12

Люди знайомилися із конкуренцією раніше, ніж починали ходити. Варто тільки з повзання перейти на ходьбу, пізніше — на біг, соціалізація ставала їдкою хімією у венах і змушувала конкуренцію в юних серцях цвісти лякаюче-буйним цвітом. Соціалізація ж рідко про процеси приємні і легкі, частіше вона про токсичність і деформацію “я”, що ледь з’явивилося на світ, заради громадського “ми”.

Люди конкурують за увагу матері, за лопату у пісочниці, за оцінку на уроці малювання, за звання найкращого… за звання хоча б не найгіршого. Це не нове, і було б безглуздо плакатися на свою долю, навіть якщо йому при народженні лайна відсипали трохи більше, ніж іншим. Так буває. Просто ти не можеш завжди отримувати те, що хочеш. Як щодо “ніколи”?

 

 

— Знаєш, ми недавно розмовляли з Владом.

 

— Ви через день базікаєте, як недавно було твоє недавно?

 

— Мм… тиждень тому? Півтора? Він питав, що у вас із цією сукою.

 

Гоша перевів погляд з власного відображення в дзеркалі на Микиту, що сидів на дивані і перебирав пальцями паєтки на новому блискучому топі. Черговому. Кравець пообіцяв собі, що після сьогоднішнього виступу покінчить із нападами шопоголізму.

 

— І що ти йому сказав? — хто був “цією сукою” не було потреби питати.

 

— Нічого особливого, — відмахнувся Гріднєв. — Коротко описав трагічну історію вашої дружби, де Бічков за очі лив на тебе лайно місяцями… І не забув згадати, як він заліз у ліжко Артурчика мало не того ж дня, коли ви розлучилися. А потім не полінувався розпиздіти про це кожній живій душі. Виставити сторіс. А, і виклянчити собі новий айфон! Я нічого не забув?

 

Гоша не відповів і знову взяв до рук пензлик, повертаючись до макіяжу. Жодних сумнівів: Микита вмів тримати язик за зубами і зараз просто провокував його.

 

— То й що у вас із цією сукою? Розумієш, я повинен мати актуальну інформацію.

 

Кравець холоднокровно приставив пензлик до шкіри та провів лінію стрілки. Був би він настільки безмозким, щоб відповісти чесно.

 

— Він напрочуд слухняний, іноді я забуваю про його існування.

 

— Це все наша гопота. Він дуже сексі, коли весь такий професійний та серйозний. — Микита рушив бровами.

 

— Ні, з ним говорив аутист, — Гоша мокнув тонкий кінчик у підводку ще раз і провів лінію трохи вище за складку повіки, а потім з’єднав її зі стрілкою. Вийшло непогано.

 

— О?

 

— Показував дива соціалізації.

 

— Та ну? — звук вийшов досить насмішкуватий, щоб не сумніватися в антипатії Микити до Мітяєва. Гоша подумав, що це досить кумедно — спостерігати, як хтось із повністю атрофованим відчуттям себе реагував настільки емоційно.

 

— Кілька разів глянув у вічі. Я навіть назвав би його галантним. — продовжував він. — Впевнений, Бічков вирішив, що зачарував його.

 

— А він — ні?

 

— Я не експерт у розпізнаванні п’ятдесяти відтінків пісних фізіономій твого без п’яти хвилин хлопця. Але, гадаю, Бічков йому не дуже подобається.

 

— А у його неконтактного звірятки своєї думки не може бути?

 

— А його неконтактне звірятко копіює поведінку єдиного близького нейротипового представника. Ну, він думає, що Жуков типовий… — Гоша помітив уважний погляд. — Бля, мені було цікаво, реально він аутист чи ні. Читанув трохи.

 

— І як?

 

— Просто дивненький.

 

— Гаразд, насрати, — Микита махнув рукою. — То й що, ви з Бічковим навіть не розмовляли жодного разу?

 

— Половину номера я буквально трусь об його дупу. Ми ближче, ніж може здатися.

 

— Але не розмовляєте?

 

— Він якось сказав, що я притис йому волосся рукою, рахується?

 

— А ти що?

 

— Прибрав руку.

 

— І навіть пару пасм не видер?

 

Гоша промовчав. Зазвичай він мало не такий ж балакучий, як і сам Микита, але з моменту появи Бічкова паузи в їхніх діалогах перевищували допустиму норму. Це погано. Микита ненавидів тишу.

 

— Може, тобі відсмоктати? — встряло в повітря між ними так раптово, що Кравець впустив підводку з рук. — Та годі тобі, наче вперше.

 

— У друге. І я ніби й без мінету непогано справлявся.

 

— О? — Микита виразно глянув на запаковані коробки у кутку кімнати. — А це ти як назвеш?

 

— Стратегічними закупівлями. Зараз скрізь сезонні знижки, і ти, бля, не бачив ці кеди. Я Мізон Марджела ще ніколи так дешево не купував.

 

— Ага звичайно. Ти брехло, знаєш?

 

Гоша знав, але вдіяти нічого не міг, тому плив своєю шопоголічною течією, намагаючись не натикатися на гострі кути каміння на дорозі.

 

***

 

 

Іноді конкуренція масштабувалася і перетворювалася на справжню війну, де без вербування союзників не обійтися.  Адже це так видовищно — нападати цілою зграєю голодних звірів на одного-єдиного відщепенця.

 

— Сука блядська.

 

У Гоші з союзниками було важкувато. Адже так завжди буває? Більше жалюгідних і слабких не люблять тільки гордих і нахабних, і Гоша, здавалося, життя на кон готовий покласти, щоб залишатися тим, кого ненавидять найбільше.

 

— Блять. Куди я дів це лайно? Сука…

 

— Тобі допомогти?

 

— Гріднев десь не тут, якщо ти його шукаєш, — видав Кравець, не обертаючись.

 

— Дякую за інформацію. То ти щось загубив?

 

— Цацку для концерту. Твій особливий друг дав мені її вчора, але, схоже, моя деменція почала зворотний відлік трохи раніше.

 

Влад усміхнувся. Сьогодні був надзвичайно гарний день для нього. Він навіть зміг вловити безглузду побудову фраз, яку Гоша використав, коли дратувався. Смішно: вони розмовляли лише кілька разів за цей місяць, але завдяки Микиті Влад заочно знав про Кравця навіть більше, ніж треба.

 

— Діадема?

 

— Так, ця тупа херня зі змією. Її немає. Виступ за півгодини.

 

— Звучить як проблема.

 

— Правда? — він обернувся, галасливо зітхаючи. Жуков виглядав так самовдоволено з цими високо піднятими бровами та напівусмішкою, що хотілося огризатися лише більше.

 

— Ти вчора забув її на барі, — Влад простяг йому коробку. Гоша відкрив рота, але нічого не сказав. — Мотиваційні промови не мій сильний бік, але ти виглядаєш як людина, якій потрібні якісь слова.

 

— Мені нічого не потрібно.

 

— Я звик приділяти увагу людям, від яких залежить мій дохід.

 

— Дуже мило, — “хто взагалі почуватиметься краще від порівняння з дійною коровою?”

 

— Я перефразую: не треба вийобуватись, якщо є щось, що я можу зробити. На тобі тримається весь виступ. У моїх інтересах допомогти.

 

— Я вийобуватимуся стільки, скільки вважаю за потрібне.

 

Гоша стис губи, роздумуючи про себе, чого йому варто було стримати словесний пронос. Жуков вже неодноразово підтвердив свою адекватність, підкріпив її діями і словами: йшов поступки, хвалив перед іншими, цікавився його бісовим станом.

 

— Немає нічого, що я не можу зробити для себе сам, — промимрив він у спробі закінчити розмову не на лайновій ноті.

 

— У такому разі зроби це, — очі Влада стали холоднішими, але він тримався мирно, змушуючи Гошу почуватися дитиною. — Допомогти одягти цю штуку?

 

У фільмах та серіалах самовдоволених одинаків частіше безпідставно обожнюють, ніж мокають головою в унітаз, але які були реалії для Кравця? Звичайно, ніхто не став би відкрито задирати колишню підстилку начальства, але інколи буває достатньо й чогось незначного. Його життя в “Устриці” не було складнішим за часи, коли він був молодшим, але безперервні дрібні капості чинили тиск. Тому союзники були такі важливі: складно відхопити ніж у спину, коли її хтось прикриває.

 

— Тільки перевірити, як виглядає ззаду, — хлопець розпакував прикрасу. Це було щось на зразок діадеми з додатковими кріпленнями-шпильками, щоб під час танцю зачіска не стала безладом. Метал з ефектом старіння і потертостей імітував зміїну луску ближче до голови і кінчика прикушеного хвоста, решта уроборосу залишалася гладкою. Гоша простежив великим пальцем поглиблення і задумався: скільки грошей Артур вбухав на те, що, швидше за все, ніхто не помітить? Він знав ціну деталям, але іноді в ньому прокидався внутрішній бідняк, який рахував кожну витрачену копійку.

 

Розвернувшись до дзеркала, він ховав шпильки в локонах, закріплюючи прикрасу на голові. Акуратно виходило не з першого разу, але часу залишалося небагато, тож в поспіху він вирвав собі пару волосин, хмурячись так, ніби діадема особисто його образила. За кілька хвилин, коли результат здавався задовільним, Гоша зустрівся з очима Влада у відображенні та кивнув. Той підійшов ближче, але залишив між ними відстань майже в метр, зберігаючи трохи особистого простору. Він прискіпливо розглядав волосся добрих секунд двадцять, поки не переконався, що все справді в порядку:

 

— Виглядає добре. Тобі потрібен якийсь краш-тест?

 

— Краш-тест?

 

— Потрясти головою чи типу того? — Влад виглядав серйозним і Гоша уявлення не мав, де в непроникному обличчі ховалася підйобка, хоч і знав, що вона там була. Зрештою Кравець просто пирхнув, борючись із бажанням зробити щось доброзичливе. Він обернувся, щоб не розмовляти з дзеркалом, як недоумок, але чомусь все одно продовжував почуватися недоумком. Краї його самовпевненості розм’якли за останні тижні, перетворилися на безглузду кашу на кшталт суміші для пап’є-маше. Це змушувало задуматися, що на нього чекає, коли прийде час збирати себе в купку. Его Гоші могло як повернутися в первісну форму, так і перетворитися на хуй з рваного паперу та клею-пва. Очікування дурманили. — Ні? Тоді я піду.

 

Кравець так і не зміг вигадати нейтральної відповіді і просто дивився, як Влад йшов.

 

***

 

Що він ніколи не розумів? Заздрісних поглядів у свій бік. Іноді Кравець бачив повні жовчі фізіономії та не розумів, як це взагалі працювало.

Якщо вважати нормою щасливого дитинства “хеппі-міл”: повна сім’я, середній достаток та мінімум насильства… То він міг розраховувати хіба що на “ту фор ю”: незадоволені базові потреби та постійне почуття легкого голоду. Гоша швидко припинив порівнювати свій досвід з іншими, прийнявши, як даність, відсутність речей, які для когось були нормою, а для нього — недосяжним привілеєм. Зрештою заздрість перестали викликати навіть гроші, це допомогло ставитися до них простіше, коли вони нарешті з’явилися.

 

— Сьогодні ти не спізнився, — пролунало зовсім близько. Довелося постаратися, щоб не смикнутися в огиді, повернутися плавно і повільно.

 

— Як бачиш, — рівний тон він тренував перед дзеркалом. Артур казав, що відкрита агресія завжди виглядає дешевшою і простішою в конфліктах, і Май був єдиною людиною, з ким Гоша згадував про це.

 

— Ти такий недружелюбний, — Бічков надув губи і ступив ближче. Тяжкий парфум з асортименту жінки поважного віку забився в ніздрі задушливою хвилею. — Хлопчики скаржаться на тебе.

 

— Лайнове виховання, — Гоша знизав плечима. — Можуть надіслати листа зі скаргами в ту дірку, звідки мене дістали.

 

— Боже, Марго… з тобою неможливо розмовляти. З таким підходом далеко не поїдеш.

 

— Та я нікуди не збирався, і тут непогано годують.

 

— Я помітив. Бачив твої обновочки. Марджела? Дорого та сердито, прямо як твій прайс за годину.

 

Май єдиний простяг руку допомоги, коли Гоша тільки-но прийшов працювати в “Устрицю”. Його життя було найжахливішою помийною ямою до цього, але нові реалії здавалися ямою навіть гіршою, бо не були чимось знайомим і пізнаним. Май був першим, хто виявив до новенького не забарвлений негативом інтерес і захотів стати його другом. Май же став останньою людиною, чиїм дружнім обіцянкам та солодким посмішкам Гоша довірився.

 

— Тобі бракує грошей?

 

— Що, вибач?

 

— Вибачаю, — Гоша кивнув на автоматі. — Фонд допомоги покинутим і приниженим не тут, якщо що, але далі коридором знайдеться багато благодійників.

 

— Це вже занадто.

 

— Тоді, мабуть, добре, що вже час на сцену.

 

***

 

 

Залунав програш*¹, світло розійшлося хвилею від центру сцени до країв. Влад був більш ніж щасливим тримати зараз камеру в руках: піксельний екран неможливо обдурити декораціями та оголеними тілами. Це допомагало сконцентруватися на роботі, хоча одного погляду на обличчя Жукова було достатньо, щоб зрозуміти: він у захваті.

 

Номер розпочався з пілона. Май повис униз головою, розтягнувшись в ідеальному поперечному шпагаті і виглядав, як справжній янгол у глянцевій тканині та пір’ях, в які його запакували стилісти. Атлас драпірувався на стегнах, роблячи вигини м’якшими і феміннішими, підкреслював крихкість пташиних кісток і ніби змушував шкіру сяяти. Гоша повільно крутився навколо жердини, тримаючись майже паралельно до підлоги і граційно розсовуючи ноги в сторони. Це не виглядало складно для глядача, але Влад пам’ятав, як тремтіли передпліччя Кравця після перших репетицій. Коли програш перейшов у куплет, Май спустився нижче, ніби в уповільненій зйомці, змушуючи Гошу сповзати по жердині доти, доки не опинився ближче до підлоги. Кравець відпустив пілон і дозволив особливо міцному танцюристу з балету зловити його та притиснути спиною до грудей.

 

Май став навколішки і прогнувся у спині. Лопатки притиснулися до глянцю сцени, руки вільно ковзали по підлозі, поки балет у ролі бісів з Гошею на чолі втілювали зв’язку, яку Влад не раз вже бачив на репетиціях. Вони крокували рівним строєм назустріч своїй жертві, відбиваючи височеними шпильками ритм бажання у глядачах. Гоша змусив Артура вивалити купу грошей заради шкіряних ботфортів із купою декоративних ремінців по всій довжині та товстими металевими підборами, які обвивали маленькі різьблені змії. Вони ідеально поєднувалися з принтом на його сітчастому боді, що приховував шкіру до кінчиків пальців.

 

Балет під час танцю поділився на дві частини. Кілька людей продовжували йти, доки не опинилися за спиною у Бічкова, решта танцюристів синхронно опустилася на одне коліно для опори, щоб вільною ногою махнути в повітрі.

Гоша продовжив шлях до своєї жертви поодинці. Він подолав останні два метри на колінах і був схожий на хижака більше, ніж будь-коли. Його сьогоднішня роль відрізнялася від усього, що він робив раніше. Він був непохитною, гарячою, разюче маскулінною у всіх цих жіночих шмотках брилою сексу. Навіть якби Май замислювався над можливим опором, він не мав би й найменшого шансу на виграш: Гоша недбало відкинув би будь-які можливі аргументи.

Опинившись зовсім близько, Кравець на мить накрив хлопця собою, потягнувся і обхопив шию Бічкова рукою, змушуючи того підвестися разом з ним на ноги, задерши голову і жадібно хапаючи ротом повітря. У парі вони виглядали як ідеальна комбінація повітряної невинності з атласу, органзи та блискіток і неприкритого сексу зі шкіри, заклепок та вінілової помади. Наче вони були створені, щоб стояти на сцені поряд.

 

Влад прочинив рота, гіпнотизуючи екран камери, намагаючись залишити в пам’яті кожен момент чистої естетики. Це було справжнє спокушання янгола: вправне, пристрасне, воно пригнічувало силу волі. Гоша ступив назад, щоб опинитися за спиною Майа і впевнено вів того в танці, підкоряючи і поневолюючи. Бічков перетворився на ляльку, втіленням поняття “пасивність”. Обличчя набуло цілком блаженного виразу, коли Гоша притулився губами до його вуха, ніби щось нашіптуючи. Як змій-спокусник, він підбивав безневинне створіння до моменту, коли бажання спробувати заборонений плід пересилить здоровий глузд.

 

Балет продовжував танцювати, але глядачі боялися відволіктися на них і пропустити ту саму мить, коли зло переможе добро. Напруга наростала, рука з горла повзла вниз, трохи відтягуючи тканину на декольте, відкриваючи більше голої шкіри жадібним поглядам спостерігачів. І врешті-решт Май зламався. Він повернувся до Гоші обличчям і відкинувся назад, обвиваючи ногою міцні стегна, щоб не впасти. Очі Кравця у світлі софітів горіли чимось, що глядачі могли б назвати пристрастю. Влад ж не міг не помітити, з яким задоволенням хлопець вчепився в горло Майа знову, щоб притягнути до себе назад. Пристрасть, якщо й була, то тільки в якості приправи до безумовної спраги насильства. Не поцілунок, але близьке до того змусило хлопців притиснутися один до одного, а балет, як хаотична темрява, заповнювали поле зору глядачів, поки зовсім не приховали янгола і його чарівного спокусника. І лише тоді Жуков нарешті зміг видихнути.

 

— Вражає, так? — Влад смикнувся від несподіванки. Микита матеріалізувався з нізвідки перед ним, заглядаючи у вічі. — Їм обом у естрадно-циркову дорога.

 

— Я все чекав, коли Гоша не витримає і зламає йому шию.

 

— Гроші Гоша любить більше, ніж не любить Бічкова.

 

— Тоді йому варто намагатися краще.

 

— Ти виглядатимеш переконливіше, якщо підітреш слини, — Гріднєв приклав великий палець до куточка рота, начебто витираючи щось. Влад не смикнувся, але застиг так, що кожен м’яз під пальцями здавався каменем. — Знаєш, можна просто сказати “ні”, якщо тобі неприємно. Я все думав, коли ти це зрозумієш, але, мабуть, “вийобуватись до останнього” — твоє життєве кредо.

 

— Вчиш життю?

 

— Якщо батьки в дитинстві не розповіли тобі про тілесні межі, я зроблю це за них, — Микита провів пальцем по чужих губах із відчутним тиском, щоб не було лоскітно. Тонкий пушок на шиї Влада став дибки. Микита більше не посміхався. — Люди можуть хотіти тебе торкатися. Секс, знаєш? Думки про нього прослизають, дивлячись на тебе.

 

— О, так. Ласий шматочок.

 

— Точно, — Гріднєв скористався можливістю і ковзнув пальцем у прочинений рот, натиснув на язик. — Не думай, що ніхто не спробує тебе з’їсти лише тому, що ти великий та сильний.

 

— Не розумію, про фо ти, — Влад мимоволі посміхнувся тому, як смішно він говорив з пальцем у роті.

 

— Що б ти не намагався собі довести, це не працює правильно. Взагалі-то ти виглядаєш так, ніби караєш себе за щось. Дуже жалюгідно.

 

— Не неси хуйні.

 

— Не роби хуйні, — Микита раптом замінив палець на свій язик, впевнено Влада цілуючи.

 

*¹ why mona — wannabe