1

За вичитку дяка любій the_beth💝

 

— Побачимось, любий!

 

— Звісно, люба, — вечірка скінчилася, й Мелфой стомлено видихнув, зачинивши двері за останніми гостями. З поверненням додому, який навіть не був його, вечірки припинили бути задоволенням, скоріше засобом виживання. Ґрінґраси дивним чином були зацікавлені у Драко як нареченому для Асторії. І, здавалося, не дуже розуміли плачевний стан його справ. Тому Драко, вирішивши не розчаровувати шановане сімейство завчасно, грав заможного лорда, продовжувача роду Мелфоїв. Закочував бали, намагаючись відновити колишні зв’язки. І множив борги.

 

Залишивши прибирання на ельфів, Драко зняв дорогезне вбрання, вичистив чарами й запакував до поліетилену. Завтра поверне.

Не вперше. Проте, можливо, востаннє.

Старий Ґрінґрас усе частіше заводив розмову про дату весілля, тож треба було трохи почекати, а далі все буде в шоколаді. Бо як тільки гроші потечуть у маєток Мелфоїв, усе одразу стане на свої місця. Драко впорається із господарюванням, потрібен просто початковий капітал. Ґрінґрасів.

 

Повернувшись до спальні, він вбрався в домашнє й з помітною нетерплячкою схопився за паличку. Крихітна річ, що лежала на малій таці, побільшала, потім ще і ще. Й перетворилася на маґлівський ноутбук. Так, Драко мав маґлівську річ, та ще й вмів нею користатися. Дива трапляються.

 

Якось в особливо депресивний момент, коли Драко поніс одні з останніх прикрас матері до ломбарду, як водиться, йшов дощ, сумні, безнадійні думки тягнули голову донизу, і байдужий чаклун з ломбарду навіть не помітив його у дверях, Драко зауважив дещо незвичне. Настільки, що не міг рушити з місця. Ломбард був старий як світ. Дах його напівзгнив, стіни точно не були паралельними, але за облізлим столом щось майоріло яскравими кольорами. Тоді-то він і взнав про існування ігор у чорній коробочці. Жан, що працював у ломбарді, сказав, що знайшов її. І що вона просто його розслаблює. У Драко не було причин йому не вірити. Додому він повернувся з тією коробочкою під пахвою і з тих пір проводив за нею всі вечори.

 

— Ну-мо, збираємось, — говорив він собі під носа, збираючи гравців до купи. Почалася атака, Драко смикав мишку, керуючи аватаром. Тут він був таким, як раніше: швидким, зухвалим, сильним магом. Не те, що зараз. Збанкрутілим, зі зв’язаною магією. Зав’язався бій, Драко поранив головних супротивників, ватага бігла за ним, ціль була близько, й Драко від азарту нетерпляче облизував губи. Раптом справа вискочив ворог, Драко миттєво зреагував, та тут хтось з його команди кинув димову шашку просто йому під носа. Драко вистрелив наосліп, проте одразу ж втратив рівновагу й залишився лежати.

Хто ж це такий збіса геніальний?

 

— Ну, fab22, начувайся, — прошипів він собі під носа, схопився за клавіатуру й почав ошаліло друкувати.

 

«Ти на приколі? Хочеш у бан?»

 

«Що?»

 

«Що?! Ти кинув довбану шашку мені під ноги. Ти що, перший раз граєш?»

 

«Так».

 

«Що так?» , не зрозумів він.

 

«Перший».

 

«Не свисти. Ти б не увійшов на цей рівень».

 

«Це не моя річ».

 

Річ? Чому він так дивно каже?

Та Драко не встиг замислитися, бо за кілька секунд почалася наступна гра, і треба було зосередитися. Він сьогодні таки дійде до кімнати зі скринею. Було пройдено півшляху, хлопці грали злагоджено, Драко кайфував і швидко вийшов на передні позиції. Та у важливий момент хтось справа вистрелив у ворога й, невдало повернувши зброю, заодно і в аватар Драко. Команда побігла далі. В чаті з’явилося дивне «Пробачте».

 

«Скільки тобі років?»

 

«Вісім».

 

Драко кивнув собі. Він так і знав.

 

«Вийди з таткового комп’ютера, малий».

 

«Він не татків, а дядька Артура».

 

«Мені все одно. Не заходь на цей сервер».

 

«Що таке сервер?»

 

«Спитаєш у дядька Артура».

 

Він вже зібрався вийти з гри й оновити сервер, як у чаті знову блимнуло.

 

«Навряд чи він знає. Він тільки колекціонує такі речі, та я не бачив, щоб він ними користувався».

 

Драко щось неприємно муляло в цій розмові. Він взагалі-то збирався пограти. Нащо йому здалася ця маґлівська школота, яка ще й, схоже, не тямить у маґлівських же ж іграх. Ця думка знову не сподобалася йому.

 

«Ти не бачив раніше цієї речі?»

 

Яка йому різниця? Треба відчепитись від пацана.

 

 «Ні».

 

Чорт… Він не бачив комп’ютерів раніше… можливо, він… Та ні.

Хто його знає, у скільки років маґли починають грати.

 

«Чому ти не спиш? Де твої батьки?»

 

«Мама на небі, а татко не захотів іти в гості до тітки Молі разом з усіма».

 

Молі та Артур?… Драко труснув головою. Він знав одних таких, але це означає…

Нічого це не означає.

 

«Як ти так швидко друкуєш, якщо не бачив ніколи цієї речі?»

 

Малий помовчав, та все ж відповів.

 

«Не скажу».

 

Драко нахилив голову набік. Не скаже він. Він би теж не сказав якомусь маґлові, що пише в маґлівській пластмасці, про свої вміння.

 

«Як тебе звати, малий?»

 

«Албус».

 

От тепер стало справді цікаво.

 

«Прикольне ім’я».

 

Малий не відповідав.

 

«Заходь у гру».

 

Драко не помітив, був малий у його команді чи ні. Проте потрібної концентрації вже не мав. Якісь дивні думки лізли до голови. До кімнати зі скринею він так і не дійшов і зрештою втратив запал. Він вже хотів закрити вікно гри, як помітив повідомлення в чаті.

 

«Ти дорослий. Гадаєш, татові було б цікаво в таке пограти?»

 

Повідомлення висіло вже якийсь час, поки Драко грав, тож він не помітив одразу, а, помітивши, відповідати вже не став.

 

Наступного дня Драко визбирався на каву до Пенсі. Йому подобалося сюди приходити. Тут життя не пішло шкереберть, інтер’єр дихав стабільністю. Пенсі виглядала аристократично у своїй сукні в горох з бантом біля шиї та в білих шовкових рукавичках. Порцеляна, яку Драко вже давно продав та підмінив на підробку, тут все ще була справжньою. Як і колумбійська кава, від якої Драко завжди кайфував.

 

— Дарма ти вчора не прийшла.

 

— Дивитись на ваші з Ґрінґрасами шлюбні танці? Ще чого!

 

— Я ж ходжу дивитись на твої.

 

— Ти ходиш налагоджувати зв’язки.

 

— А тобі що, зв’язки непотрібні?

 

— Ти все правильно робиш. Асторія ще те теля, а от її таточко…

 

— Не вдавай, ніби в мене є вибір.

 

Пенсі замовкла, відвернулася до вікна й запалила тонку довгу сигарету. Так, Драко пощастило найменше з-поміж його друзів. Луціус наробив справ на покоління вперед. Драко втратив усе, що мав, мусив виїхати з країни на якийсь час. Тоді він був вдячний за життя. Проте з часом друзі покликали його назад до Британії. Драко приїхав і мусив щось зробити зі своїм майбутнім. Тож робив що міг.

 

— Як справи із твоєю ліцензією?

 

— Не сміши мене.

 

— Справу хоча б розглянули?

 

— Ти ж знаєш, без Ґрінґрасів нема сенсу навіть питати.

 

Пенсі розуміла. Ніхто не видасть лікарську ліцензію колишньому смертежеру, навіть якби його вчив сам Мерлін. Потрібні зв’язки.

 

— До речі… — Драко дістав з її пачки і собі одну. Пенсі махнула паличкою, кінчик цигарки почорнів, пропускаючи крізь себе Інсендіо. Драко втягнув дим. — Ти щось чула про Візлів?

 

Пенсі зіщулила очі, проте жодних питань не поставила.

 

— Бачила кілька разів у міністерстві.

 

— Кого саме?

 

— На бога, Драко. Я що маю їх відрізняти? — Драко мовчки випустив дим. — Хто саме тебе цікавить? — «і чому», почув Драко в своїй голові.

 

— В когось з них є діти?

 

Права брова Пенсі поповзла догори.

 

— Ти не можеш не знати, — здавалося, вона припинила моргати.

 

Драко знизав плечима й, вдаючи майже байдужість, потушив цигарку.

 

— Преса повернулася до мого життя не так вже й давно.

 

— Не можу тобі нічого сказати про Візлів, але я знаю, в кого точно є дитина, — вона витримала театральну павзу, насолоджуючись виразом очей навпроти. — Це Поттер.

 

У Драко щось боляче кольнуло в грудях, він ковтнув, відчувши себе роздягненим перед Пенсі. Він дуже давно не чув цього імені. Дуже. Настільки, що не впевнений, що саме зараз бачить по ньому Пенсі.

 

— Ти ж не шукаєш собі проблем, правда?

 

— Проблем з мене досить, — робити добру міну за поганої гри Драко вмів. Пенсі очевидно не вірила ані на грам, тому Драко додав: — Я більше не підліток, — вкладаючи в це очевидно набагато більше «я більше не…», ніж хотів би говорити в голос.

 

Пенсі перевела тему на вечірку в міністерстві. Драко мусить прийти з парою. Впевнений у собі. І поводитися так, ніби жодних війн не сталося. «Вона має рацію. Вона має рацію», повторював він подумки, проте скоро зрозумів, що застряг у думці про Поттера, який тепер мав дитину. З нього, напевно, вийшов класний батько. Уважний та справедливий. Можливо, вони літають разом із малим вихідними. І Поттер читає йому книжки вечорами.

 

Невідомо, що то за малий грав із ним у комп’ютерну гру. Можливо, знайомі імена просто привели його до спогадів, які він викорчував із серця, як і потрібно робити з мріями, що не збулися.

 

Згадалося його шкільне божевілля. Це ж треба. Вся школа асоціювалася в нього з Поттером. Він був упевнений, що отримає того в друзі, і, не діставши, назавжди залишився в цьому моменті відмови. Поттер дратував його, бо кожним своїм рухом, кожною усмішкою до інших він знову і знову відмовляв Драко. Крізь усе гарне та погане, крізь усі розмови з друзями, крізь уроки та від’їзди додому йшла одна нитка, що голкою нанизала все його життя на себе. «Так, Пенсі, щоб конфігурувати щось… це що Поттер? Мерліне, що в нього на голові?», «Я хочу взяти оцю мантію, мамо. Нехай Поттер у своєму дранті вдавиться заздрістю», «Професоре, чи можна дати оце завдання Поттеру. Уявляю собі його обличчя».

Драко спочатку навіть вірив, що ненавидить його.

 

Та якось Поттер, розтріпаний та червоний, забіг на урок, привертаючи до себе увагу голосним гуркотом стільця об підлогу. «Мабуть, з тренування», подумав Драко. Сорочка на ньому збилась трохи вбік, закочені рукави відкривали здавалося б звичайні поттерівські руки. Певно, він хотів пити, бо весь час облизував почервонілі губи, й ніяк не міг віддихатись і зосередитись. Він хмурив свої чорні брови, вдивляючись в написане на дошці, й витирав рукою спітнілу скроню.

 

Тоді Драко вперше відчув, як збудження скрутило тугим вузлом живіт, і довелося перемістили ноги, щоб приховати його незручний стан. Він був шокований своїм відкриттям.

 

Тепер Поттер дратував його ще більше. Драко вголос сміявся з нього, штовхався й зачіпав без причини. Дивитися на нього було страшно, раптом хтось помітить. Не дивитись — неможливо. Це страшенно напружувало.

 

А ввечері наодинці з собою Драко, відпочиваючи від щоденних масок, мріяв. По-дурному, наївно і, мабуть, трохи хтиво. Про те як він сказав би: «Ти любиш цілуватись, Поттере?», а той відповів би: «Ще не знаю, але якби спробував, то тільки з тобою». Від цих уявлянь солодко зводило серце.

 

Час ішов, і одного разу Драко побачив Блеза, який поводився геть нетривіально біля якоїсь гафлпафки. Та сором’язливо усміхалася у відповідь. Це виглядало так природно, що ніхто не звертав на них уваги. Так, хлопець підкочує до дівчини. Що такого?

 

Драко подумав, що точно не хоче ні до яких гафлпафок, а з тим, до кого він хоче, йому так точно ніколи не стояти. Тоді йому спало на думку, що з ним, здається, щось не так, і він почав по можливості уникати Поттера. Він обходив його по найбільшій траєкторії, або ж не йшов туди, де той міг бути. Окрім довбаних уроків та довбаних обідів. Як виявилося, зробив він тільки гірше. Навіть з нового місця в великій залі, де тепер він сидів спиною до Ґрифіндора, якимись надприродними рецепторами Драко відчував його. А на уроках, спарованих з Ґрифіндором, геть нічого не тямив і не чув за навіженим гуркотом власного серця. Кілька разів хтось штурхав Поттера, і той обертався до нього. Драко за звичкою кривив губи й відвертався до дошки, закарбовуючи цей уважний погляд у пам’яті. Уява пропонувала Драко відкинути умовності й промовити вголос «Не дивись так, будь ласка», але уява дурна, це всім відомо, тож Драко віддавав перевагу агонії, що, здавалося, тільки прогресувала.

 

Час виявився безсилим, і на шостому курсі

Драко давно вже перейшов усі встановлені собою межі. Уява стала йому ліпшою подружкою і дозволяла йому торкатися себе руками Поттера. Він мав маґлівський шампунь у сховку, кілька примірників Віщуна з потрібними чарографіями й навіть одну темну волосину. Тепер же він зацікавився любовним зіллям. Так, це не дуже етично. А тягатися з малою Візлі етично?!

 

У зміїному гуртожитку складно щось приховати, навіть якщо ти знаєш купу чарів про всяк випадок. Тим більше коли маєш за друга Забіні. Один неуважний крок — і хтось з-за дверей вже тебе й засік.

 

Це врешті сталося. Драко повернувся до вітальні, та зрозумів, що щось не так. Хлопці з його спальні сиділи на диванах у піжамах і очевидно на щось чекали. Драко завмер і обвів усіх очима. Вони всі тут, бо хтось їх вигнав…

 

Хтось, хто нишпорить у його спальні.

 

Драко кинувся до спальні й схопився за ручку. Двері не піддавалися.

 

— Присягаюся, я тут все рознесу Бомбардою, Забіні!

 

Кілька секунд тиші — й двері прочинилися. Він повільно ввійшов усередину, наставивши паличку перед собою. Забіні та Пенсі чекали на нього біля столика з виставленими на ньому доказами.

 

Драко одразу розгубив усю злість. Він розкритий, і вся його одержимість мов на долоні.

 

— То це для нього ти збирався робити Амуртензію, — Блез навіть не питав. Усе й так ясно.

 

Драко важко опустився на ліжко і зарився руками у своє волосся.

 

— Ти ж розумієш, наскільки підставляєшся? Тебе вважатимуть зрадником, — Пенсі ще щось повчально говорила. Так, наче вона на сцені, та Драко мовчав. Він справді втомився почуватися хворим. Аби ж він закохався в когось відповідного, такого, щоб можна було розділити теє задушливе почуття. Але ж ні. Все склалося найжахливішим, чорт забирай, чином. Тому він просто слухав. Що б вона не казала, вона має рацію. Але що це міняє? Тож нехай виговориться і йде собі.

 

Та раптом вступив Блез:

 

— А якщо хтось влізе у твою голову?

 

— Він не влізе, — швидко перервав його Драко.

 

— Ти цього не знаєш. А якщо влізе, Драко? В першу чергу ти підставиш його,— Блез тицьнув пальцем у газети.

 

Чорт, чорт… Він і так про це постійно думав, але почути цю думку, сказану вголос…

 

Драко погодився. Не можна. Просто не можна. І справа навіть не в тому, що думає про все це Поттер. Драко не буде навіть перевіряти. Він віддав усі речі зі сховку й погодився менше лишатися на самоті. Вечори проводив з котримсь із друзів. І навіть сходив на кілька парних побачень. Щоб відволіктися. Сміх та й годі. Блез брав на себе розважальну функцію, а Драко — функцію меблів, відвернутих до вікна. Тож зацікавлених у продовженні не лишалось.

 

Драко запевнив себе, що все йшло за планом. Але коли Пенсі принесла якесь спеціальне зілля, щоб остаточно розвіяти хворобливі фантазії, він… вдав, що випив.

___________

 

Вдома Драко намотував кола біля ноутбука. Що як той хлопець і справді син Поттера? Це означає, що той вдівець.

 

Навряд чи може бути таке співпадіння. Це може бути хто завгодно. Хтозна скільки тих Албусів в маґлівському світі.

 

Він обережно, ніби в чорну пластмаску було закладено бомбу, ввімкнув ноутбук.

 

Немає чого хвилюватися. Пацан скоріше за все вже не в гостях і не має доступу до ноутбука. Він напружено видихнув, узявся за мишку й увійшов до гри.

 

Усі гравці рухались хаотично, та й Драко ніяк не міг обрати напрямок — все роздивлявся довкола. Перша, друга атака, увійшли до будинку й притислися до стін, обережно виглядаючи у вікна. Драко наче втягнувся у гру, та раптом побачив аватар fab22, який вибіг просто на ворога з сусідньої кімнати, і впав пораненим. Драко опустив пальці на клавіатуру.

 

«Так ти довго не пограєш, малий».

 

Відповіді довго не було, і Драко засумнівався, що правильно запам’ятав нік. Та раптом з’явилося повідомлення.

 

«Хто це?»

 

«Ми розмовляли вчора, ти кинув мені шашку під ноги».

 

Знову павза.

 

«Привіт. То був мій тато».

 

Серце Драко закалатало, мов навіжене. Невідомо, хто це. Абсолютно нічого не ясно, дурне ти серце. Він підібгав губи й набрав відповідь.

 

«Скажи, хай стає до роботи. Команда чекає».

 

«В нього не дуже виходить».

 

Fab22 слухняно став поруч із аватаром Драко. Гра тривала. Драко коротко інструктував новенького, підкидував зброю, підказував напрямки та сховки. І в один момент навіщось закрив від ворожого пострілу. Одразу ж усвідомивши це, Драко відпихнув від себе ноутбук.

 

Можна скільки завгодно брехати собі, проте, схоже, насправді він для себе вже все вирішив. Якщо закриває чужий аватар своїм.

 

«Граєш?»

 

Драко поглянув на екран.

Він відновився, fab22 стояв поруч.

 

Так, він грає. Біжить вперед, не зважаючи більше на команду. Досить вигадок. Він увійшов сюди грати — і гратиме. До біса все решта. Він завзято проходив перепони, й у фінальній кімнаті хвацько обійшов охорону, відчуваючи підтримку команди, й взяв скриню, з якої висипались нагороди. Він обернувся до дверей, побачив лише одну фігуру, що належала fab22, й на екрані виблиснуло привітання з переходом на наступний рівень.

 

…