П’ю чай

“Ш-ш-ш-ш….” – то так чайник закипав. Звук ставав все голосніше, заглушуючи грохіт будівництва за вікном. Я хочу ридати. Я вже не можу терпіти. Емоції заповнили до країв, але ємність щільно закрита кришкою, ні краплинки не виллється. Вона продовжує наповнятися, емоції ніби намагаються розірвати мене з середини. Я не витримую.

Я дістала з полиці біле горнятко і поставила біля чайнику. Кинула туди пакетик чорного чаю і три кубики цукру. В чайнику почали з’являтися перші бульбашки. Емоції я відчуваю фізично, ніби це вони залишають ці огидні порізи на моїй шкірі. Емоції псують моє життя, зупиняючи хід подій. Що б я не робила, де б я не була, я буди відчувати те саме.

“Клац!”.  Я підняла чайник. Важкенький, налила майже повний. Окріп полився у чашку – “Буль-буль-буль”. Зашипіла вода, що випаровувалася. Пакетик потемнів від вологи, а прозора вода потроху фарбувалася в коричневий. Спочатку близький до жовтого, а з часом – в насичений і благородний колір. “Стук” – чайник повернувся на місце.

У хаті тихо. Особливо голосно чути шурхотіння одежі, нервові подихи. Стукання чашки об поверхню стола. Вони пішли гуляти. А її немає. Вона далеко, за тисячі кілометрів і десятки годин автомобілем. Вона в небезпеці. А я тут. Між нами прірва. Я тону в своєму безсиллі. Ніби не маю рук і ніг, але я маю, а вона, може, й ні.

Сходила за чайною ложечкою. Відтиснула чайний пакетик, крапельки одна за одною падали в воду, голосно булькаючи. Шурхотів пакет для сміття. Взяла вафлі до чаю. Зі смаком полуниці. Я ніколи їх не любила, але ці особливі. Таких вдома немає. Зашурхотіла упаковка. Солодощі допомагають, але не надовго. Коли пройде магічний вплив цукру, апатія накочує знову, ще сильнішою хвилею, і несе мене в глибокі й темні сині води чужого моря. Я не хочу бути тут. Я не хочу бути тут без неї.

Заскрипів стілець по підлозі, зашурхотіла оббивка зі шкіри. “Хрум-хрум-хрум” – звук віддавався у скронях, болюче заповнюючи простір мого мозку. “Сьооорб!”. Гаряче і не солодко. Забула розмішати цукор. Ложечка задзвеніла по днищу горнятка. Моя рука так ідеально виконує свою роботу. Коло за колом… Спина болить від згорбленої пози. Я ненавиджу кожну частинку свого тіла. Кожну клітину й кожну молекулу в ній. Енергія ненависті, ніби струмом, пробігається тілом.

Ложечка стукнулася об горнятко. А руки дрібно задрижали. Хочу зробити собі боляче. Я хочу катувати це безглузде тіло, покарати його. Воно не може зробити те, що мені треба. Воно має страждати, воно не справляється з задачею. Такою простою і легкою, чітко сформульованою. Жодних питань і вагань!

Ковток за ковтком, гарячий чай обпікав горло. Виступили сльози, намокли вії. Голосно й швидко билося серце, пульсувало горло. “Ковть! Ковть! Ковть!” Я і не думала зупинятися! Аж ось чай закінчився. Обпеченим ротом я хапала холодне ненависне повітря. Було б легше, якби я померла. І вона. І вона також.

Горнятко знову стукнулося об стіл, вже порожнє. “Трррр” – від’їхав стілець, шкрябаючи підлогу. Треба помити посуд за собою. І стіл витерти. Після вафель купа крихт.