді літа вже мав вуса. Дуже любив доглядати за ними. Хто побачить його – тікає, бо злий на вид здавався, а дізнаєшся про нього більше, то вже й не такий страшний. Добряком був, любив русалок, як сестер та часто коси їм заплітав. Був дуже справедливим, тому русалки і в нього поради питалися. Лісовик з Водяником були найгарнішою парою лісу. Всі їм заздрили, але по-доброму, бо так ж вже натура в духів.  

Останнім часом щось неладне коїлось в їхніх стосунках. Злі ревнощі заполонили чутке серце Лісовика. Згодом наступив той вечір, коли вся рутина лісової пари перевернулась. 

– Вибач, Водянику, але я так більше не можу. – почав Лісовик, видавлюючи з себе слова. 

– Що трапилось, серденько? – Водяник, не розумів, чому його хлопець говорить такі страшні слова. 

– Хіба не бачиш? Як ті русалки притуляються до тебе. Ти так багато часу проводиш з ними, ніби і зовсім покинув мене.  

– Лісе, милий, про що ти таке кажеш? Щоб я тебе зрадив? Ти же знаєш, що мої очі прикуті лише до тебе. А русалки, то сестри мої. 

– Я вже не такий впевнений, що то просто сестри. Все чого я хотів, це хвилини твоєї уваги, але ти, здається, дуже зайнятий, щоб хоч поглянути на мене. Краще мені піти додому. – Вже, не втримавши сльози, видав Ліс. 

Як тільки Водяник хотів зупинити Лісовика, той зник, залишивши вусача сам на сам. 

Поки лісовий принц йшов додому, в його тілі промайнула тривога. Він відчув біль лісу, крики дерев та кинувся стрімголов на поклики. Картина, яку він застав здивувала його. Людина… Захищає ліс? Поодинокий дуб стояв за молодим хлопцем, ніби ховаючись та благаючи про допомогу. Сам хлопець був неабияк гарний. Чорне, як ніч волосся, вбраний у полотняний одяг, що свідчило про гарний смак хлопака. Але схаменувшись, Лісовик допоміг незнайомцеві захистити бідне дерево, яке ось-ось могло загинути від рук безпощадних лісовиків. 

– Дякую, що допоміг мені. Ще б трішки і хтось міг би залишитися без домівки. – Усміхнувшись, промовив незнайомий хлопець, дивлячись спочатку на дуб, а потім на самого Лісовика. 

– Дякую тобі, що не дав зрубати цей дуб. Я б тоді і справді залишився без дому. – Ця фраза розвеселила Лісовика і він, не втримавшись, розсміявся. 

– Тож це твій дуб! Прекрасне місце ти вибрав, – теж вже почав сміятися хлопець і додав, – я люблю це місце, лише тут я можу побути на самоті і з’єднатись з лісом. До речі, мене Лев звати. А ти як звешся? 

Частина про з’єднання з лісом вразила принца, тож він відмовив: 

– Я Лісовик, принц цього лісу. Ти незвичайний, Леве, ніколи не зустрічав людини, яка любила б ліс і так опікувалась ним. 

– Ну виділятись від всіх це непогано, чи не так? Я ніколи не любив село, постійний шум людей, працювати з дня до ночі. А тут я почуваю себе як вдома, я відчуваю, що належу сюди, особливо цьому дубу. Хоч тут я можу спокійно грати на сопілці- 

– Ти граєш на сопілці? – Перебив його Лісовик. – Я обожнюю її звук, як на мене, мелодія відображає… 

– Душу? – Замість нього, закінчив Лев. – Цікаво, я теж так думаю. Хочеш, я заграю тобі щось? 

– Звичайно! 

Але, як тільки Лев хотів почати, бридкий жіночий голос почувся з-поміж дерев. Сумнівів не було, той голос належав його сестрі – Мотрі. 

– Хутко, Лісе, ховайся, – прошепотів знервовано парубок. І той заховався в дуб. 

– Що це ти тут робиш, Леве?! – гидкий голос пронизав вуха юнака. Дівчина була повна, обвішана всілякими цяцьками, які були їй не до лиця. З першого погляду було видно, що дівчина не знала, що таке вишуканість.  

Але Лев, тримаючи спокій на обличчі, сказав:  

– Я просто прогулювався лісом та помітив якихось нахаб, які хотіли зашкодити бідному дубові. Моя хата не з краю, сестро. – Останнє він промовив з посмішкою, що розлютило Мотрю.  

– Ану мерщій додому! – Майже криком відмовляла дівчина. 

Так проходили день за днем, Лев грав на сопілці, а Лісовик був зачарований його грою. Він вже забув і про сварку з Водяником, і про самого Водяника. Але біда не приходить одна. Сам Водяник не міг зрозуміти, що відбувалось міг ним та Лісовиком. Побачивши його коханого з іншим, він не витримав. Довго ці двоє сварилися, ніхто не знає, де правда, у кожного своя. Але Лев став останньою краплею в їхніх відносинах, тож вони розлучились. Водяника заспокоювали русалки, а моральною підтримкою Лісовика був Лев. 

Одного разу, бродячи лісом, Лев знайшов озеро, він ніколи ще так далеко не заходив. Аж раптом звідти вискочив Водяник. Він був дуже розлючений. 

– Спочатку мого хлопця відбираєш, а тепер ще й до мого дому приходиш?! – Вусач почав гнати на юнака криком. 

– Я відбираю? Кого? – Хлопчина явно не розумів, чого якийсь дух горлає на нього.- Пане, ви мене з кимось сплутали. 

– О ні, тебе я ні з ким не сплутаю. – все ще розлючено говорив Водяник, дивлячись з-під лоба, – ти той, хто вкрав в мене Лісовика! 

– Так ти той самий Водяник?! – Лев вже теж почав лютитись. – Ти розбив серце Лісовику, потім відсварив його, а тепер ще й на мене йойкаєш? Е ні, пане, так діло не піде.- Не витримавши, парубок дав ляпаса, щоб той заспокоївся. 

Як тільки розлючений хотів щось відмовити, Лев додав: 

– Якби ти більше прислухався до слів Лісового та довіряв йому, він би не бігав до якогось незнайомця за допомогою. І ти ще кажеш, що я когось вкрав? Лише ти винен, що втратив свого хлопця! Ревнощі погубили тебе! 

Водяник неначе язик проковтнув. Він нічого так і не зміг сказати, тому обурений пішов геть. 

Декілька тижнів він спостерігав за Левом та Лісовиком. Але помітив, що останньому набагато краще без нього, він нарешті бачить ту саму чисту та невинну усмішку, в яку закохався. Проте також помічає Лева, точніше його погляд. Він одразу все зрозумів, тому вирішив знову таємно зустрітися з хлопцем. 

– Слухай… 

– Лев, – коротко доповнив чорнобривий. 

– Вибач мене, Леве. Ти… Ти був правий. Лише я сам винен, що погубив своє кохання. 

– Що ж, що сказано, то сказано. Та й я не злопам’ятний, тому пробачаю тебе. – Сказав це Лев з усмішкою та поклав руку на плече парубка. 

– Я знаю, як ти почуваєш себе. По очам помітив. Тому хочу допомогти тобі з Лісом. 

– Чому? 

– Бо я бачу та відчуваю, як Лісовику добре з тобою. Я хочу дати йому те, чого завжди хотів – щастя. Але я втратив свій шанс, проте є ти, Леве. Ти і є те щастя, на яке заслуговує Ліс. Тому я хочу допомогти тобі подарувати щастя та отримати його самому. – Очі Водяника були переповненні ентузіазмом, радістю та… Печалю. Але він був радий, що, нарешті, зможе здійснити свою мрію. 

Лев дивився на нього з повними гордості та поваги очима та промовив: 

– Який план, пане? 

Вони довго думали, що треба зробити, як і де все влаштувати. І от настав той вечір. Лев та Лісовик сиділи під тим самим дубом, але щось тривожило другого. Лев був вбраний якось не по-простому, зникла та естетика простого хлопця. Він говорив якісь довгі речі, які принц пропусках між вухами. Але саме головне, що турбувало хлопця було те, що Лев вперше був без своєї сопілки. Це дуже засмутило Ліса, він більше не бачив того простого, мудрого юнака, який відкрив душу та злився з лісом. 

– Лев? 

– М? 

– Що відбувається? Ти сам не свій. 

– Про що ти кажеш, Лісе? Це ж я, Лев. Хіба я вже не Лев? 

– Ні-ні, ти звичайно Лев, просто… Зараз ти здаєшся не тим Левом, якого я покохав. 

– Ти-ти кохаєш мене? – Незрозуміло чому, але він підвівся. 

Лісовик піднявся слід за ним і миттєво зрозумів, що сказав. В його очах вбачалась паніка та страх, вони бігали то по обличчю Лева, то деінде, хоч би не дивитись парубкові у вічі. Але принц розумів, що сенсу скривати вже немає, тому він промовив: 

– Так, я кохаю тебе, Леве. – все ще зі страхом в очах, але вже й з усмішкою на губах Лісовик тихо і м’яко прошептав ці слова. 

– Я теж тебе кохаю, Лісе. – Лев прошептав не менш м’яко і ніжно поцілував любого.  

В цей же чудовий час за ними стежив Водяник. Він видавив усмішку та зі сльозами сказав: 

– Це все чого я хотів. Нарешті ти по-справжньому щасливий, Лісовику. – Витираючи сльози, він пішов додому. 

Але щастя було занадто коротким. Почувся той самий плюгавий голос. 

– Леве-Леве, я всього від тебе очікувала, але точно не цього. – Мотря з огидою дивилася та брата та його коханого, при чому на її обличчі виднілась посмішка, бо вона знала, що тепер зможе шантажувати бідного юнака. 

– Що ти тут робиш? – Лев хотів кричати, але не міг цього зробити при Лісові. 

– Тепер це не важливо, брате. Ти же не хочеш, щоб про це хтось дізнався? Бодай, хто знає, що з тобою зроблять? – Вона знала, що права і що Лев не зможе їй протистояти. 

– Я зроблю все, що захочеш. Тільки прошу, не кажи нікому.- Лев благав її, він був готовий розплакатись, припасти до її колін, хоч би вона мовчала. 

– Ти розстанешся з цією примарою та знайдеш собі нормальну дівку.  

Лев не міг сперечатися, бо знав, що вона 100% здасть його. Можливо, вона ще щось говорила, але все інше  бідний юнак вже не чув. Лісовик розумів всю ситуацію, які людські закони страшні та сурові і зі сльозами на очах лише сказав, що завжди буде кохати Лева. Той відповів, що його серце буде належати лише Лісу і найніжніше поцілував його в щоку та обійняв. 

Так всі залишились безталанними. 

Лісовик вирішив розповісти про все Водяному. Той пригортав його до себе та заспокоював його, але вже як друг, та сумував разом з ним. 

Лев так і ні з ким не одружився, хоча справді намагався знайти собі когось.  

Так минули літа, Водяник постарів та приютив одну Русалку-Катерину, вона йому як донькою була. Лісовик став королем лісу та почав доглядати за Мавкою, як за рідною дитиною. А дядько Лев приділяв майже всю свою увагу Лукашу, виховував його якнайліпше. Приводив його малого до того дуба, грав на сопілці та переказував всілякі історії, які розповідав йому Ліс. Сам король вже давно не жив в тому дубі, багато болю один вид його приносив. Але, коли Лев та Лісовик пересікались, обмінювались найтеплішими усмішками. 

Кінець