Моя мила Мірано.

Ми мовчали. Сиділи на даху одного з корпусів Сонячного саду.

Чи був сенс говорити щось в той момент?

Відповідь одна — ні.

Вона не потребувала слів, не потребувала підтримки. Їй вистачало лише й того, що я поряд з нею.

Мене це завжди дивувало й буде дивувати.

— Кішо, — Мірано звернулась до мене. Не було в її голосі ні печалю, ні суму. Змирилась? — як думаєш, це буде жахливо?

— Так. — спокійно відповів я.

Я міг би збрехати, пообіцяти їй, що все буде добре. Але навіщо їй це? Вона звертається до мене, щоб почути відповідь.

— От воно як, — дівчина гірко посміхнулася, — і ти зовсім не будеш за мною сумувати?

— Буду, — я дивлюся в небо, — та чи цікавить це когось?

— Знаєш, — дівчина також направила свій погляд в небесну далечінь, — я вважаю, це дуже не справедливо. Ми повинні бути володарями власносної долі. А не психи, котрі намагаються створити нездійсненне.

— Може це й так. Але зробити з цим ми нічогісінько не можемо.

— Але чому? Чому ти так вважаєш, Кішо? Тільки-но згадай ситуації з Різе! — голос її став стурбованим.

— Це зовсім інша ситуація.

— Ні! Це не так! Ми.. ми б могли втекти! Тільки я і ти..

— Ні. Це не можливо. — Я, ніби зовсім не схвильований, встаю.

— Але чому? Вона ж змогла! — Дівчина встала слідом.

Вона немов хамелеон. Одну хвилину вона одна, а іншу — інша. І не можна було розгадати її, так майстерно вона ховала своє “я”. Так вважали всі. Бо ніхто не бачив, яка вона насправді, моя мила Мірано. 

На її слова я лише заперечливо похитав головою.

— Мірано. — напевне вперше за цей вечір я подивився на неї, — кожен з нас має стати тим, ким їм судилося стати. Намагатися змінити долю — намагатись зупинити неможливе. Ти мусиш бути тим, ким тобі судилося бути.

Напевно, їй боляче. Вона робить крок вперед та міцно мене обіймає. Я обіймаю у відповідь.

Не було бажання щось говорити. Ми розуміли, що це, мабуть, наша остання зустріч.

І ми не помилились. В той же день нас розлучили.

Зараз, готуючись до свого останнього завдання, я розумію, що вчинив не правильно. Не потрібно було слідувати “долі”. Потрібно було брати її за руку й втікати, втікати кудись далеко-далеко. Та пізно вже думати про щось.

Це — кінець.