1

Анотація: Навесні зацвіли поля, устелили землю своїм різнобарв’ям квіти. Намджун неквапливою ходою ступав по траві, тримаючи на руках сина, що щосили дригав ніжками і тягнувся руками до вінка на голові у тата, що йшов поруч. Чімін на мить зупинився, примусивши зробити те ж саме своїх хлопчиків, а потім посміхнувся і притулився губами до синової щоки.

— Наше щастя могло б бути вічним? — запитав Чімін у Намджуна і поцілував того у кутик губ.

— На жаль.

Примітки:

Едельвейс (квітка) — символ кохання і мужності, вірності і патріотизму.

За основу роботи я взяла “Батуринську різанину” 1708 року.

Пісня, яка обов’язкова для прослуховування:

Марія Яремчук — В чистім полі

Намджун бився несамовито, не жалів сили, щоразу хвацько розмахуючи шаблею, що розсікала ворожу плоть і проливала брудну кров на український чорнозем. Ще ні один московит не вижив після бою з ним, жоден гад не проповз непомічено, не осквернив священні землі своїми кроками.

Ніч наступала так само швидко, як і ворожа орда, що йшла зі сходу. Колись зелене поле поволі встелялося трупами померлих. Та лиш на крові хоробрих українських синів, хто поклав свої життя за волю своєї Батьківщини, навесні проростуть прекрасні квіти – шовкова косиця (або едельвейс), соняшник та кульбаби, як символи відданості та хоробрості. А що може вирости з гнилої московської крові? Лиш бур’яни, які завжди всім колотимуть око.

Лік ішов вже не на години, а на хвилини. Бій ставав ще запеклішим, а сонце майже зникло за обрієм. Втомлені, але нескорені, козаки билися як востаннє, протинали ворогів своїми шаблюками. Жалю як не було, так і не буде, тому що їм є заради чого і кого боротися. Зараз за декілька десятків кілометрів, в Батурині, їхні сім’ї, які потребують захисту, тому кожен воїн, попри кількадобову відсутність сну і нормального харчування, не зупиняють боротьбу ні на секунду. Вони падають, але потім знову встають, бо не гоже козаку стояти на колінах перед московитом, не гоже схилити перед ним голову. Все, на що ті заслуговують — це їхня відрубана голова в козацькій руці.

Отаман вів за собою підкріплення, а Намджун пожвавів і хижо усміхнувшись, відсік супернику руку, а потім під його крики розпоров тому черево. Задоволений він перейшов до наступного. Один за одним загарбники замертво падали до його ніг. Хлопець навіть встиг зустрітись поглядом зі своїм побратимом, той підморгнув і одночасно з тим відсік москалю голову. Намджун засміявся, а потім набрав розгін і з усієї сили влетів в шакала, який заносив зброю над його пораненим братом. Але тут щось пішло не так. Завжди обачний та зосереджений на всьому, що відбувалося навкруги, Намджун випустивши на землю свою улюблену шаблюку, обхопив метал, що стирчав з його живота, і упав на коліна. Він затамував подих і зморщив свої густі чорні брови, коли холод металу зник, а на заміну йому гаряча кров опалила шкіру внизу живота та на поясниці. Зовсім недивно отримати удар в спину від боягузливого ворога. Намджун ніколи не поважав таких людей. Ні серед ворогів, ні серед братів. Він любив дивитись в очі і упиватися страхом смерті в них. Але сьогодні його вбивця цього не побачить у його темно-карих, тому що боятися він не звик. Намджун завжди знав, що загинути в бою за Батьківщину — це його обов’язок, призначення, з яким він народився на цей світ. Певне, що ще з першим ковтком материнського молока він відчув цей прилив сили, лють до ворогів та запах свободи. Останнім часом справи йшли кепсько — ворогам ніяк не сиділося на місці. Тому він щодня гартував свій дух, адже знав — є заради кого. Вдома на нього чекав вагітний чоловік, його безмежне кохання, підтримка і стимул вигнати орду подалі від українських кордонів. Лиш думка про те, що не зміг, не стримав обіцянку завжди обороняти, стала поперек горла і не давала зробити найменший вдих. Він не встиг побачити народження сина, якого нетерпляче чекав. Не встиг поцілувати його татка, від згадки про якого завжди посміхався. Йому надзвичайно пощастило зустріти Чіміна три роки тому на місцевій ярмарці в Батурині. Тоді він одразу зрозумів, що безповоротно закохався. Адже як можна встояти перед цією найкрасивішою посмішкою, очима, що сяяли, як йому тоді здалося, і вночі? А те, як він перший час соромився навіть слово сказати до Намджуна, дуже потішало його. Такий милий та чистий, що йому хотілося захищати того цілодобово, не відходити від нього, милуватися прекрасним профілем і годинами слухати солодкий голосок. Намджун бігав за ним більше року, але навіть не намагався взяти силою. А коли через пів року після весілля Чімін поніс від нього, то взагалі став найщасливішою людиною на світі. Після походів завжди чимдуж біг додому, до свого коханого, щоб довго його цілуватм, а потім просто сидіти на ґанку з чоловіком на своїх колінах і гладити його животик, що починав вже рости, шепочучи дитяті жартівливі змови проти татка.

В ті моменти Намджун був щасливим. Тоді чому зараз, окрім наскрізної рани, в зоні серця кровить ще одна, в рази більша, болючіша? Помирати з ім’ям коханого, обіцянку якому не зміг втримати — гірше самої смерті. Намджун вже це знає.

— Не чекай мене, коханий. Ти моя остання рана, — кров булькала і витікала з його вуст.

Свинцеві очі закрилися, а життєві сили покинули тіло Намджуна і він впав ниць, поряд з тілами ним вбитих ворогів та побратимів, яким не пощастило так само, як і йому. Загинути смертю хоробрих — честь для козака. Та честь ніколи не буде здатна стерти всіх сліз, пролитих за героєм.

Чіміну було тривожно весь вечір, він ходив з кутка в куток кімнати і ніяк не міг зрозуміти, чому його серце так несамовито хотіло вистрибнути із грудей, до голови підходив жар, а нудота не проходила навіть після найсильнішого трав’яного відвару. Ще й новонароджений синочок весь час капризував, тому хлопець був дуже виснажений і нестерпно хотів спати. Його організм ще повністю не відновився після пологів двотижневої давності. В цей період його підтримували батьки чоловіка, доглядали за ним і допомагали з малюком. Але самого Намджуна дуже не вистачало, хотілося показати йому їхнього сина і разом дати ім’я маленькому козаку, який вже зараз стискає кулачок ніби тримав в ньому блискучу шаблю. Чімін хотів пригорнутися до коханого, заспокоїти своє дурне серце, яке вже більше двох місяців не бачило такого любого обличчя. Хлопцю завжди подобалося обводити пальчиком кожну його рису, він любив його родимки, ідеальний ніс, пухкі губи і довгий рожевий шрам після чергового бою на шоці. Намджун завжди жартував, що йому залишили подряпину, а в обмін позбулися життя.

Кожну деталь коханого Чімін зараз бачив у своєму сині, що нарешті притих у люльці і надував маленькими зморщеними губками бульки. Так хотілося, щоб Намджун повернувся, обійняв зі спини і поцілував у загривок, шепочучи: “Дякую за сина, я люблю тебе”. Він, напевне, й не знав, що став батьком, а як же той чекав на цю дитину. Ділився мріями про велику родину і завжди казав, що дасть їм щасливе життя на вільних землях.

Раптом десь з оглядової вежі міста почувся сповіщальний дзвін — і дитя зайнялося новою хвилею плачу. Чімін взяв сина на руки і, колишучи, підійшов до вікна, щоб з’ясувати причину тривоги. Він, приголомшений від побаченого, відійшов на декілька кроків назад, міцніше притискаючи до себе теплий згорточок. Місто стояло у вогні, дим здіймався високо вгору і вже помалу пробирався до осель, яких поки не зачепило горе. До слуху Чіміна почали доноситися людські крики і дзвін зброї. Від цього закладало вуха, а страх викликав нову хвилю нудоти.

Ноги у Чіміна підкосилися, а дитя плакало ще голосніше, налякане не менше за тата. У будинку, окрім цих двох беззахистних людей, нікого не було, тому що батьки Намджуна ще по полудні пішли на гостини. Все, що залишалося молодому хлопцю — це заперти двері однією рукою і заховатися за синовою люлькою з ним на руках.

Гучний гуркіт від удару вибитих з петель дверей об підлогу змусив видавити з грудей Чіміна важкий видих. Його легені стиснуло ніби в тисках, дихати стало важко, коли він почув стук тяжких чобіт по дерев’яній викладці. Син на руках хлопця не затихав, тим самим привертаючи до них увагу.

До кімнатки, в якій намагався сховатися Чімін з найдорожчим, що у нього було, синочком, увійшло троє. Ні секунди не вагаючись один з чоловіків грубо витягнув хлопця зі схованки і кинув на підлогу, не піклуючись про те, що той тримав в руках немовля.

— Будь ласка, не треба, молю, — сльози котилися щоками хлопця без його дозволу. Йому потрібно захистити їхню з Намджуном плоть і кров. Ці люди не мали жодного права вдиратися в чужі оселі і вбивати їх власників.

Чоловіки окинули Чіміна зневажливим поглядом, а потім той, що стояв до нього ближче за всіх, підійшов і одним ривком потягнув на себе тканину, в яку було запеленане маля, але Чімін міцно тримав, знову зриваючись на ридання і мольби.

— Аставь щєнка, — заволав московит, б’ючи хлопця ногою в бік і зловтішаючись з того, що завдав болю.

Чімін часто захитав головою. Він не віддасть, не залишить ніколи. Помре, але свою кровинку, яку має побачити ще її батько, нікому не дасть скривдити.

Але йому не вдається, тому що нелюди не мають серця, їм не знайоме відчуття людського горя. Бог позбавив москальских нелюдів всіх тих рис, якими володів кожен в цих краях.

Двоє з гучною лайкою наступали на хлопця. Низькиий рудуватий мужлан з пістолем за поясом все ж відібрав дитину. Чімін несамовито кричав, виривався, зрошував підлогу сльозами. А потім затих дитячий плач, а з ним і його тато. Той обмяк у ворожих руках і втупив погляд лиш в одну точку, туди, де лежало тільце його бездиханного синочка. Через мить горло скувало пекучим болем. Але біль від перерізаної плоті, з якої по його грудях струменіла яскраво-червона кров, не міг прирівнятися до того, що спалював зсередини в той момент грудну клітину хлопця. Кати вже покинули будинок, залишивши Чіміна згорати в страшній агонії. Він з останніх сил підповз до сина, обхопивши його маленьку ручку, що вилізла з-під пеленальної тканини, своєю, погладив ніжну шкіру щоки, розтираючи по ній власну кров в переміш зі сльозами. Губи рухалися в німій молитві, а перед очима темніло. Чімін притискав до грудей мертве немовля і лиш повторював у голові: “Коханий, я не зміг”.

В цю ніч московські війська вирізали всіх мешканців міста, незалежно від віку і статі. Не пожаліли нікого. Вони пішли упиватися перемогою, задоволені, що здолали, здавалося б, непереможного ворога. Але ніщо не може бути гіршим, аніж знищувати мирне населення і вести боротьбу із слабшими. Ницість цього народу ніколи не спокутається, їхні гріхи переслідуватимуть їх завжди. І врешті-решт настане день, коли це кодло згине на своїй території і вся вона заросте бур’янами і тереном – як символ їх вічного страждання.

І тоді настане мир. І відродяться душі несправедливо померлих. І розквітнуть поля найрізноманітнішими квітами. Але завжди зір кожного буде ловити едельвейс і нагадувати тих, хто нестримно кохав, чекав, боровся і врешті переміг.