1

За вікном збиралися хмари. На вулиці не було жодного натяку на сонце. В повітрі було відчутно туман, що скоро впаде завісою на Лондон. Все свідчило про те, що буде сильний дощ, якщо не гроза. Люди на вулицях розбігались по домівкам, ресторанам, магазинам – до будь-яких місць, які вкриють від проливню. Доволі цікаво спостерігати за подібним з вікна свого кабінету, що точно захистить від води й бруду. В ньому тепле освітлення від декількох ламп й акуратно складені документи, що вже було опрацьовано. На полицях і стелажах рівно, як під лінійку, розставлені книги. Здається вони були розсортовані по назвам, так само, як і в бібліотеці. Важкі оксамитові штори були розпахнуті навстіж, відкриваючи повний огляд на пейзаж за склом. Він, до речі, зовсім не тішив власника цього приміщення. На його обличчі була лише дещо гірка всмішка.
“Треба було все ж таки взяти з собою парасольку. Схоже що десятиліття життя в Лондоні не навчили мене його меланхолійному норову… Льюїс знову буде сваритись. Вже третій раз за тиждень прийду додому мокрий, ніби по дорозі вирішив викупатись в Темзі… Життя мене нічому не вчить, правда ж?”
Цей монолог перервав гучний, жахаючий гуркіт.
“Прекрасно.” – подумав Альберт, втомлено складаючи руки на грудях.
Гроза почалася саме вчасно. Тепер йти додому буде не тільки неприємно, а ще й дещо небезпечно.
“Здається сьогодні я залишаюся тут. Не дуже радує, та краще, ніж йти на вулицю.”
Після короткого стуку двері до кабінета відчинились.
– Пане Альберте, я вибачаюсь за те, що відволікаю, але вам, як і всім іншим працівникам, необхідно покинути будівлю в найближчі 30 хвилин.
– Даруйте, а чому?
– На сьогоднішній вечір заплановано генеральне прибирання.
– Добре, я вас зрозумів. Можете не хвилюватись, я вже збирався йти.
Промовив Моріарті, сфальсифікувавши свою фірмову легку посмішку.
Двері зачинились.
“Прекрасно..” – подумав Альберт, тяжко зітхаючи.
Готівки при собі в нього було небагато, тому транспорт навіть не був варіантом. Завищені ціни в дощ не по зубам навіть аристократам. Звучить принизливо, та Моріарті старший вважав це лиш іронією долі, тому над цим він сміявся, як над хорошим жартом.
На превеликий жаль, зараз йому було не так весело. Приховуючи свій реальний настрій, він йшов до виходу й паралельно прощався з колегами.
– До завтра, пане Голмс.
– До побачення, – сказав Майкрофт, ввічливо кивнув й повернувся до розгляду звітів.
Чому ж він розглядає їх в приймальні біля входу? Відповідь проста, Голмс також став заручником цієї ситуації з генеральним прибиранням. На щастя, з роботи залишались лише ті дві сторінки звіту, що він збирався занести до архіву.
Пред тим як встати, Голмс ще раз подивився на вхідні двері, та той хто стояв біля них ще хвилину тому вже пішов.
“Альберт знов без парасольки, вже втретє за цей тиждень. Сьогодні ще й ллє, як з бездонного відра. Сподіваюсь, що він не підхопить якусь застуду.”
Майкрофт невідомо який раз за останні декілька місяців зловив себе на думці про когось, а не тільки про роботу. Якщо бути чесним з собою, що чоловік і намагався робити, то всі ці думки були про одну й ту саму людину. Все ніяк ця особа не могла відпустити розум і душу. Підійшла й з цією фірмовою, не завжди щирою посмішкою відібрала його серце, що він так намагався заховати від інших. Голмс і сам не вірив у це спочатку, думав, що він просто вважає Моріарті хорошим виконавцем своєї роботи, та потім він почав задумуватись про його здоров’я і самопочуття, дещо знижувати кількість завдань, коли Альберт майже валився з ніг від утоми, думати, чи не застудиться той під проливним дощем… в результаті Майкрофт все ж визнав, що більше не може виправдовувати це звичайною корисністю підлеглого, припущенням стала звичайна дружба. Але далі ці і так достатньо незвичні думки стали ще дивнішими. В кожному погляді, в кожній розмові, та навіть у звітах знаходилось щось прекрасне, навіть чарівне. Особливо в очах настільки глибокого кольору,  що можна дуже легко втонути. Та найкращою нагородою була усмішка. Щира усмішка, що дарується просто так. Можливо сам Голмс цього й, на подив, не помічав, але така посмішка діставалась йому, йому й тільки йому. І саме вона змусила прямим текстом визнати, що це зовсім не схоже дружбу.
Який же висновок?
В це важко повірити, але сам Майкрофт Голмс закохався. І це не піддається спростуванню, на великий, для нього самого, жаль. Бо, як відомо, Голмс не фанат почуттів і емоцій загалом, вже не кажучи про щось настільки грандіозне й значуще. Та вдіяти він нічого не міг, тільки мовчати й чекати доки ці почуття пройдуть. І щиро сподіватись, що скоро всі його роздуми в перервах між роботою перестануть бути присвяченими одній людині…

Тим часом Альберт йшов додому. Як завжди пішки і незвично довго. Погода була відверто жахлива: дощ і не думав закінчуватись, навпаки лише посилювався, здійнявся холодний вітер, та хоча б грози більше не було.
– А зранку було жарко й сонячно…
Гірко промовив Моріарті, злегка відтягуючи мокру сорочку від свого тіла.
“Тепер щонайменше застуда мені гарантована.”
Від такої безнадії пропадало навіть бажання якнайшвидше дістатись дому. Все одно йти ще хвилин зо 20, так в чому сенс спішити? Та й сил бігти під дощем не було. Така собі печальна картина.
“Такими темпами Льюїс не те що сваритиметься, а просто приб’є мене прямо на порозі дому.”
Думав Альберт, трохи посміюючись. Втрачати нічого, все одно вже вийшов на вулицю.
Аж тут його хтось окликнув, що й змусило Моріарті остаточно зупинитись. Через секунду біля нього стояла до болю знайома фігура.
– Доброго вечора. Погода сьогодні вельми неприємна.
– Не можу не погодитись.
Це був ніхто інший, як Майкрофт Голмс.
– Чи можу я запитати, чому ви знову без парасольки, Альберте?
– Зранку погода була краща, тому я вирішив не брати зайвих речей. Ось тепер і дещо потерпаю від своїх рішень. Цього разу ще й вітер здійнявся., – відповів Моріарті, посміхаючись так, ніби тільки що примирився з якимось внутрішнім конфліктом. Ніби й холодного вітру більше немає і одяг вже не мокрий наскрізь.
Він завжди почував себе так
добре-по-іншому поряд з цією людиною.
– Вам холодно?
Спитав Майкрофт, беручи свою парасолю так, щоб під нею можна було стати вдвох. Насправді запитувати не мало сенсу, бо кому кому, а Голмсу точно все зрозуміло.
– Невже настільки помітно? Здається в мене немає іншого вибору, окрім як визнати вашу правоту.
А що вже приховувати? Тим паче від такої людини, як Майкрофт. Все одно нічого не залишиться непоміченим.
– Вам ще довго йти до дому?
З незмінним спокоєм і деякою стурбованістю спитав чоловік, паралельно накидуючи своє пальто на чужі плечі.
– Боюся, що так. Хвилин 20 щонайменше, а може й пів години.
– В такому разі можу лише запросити вас до себе додому. Я живу недалеко звідси. Чи я міг би все ж таки провести вас до вашої оселі, якщо ви віддасте перевагу цьому варіанту.
Голмс і сам не знав на що надіявся, бо в його очах таке рішення було піком ірраціональності.
– Думаю, в моєму становищі я не в силах відмовити такому запрошенню.
Дещо грайливо відказав Альберт. Здається “хибний” рух Голмса, був не таким вже і хибним…

“І все ж я не відмовився…”
Це стало крапкою в десятках, а може й сотнях роздумів Альберта на цю тему. Це ж і поклало кінець його сумнівам в природі своїх почуттів. Зрештою, це все було правдою. Кожен погляд, кожне слово – все було правдою. Й серце його билось швидше не просто так. Поряд з ним, все ж, один з найкращих, кого він зустрів на своєму шляху. В міру харизматичний, дещо зухвалий, гордий, відповідальний… продовжувати можна було довго, бо епітетів Альберт мав безліч. Та, на його думку, жоден з них не зміг би описати його почуття і думки з абсолютною точністю. Всі ті книги, були прочитані даремно. Чи може даремно було лише намагатися описати все одним словом? Кохання, це абстрактне поняття, в своїй суті – невловиме й поетичне. Йому не треба давати визначення, записувати в наукові роботи… його треба просто відчувати. А з описом впораються поети й новелісти.
Є лиш одна річ, яку Альберт міг визначити точно: тільки Майкрофту він завжди всміхався щиро.
– Ми на місці, – прозвучало коротко і ясно.
– Навіть швидше, ніж я очікував.
Двері відкрилися беззвучно. Ця тиша прослідувала й у кімнату за ними.
– Я вже послав одного з своїх інформаторів до вашого дому.
– Вельми дякую. Здається, я тепер ваш боржник. Якби не ви, я б усе ще йшов під проливним дощем.
– ……
В відповідь ні слова. Можливо навіть сама вища сила не знає, що зараз у Майкрофта на думці.
– Можете сісти чи на дивані ось тут, чи за столом трохи далі. Я зараз повернусь.
Після цього Майкрофт пішов до якоїсь з кімнат.
Аби не гаяти часу без діла, Альберт вирішив озирнутись.
Перед ним стояв різьблений стіл з дерева, такими ж були й крісло з стільцями. Поверх лежала проста біла скатертина, закриваючи собою орнаменти. Здається вони  дратували власника, навіть попри свій мінімалізм. На стінах були поодинокі картини.
“Гм. Жодного фото.”
Моріарті це здалось дивним бо він завжди тримав при собі деякі фото, вже не кажучи про їх кількість в маєтку, де він проживав. Та приглядуючись, було зрозуміло, що фото сюди просто не впишуться. Подекуди стояли прості, але від цього не менш гарні, підсвічники.
Загалом, в оформленні не було чогось стереотипно “багатого”, такого помороченого й майже бутафорського. В цьому домі все було настільки до ладу, що даний мінімалізм створював якусь власну, чарівну вишуканість. Ніде не видно ні позолоти, ні химерних візерунків від яких голова йде кругом.
“Ідеально.”
Більшого Альберту не хотілось казати навіть подумки. Псувати таку ідилію обширними описами було б якось, навіть, не етично.
Тим часом Майкрофт повернувся з змінним одягом і рушником.
– Можете переодягнутись в кімнаті що далі по коридору. Я поки зроблю чаю. Якого б ви хотіли?
– Залишу вибір вам., – сказав Альберт, зникаючи за стіною коридору.
Пропускаючи деяку метушню з одягом і мокрим волоссям, через деякий час вони сиділи за тим самим дубовим столом й насолоджувалися бесідою за чашкою чаю.
– Ну, якщо я вже у вас вдома, то чому б нам не опустити всі ці формальності й перейти на “ти”? – ненав’язливо запитав Моріарті.
Цей рух вже дещо виходив за його рамки “просто гри”, та і нейтралітету в стосунках загалом. Хоча “просто грою” це й назвати було важко, більше схоже на початок цілеспрямованого флірту.
– Не бачу причин відмовитись. Тільки в мене є одна умова: попрошу не переносити це на робоче місце. Не забудь, що незалежно від наших відносин, в уряді я все ще твій начальник.
– Само собою, робота є робота., – запевнив Моріарті.
Після цього, як не дивно, розмови їх стали більш щоденного й розслабленного характеру.
– Тобі вже не холодно?
Несподівано пролунало посеред розмови.
– Мені вже точно тепліше, але не думаю, що достатньо.
Чомусь сьогодні Альберта відвідували лише вкрай безрозсудні й нелогічні ідеї. І це була явно одна з них. Ризик був вкрай високим, але щось всередині, невідома інтуїція, підказувала, що воно того варте.
– Добре, я зрозумів., – сказав Майкрофт.
Він збирався сходити взяти ковдру, але подивившись в очі своєму співрозмовнику, відчув деяку інтригу. Було очевидно – Моріарті щось задумав й це настільки розпалювало інтерес Голмса, що той би напевно перевершив зацікавленість свого брата в загадках й погоні за “кримінальним лордом”.
Мимоволі на обличчі з’явилася легка всмішка.
“Все ж ти вмієш заінтригувати.”
Варто було Майкрофту підвестись, як йому не дали проходу далі. Альберт міцно вхопив його за краватку й притягнув до себе. Зараз вони дивилися одне одному в очі, і настільки це було п’янко, що навіть з’явились сумніви чи справді в чашках сьогодні побував лише чай.
– Я не думаю, що ти мене зрозумів. Га, Голмсе? – вже впевнено сказав Моріарті, побачивши інтерес в очах навпроти.
Тепер обидва керувались лише власними почуттями, остаточно позабувши про логіку.
Швидко вставши, Альберт штовхнув Голмса назад у крісло, після чого без усякого сорому влаштувався на колінах Майкрофта ще й звісивши ноги з ручки того ж крісла. Зоровий контакт ці двоє ні разу не порушили.
– Навіть так? Де ж твої манери й стриманість? – саркастично промовив Голмс старший.
– Боюсь, що мене це зараз не хвилює., – вдоволено усміхаючись відповів Моріарті і остаточно ліг на чужі плечі, склавши голову на спинку крісла. Тепер, коли вся ця буря емоцій пройшла, залишилась втома і приємний спокій на душі. І все ж об’єднувала їх не тільки пристрасть.

На ранок, Альберт прокинувся пізно і з єдиною думкою.
“Я радий, що сьогодні вихідний.”
Бо холодний вітер з дощем зробили своє. Як і очікувалось, простою застудою не обійшлося. Голова гуділа так, ніби він стояв поряд з церковним дзвоном о дванадцятій дня.
Повернувши погляд в сторону, він побачив Майкрофта, що просто дивився в вікно і, здається, на щось чекав.
– Доброго ранку. Я дуже вдячний, за запрошення, але думаю, що мені пора., – хрипло промовив Альберт, який вже сидів на ліжку.
– Альберте, ти ж прекрасно знаєш, що вже нікуди не підеш.
“Звісно він про все здогадався.”
– Твоя правда… – відповів Моріарті, лягаючи назад.