1

Тіло швидко мчиться по вулиці, тікаючи кудись подалі від натовпу фанатів.

Холодний вітер обвиває обличчя, остаточно знімаючи захист. Чорна маска повільно падає на землю, і на обличчі залишаються тільки сонячні окуляри, які теж от от впадуть.

Як він міг спалитися?

Спалах фотоапарата виводить Мінхо з думок, і він пришвидшується.

—Чорт.

Він пошепки материться, шукаючи поглядом безпечне місце.

Звичайна прогулянка перетворилася на

марафон. Мінхо сильно недооцінив фанатів, раз думав, що маска і сонячні окуляри подарують йому спокій. Але навіть одного слова з його вуст,

вистачило щоб хтось закричав.

—Лі Мінхо!

І люди побігли за ним, а він просто хотів поїсти

морозиво.

Колись поїдання морозива його згубить.

Попереду проїжджає машина, і він на мить зупиняється, переводячи подих.

—Начебто відірвався.

Мінхо видихає, коли повернувшись назад не

бачить людей.

—Він побіг сюди.

Але не довго.

Тіло відмовляється бігти, просячи відпочинок.

Його погляд сковзить по будівлі поруч-це ланцюжок з магазинів, які виконані в японському стилі. Мозок не встигає переварити інформацію, але ноги вже мчать в перші ліпші двері. І через пару секунд, його погляд блукає по

закладу.

Він невеликий, але тут комфортно. Спокійна музика розноситься з колонок, які прикріплені вгорі стінни.Полички з альбомами невідомих для Мінхо музикантів розкидані по всьому периметру. На підлозі розташовані гітари та інші інструменти.

—Добрий день.

З думок його виринув голос.

—Добрий.

Він знову почав оглядати магазин, не звертаючи

уваги на продавця.

—Вам щось підказати?

Але продавець вирішив завадити його планам.

—Ні дякую.

Відмахнувся Мінхо.

–  Я просто перечекаю тут.

–  Тоді вам потрібно щось купити.

На обличчі Мінхо зявилася посмішка.

—Гаразд. Вам не здається це шахрайством?

Хлопець потягнувся до полички, щось шукаючи.

— Ні…це вигода.

Нарешті діставши бажане він усміхнувся.

–  Я Мінхо.

–  Джисон.

Навіть не повернувшись відповів хлопець.

—А ви цікавий. Дасте свій номер телефону?

Мінхо не відводив погляд, чекаючи відповіді.

—Вибачте, я не роздаю номер незнайомим людям.

Мінхо скривився, і попрямував до полички.

Рука потягнулася вгору дістаючи перший ліпший альбом, який попався під руку.

-Раритет.

Сказав пошепки Мінхо, розглядаючи обкладинку: різнокольорові візерунки з квітами,

в яких знаходяться люди (мабуть це

виконавці)розкинулися по всьому картону, а внизу маленькими цифрами написаний рік

«1968». Саме ця дата привернула увагу Мінхо.

—Це ще квіточки. В нас є один альбом з 1963. Не так багато як здається, але його було важко дістати.

Джисон говорив це з такою легкістю, наче це

справа всього його життя.

—Це ваш магазин?

Мінхо відірвав погляд від кольорової штуки, і подивився в очі брюнета.

—На жаль ні.

Він відвів погляд вдаль, щоб не показувати

румянець який з’явився на його щоках.

—Ви будете брати альбом? Ми вже зачиняємось.

Він показав пальцем на годинник, який висів над

дверима.

–  Вже майже восьма, час так швидко пройшов.  

– Час швидко проходить, за цікавими

розмовами.

Його лице осяяла посмішка.

—Я візьму цей альбом.

Відказав Лі протягуючи річ.

—Гаразд. Вам запакувати чи ні?

Мінхо кивнув на знак згоди, спостерігаючи за діями Хана.

—Це рок пісні. Вам який стиль більше подобається?

Джисон продовжив свою роботу, сказавши

декілька слів.

– Якщо чесно, мені подобаються різні. Я просто обожнюю музику.

Хан посміхнувся, простягуючи альбом новому

власнику.

—Бувайте.

Міно швидко попрямував до виходу, розглядаючи нову покупку, і знову його увагу привернули цифри. Точніше 11 цифр, з початком 82, це був номер телефону. На його обличчі зявилася посмішка, і він з гарним настроєм

попрямував додому.