Un incidente d’auto

 Якому дурню не подобаються відпустки? Лише найвідсталішому, мабуть що. В такому випадку, він був навідсталішим дурнем з усіх дурнів на білому світі — з тих, які самі планують свої канікули і власноруч бронюють номер у готелі. 

 Його готель знаходився на озері Комо, на острові Ардженьо. Тихий, сонячний закуток, про який мало кому відомо – майже не ідеальне місце для бажаного відпочинку змореної душі. 

 На поверхні ультрамаринової води озера загравали промінці липневого італійського сонця — воно ладне було спекти людську шкіру, тільки-но торкнувшись кінчика носа. Оксамитовий вітер обтікав усе тіло так, що його пекучий подих долітав аж до мізинців ніг, долаючи товсту підошву черевиків. 

 Він милувався видом на озеро, стоячи на дерев’яних дощечках тераси. Один лиш Бог знав, скільки тому дереву було років, але через постійні бризки прісної води, чорний дуб добряче прогнив. Тераса скрипіла і ходила ходором, створюючи відчуття перебування на старому кораблі. 

 Між пальцями правої руки чоловік тримав саморобну цигарку, від якої по повітрю плив зеленуватий дим. Русе волосся безладно спадало на очі, і, хоч він і мав чорну резинку, пов’язану навколо зап’ястка разом з безліччю щось-значимих для нього браслетів, чоловік надавав перевагу прибиранню неслухняних пасмів за вуха.

— Доброго дня, — хтось постукав в скляні двері тераси з номеру, — сеньйоре Джонні, ранкове прибирання.

То була прибиральниця готелю. Мабуть, він знову забув повісити на двері табличку з проханням не турбувати, якщо такі таблички тут взагалі є. 

— Так, прошу.

Чоловік окинув поглядом і без прибирання чисту кімнату, в якій він переночував від сили лише дві ночі.

— Чи маєте якісь особливі побажання, сеньйоре Джонні? — Італійська жінка збирала розкидані навколо мольберту серветки.

— Так, не чіпайте мольберт, — він обійшов диван та зупинився біля дерев’яних дверей, — будь ласка, сеньйора.

Джонні обожнював Італію, та ненавидів італійців. Йому не подобався їх темперамент: кров в них була не просто гарячою — вона кипіла цілодобово і кипіла на всіх. Італійці в очах актора були занадто настирливими та галасливими, проте досить повільними, що геть не збігалось зі звичним йому темпом життя. Проте Італію він об’їздив з усіх сторін світу, він був у кожному її куточку та знає кожну її приховану від очей звичаного туриста вуличку. Це було його особистою гордістю. Навіть рідне місто він не знав на стільки, на скільки був знайомий з брусчатими дорогами Італії. 

Сьогодні йому хотілось проїхатись вулицями Ардженьо. Острів не мав так багато асфальтованих доріг, але ті, що були пристосовані для автомобілів, пролягали найромантичнішим місцем острова — узбережжям. 

Двигун його улюбленої Ауді заревів, що є духу, як тільки запилені колеса торкнулись рівної дороги. Спішити було нікуди, але жага до швидкості наповнювала легені і смакувала куди краще, ніж дим самокрутки. Навстіж відчинені вікна робили протяг в салоні, що оберігало водія від теплового удару. Пейзаж озера Комо причаровува до себе десятки художників, що поспіхом розклали свої мольберти на піску.

Джонні насолоджувався прохолодою та швидкістю, аж поки його машину не віднесло в бік від сильного удару. Все сталось так швидко, що чоловік не встиг викрутити руль і в’їхав в величезний ліхтарний стовп. 

Щойно приголомшений Джонні встиг оговтатись, він побачив перед собою чорну БМВ, розвернуту на дев’яносто градусів. З неї вискочила тонка жіноча постать. По блідому лицю стікала тоненька струя багрової крові.

— Сеньйоріта, Ви як? — Джонні вийшов з автомобіля в напрямку винуватця пригоди.

— Жити буду, — жінка притискала білу хустку до рани на лобі, — а Ви? 

Вона підійшла до побитої Ауді і скривилась:

— Жахливо, — вона декілька раз обійшла розбитий автомобіль і присіла біля вбитого в стовп бампера.

Джонні звів брови, насторожено розглядаючи дівчину. Вона була надто спокійною, а він очікував скандалу, проте натомість отримав спокійну розмову про збитки, на що аж ніяк не міг розраховувати. Дівчина мала густе вигоріле волосся нижче плечей, сантиметрів сто сімдесят зросту та пухкі блискучі вуста. Її очі закривали вінтажні окуляри «Шанель», а засмагле тіло обліпила чорна сукня трохи вище колін. «Навколо шиї мала би бути та біла хустинка» — подумав Джонні.

— Зателефонуєте на цей номер ввечері, обговоримо скільки я Вам винна.

Тонкі пальці в довгих рукавичках з чорного фатину протягнули актору білу візитівку з вказаним іменем та номером мобільного телефону. 

— До вечора, сеньйоріта Серен, — Джонні провів поглядом подряпану БМВ, прямуючу в сторону шоссе Реджина. 

Тепер, коли він міг оцінити, яких збитків завдала йому ця зустріч із сеньйорітою на ім’я Серен Монтано, йому не хотілось думати про автомобіль. Думалось лише про неї. Вона здалась йому вийняткової краси жінкою, хоч він і не встиг вдосталь її роздивитись. На вигляд їй було років тридцять, можливо, тридцять п’ять. У неї був смак. Тільки жінки зі смаком їздять на восьмих БМВ. Принаймні, так вважав Джонні. Він помітив непримітні перстні поверх чорних рукавичок, і тонкі позолочені підбори літніх босоніжок. Від неї пахло вишневим тютюном і терпким парфумом, здавалось навіть, ніби чоловічим, але то був такий знайомий аромат п’ятсот сорокового Бакара Руж, який вона  ненароком залишила на своїй візитівці.

Чорна ауді з пом’ятим передом припаркувалась на парковці готелю. Джонні пішов у напрямку ресторану, міркуючи по дорозі про збитки. Чи потрібні йому ті гроші? Він і так багато заробив від перемоги над своєю колишньою у суді. А пом’ятий бампер та подряпане крило погоди для його гаманця не робитимуть. Але кортіло побачити її. Вона з ним на одному острові, він має всі шанси зустрітися з нею ввечері, чому б не розіграти невелику виставу? «В будь-якому випадку, — думав він, — ніхто з нас нічого не втратить. Мабуть».