10. Чорніше за чорне

Деколи Марина виходила з дому, нахилялася над землею, показуючи небу спину, з випираючим хребтом крізь тонку сорочку. Вона складала руки ззаду, і ніби під силою вітру пальці то складалися в слабкі кулаки, то тремтіли. Дівчинка невідривно дивилася вниз, ніби розглядала життя під ґрунтом… а може, так воно й було.

Земля вбирала померлі тіла. І пишніла за рахунок цієї страви: лінія берега перемагала воду, пробивалася, витісняючи її. Весь простір під ногами складався зі смерті. З крошева органів, клітин шкіри, обгризеного хробаками та личинками м’яса. Якщо sonmas помер правильно, то земля пережовувала його скелет. Atera всі відходи від життєвих метаморфоз віддає Acherrenat. Нічого не лишається. Все це супроводжується повною тишею: щоб навіть плач не заважав природі робити свою справу.

Тому ні Марина, ні хтось із рідних не плакав за Ренель. Про неї нічого не говорили. Але не думати дівчинка не могла — тому й застигала ось так, серед поля, в зігнутій позі, ніби чекала, коли хтось з неба підхопить її за боки і потягне вгору.

Вона перестала шукати відповіді у кісток, що завмерли в поселенні: у них була своя драма, їм не було діла до вижившої, заплутаної в собі varianta. Вона поверталася до книжок, але за кілька хвилин читання погляд починав блукати, а тіло кипіло, наче вода на вогні. Марина хотіла встати і піти, і вона кудись йшла, доки не розуміла, що від себе піти не може. У стопи била atera, ніби хвиля, що накочувала, і дівчинка спотикалася, перекручувалась від судом, після пробудження у неї постійно боліли ноги. Каша у тарілці виглядала або як жменя шоколадних цукерок, або як виплюнутий з пащі Брума ґрунт. Вона задихалася, постійно розмахувала долонею перед обличчям. Застрягле у легенях повітря виходило порційно, витріщаючи її щоки і скручуючи груди. Дідусь протирав її лоба рукою, змоченою крижаною водою з моря. Читав біля її ліжка молитви, огортав простирадлами, наче немовля, і носив на руках. Коли Марина вибігала на подвір’я, він забороняв комусь виходити з дому, а якщо хтось саме повертався до будинку — вичитував його, хоча й сам розумів, як безглуздо виглядає. Але й ситуація була важкою: юній varianta слід дорослішати серед інших variantae, тих, хто пережив і переживає те ж саме. На окремій території, куди їх відправляли в період розквіту здібностей, де не ходили зайві ноги, хвилюючи і плутаючи лінії і без того бурхливих aterae.

— Не хочу я, дідусю! — Кричала вона, захлинаючись жаром. — Однією такою не хочу я бути! Не впораюсь я!
— З тобою ми. Тільки важче далі. Терпіти треба. Не помреш ти. Дихай. За мною повторюй…

Він вдихав через ніс, а видихав ротом, і Марина, сплюнувши на підлогу в’язку слину, повторювала — спочатку крізь паніку, трохи пізніше спокійніше. Вона відчувала, як повітря переповнювало легені до краю, і то дивувалась тому, наскільки вони маленькі, то тому, наскільки великі.

— Хребців скільки у тебе?
— 32.
— Як виглядають вони?

Аланер підсував до неї зім’ятий листок і шматок вугілля, і дівчинка шалено накидала лінії, штрихувала, попутно знову і знову спльовуючи на підлогу. Дідусь підсунув цебро ногою, але Марина все одно промахувалася.

— Треба нам усім, щоб ти повернулася з подоби будь-якої. Не забула, ким є ти.
— Я комаха! — репетувала вона, хоча більше це було схоже на «ні, ні, ні!»
— І це також. Але загубитися не можна тобі. Час важкий буде в тебе зараз… Не забувай, дихати як правильно. Малюй ребра ще. Ось тут… Пальці свої обмацай. По черзі зігни. Про них думай. Запам’ятовуй.

Через те, що дідусь старанно вивчав з нею анатомію, Марина значно яскравіше уявляла зміни у своєму тілі, а тому й набагато яскравіше їх відчувала. Вона уявляла, як кожен її вдих проноситься трахеєю, а кожна думка — нейронними мережами. Тіло відчувалося важким відтепер не тільки через вроджену схильність до перетворень, а й від усвідомлення його структури. Як природа могла вигадати і зіткати це? Ще й дозволила їм, sonmase, переплітати цю даність. Не лише лінійно, тобто дорослішаючи, а й створюючи нескінченні варіації шляхів.

— Яку принесу я користь, стаючи комахою? — прошепотіла Марина, ковтаючи ком у горлі.
— Щаслива будеш. Борг у sonmase є, як і в будь-яких істот, що думати здатні. Але, насамперед, ти щаслива бути винна. Причин не шукай. Ти хочеш — то причина і є.
— Якби вибирала я, чого хотіти, я іншого захотіла б.
— Не кажи грішно. Природа веде тебе дорогою твоєю, а ти — дитина наче. Петляєш, вириваєшся, з ніг її збиваєш … Все треба тобі, щоб пояснювалося, але справа не в тому. Саме життя не пояснити — річ логічну, що вже говорити про діяння божі.

Марина розмалювала кістками весь папір, і тепер огризком вугілля креслила по столу невідривну хаотичну лінію — наче розпускала клубок ниток. Аланер глянув на її роботи і прикро зморщив чоло.

— Сподіваюся, що в тебе просто нема до малювання дару, а не ти кістки так уявляєш.

Марина підповзла до нього і, немов кошеня, лягла на коліна. Її тіло раптом різко заспокоїлося, але голова аж ніяк — напади частішали, і перерви між ними припинили тішити. Вона вперла погляд у напівпрозору гусеницю з точковою чорною голівкою. Дівчинка порівнювала її розміри з розмірами дірок між нитками в покривалі, і град думок поєднувався в одне запитання: «це і називається — я?»

***

— А давай зберемо речі та й підемо нарешті жити у гніздо! — Вільним тоном почав Себ, але відро в його руках нервово похитнулося. — Може, я від життя там теж покриюсь пір’ям, і все в нас буде зає…
— Ти бовдур? Хоч школу закінчи. До іспитів підготуйся. Вступиш. Час ще є. — пробурмотів Валто, намагаючись зловити своїм відром воду, що виплескувалась з відра брата.
— Звичайно я бовдур! Ще який! Мені ліньки, розумієш? Я тільки жити хочу. Щоб мене не смикали з усіх боків.
— У тебе були грандіозні плани. Щоб їх втілити, ясна річ, доведеться піднапружитися.
— Сам чого все закинув? Та ти ж як ніхто інший повинен мене розуміти! Ти бачиш? Бачиш? Я так утомився від життя, що ніби поза ним перебуваю!

Але коли Валто дивився, він бачив саме життя — воно охоплювало Себа з п’ят до верхівки. Його шкіра пахла життям, очі сяяли життям, усмішка не сходила з обличчя. Коротка борідка, що проступила, відрізала його від дитинства, але й дорослості особливо не додавала. Молодий Себ був чудовий: він одним піднятим вгору куточком губи міг будь-кого поставити на коліна. Здається, його так багато били в дитинстві, що ударами зліпили нового, прекрасного хлопця — що фізично, що морально. Він міг не складати іспити: він міг спокусити всіх, хто ці іспити приймає, і досягти свого. Так його бачив брат. Він не бачив його серед пустельних будинків, розглядаючим днями й ночами морську гладь, у яку навіть не міг поринути.

— Ти людяніший за всіх нас. Ти не повинен упускати можливості бути людиною.
— Думаєш, це мені так цікаво? — Валто не думав, він знав. — Я хочу спокою. Ці дівки… Ці хлопці… У мене мізки течуть!
— Скоро перестануть.
— Я обіцяю, я піду з тобою жити до гнізд.
— Зупинися. Обіцянки мають вагу.
— Кажеш, як дід… ні, я вирішив. Спокійне життя із тобою. Щоб ти там не здох від смутку. Що я за брат, чорт забирай, якщо тебе кину? Та ні цента такий брат не вартий.

Валто проковтнув, відчувши — слина гірка. Немов пригнічені слова розтеклися жовчу по його горлу. Він швидко все вгамував, згадавши, як Аланер вчив Марину заспокійливо дихати — і дихав, вслухаючись у тріск напівсплячих комах і згинаючи черевиками жовту траву. Його пальці були продавлені струнами, мозолі поколювали, і від болю інтенсивно різалося пір’я. Валто не був упевнений, що музика — це його, але був радий зайвий раз зайняти руки. У нього з’явилася причина частіше вибиратися до міста. Хлопець ходив уздовж парку, шукаючи музикантів. Ті сиділи на лавках, в оточенні голубів, друзів і пожовклого листя — так банально для них самих, і так не банально для Валто. Він ховався в кущах, хоча музиканти ніколи не соромилися глядачів — навколо них постійно хтось зупинявся, аплодував, кидав гроші в капелюх. Хлопець занадто гостро сприймав слова близьких про свій страшний погляд, а тому вважав за краще нікого їм не лякати. Ще й пір’я… Він часто йшов назад, коли вже покрився ними. Намагався не думати про це — повторював у голові послідовності акордів та боїв. І відразу ж повторював побачене вдома, навіть коли пір’я вже забивалося під струни.

Раптом Себ поставив цебро, зробив кілька кроків уперед, випереджаючи Валто. Він став перед ним і гордо склав руки. Виглядав пихато, ніби збирався виступити перед величезним натовпом.

— Вони мене висміяли. Вони! Хіппарі довбані. Я тільки подумав, що вже «свій», а тут на тобі. — Валто хотів перебити, але Себ заткнув його помахом руки. — Так, мені захотілося цікавої компанії. Але я не знав, що у цій компанії треба курити траву.
— Прямо-таки потрібно? Ти гірше ніж придурок.
— Якщо я чогось хочу, то мені це потрібно.
— Логічно. Опустимо. І в чому була проблема?
— Вони охрініли. Я теж. — Себ стиснув зуби. — Все, що відбувається у нашій родині, це казки чи правда? Може, ми завжди були під речовинами? Дідусь підсипає щось нам у їжу? Я підозрював!
— Ти огидно уникаєш теми.
— Я перетворювався, Валто. Прикинь? Я. Перетворювався. А ці виродки знімали на камеру. — і, помітивши на обличчі брата очікуваний подив, продовжив. — Може, все-таки мені мерехтять і записи? Ну, не може цього відбуватися. Навіть та дівка мерехтіла, яка мене цілувала. І твої ці пір’я. Спільні галюцинації? Таке є? Або мерехтить тільки мені, а ваші реакції – теж галюцинації?

Валто похитав головою, думаючи — його брат ідіот чи геній. Він щиро не вірив, що від нього чує те, що чує.

— Ти накурився і перетворювався, я правильно розумію? У що?
— Отак просто не поясниш. Там було все. Щось яскраве на спині. Обличчя ніби розтеклося. Якась хрінь замість ноги. Я був якимсь потворним метеликом. Мене нудило, коли я дивився ці відео вранці. Мені не дали видалити їх. Точніше, нам. Пара чоловік була на моїй стороні. Ось їм — моя повага. Але, чорт! Я ніколи більше не вийду в люди. І зовсім не тому, що я злякався! Я надто чудовий для них. — він засміявся. — Недарма я назвав себе метеликом. Якщо я справді на таке здатний, це ж… очманіти! Вау! Та я мушу стати знаменитістю!
— Мені треба уточнювати, що ти суперечиш собі?
— Ні. Я заради цього і живу, блін. А зараз ми йдемо додому та збираємо речі. Там, певно, холодно, ближче до води.
— Що ж. Мабуть.

Крім того, Валто не знав: Себу абсолютно все одно на бажання брата або в нього чудова інтуїція. Бо в останній місяць Валто часто думав перебратися до моря. Вдома він здавався не те, що елементом меблів — скоріше її тінню. І від цього бентежного становища йому давно слід було втекти.

Себ, продовжуючи перегороджувати Валто дорогу, раптом ні з чого широко, зубасто посміхнувся і розкинув руки. Здавалося, що сама трава ось-ось встане перед ним на коліна, якби не майнула в його рисах обличчя звична дурість.

— Знаєш ще що? Я вперше переспав.

Себастьян набрав більше повітря в груди, готуючись відповідати на запитання — нехай і колкі, нехай і сором’язливі, нехай і надто докладні, він був готовий до всього. Але тільки не до мовчання. Валто обійшов брата і рушив до хати. Цебро погойдувалося, вода вбиралася в землю, Себ наступав у сліди, забруднюючи черевики.

— Та ну! Ти не можеш залишити це поза увагою! Де ж «ти дурень» чи «хто ця красуня»?
— Це вже, будь ласка, вирішуй все сам. Я цього не розумію.
— Хочеш, я візьму тебе з собою, і ти теж когось спокусиш? — останнє слово Себ підбирав довго, вивчаючи поглядом брата, і сказав зовсім невпевнено.
— Будь ласка, дай мені спокій.

І Себ дав, знову розтягнувши посмішку. Нехай у голові його кипіло напружене запитання: чому його брат так поводиться? Але незабаром воно змінилось зовсім іншим — чому Себ сам так поводиться? Хотів, щоб Валто завалив його питаннями, а в результаті завалив себе. Посмішка сама собою поступово сповзла з обличчя, перетворившись на похмуру арку.

Вдома було сумно. Штори завішані, свічки не горіли. Марина лежала під ковдрою і навіть не повернула голову, нехай її очі були розплющені. Діана теж здавалася дивною — лежала на боці, злякано притиснувши ноги. Коли вона помітила братів, то тут же перекинулася на спину, трохи підняла корпус, гордо глянула на них, а ще спробувала ненароком підхопити книгу з полиці і прикинутися, ніби читає її вже кілька годин, але вийшло це безглуздо.

— Я що, на Ренель схожий, так сахатися? — заперечив Себ, не відриваючи погляду від Діани. — Начебто давно пішла, а досі всі затиснуті та перелякані.
— Не в тобі річ. Особисте. — пирхнула Діана і сховала обличчя за книгою.
— А ти, сестрице, як тут поживаєш? Лапки ще не відросли?

Марина завила і уткнулася носом у подушку.

— Вона із самого ранку не піднімалася жодного разу. — поволі додала Діана, з дивною сумішшю байдужості і турботи в голосі — таке вміла об’єднати тільки вона.

Валто обережно штовхнув брата в плече і підняв носа у бік Марини. Себ запитливо дивився на нього, але брат нічого не говорив, тільки показував на сестру знову і знову. І тоді Себастьян побачив. Ковдра зісковзнула зі спини сестри, яку не ховав одяг. На те, що було на спині, дивилася вже і Діана, вражена та втомлена. Все, як у її снах — по верхній частині спини сестри тяглися два шрами, немов каньйони, оточені рожевими пагорбами.

Марина піднялася через годину. Накрила поранені плечі величезною футболкою. Здавалося, що вона ходить по тонкій нитці — повільно, рівно, підбираючи кожен крок. Вона впорхнула на кухню, впала на стілець, розстеливши навколо себе поділ футболки. Ось так, ще й із скуйовдженим волоссям і зблідлою шкірою, вона нагадувала пушинку.

Марина подивилася на мікроскоп, пошарпаний і тьмяний, у тіні кута столу. Дідусь нещодавно знову витяг його з підвалу. Він витягував його регулярно, протягом її життя, але потім ховав назад. Дівчинка боялася заглядати туди, будь там що лист, що зерня чи лапка загиблого комара. Часом Аланер налаштовував її ненароком — ставив мікроскоп у випадкове місце в будинку. Часом пропонував свою допомогу — Марина відмахувалася. Деколи сидів і сам розглядав щось, голосно коментуючи — Марина просила описати, що він бачить, але ніколи не підходила.

— Що боїшся побачити ти? — якось спитав він.
— Відчути боюся. — їй самій стало ніяково з того, який пафос вона надає ситуації.

Через майбутні метаморфози онуки Аланер знову дістав мікроскоп. І вбив мураху — чоловік хотів знайти вже мертву, але всі мурахи, що зустрічалися, були абсолютно живі. Він прочитав кілька молитов і цілий день просив вибачення. Аланер не приховував правду від Марини, хай істерика була неминуча. Заради науки треба йти на жертви. Він поклав маленький труп під скло і довго налаштовував штатив. Дід описував онуці все, що бачив і, не дивлячись на папір, замальовував це. Марина слухала і уявляла, витираючи спалах сліз тильною стороною долоні. Потім не витримала, перебила:

— Поховаємо ми його?
— Що?
— Людей закопують. Не стають територіями ті, як ми. Так само з тваринами та комахами? Із рослинами? Зірвану траву, квіти чому ми не закопуємо?

Аланер якийсь час подумав, але відповів так, як Марина і чекала:

— Людей розумніші тварини та комахи. Померли десь — і лежать там. Годують когось, удобрюють землю. Людей же у ящики заковують. Розкладання природне відтягують. І перегній з них землі непотрібні підживлює, такими ж як вони наповнені. У цьому навіть безглузді вони, у цьому навіть природи проти своєї йдуть.

І тоді вона спитала ще дещо, про що спитати дуже боялася.

— Казала Ренель, що мало часу ти проводив у поселенні. Де ти був? Серед людей? Чому?
— Тут дві відповіді є. Була за часів моїх серед sonmase група, яка у місто виходила, з натовпом зливалася, часом на роботи влаштовувалась, де питань зайвих не ставили. Що люди винаходять спостерігали, запозичували те, що доречним та корисним вважали, у поселення знання приносили. Мене потягло до них. От і все.
— Але казав ти, що відповіді дві.
— Від себе бігав. Себе не приймав. Старостою ставати не хотів. Через схожі речі проходимо з тобою ми, нехай і зовні ті речі надто різні. Але говорили не дарма, що variantae і constantae — два кінці палиці однієї. Vistgale ж — палиця інша.

А потім він знову манив її зазирнути в мікроскоп, але Марина відбивалася сильніше.

— Заради тебе жертва ця. Помер він заради тебе. Вбив його заради тебе. Прийми цей дар. Смерть його марною не зроби, як людини смерть. — говорив Аланер, знову і знову.

Здалася Марина лише сьогодні. Вона відчула сили присунути мікроскоп ближче і схопитися за гвинт, як це робив дідусь. Її пальці обвилися навколо інструменту, наче змії. Вона відчула хрускіт у тілі. Лопатки хотіли проломити спину. Ніг вона не відчувала. Зволікати було не можна. Марина заплющила одне око, а погляд іншого занурила в крихітне скло. Було темно. Вона подумала, що, може, так і виглядає мікросвіт — абсолютна темрява, наче інший вихід у космос? Чи навіть вихід до іншого космосу? Але, згадуючи дідуся, вона взяла ліхтар і підсвітила комаху. Зазирнула знову. Труп мурашки був витончений — наскільки витонченим може бути тіло, що згасло навіки. Мутне, але навіть так можна було розгледіти його западини, підйоми, колючі закінчення лапок та вуса. Дівчинка крутила гвинт, змінювала становище ліхтарика, намагаючись зробити зображення чіткіше. Хрускіт був чути виразніше. Перед очима все танцювало. Кінцівки смикалися самі по собі, шкіру вивертало, і в якийсь момент Марина не змогла тримати ні ліхтарика, ні гвинта. В останню мить вона уявила, як проходить крізь скло, вплітається в розпливчасту мурашку по той бік, а потім вона не пам’ятала нічого.

Марина бігла.

***

— Так. Так. Так.

Аланер дивився кудись повз світ. Він тільки-но закінчив з Ammozein. Мокрі довгі коси здавались важкими, немов сплетеними з металу. Додому не хотілося — він посмів зізнатися собі, що втомився. Якби поселення було живе, він міг би на тижні заглибитися в книги чи сон, адже там завжди було, ким його замінити. Тепер ніяк не можна — особливо в момент, коли поруч із ним розквітає varianta.

Рожеве світло з неба виливалося на землю, наче тонким шаром акварелі фарбувало і Аланера, і оточення. Це створювало відчуття цілісності — все взаємозалежно, все потрібно. Осінь відчувалася слабо, вона ледве морозила його старі мокрі руки. Чоловік дійшов до товстого дерева із сумними, опущеними гілками — і так довго дивився на нього, що відчув себе стислим та висушеним. Тут він бачив Кассаль востаннє. Це дерево тоді було пнем — понівеченим чи то людьми, чи tapsage, чи Айгером, але останнього він звинувачувати не посмів би. Касаль тоді сиділа на зрізі пня, притискаючи до себе ноги. Її шкіра і без того була світла, наче зірка здалеку — але на тлі величезного, пропаленого сонцем пня вона ледь не сяяла. Її одяг лежав біля коріння і ніби вплітався в них. Кассаль казала, що оголеною їй простіше говорити. Аланер не став заперечувати.

Коли він просто прокручував у голові цей момент, він пам’ятав лише гладь трави, кінчики якої огорталися останніми сонячними променями, і небо з натиканими тут і там хмарами. Але коли до спогадів долучалися почуття, навколо Аланера і Кассаль прокладалися стежки, наче лапи з тіла павука. Пень був п’єдесталом загубленої статуї, і з обох боків від нього тяглися в небо мармурові колони, повиті величезними, з голову розміром, трояндами. Розтягнутий вздовж коріння одяг Кассаль — тонкий струмок, що б’є в ноги чоловіка. Закручені дерева з масивними шапками прикривали їх, наче стінами;  начебто що Кассаль, що Аланер — екзотичні рослини, що вимагають особливого догляду.

— Не буду тут щасливою я. — шепотіла дівчина у свої коліна.
— Адже почала ти на mecanica навчання. Знаю, важко воно, але потрібно. Пізнаєш щастя ще.
— Не вибирала я це! Як і не вибирала собою народитись. — Кассаль кинула засуджуючий погляд на Аланера, в якому він прочитав питання: «Ну як цього можна не розуміти?!»
— Вибір правильний зараз ти зробила. Сильніше ти станеш. Нас захистити зможеш. Mecanica стати — досягнення це, не прокляття. Гордо його прийми.
— Не комаха я, любий. На дні мені не місце. — вона лишень знову подивилася на нього — але Аланеру здалося, що до його шиї приставили ніж.
— Розумію я, але нічого змінити не в змозі. Чи було тобі краще, коли atera твою обірвати намагалися?
— Тільки ці два виходи потворних? Як щодо «собою бути»? Той, що будь-кому раз у раз повторюєте, крім variantae tempta?

Вона піднялася — одним рухом, наче й не сиділа. Вона взяла його за руку — швидше стиснула його долоню у своєму кулаці. Аланер дивився на неї знизу вгору і, зробивши крок, міг уткнутися підборіддям у її груди.

— Борешся ти ж за відчайдушних-нещасних, у дусі мене. Права vistgale молодість всю вибивав. Не прошу тебе боротися за мене. Лише зі мною піти прошу.
— Куди?
— Особливе місце є. Там удвох будемо з тобою. Здивуєшся ти. Все буде по-особливому. Стільки розповім тобі всього. Обережна буду, але залишусь собою. Ніхто не зачепить ні мої здібності, ні почуття. Підеш зі мною ти?

І, не давши Аланеру відповісти, нахилилася і поцілувала його, втискаючись обличчям у його обличчя, вштовхуючи язик у його рота, хапаючи величезними руками його тонкі плечі. Відірвалася вона так само різко. Аланер зніяковіло посміхнувся. Погляд Кассаль був поглинаючим, замість очей — чорні діри. Чоловік намагався сказати відповідь ще під час поцілунку.

— Ні.
— Що?
— Адже не дурна ти. Пост батька займати мені, не можу чинити, як хочу я. Та й не можуть дітей мати variantae. Я тобі навіщо? Не зможеш ні від мене зачати, ні від іншого.
— До чого діти тут?
— Різні ми. Жити по-різному маємо. Constanta я. Борг перед природою інший. Ти своє маєш робити, я своє.
— Ти залишаєш мене?

Її мова була напрочуд спокійною, як і все оточення — після емоційного вихору це віддавало жахом. Тут спогади Аланера втрачали казковість — чарівний сад кришився, наче висушений листок у руці.

— Краще не повертатись тобі… так. Не про одяг я. — Аланер відчув, як зникли дерева — вільно пронісся вітер і вдарив по вилиці.
— Не така гарна mecanica ще я. Якщо вище себе я відчуваю, значить, вище і буду.
— Дограєшся ти. Обірвуть тобі atera.
— Не обірвуть.

Обидва це знали. Кассаль нахилилася до річки, взяла її в руку, і в її долоні та знову стала одягом. Одягаючись, вона продовжувала дивитись на Аланера.

— Після твоїх слів навіть згодна я mecanica стати. Почуттів позбутися. Може, на краще воно.
— Радий я, що ти це визнала. — йому було боляче це вимовляти.
— А я як рада. — їй було ще болючіше, він знав.

Вона більше не дивилася на нього, коли вони поверталися до поселення. Не хапала його передпліччя, як завжди, ще з дитинства, коли Аланер був поруч. Чоловік у ту мить думав, що до Кассаль слід приставити охорону. У цьому не було нічого страшного — variantae через палкі характери і вдачу потребували допомоги більш врівноважених constantae, а часом потребували й їх спостереження, щоб не нашкодити собі або оточенню. Він би і сам міг взятися за цю роль, але незабаром його чекала остання розвідка — після неї чоловікові потрібно було повноважно зайняти місце старости. Він не хотів пропускати останні місяці волі. Коли вони дійшли до поселення, Кассаль була на пару дюймів нижче за Аланера — він не помітив, коли це сталося, але це в’янення відгукнулося в душі жовчю, нехай головою він і був радий, що хоч десь дівчина залишається мудрою.

Ще близько року у снах вона душила його. Він ніколи її більше не бачив.

Аланер торкнувся дерева, простяг руки до його гілок і чіпко втиснувся в них. Доторкнувся щокою до шорсткого стовбура і легко поцілував його, ледве торкаючись губами.

— Так. Так. Так. — шепотів він і посміхався своїй дурості.

Від всюдисущого рожевого здавалося, що уява поглинула реальність. Аланер уявляв собі місце, куди його хотіла забрати Кассаль. Він йшов по галявині, домальовуючи в голові то тут, то там величезні бутони півоній. Природі не було кінця, вона вкривала їх з усіх боків, притискалася листям і стеблами до оголених тіл. І більше нічого не було. Кассаль могла б бути там абсолютною — наскільки сама того захоче. Вона любила б його невтомно, притискалася до його вічно-молодого тіла, заплітала на голові коси, шепотіла історії, які потім переносилися б у сни. Вона була дзвінкою, вона сам всесвіт відбивала, вона відгукувалася теплом у його вмираючому від втоми серці. Аланер не так явно відчував це раніше, коли Кассаль могла дотягнутися до нього.

Коли Аланер наближався до будинку, то відчув ритмічні коливання під стопами. Він зупинився. Дивився на житло — скошений глиняний куб, а поряд з ним — фігура Діани в яскраво-червоному одязі. Вона розмахувала руками, і до нього долинув її крик, перемішаний з луною: «Не йди!» Поруч із нею, у темнішому вбранні, стояли брати. Всі дивилися в далечінь, утискаючись у тонку огорожу на веранді. Це сталося.

Аланер обернувся, нахилився і довго оглядав свої сліди — вм’яту в землю траву. Він прошепотів молитву, яка мала загострити його почуття, щоб помічати більше і випадково не наступити на variantae empta. А потім прошепотів іншу молитву на випадок, якщо вже, Сонно помилуй, наступив. Аланерові не залишалося нічого, окрім як сісти, дуже обережно, оглянувши кожну травинку перед собою, накинути висохлі коси на все ще мокру сорочку і чекати, коли земля випустить зітхання.

Це сталося.

— Не бійтеся. Але й за нею не ступайте. Сьогодні поле все — її! — крикнув він, раптово-щасливий, дітям.
— Вона з глузду з’їхала! — крикнула Діана, нехай, до несподіванки для оточуючих, це пролунало задерикувато, скоріш жартома.
— Диво з нею сталося! — Все одно поправив її Аланер.
— Невже так одразу — і не видно… — ледве чутно прошепотів Валто.
— Дурочка вона! Горе одне! — прокричала Діана, яка бачила трохи більше.
— Радість одна! Розцвіла varianta! Соннатель, матір Природа, Альта вистраждана! Покрита горем земля, але й через нього краса пробилась.
— І все-таки Марина класна. З родзинкою. І виросте ще крутішою. — Себ оперся об дверний одвірок. — Гарною та особливою.

І все-таки це сталося.

***

Марина бігла вперед, не розрізняючи дороги. Вона не пам’ятала, як з обох боків її зору майнули кухня та веранда. Її погляд був спрямований усередину себе, і там вона спостерігала щось зовсім нове: думки спрощувалися до плям і заповнювали не тільки голову, а й усе тіло. Прослизали по кожному нейрону, міцніли під її ногами, зчіплялися з землею і йшли нижче, нижче, нижче… Дівчині здавалося, що там немає кінця-краю, що вся земля — повітряна, і вона вплітається в неї, відчайдушно і жваво, втрачаючи голову, втрачаючи грані тіла.

Мов пірнаючи під воду, Марина вдихає і падає на землю. Зовсім не дивується, що та тепер і справді відчувається водою — ніжна і гладка, хочеш — звалися повністю вниз. Але дівчинка лавірує на її тонкій поверхні і розуміє, що її тіло ось-ось попливе брижами. Марина неусвідомлено хапається пальцями за траву, стискає долоні в кулак і відчуває, як ослабла. У голові перекручувалися невимовні, не її питання, на які слід було негайно відповідати. А тіло все сильніше тягнуло вниз, шкіра відшаровувалася, повітря важчало. Дівчинка видихнула затримане раніше повітря, ніби зриває ношу. І ноша злітає — Марина перетворюється.

Вона миттю знаходить відповіді на безсловесні запитання: «ось я, і ось організм мій, і ось пристрасть моя — бути слабкою нескінченно і природі підлеглій, і рухатися в її напрямках, і обрости щільними пластинами, сяжками та жвалами, і зросту позбутися, і мову закувати, і ґрунту торкатися тонкими лапами. Та утримати б пам’ять, усвідомлення і людяність під землею, і нехай вони не відринуть, і знову одного разу я втрачене знайду, адже веліла ти, Мати-Природа, залишатися людям подібною»

Слова лилися й лилися в її думках, і клітини відходили від тіла до atera, і на їхньому місці зростали нові, і билися в судомах руки, і ламалися кістки, і згиналися органи. Не зважаючи на неймовірний біль, Марина посміхалася. Стискаючи зуби, скосивши очі і ледве стримуючи бушуючу нудоту. Вона поспішно перекинулася на живіт — рух здався їй дивним, настільки дивним, що вона навіть не змогла його прокрутити в думках, і заплющила очі, впиваючись спокійною чорнотою перед собою.

Марина пам’ятала, як через товсту, ледь помітну траву — каламутну, наче під каламутним склом мікроскопа, просочувалося фіолетово-рожеве небо. Вона не пам’ятала звуків, якщо взагалі їх чула, зате її кінцівки чітко запам’ятали рухи навколо — ті віддавалися по відтепер зовсім дивному тілу тонкими вібраціями. Вона запам’ятала важке повітря і те, як легені скручувалися при кожному вдиху. Запам’ятала й відчуття, що вона знаходиться не лише тут, а й унизу — у всіх можливих значеннях. Її тіло розділилося надвоє: одна частина функціонувала вгорі, інша – під нею, і їх ніби відділяло болото. Пересуватися було непосильним, але Марина запам’ятала три кроки. Чи кроки то були? Не знає. За відчуттями це було щось, що можна було вписати в число три. А далі Марина захлиналася. І крізь це бачила фрагменти опущеної морди мурахи — ніякі очі, стирчачі сяжки, матові відблиски. Марина закинула на неї чи то руки, чи то лапи і, борючись зі слабкістю, притулилася до неї. Їй відразу захотілося поплакати за мертвим тілом на склі свого мікроскопа, але вона не змогла. Вона хапалася за мураху, відчуваючи, як вислизає; як її витягає назад, ніби хтось тяг за ноги. Марині хотілося зробити щось відчайдушно цікаве, доки залишався час. Вона не знала, як цілуватися, особливо як цілуватися в новому, незрозумілому поки тілі, але зробила це, як могла, і перш, ніж мураха відреагувала, її витягло.

У її голові проскочило все, чому вчив її дідусь, кожне його слово про кістки, кожен малюнок м’язів, все це вдарило в стопи і наліпилося на неї знову, відроджуючи форму. Вона підвелася, втискаючись долонями в ґрунт. Їй вже вистачало сил зім’яти траву, і вона розрізнила свої тонкі, подряпані пальці — кістки та шкіра — кольору сонця, якщо дуже довго на нього дивитись. Дівчинка вигнула спину, вкотре зробила зусилля горлом, щоб стримати нудоту, і впала грудьми вперед, врізаючись у свіжу землю. Здається, вона задавила ту мураху.

Щойно тіло Марини майнуло над рівним полем, Аланер кинувся до неї. Земля відчувалася пом’ятою та напруженою — навіть їй потрібно було звикнути (скоріше, згадати), як це — працювати з variantae. Дідусь йшов швидко, і його очі кольору кори сліпило сонце. У такий день і захід сонця має бути красивим — червона куля на рожевому, туманному горизонті. Діана залишилася на веранді одна: з усієї сили стискала широкі штанини і з жахом дивилася на вирування природи, що відбувалося перед нею — та ніби зациклилася навколо сестри. Вітер заплітав срібне волосся дідуся. Його масивна постать була окреслена променями сонця. І всі дерева, де-не-де кинуті на тлі, ніби тяглися до нього своїми потемнілими, оголеними гілками. Він ніс таку ж оголену Марину на руках, і ще здалеку Діана помітила, що з сестрою щось трапилося. Дивом це, як дідусь, вона назвати не могла, нехай це слово і відчувалося на її губах. Марині наче й треба було стати такою. Всі її риси гіперболізувалися — зменшився абияк набраний за місяці зріст, кістки ще сильніше прагнули назовні. Сестра все менше нагадувала людину, і це здавалося правильним усім трьом — навіть самій Марині крізь спокійний сон. Поблизу Діана звернула увагу, що й обличчя в неї стало іншим, витягнутішим. Розширилося чоло, звільняючи місце для сяжок, збільшилися очі, витягнувся ніс. Нехай Діана й рідко розглядала обличчя сестри, але ніколи воно не здавалося настільки чужим. Настільки незрозумілим.

Аланер довго стояв з Діаною на веранді, гордо показуючи їй Марину, наче принесене з вулиці кошеня. Йому було приємно, що онука не пирхає, не тікає. Вона вперше виявила інтерес до того, що відбувається. І ніби заново знайомилася із сестрою.

— Пережила вона. — радісно видихнув дідусь.
— А як інакше? — знизала плечима Діана, а потім схаменулась, взяла пильне покривало з табуретки і накрила сестру.
— Вона повернулась. Майже така сама, як була. Я вражений.

Діана не розуміла, він говорить сам із собою чи з нею, а тому зніяковіла. Вона смикала кільце на пальці, млосно видихала і все намагалася зізнатися, і чим більше дідусь знаходився поруч, тим сильніше слова прагнули назовні — і виривалися мало не гикавкою. Аланер заніс Марину в будинок, сіло сонце і саме по собі поклало всіх спати. Настільки очевидно і просто, наскільки складною і божевільною видалася майбутня ніч.

***

— Навіщо ти тільки…

Сльози, що линули з очей, тут же злетіли вниз від різкого повороту головою — Аланер шалено копався в ящиках, здував пил з контейнерів і ємностей, підкидав і відкидав гори сміття. Він відчиняв кришки, розчаровано видихав, кидав усе на підлогу і копався далі. Від гуркоту підскакували меблі. На столі сиділа Діана, панічно тремтячи ногами. Решта вмісту столу: олівці, папір, вугілля, нескінченні стоси записів та книг опинились на підлозі. Аланер закріпив ліхтар на стелі, і світло било на розкриті зошити з блискучими білими листами, наче підвал заселили величезні метелики. Дивитись на них було нестерпно. Тому Діана дивилася на чорні стіни, бажаючи, щоб вони її ввібрали. Вона відчайдушно відкашлялася, вибризкуючи на одяг те, на що дивитись боялася. Горло видало саме собою:

— Ти нічого з ним не зробиш. Ні.
— Ні чи вб’є воно тебе?! — Аланер відкинув черговий контейнер.
— Нехай убиває.

Чоловік підвівся і гидливо подивився на Діану, як дивляться на сміттєзвалище.

— Маму ж не вбило. Вона любила батька! Ти сам казав, що кохання вирішує все! А я справді покохала!
— Ще частіше казав я тобі не зачинати від людини.
— Але чому?
— Ти його залишити хочеш і перевірити, чому? — і, коли вона кивнула, придушено додав. — А я права не маю ризикувати так жінкою-constanta останньою.
— Але я сама наполовину людина. Що може трапитись?
— Те, що відбувається зараз.

Аланер спробував витерти з її губи випливаючу чорну рідину, але більше її розмазав. Підніс краплю до носа, принюхався і відчув, як у горлі все стискається. Він поспішно витер палець об край столу, помітивши при цьому, наскільки чорний одяг Діани. Те, що він і незліченні загиблі родичі називали «гріхом», розпливалося по її нічній сорочці та ногах, обгладжувало її, неначе скопище п’явок. Коли онука кашляла, з чавкаючими, булькаючими звуками, краплі-п’явки розліталися навколо. Аланер відвернувся, але через мить зрозумів, що Діану знудило собі на коліна. Все тією ж чорною, маслянистою речовиною.

— Я звикну. Я виношу. — Сплюнула Діана разом з іншою гидотою з рота.
— Дитина мертва у тебе. Чи плануєш виношувати і ростити труп ти? — Аланер поважно підняв підборіддя.

Він дістав ще один металевий контейнер, і знайшов там прозору сулію, обклеєну пожовклою етикеткою з вицвілими літерами. Там же лежав розсип інструментів. Бліки на них засліпили мокрі очі Аланера.

— Піднімися, все це зніми з себе… — від чорноти, що покрила одяг, його вже ніяк не можна було назвати одягом. — І лягай. Туди ж, на стіл. Протру зараз я.
— Якщо ні?..
— Тебе не випущу звідси я. Присиплю тебе і витягну насильно його. А потім все життя ти будеш від мене дітей народжувати, і зроблю все я, щоб ти приживала їх і вирвати не наважилася. — промовивши це, він відвернувся, приховуючи новий потік сліз. — Це збиралася почути ти? У твоїх очах я покидьок? Коли ж ти повіриш, що я тебе люблю?

По обличчю Діани не було зрозуміло, повірила вона чи ні. Але, стиснувши долоні в кулаки, прошепотіла:

— Коли ти поясниш усе за маму.

Аланер раптом почервонів — ніби кров, що хлинула в обличчя, як маска, намагалася приховати сором. Він усміхнувся, ніби ось-ось заплаче знову, але натомість знову нахилився до ящика з інструментами і поставив його на стіл, знайшовши одне вільне від чорноти місце.

— Добре. Найближчими днями вирішимо питання ми це. Зараз роздягайся і лягай же. Не хочу, щоб ця тварюка мучити тебе продовжувала.

Діана підняла брови. І, як зачарована, раптом встала і змахнула лямки нічної сорочки, що прилипла до тіла — єдина чиста частина на її тілі. Чорнота, що стікала по її ногах, торкнулася підлоги. Увібравши в себе відблиски ліхтарика, вона нагадувала рідкий космос. Аланер бігав нагору за водою, ганчірками, милом, а потім вичищав стіл та інструменти. А далі Діана слухняно лягла на стіл, перекинулася на бік, щоб не захлинутися. Гріх випливав з куточка її губи і лоскотав замерзлу щоку.

Вона не відчувала болю. Дівчина не думала ні про Пола, ні про дитину. Діана дивилася, як чорна рідина поїдає шафу вдалині, перевернутий стілець, усі яскраво-сяючі папери, тіло дідуся і, зрештою, ліхтар на стелі. В страху, що ось-ось і її ніздрі заб’є чорнота, вона поспішила заснути, не знаючи, що спить уже кілька хвилин.

Аланер трясся з інструментами в руках. Він щомиті поправляв налобний ліхтар. Відчував на собі тиск стін — рівним рахунком, Аланер відчував себе в сірниковій коробці. І як не кричи, як не бійся, двері тут ніби й не було. Вона зникла до того моменту, коли йому в черговий раз у житті доведеться витягнути неживий плід крізь калюжі рідкого гріха. Колись тут лежала незнайома йому sonmas, що прийшла лише за цим, і тоді він зробив це вперше. Тут лежала його дочка. Тепер лежить і онука. І кожна жінка заливала себе і довкола чорним. І кожна нестримно обожнювала чоловіка, який з нею це зробив. І кожна ненавиділа Аланера, що вишкрібає з неї саму смерть.

***

Ближче до обіду прокинулася Марина. Вона повернулася до діда, не знаючи, що сталося вночі. Той не спав — його неспокійний погляд уперся в Діану. Під ранок, коли онука прийшла до тями, він підняв її зі столу, відніс у душ, відмив, одягнув у чистий одяг і поклав у ліжко, ніби вночі вона зовсім не вставала.

— Це сталося? — тихо спитала Марина крізь ранкову хрипоту.
— Спи ще.
— Нічого я не пам’ятаю… Страшно мені.
— Поспи ще.

Аланер скоріш говорив не онучці, а самому собі. Він все ще відчував у руках в’язкі шматки померлої плоті. Він кидав їх собі під ноги, не продумавши заздалегідь, куди складати. Вдень він мав повернутися, знову відмити підвал і підібрати те, що залишилося від спроби Діани направити в цей світ нове життя — потворне і неправильне, але, все-таки, вона намагалася. Дідусь з жалем дивився на все ще мокру після душу онучку і думав, чи прикидається вона сплячою, чи справді спить. Обидва варіанти здавалися максимально переконливими.

— Дідусю… Здається, не так щось зі мною. — пробелькотіла Марина, стискаючись у покривалі. — Холодно мені, але коли торкаюся шкіри — кипить вона. Чи не помру я?
— Ні. Спи. — Аланер прошепотів це знову самому собі — вже крізь дрімоту.

Марина ледь не розплакалася — на це не вистачило ні фізичних, ні моральних сил. Вона притиснула бік долоні до сумного обличчя поверх твердої подушки і дивилася в ребристу стіну.

Себ, поспостерігавши за цим, мовчки вийшов на кухню, дістав із ящика банку, подув на кришку і пішов разом із нею. Він повернувся через півгодини, у вимазаних сажею штанах, з розпатланим сильніше звичного волоссям і заплутаним у ньому поржавілим листком. І перш, ніж Марина зрозуміла, що він прямував до неї, Себ вже стояв поряд, і на неї щось посипалося. Брат перевернув банку над її грудьми і потряс, вивалюючи мурах. Сестра зачаровано спостерігала хворими очима, як комахи, ніби салютом, сипалися і одразу розбігалися на всі боки. Кого встигла, вона взяла на тремтячу долоню і довго вивчала. Себастьян притулив тильний бік руки до її чола і посміхнувся:

— Отак жар і треба знімати.

А потім він нахилився до вуха вивчаючої комах сестри і прошепотів:

— Але це ще не все, сонце.

Він розтиснув спітнілий, покусаний зсередини кулак. Немов зім’ятий пучок трави, у його пальцях метався богомол. Зі скромно-підтиснутими гачками, трикутною голівкою, схожою на уламок перідота. Марина вдихнула. Її очі втратили всю дорослість, ставши очима наївного немовляти. Вона дбайливо підхопила комаху за крила і наблизила до своєї пораненої щоки. Богомол спритно перебирав лапками, лоскотав її, намагався вхопитися за шкіру.

— Чудернацький жук. Із диких земель. — Усміхнувся Себ.

Дівчинка вирішила не виправляти його.

 

***

Марина помітила раніше за Аланера, що весь будинок кудись поспішає. Його наче рвали зсередини. Речі скакали з місця на місце, брати з сестрою пропадали і знову з’являлися поруч неритмічно, поза будь-яким графіком. Під ліжком Діани Марина помітила ручку невідомої сумки. Ще вона знайшла її очищену палітру і акуратно розфасовані по пеналах олівці — такий порядок був сестрі невластивий. А ночами Діана розглядала шафи в кімнаті і ледь чутно шепотіла числа та слова собі під ніс. «Незабаром поїде вона. Може, не попередить нас», — подумала молодша. Себастьян став дивним — він ставив Марині питання на кшталт «чому ти літаєш?» чи «скільки у Валто членів?», часом бився головою об стіну, часом об підлогу. А іноді перетворювався на дивне місиво — Марина спостерігала це ночами, коли він повертався під впливом людської отрути, від нього жахливо пахло, і його тіло виробляло такі трюки у своєму ліжку, що вона постійно підскакувала, щоб утримати його. Марина боялася говорити дідусеві, хоча, швидше за все, він бачив і сам. Коли те, що відбувається, увійшло в звичку, дівчинка стала лягати спати раніше за інших, щоб цього не бачити. А Валто… Валто захопив собі всіх друзів, що залишилися в неї. Їхня спільна уявна подруга, після історії Ренель, забрала у Лааль не тільки ім’я, а й риси, і оперилася — її білі величезні крила тяглися по землі, збираючи бруд. Вона блукала за Валто, перешіптувалась з Карвером і, здається, їм у своїй пташиній компанії було чудово. Брат рідко брав Марину гуляти з ними.

Вдома миготіли чужі люди, наче привиди — їхню примарність доводив і той факт, що Аланеру було все одно. Якось Марина йшла в душ повз Себа, який притис до стіни будинку незнайому дівчину. Її оголене, зігнуте, тонке стегно надовго врізалося Марині у пам’ять — воно нагадало їй зігнуту лапку коника. Ще біля будинку з’являлася незнайома доросла жінка. Якийсь час вона висипала з пакетів сміття у їхні вікна, але щоразу, коли хтось вискакував у двір — вбігала в машину та стрімко їхала. В один із днів, після повернення додому з міста, Марина з Аланером виявили, що їх простирадла та одяг розрізані, і шматки розкидані по будинку. Аланер зшивав все в минулу подобу багато днів, і з кожним стібком все голосніше і суворіше проклинав zaine за те, що відбувається. Здається, нічого страшнішого незнайомка зробити не могла. Адже, як казав онукам дідусь: «сміливіша була б і гірша на голову, то до насильства давно дійшла б, вкрасти когось спробувала або що ще ці zaine хотіти можуть». Але він схибив. Марина застала лише кінець бійки і не запам’ятала практично нічого. Тільки те, як Діана обполіскувала закривавлений ніс у відрі та кричала, як себе ненавидить. А потім вона влетіла в будинок, кричала і хапалася за голову, дістала з-під матраца ніж, натягла на кулак локон волосся — і відрізала. Вона різала волосся на ходу, і розкидала локони скрізь, де бачить. Останній ком Діана спробувала запхати собі в горлянку, і Марина, не знаючи, що робити, навалилася на неї, дивом поваливши слабку сестру на підлогу. Та схаменулась.

Того ж дня, увечері, приїхали їхні старі друзі — zaine-науковці. Марина глянула на Фокса, молодшого з синів, коли той виходив з машини, і квапливо повернулася спиною. Вона навчилася спілкуватися з ним одними захованими за спиною долонями. І сьогодні вона подала новий знак — показала два пальці та повільно поворухнула ними.

— Черв’яки? Антени? Ноги? — здивовано питав він, а Марина хитала головою.

Її бавило дражнити zaine, ускладнюючи спілкування. Але в той же час вона досі боялася піддатися їхньому впливу, тому це було не тільки заради забави. Власне, вона не знала, що зараз переважує.

— Що ти показуєш? Сьогодні не розшифрую.
— Сяжки комахи. Перетворилася я. — останнє вона сказала майже одними губами, але він її почув — бо чекав почути це вже багато місяців.
— Якби я міг… я зараз накинувся б і обійняв тебе. — Спочатку його промова пролунала збуджено, потім він раптом затих, адже недалеко був його батько і дідусь Марини. Але від своїх слів не відступав, а тому додав — міцно-міцно обійняв би.
— Не варто цього робити. — відповіла вона безпристрасно.

Після передачі ліків батько сімейства, Сиріл, подав Аланеру прямокутний, маленький предмет з чорним блискучим колом посередині. Марина обережно спостерігала, ледве повернувши голову. Вона боялася, що дідусь у будь-який момент підірветься. Вона не знала, як виглядають міни, але те, що опинилося у дідуся в руках, цілком цьому слову підходило.

— Те, що ви просили.
— Мені один знімок лише. Зробіть ви, якщо вам не складно. Зовсім не знаю, що і як.

Марина запитливо зиркнула на дідуся. Той сьогодні виглядав нарядніше звичайного — був взутий, ще й в очищені, залаковані туфлі, фіолетова сорочка з квітковою вишивкою була застебнута на всі ґудзики. Аланер заспокійливо торкнувся плеча онуки і повів у будинок.

— Хочеш чи ні ти, а повернутися лицем тобі до zaine доведеться. Зараз сфотографують нас. На пам’ять. На папір. Наче картину. За секунду одну.
— Навіщо?
— Захотілося мені так.

Марина мала мільйон запитань. Одні походили від інтересу: картина за секунду? Чи можливе таке? Як це виходить? Як zaine вигадали таке? Інші питання були оповиті переляком: чи не зашкодить нам цей процес? Чи не використають zaine ту картину з нами зі своєю метою? Чи не надто наївний ти, дідусю? Але вона вирішила промовчати та довіритися. Вона надто втомилася.

Того вечора всі були вдома — як трепетно попросив учора дідусь. Валто відклав гітару, яку з нудьги колупав. Себ вистрибнув з фантазій і підскочив з ліжка, не знайшовши часу поправити зім’ятий одяг. У його неохайному вигляді прозирала сміливість. Діана відклала книгу, яку й не читала — літери перед її очима змішувалися у рідку чорноту. Вони зібралися біля входу до будинку, де Аланер поспішно виставив у низку стільці.

Кожен зайняв випадкове місце. Брум ліг праворуч, стискаючи в зубах подертий туфель — безневинний трофей після нападу на невідому жінку. Марина збиралася сісти на коліна Аланера, але той раптом схаменувся і побіг у будинок. Коли він виходив, ноги його тремтіли. А коли сів, розкрив стиснуті в кулаки долоні. Там лежали ще чотири дерев’яшки — дві з червоним, дві з білим малюнком. Він одягнув по дві на кожне вухо, крім тих двох, що вже висіли.

Діти Аланера завжди були надто різними. І реагували завжди надто по-різному. Але сьогодні кожен наче підробив обличчя іншого. Аланер поманив Марину, і вона, як зачарована, впала на його коліна. Сіріл сфотографував їх, так і не усвідомивши, що перед ним щойно сталося.

Наступного місяця він привіз знімок. Аланер пішов у місто, і Марині довелося віддавати ліки самій. Як тільки у руки Сирія впала сулія — подана через спину, незручно-вигнутими руками, а у дівчинки — фото, вона поспішила втекти в будинок. Якийсь час тримала аркуш паперу в опущеній руці. Чи то боялася, чи то насолоджувалася інтригою. Але потім упала на ліжко, подумала хвилину, і все-таки поклала знімок на коліна. Її брови підскочили. Звичайно, вона бачила фотографії — у своїх численних книгах, які дідусь привозив із міста. Але ніколи не думала, що вона та її сім’я теж зможуть бути так… «правдоподібно намальовані на папері». Марина довго розглядала себе, намагаючись зрозуміти, що змінилося в ній, чи ніде не пробивається те, що вона — комаха? Її обличчя було розмите. Діана сиділа затиснута, розбита, наче метелик замотався в кокон, бажаючи знову стати гусеницею. Залишки її волосся — огризки, як їх називав Себ, неохайно обрамляли обличчя, зліплене зі сліз та макіяжу. Себастьян займав більшу частину кадру, розсунувши ноги в широких, наче стовбури дубів, штанях. Марину бентежило, що знімок з’їв всі кольори, але те, що він з’їв їх з окулярів Себа, вона зовсім вважала непробачним — адже там такий красивий зелений! Немов застиглий сік трави замість шибок. Ті ледь ховали його веселі очі. Якщо у Марини було розмито лише обличчя, то у Валто — все тіло. Він був, наче чорна діра. Здавалося, через нього можна пропустити палець. Дідусь… Марина дивилася тільки на те, як його вуха утримували шість дерев’яшок, і не могла відвести погляд. В його обличчі читалася невпевненість та страх. Що й казати, Марина майже впевнена, що кожен на знімку думав лише про нього.

Оточення змінювалося весь місяць, поки раптом все різко не зупинилося. Ремінець невідомої сумки зник, а Діана не повернулася додому. Себ сів на кольоровий фургон і помчав у далечінь, махаючи Марині на прощання з заднього вікна в потіках — здавалося б, його не буде до вечора, адже він навіть не взяв речі… Валто щодня виходив і плювався там, де проїжджав фургон. Марина ніколи не бачила його настільки засмученим, навіть у те свято Богині Соннатель. Через тиждень брат не витримав: захопив невидимих пернатих друзів, гітару і пішов до гнізда. Марина залишилася сама. Напевно, вона завжди була одна тут. Маленька та непомітна для всього світу.

Коли Аланер повернувся з міста, Марина простягла йому знімок.

— Тату, дивись, як гарно.

***

Від автора: це кінець першої частини книги. Зараз я працюю над другою, коли допишу повністю — буду поступово викладати. Якщо вас зацікавила моя історія, напишіть коментар чи поставте лайк, щоб мені було видно, що на цьому сайті це потрібно. Всім дякую за увагу! Мені приємно, якщо ви дійшли до цього моменту :3