1

Дівчина з пасмами, що були червонішими за троянду на снігу, знову сиділа самотньо на лавочці біля платформи, вдивляючись в обличчя перехожих, один за одним виглядаючи когось певного. І Він прибув на станцію, одягнений з голочки за останнім словом моди, чорний сюртук, що підкреслював його худорляве тіло, його тоненькі пальці були сховані в шкіряні рукавички, у нагрудній кишені на ланцюжку бовтався механічний годинник, що ледь віддавав звук ще нового механізму з дорогого кіоску. Білі, наче сніг, довгі локони вільно падали на край коміра, який був накрохмалений і стояв рівно, як і йому належить бути. Опираючись на палицю, блондин повільно підійшов до дівчинки і підняв дбайливо її підборіддя палицею, посміхаючись у всі тридцять два. Дівчина зробила реверанс, не опускаючи вниз карі очі.

– Вітаю вас, майстре .- ледь і зуміла вимовити дівчина.

– Здрастуй-здрастуй, а раніше ти була меньшою, ледве мені по пояс, а зараз скоро до грудей дістанеш .- з неприкритою посмішкою вимовив блондин, щось виразно ховаючи за спиною. Але ж раніше їхня історія могла не перетнутися, але про все по порядку.

Надворі стояв 1991 рік, і в 11 років, дівчині прийшов лист про те, що її зараховано до Гоґвортсу, до замку чаклунства та чародійства. Доббі, як домашній ельф, не приховав цю радісну інформацію від господаря, який на той час сидів у шкіряному кріслі біля каміна, читаючи “Щоденного пророка”. Бідолашний ельф так поспішав, що ніжки бідолахи заплуталися, і він упав біля ніг господаря.

– Хазяїне, хазяїне… – нестямно заволав домашній ельф із порога. – Доббі приніс вам звістку про дівчисько. Доббі хоче розповісти про це господареві цієї ж хвилини. Чоловік, який сидів у кріслі біля каміна, почув несамовитий крик ельфа, неспішно відірвав погляд від газети і посміхнувся краєм губ

-Доббі? Що в тебе за новина?

Він підняв очі і глянув на домовика ельфа, вичікувально вдивляючись у його фігурку. Доббі в прямому сенсі цього слова, повзаючи на колінах, простягнув тремтячою рукою лист, який вранці принесла пошта з рубіновою печаткою.

– А дівчисько чарівницею виявилося, а ви казали, що вона магл, і …- домашній ельф понизив голос, кажучи ледь не пошепки.

– і те, що вона з притулку, вона про це не пам’ятає. Що накажете робити, сер?

Розглянувши лист, чоловік посміхнувся променистою посмішкою

-Що ж… прекрасна новина. Я радий, що вона виявилася чарівницею. Швидше за все в школі її здібності розкриються. Ти повинен будеш наглядати за нею в школі, і в разі чого все й одразу повідомляти мені!

– А… але, сер, як я зможу… вона ж, ви ж відправили її допомагати місіс Малфой у всьому. Так, маленький пан звик до неї, що я їй скажу про те, що їй прийшов лист. Вибачте, Доббі не знає що робити в таких випадках, покарайте Доббі, він не знає що робити. – Доббі розридався і опустив голову біля ніг білявого аристократа.

-Заспокойся, Доббі! Вона має вирушити до школи. І це не обговорюється. Драко ж ми знайдемо нову няню. Думаю, Нарциса буде не проти

Люціус видихнув, обдумуючи своє ж рішення.

– Доббі зрозумів. Може, Доббі піде геть, чи покличе дівчинку? Я не знаю, як бути, я не вмію брехати. Доббі поганий. – домовик не знав, і не приховував свого розчарування, чи не вперше за довгий час, господар усміхався. Так, це було дуже рідко, але на жаль ситуацію це не поправляло, і Доббі сподівався на пана, бо той був людиною освіченою.

-поклич до мене дівчинку і можеш бути вільний.

Люціус спокійно видихнув, знову повертаючи свою увагу до сторінок “Щоденного пророка”, вишукуючи в рядках бодай щось цікаве чи корисне для нього.

– Так, сер.- тихо прошепотів домовий ельф, і вклонившись пішов на горище. Самотньо бурчачи щось собі під ніс, він ішов у поношеній, давно непраній наволочці. Потираючи ніс лівою крихітною ручкою, помітив, які величезні сходи і яка маленька дівчинка, що натирала їх ганчіркою до блиску. Маленькі ручки вичавлювали насилу ганчірку для підлоги, і знову проходилися по сходах, шарудячи нею вперед- назад до скрипу. Втомлено стерши піт з чола, вона продовжила роботу, щось наспівуючи тихенько, якийсь не хитромудрий мотив. Ельф тихо підійшов ззаду, легко смикнув за край потертих штанців, які трохи були завеликі на неї. Дівчинка обернулася і посміхнулася, зі слідом від бруду на обличчі.

– Що таке Доббі, господиня кличе? Чи маленький пан, просить почитати йому казку? – не дивлячись на свій юний вік, дівчинка намагалася бути корисною в усьому і зовсім не злилася, навіть коли їй було самотньо.

– Там тебе це… ну, того, цього… – не наважуючись як сказати, смикаючи свою “одяганку” в руках, промовив Доббі.

– То не тягни, говори сміливо.

– Ну того… цього, господар кличе, поговорити хоче з тобою.- задкуючи мовив домовий.

– Він дуже злий? – злякано запитала дівчинка, витираючи руки від прибирання.

– Не знаю я, сама побачиш, – буркнув домовик і зник, наче й не було.

Дівчина тихо зітхнула, і в порожнечу прошепотіла “йду, я, йду”. За кілька хвилин, віднісши важке відро на кухню, привела трохи себе до ладу, несміливо постукала в осині двері пана Малфоя.