12. До зустрічі, Ґрейнджер

— І чому ж ти так вирішив? — витиснула нарешті з себе Герміона. — Невже тобі здається, що ти зараз… спиш?

Звичайно, його слова не мали жодного відношення до реальності, Герміона чудово це розуміла, та все ж… Все ж варто було лише задуматися над справжнім їх сенсом, як поза шкірою пробігав мороз. Адже, якби вона дійсно була не живою людиною, а лиш фантазію, що живе в чиїйсь голові, це чудово пояснило б всі чудеса, які з нею відбувалися…

Але ні, це неможливо. Неможливо! Вона — це вона. Потрібно тільки зрозуміти, звідки в голові Драко взялася ця думка і чому він вірить, що все і справді може бути саме так.

— Навпаки, — невесело посміхнувся він Герміоні у відповідь, — мені здається, що я не сплю. Все видається таким реальним. Надто реальним…

І Драко повільно обвів кімнату поглядом, а Герміона подумала про те, що ця його недоречна впевненість просто зведе її з розуму.

— Але якщо все видається реальним, то чому ж ти вирішив, що спиш? — ухопилася відразу вона за його слова.

Перш ніж відповісти Драко кілька секунд жадібно вдивлявся їй в обличчя, ніби хотів запам’ятати кожну рису, а потім мовив:

— Ти мені підказала.

— Я?.. — розгублено перепитала Герміона. — Про що ти взагалі говориш?

— Справжня Герміона ніколи не прийшла б до мене, — взявся пояснювати Мелфой. — Навіть в інший час. А зараз — тим більше. Вона нізащо не сиділа б зараз тут, поруч зі мною. Вона нізащо б не дозволила мені навіть наблизитися до неї, не кажучи про те, щоб… щоб поцілувати. А ти… ти хотіла цього. З першої ж секунди, як тільки опинилася в моїй кімнаті, ти цього хотіла. — Кажучи це, Драко простягнув руку і майже невідчутно доторкнувся кінчиками пальців до щоки Герміони, змусивши її здригнутися і гарячково втягнути носом повітря. — Ти від одного мого дотику, здається, танеш… Так що ні, ти не вона. Ти — моя фантазія, ти така, якою я хочу її бачити. Але ти точно не справжня Герміона Ґрейнджер.

Герміона почувалася страшенно розгубленою: ще ніколи в житті ніхто не намагався ( та ще й так наполегливо) довести їй, що вона несправжня. Але водночас всередині наростало відчуття якогось дивного тріумфу: навряд чи Мелфой міг би бути з нею ще колись таким же щирим, як зараз, коли він переконаний, що все це тільки сон. Він сказав, що зараз Герміона така, якою він хотів би її бачити… І ці слова — без сумніву щирі — гріли їй душу. Та все ж… все ж його дивна і незрозуміла впевненість досі бентежила Герміону. Як би вона не ставилася до нього протягом всіх років у школі, чому він не припускає навіть думки, що неприязнь могла раптом змінитися іншим почуттям?

— Ти настільки впевнений, що добре знаєш мене? Може, я — це все ж таки я? Справжня?

Драко коротко засміявся, і кинувши на неї поблажливий погляд, заперечливо хитнув головою.

— Ні. Ні, ні і ще раз ні. Двічі в ту саму пастку я не попадусь, не сподівайся. Може, звичайно, ти й сама не розумієш, що тебе не існує насправді… Тоді вибач, що розчаровую. Але ти сама почала цю розмову. А я, до речі, планував, що ми проведемо час за куди більш цікавим і приємним заняттям…

Його слова і нахабна посмішка, що їх супроводжувала, примусили Герміону вже вкотре почервоніти. Іншим разом вона обов’язково відповіла б так, що бажання виходити за рамки пристойності у Мелфоя зникло, не лишивши сліду, але не зараз. Тим більше, вона добре розуміла, чому він так поводиться. Він же впевнений, що вона не справжня, от і дав собі волю. Тому Герміона пропустила повз вуха останні його слова і зосередила увагу на інших.

— Що означає «двічі в ту саму пастку»?

На обличчі Мелфоя проступило розчарування: мабуть, він не очікував, що така нахабність може бути проігнорована. Однак на запитання все ж відповів, хоч і без охоти:

— Колись я вже бачив схожий сон. Такий же реалістичний. Там теж була ти і… і все було чудово, все було просто прекрасно, але потім… потім я прокинувся.

На останніх словах в голосі Мелфоя почулося роздратування. А Герміона чомусь навіть не сумнівалася, що знає, що то за сон був.

— Святковий бал? — чи то запитала, чи просто сказала вона. Драко, анітрохи не здивувавшись її прозорливості, кивнув, а Герміоні аж дух перехопило від шаленого вихору емоцій, щоб піднявся в грудях. Нічого не зникло! Драко пам’ятає! Все пам’ятає, хоч і вважає сновидінням…

— То був не сон! — гарячково вигукнула Герміона. — І зараз ти не спиш, повір мені! Я справжня. От тільки є дещо, що я маю тобі пояснити…

І Герміона все розповіла. Про Таїму, про її неймовірні чари, про те, що вона, Герміона, справжня, але з іншого часу. Про те, що вона дозволила відіслати себе в минуле, щоб дізнатися, чи був у них шанс, бо виясняти це у своєму часі вона сміливості не знайшла. Спочатку в сірих очах слизеринця Герміона бачила лише відверту недовіру, але чим більше вона говорила, тим більше недовіра змінювалася здивуванням. Схоже, їй вдалося, якщо й не переконати його повністю, то, принаймні, змусити розглянути її історію як повноцінну альтернативу його баченню ситуації.

— Ти сказала, та магічна сутність дала тобі можливість прожити ще раз три дні з минулого. — Мелфой виглядав тепер серйозним і дуже зосередженим. — І що не треба хвилюватися про наслідки… Але як так? Чому тобі не потрібно хвилюватися? Мені завжди здавалося, що з часом жарти погані.

— Тому що кожен з цих днів мав безслідно зникнути для всіх, окрім мене… — пискнула Герміона: вона відчувала себе мало не злочинницею. Адже, якщо задуматись, це все було нечесно по відношенню до Драко. Дуже нечесно. Але він має зрозуміти! Мусить, бо ж як інакше?! Герміона дивилася на хлопця винувато і благально водночас, намагаючись розгледіти хоча б одну крихітну іскорку тепла в його очах, однак він, здається, цього не помічав.

— Як цікаво… — замислено протягнув він. — Але, схоже, день зник не зовсім безслідно, так? Наше незабутнє побачення в коридорі сталося в один з цих днів, чи не так?

Герміона несміливо кивнула. Вона була певна, що він злий на неї.

— Отже, зараз другий день? — продовжував Мелфой все тим же задумливий тоном.

— Третій, — виправила його Герміона. Здається, знайомство в потязі не залишилося в його пам’яті.

— Он як? — щиро здивувався хлопець. — А коли ж був перший?

І Герміона з готовністю розповіла про ту їхню вересневу зустріч. Вона більше не бажала жодних недомовленостей чи, тим більше, обману. А Драко знадобилася майже хвилина, щоб відшукати у власній пам’яті те, про що вона говорила. Для нього це теж були спогади зі сновидіння. Дуже давнього сновидіння.

— Так, я пам’ятаю дівчинку в потязі… — повільно проказав він, а на обличчі його нарешті з’явилася ледь помітна усмішка, і з плеч Герміони ніби камінь спав. — Я не запам’ятав імені і обличчя, запам’ятав лиш, що уві сні вона потрапила на Рейвенклов. Я потім ще довго вдивлявся в дівчат з цього факультету, сподівався впізнати в одній з них її, але даремно. Тож з часом я прийшов до висновку, що це все ж був звичайний, хоч і дуже яскравий, сон, і що з тою дівчинкою я ніколи не зустрінуся насправді. А мені так хотілося… Знала б ти, як мені хотілося її зустріти!

На останніх словах Драко вп’явся в Герміону таким пожадливим поглядом, що думка про те, що він може злитися на неї вмить вивітрилася їй з голови.

— А потім мою увагу привернула одна вискочка з Ґрифіндору, — промовив він з легкою насмішкою в голосі, зате в погляді — такому глибокому, такому серйозному — і натяку на глузування не було. — Тоді я не розумів — чому. І навіть зізнаватися собі не хотів, що все частіше думаю про неї, спостерігаю за нею… Знаєш, спочатку я страшенно боявся, що вона помітить, що  впіймає мій погляд. Я не уявляв, що робив би тоді. Але вона не помічала. Ні поглядів моїх, ні мене самого… Ні на першому курсі, ні на четвертому, ні на сьомому. Ось так. Що ж змінилося в твоєму житті потім, Герміоно Ґрейнджер?

Герміона не знала. Їй було соромно, але вона справді не помітила того самого особливого переломного моменту, коли її почуття до цього зарозумілого юнака так кардинально змінилися. Мабуть, тому не помітила, що й не підозрювала ніколи, що таке може статися. Навіть прочитавши замітку про його заручини, Герміона не відразу збагнула, чому ця новина вибила її з колії. І хто знає, коли б вона розібралася зі своїми почуттями, якби не Джіні, яка, схоже, знала Герміону краще неї самої. От Джіні, певно, змогла б відповісти на запитання Драко, якби була тут. Але її не було.

— Я не знаю, Драко, — хитнула головою Герміона і опустила погляд.

— Але ж змінилося? — Мелфой обхопив долонями її обличчя і змусив знов подивитися йому в очі. Він був такий напружений, що, здавалося, навіть не дихав, поки чекав на її відповідь.

— Змінилося, не сумнівайся… — прошепотіла Герміона і накрила його долоню своєю.

— Якщо це так… — Драко нахилився ще ближче до неї, ніби це могло допомогти краще донести плутаний потік його думок. — І якщо ти дійсно справжня… Тоді завтра ж… — Він здавався вкрай схвильованим. — Тобто, як тільки повернешся в свій час, відшукай мене і скажи мені це. Зробиш так?

— Але ж… — розгублено почала Герміона — натиск Драко трохи бентежив її. Звичайно, вона хотіла б так вчинити, хотіла б зробити крок йому назустріч у своєму часі, показати, що він потрібен їй, але якби ж все було так просто. Одна справа, коли ти знаєш, що будь-яка твоя невдача зникне щойно скінчиться день, і зовсім інша, коли наслідки твоїх вчинків, якими б вони не були, залишаться з тобою назавжди.

— Жодних «але», Ґрейнджер. — Він стис її обличчя долонями трішечки сильніше і ледь помітно заперечно хитнув головою. — Ти ж затіяла все це, щоб дізнатися, чи був у нас шанс, щоб з’ясувати, чи подобалась ти мені колись… Тепер ти знаєш. Знаєш же? — Він так пильно вдивлявся в обличчя Герміони, наче сподівався там відшукати відповідь. — То дай нам шанс. Справжній.

— А ти? Ти ж теж тепер знаєш… Чому б тобі не зробити перший крок, Драко?

Можливо, ці торги виглядали трохи по-дитячому, але Герміоні було страшно. Від думки, що їй доведеться підійти до Драко зі свого часу, і зізнатися в почуттях, пітніли долоні, а до горла підступала нудота.

— Мені? — Драко трохи відсторонився, в глибині сірих очей спалахнули добре знайомі насмішкуваті вогники. — Ґрейнджер, ти забула, що моє майбутнє — це твоє минуле? Якщо я за чотири роки нічого не зробив, то, чи не здається тобі, що щось, мабуть, стало мені на заваді?

— А може просто це стало тобі непотрібним?

В пам’яті Герміони знов постала замітка про заручини з Асторією, і до горла підкотився гіркий клубок. Її припущення цілком могло бути правдою. Ні, не так: не могло бути, а було правдою. Герміона спізнилася, це ж очевидно. Вона була потрібна Драко, але це минуло. Просто він ще сам не знає, що це станеться.

— Ага, саме так, — з сарказмом в голосі погодився Мелфой. — Або може справа в тому, що я прокинувся і не зумів переконати себе, що сон, який мені наснився, був чимось більшим, ніж просто сон? Думаєш, легко повірити, що сон — це не сон? Я й зараз не до кінця в це вірю. Просто дуже хочу вірити, розумієш, Ґрейнджер?

Вона кивнула, хоч і не була певна, що справді розуміє. А потім раптовий голосний стукіт в двері змусив їх обох здригнутися.

— Що треба? — роздратовано запитав Драко, кинувши на двері невдоволений погляд.

— Синку, до тебе прийшов лікар, — донісся до них голос Нарцисси. — Відкрий. Зараз же. Він не може довго чекати.

Лікар? Герміона стрепенулася і стривожено поглянула на Драко, але він зробив вигляд, що не помітив цього.

— Хай іде до біса той лікар… — процідив він крізь зціплені зуби, але місіс Мелфой така відповідь нітрохи не збентежила.

— Драко, якщо ти не відчиниш двері, ми самі це зробимо. Так що…

Мелфой тяжко зітхнув.

— Добре… — буркнув він, кидаючи швидкий погляд на Герміону. — Дайте мені десять хвилин.

— Драко…

— Гаразд, п’ять. П’ять хвилин, — роздратовано сказав він, а потім, вмить змінивши тон і знизивши голос, звернувся знов до Герміони: — Обіцяй, що прийдеш до мене, коли повернешся в свій час. Я чекатиму. Обіцяєш?

— Чому до тебе прийшов лікар? — запитала вона, ігноруючи його запитання. — Що з тобою, Драко?

— Нічого серйозного, — відказав він і насупився. — Просто привіт від декого зі старих «друзів» батька.

Герміона продовжувала запитально дивитися на нього, тож довелося продовжити пояснення.

— Дехто із Смертежерів вирішив, що моя родина і я сам були недостатньо вірними Волдеморту, тож мене намагалися отруїти. Ось і вся історія. Нічого серйозного, я вже практично здоровий.

— Я не знала… — знічено пробурмотіла Герміона. Вона і справді ніколи не чула про це. Їй навіть на думку не спадало, що Мелфой теж міг якось постраждати в ході війни чи по її закінченню. Як же могла вона звинувати його в нечулості, якщо сама була анітрохи не ліпша по відношенню до нього? — Пробач мені, Драко.

— Не переймайся, — якось вимучено всміхнувся він. — А тепер йди. Вже час. Тільки не забудь: я чекатиму тебе.

Він притягнув Герміону до себе і жадібно вп’явся в її губи своїми. Всього кілька секунд жаданої близькості, всього кілька секунд фантастичної легкості, якої Герміона, здавалося, ніколи раніше не відчувала, і невидимого вогню, пронизуючого наскрізь її тіло — і все скінчилося. Драко відсторонився, потім в двері знову нетерпляче постукали, і Герміона зрозуміла — їй справді час іти. Вона неохоче підвелася, відчайдушно бажаючи, щоб він затримав її, щоб не дав піти. Але Драко лиш мовчки провів її поглядом. І лиш коли рука Герміони опустилася на дверну ручку, за спиною пролунав його голос:

— До зустрічі, Ґрейнджер. Я чекатиму.