11. У Гоґсміді

Герміона стояла посеред невеличкої вітальні і, зчепивши за спиною руки, байдуже розглядала невибагливий інтер’єр та сірі стіни кімнати. Нарциса попросила її трохи зачекати (і навіть присісти не запропонувала), а сама зайшла до Драко, щоб оповістити про візит непроханої гості. Ото він здивується, коли почує, хто прийшов до нього! Хоча мати, мабуть, відразу скаже йому, що Герміона просто посильна з Гоґвортсу. Питання лиш у тому, підтримати цю легенду чи ні.

— Драко чекає на вас.

Герміона здригнулася — вона не почула, як місіс Мелфой повернулась до вітальні. Обернулася і наткнулась на колючий, войовничий погляд Нарциси. У цю мить мати Драко скидалася на хижу птаху, готову роздерти першого, хто спробує нашкодити її пташеняті. Єдине, що, мабуть, її стримувало — непевність, що йому хочуть нашкодити.

Коли Герміона порівнялася з місіс Мелфой, та схопила її за зап’ясток крижаною долонею і крізь зуби прошепотіла:

— Тільки недовго. І жодних поганих новин. Він і так надто багато пережив. Ви мене зрозуміли?

Герміона кивнула, але при цьому навіть не поглянула на Нарцису: не могла примусити себе це зробити. Їй вартувало великих зусиль стриматись і не відповісти жінці грубістю. Це Драко багато пережив?! А інші? Інші не багато пережили? Вона, Герміона, на думку Нарциси, не багато пережила? Чи яка різниця, що пережила якась бруднокровка? Але ні, зараз вона не задаватиме цих запитань. Вона тут не для того, щоб щось доводити місіс Мелфой.

Відчувши, що пальці Нарциси відпустили її зап’ястя, Герміона зробила крок вперед і штовхнула напівприкриті двері. Драко вона побачила відразу, щойно переступила поріг кімнати: він напівсидів на вузькому залізному ліжку, спираючись спиною на високу подушку. Обличчя його було набагато блідішим, ніж зазвичай, під очима залягли фіолетові тіні, лише погляд лишався незмінним. Це був суто Мелфоївський погляд: холодний, погордливий, зверхній. Герміона опустила очі, і погляд її впав на келих з блідо-зеленою рідиною, що стояв на невисокому столику, присунутому до самого ліжка. Зілля дуже нагадувало той настій, що врятував її зранку від головного болю.

Погляд Герміони знов метнувся до хворобливо-блідого обличчя Мелфоя: невже й він поранений? Чи хворий? Для чого йому ліки? «І жодних поганих новин. Він і так надто багато пережив», — так говорила Нарциса. Тепер її слова вже не здавалися Герміоні таким кричущим нахабством, Драко і справді виглядав не дуже добре. Що ж з ним таке? Герміона ніколи не задумувались над тим, де і як переживав він післявоєнний період.

— І чого хоче Макґонеґел? — порушив тишу Мелфой, примруживши очі і схрестивши на грудях руки.

— Макґонегел?.. — розгублено перепитала Герміона — у неї вже й з голови вилетіло, що її тут вважають за посильну з замку.

— Макґонеґел, — терпляче підтвердив Мелфой. — Це ж вона тебе прислала, правильно?

Кілька секунд Герміона вагалася, не могла вирішити, як їй вчинити: відповісти ствердно на запитання Мелфоя чи зізнатися, що прийшла за власним бажанням — просто тому, що страшенно хотіла його побачити. Перший варіант здавався значно простішим, але як же не хотілося їй знов щось вигадувати. А ще так кортіло побачити очі Драко, коли вона скаже, що сумувала за ним, що він їй потрібен… Що відповів би він їй тепер? Коли йому не чотирнадцять, коли він не знає, що у цього дня не буде продовження.

— Ні, вона тут ні до чого, — тихо мовила Герміона, кидаючи швидкий погляд на двері позад себе і роблячи про всяк випадок кілька кроків вперед, до Драко — не хотілося б, щоб Нарциса почула її слова. — Я прийшла… — Вона підняла на Мелфоя погляд і зрозуміла, що рішучість знов її полишила: вона не може — просто не може! — взяти і відкритись йому. А тому, зробивши глибокий вдих та видих, Герміона спробувала затамувати хвилювання і сказала не зовсім те, що планувала спочатку: — Я прийшла, щоб дізнатися, як ти себе почуваєш.

Мелфой спохмурнів. В його погляді читалась недовіра і невдоволення.

— Я чудово себе почуваю, — відрізав він, роблячи особливий наголос на слові «чудово». — Це все мати, — додав він, кидаючи роздратований погляд на постіль і шерстяний плед в клітинку, яким був вкритий. — Занадто хвилюється.

Герміона не вірила його підкреслено-недбалому тону. Біле, наче крейда, обличчя і майже такого ж кольору губи наполегливо переконували у протилежному: почувається він зовсім не чудово. Та і як би не хвилювалася мати, здорового сина у ліжку навряд чи втримала б. Одначе, сперечатися Герміона не хотіла — вона бачила, що йому вкрай незручно, тому лиш злегка кивнула головою і спробувала підбадьорливо всміхнутися. На мить в очах слизеринця спалахнув вогник зацікавленості, але майже відразу щез, і знову нічого окрім холоду в його погляді не лишилося.

— Отже, — повільно мовив він нарешті, не відводячи прискіпливого погляду, — кажеш, ти прийшла сюди, щоб дізнатися, як я почуваюся, так?

— Так, — кивнула Герміона, і в неї виникло дивне відчуття, що погоджуючись, вона добровільно ступає в якусь вправно замасковану пастку.

— Серйозно, Ґрейнджер? — Губи Мелфоя скривила глузлива напівпосмішка, але голос здався Герміоні трохи схвильованим. — В Гоґвортсі тільки-но скінчилася битва… Десятки поранених, і, я знаю, загиблі є… — На останніх словах слизеринець спохмурнів: схоже, йому було не байдуже. — І ти хочеш, щоб я повірив, що ти все покинула і прибігла в Гоґсмід лише для того, щоб дізнатися, як я себе почуваю? Трохи дивна картина вимальовується, тобі не здається?

Трохи дивна? Мабуть, так… Хоча ні, кого вона хоче провести? Жодних «трохи». Картина вимальовувалася дуже і дуже дивна. Та Герміона, яка по-справжньому проживала ці дні, після битви взагалі довго не згадувала про існування Драко Мелфоя.

— Ну… — непевно протягнула вона, вперто вдивляючись в стіну над головою Мелфоя і невдоволено усвідомлюючи, що щоки її наливаються фарбою. — Може й дивна трохи, але…

З язика так і норовили зірватися слова «Я просто дуже хотіла побачити тебе», але страх все ж брав гору. Тому Герміона перевела нарешті погляд на Мелфоя і лиш розвела руками, не знаючи, що сказати. Одначе слизеринця, здавалося, анітрохи не засмутило, що його запитання лишилося без відповіді. Герміона взагалі не була впевнена, що Мелфой почув її останні слова — він, здавалося, надто зосередився на якихось своїх думках.

— Ти можеш підійти? — несподівано запитав він, виринувши з роздумів. Герміона затримала на ньому здивований погляд, але все ж ступила кілька кроків вперед.

— Присядеш? — Мелфой торкнувся рукою місця на ліжку поруч із собою.

Герміона не розуміла, що відбувається: тепер не вона, тепер він поводив себе дивакувато. Не може Мелфой просто так взяти і запропонувати їй сісти поряд з ним на його ліжко… Чи може? Але навіщо? Герміона почувалася все більш розгублено, але зробила ще три кроки і обережно присіла на край білосніжного простирадла.

— Навіщо… — тихо почала вона, але одразу здивовано змовкла, відчувши легкий дотик до пальців правої руки, що лежала на постілі Мелфоя. Герміона повільно опустила очі і переконалася, що їй не здалося: долоня Драко лежала поверх її руки. Але як так?! Невже… Невже він пам’ятає більше ніж мав би? Її погляд знову ковзнув вгору і вп’явся в сірі очі: ані краплини звичного холоду та відчуженості там більше не було, тільки легка нашорошеність. Невже він справді не забув? Хіба це можливо? Серце Герміони завмерло на мить, а потім до болю загупотіло по ребрах.

— Драко… прошепотіла вона тремтячим, неслухняним голосом, і Мелфой, в якому звучання власного імені, схоже, пробудило рішучість, відштовхнувся від подушки і наблизився до Герміони. Його долоня ковзнула вгору по її руці і м’яко лягла на плече. Ще мить і подих слизеринця опалив щоку, а губи ледь відчутно доторкнулися куточка її уст.

— Драко… — видихнула вона знов його ім’я і закрила очі. Замість відповіді Драко її поцілував. Спершу ніжно, ледве торкаючись тремтячих від хвилювання губ, ніби запитуючи дозволу. А потім, зрозумівши, що вона не збирається протестувати, вже палкіше, рішучіше.

Голова запаморочилася, і Герміона щиро зраділа, що сидить, інакше вона не була певна, що змогла б встояти на ногах. Безсумнівно, Мелфой більше не був тим недосвідченим хлопчиком, з яким вона цілувалася вчора, його дотики більше не здавалися скутими. Руки слизеринця впевнено притискали її до себе, не лишаючи навіть найменшої можливості вивільнитися. Але хіба Герміона дала хоч якийсь привід подумати, що вона хоче звільнитися? Ні…

Вона танула від його дотиків, як плавлений віск розтікалась в його руках і благала небо, щоб ця мить ніколи не минала. І небо, здавалося, чуло її, тому що Драко навіть не думав відпускати її. Герміона й не помітила, як її руки самі собою піднялися по його плечах і ковзнули на потилицю, загубившись в білявому волоссі. Запитання про те, чому він раптом вирішив її поцілувати відійшло на задній план. Вона ще встигне дізнатися. Встигне… Потім…

Втім, схоже, Герміона помилилася, вирішивши, що причина дивовожної переміни в поведінці Драко не надто важлива зараз для неї. Щойно він перервав цілунок, щойно його дихання перестало лоскотати щоку, вона почула чийсь тихий голос:

— Чому?.. — запитував він.

І належав цей голос їй.

Герміона злякано розплющила очі і наткнулася на здивований погляд Драко. Що ж, вона сама зіпсувала чарівну мить, в якій так хотілося лишитися назавжди.

— Що — чому? — спантеличено перепитав Мелфой, ледь помітно звівши догори брови. Відступати було пізно, тепер треба було якось виразити словами все те, що турбувало її.

— Чому це відбувається? Чому все так, ніби… ніби ми не ненавиділи одне одного ще вчора… і все життя… Чому, Драко?

Мелфой злегка примружив очі, а потім його губ торкнулась легка напівусмішка, значення якої Герміона не зрозуміла.

— Хіба я не міг би задати тобі те ж саме запитання?

— Мені?.. — розгублено перепитала Герміона.

— Ну звичайно! Чому все це відбувається? Чому ти прийшла? Лишила в такий час своїх… — він запнувся, підбираючи слово. — своїх друзів і прийшла до мене… Ніби ми не ненавиділи одне одного ще вчора, — ехом повторив Мелфой її власні слова.

Він свердлив її пильним і трохи насмішкуватим поглядом, а Герміона не знаходила слів, щоб відповісти. Ну як йому поясниш, що якраз з нею все зрозуміло — вона ж не та Герміона, що вчора його ненавиділа. Чи думала, що ненавидить — Герміона вже не могла сказати напевно, як воно було насправді.

— Я просто… — почала Герміона, затинаючись і навіть не розуміючи, що збирається говорити далі. — Просто…

— Просто не знаєш, так?

Герміона неочікувано для самої себе кивнула: це здалося їй в ту мить непоганим варіантом викрутитися.

— А хочеш, я скажу? — запитав Драко, на його обличчі вже й сліду не лишалося від нещодавньої саркастичної посмішки.

Герміона знову кивнула. Вона не уявляла, що зараз почує, знала тільки, що його припущення точно буде хибним. Він ніяк не міг знати правди. Та все ж впевненість, яку випромінював його погляд, без сумніву, інтригувала.

Однак Мелфой мовчав. Він просто дивився на неї незвично серйозним, навіть стурбованим поглядом і немовби зважував подумки, чи варто взагалі говорити те, що він зібрався сказати. За кілька секунд його стурбованість передалася й Герміоні.

— То що? Що ти хотів сказати?

Секунди дві чи три погляд слизеринця ще блукав її обличчям, а потім він простягнув руку і провів тильною стороною долоні по її щоці. Герміона здригнулася, а Драко всміхнувся і промовив зі щирим жалем в голосі:

— Ти не Герміона Ґрейнджер.

Герміона була готова почути що завгодно, але не таку нісенитницю. Він знов запідозрив, що хтось випив багатозільну настійку і обернувся нею? Смішно… Герміона вже й рота відкрила, щоб спростувати його заяву, але Драко її випередив:

— Тобто ні, не зовсім так. Ти, звичайно, Герміона, але не справжня. Ти мені снишся.

Герміона оторопіла, всі підготовлені слова вмить застрягли їй в горлі. Це звучало навіть безглуздіше, ніж теорія з багатозільною настійкою. І вона ніяк не могла зрозуміти, чому він говорить з такою впевненістю, ніби й думки не допускає, що може бути не правий?..