1

Вітаю в Драррі драбліку)

За редагування вельми вдячна the_beth💐

— То твоя помста полягає в тому, що я відтепер сидітиму на червоному стільці в червоному кабінеті з куркою над дверима й писатиму оцим? — скептичні погляди — це безсумнівно твій козир.

 

— По-перше, це королівський сокіл, а не курка, — зовсім не роздратовано почав я. — По-друге, не я обирав тобі кабінет, і вже точно я не напрошувався зустрічати твою довбану величність і дарувати тупі канцелярські вироби, — золоте подарункове перо, призначене для нового співробітника від Кінґслі, звісно ж, випадково випало з моїх рук. Я відкрив рота, щоби продовжити свій справедливий спіч, та був перебитий легким і на диво доброзичливим сміхом.

 

— Розслабся, Поттере, не можна все життя так реагувати. Я просто оцінив прийом від Кінґслі, — ти все ще всміхався, підіймаючи перо та зупиняючись смішливим поглядом на моїх очах. — Але побачити знову твій гнівний рум’янець було навіть приємно.

 

Я тоді не знайшов, що відповісти. Та й зараз не завжди знаходжу. А тим часом уся наша робота звелася до самих натяків.

 

— Спізнюєшся, Поттере? Проспав? Що ж ти робив цілу ніч? Дивися, бо я ревную.

 

Я по-дурному хихикнув тоді, пробурмотів собі під носа «от уже ж…», ховаючи розгарячілі щоки. І того ж дня, увійшовши до відділу аналітики, не встиг себе зупинити й, чомусь вирішивши, що це нормальний собі жарт, голосно сповістив про свої дурні думки всіх присутніх:

 

— Може б ти розкотив рукава? Людям взагалі-то треба якось зосереджуватися на роботі.

 

Переглянулися всі, дівчата хихикнули. Я, усе ще знаходячись у трансі від того, що промовив це вголос, зніяковів. Як і всі решта, окрім тебе. Бо промайнуло щось таке у твоїх очах: чи то образа, чи то надія. Але відповісти це тобі не завадило.

 

— Можливо, декого і справді вже час відволікти, — і розстібнув два верхні ґудзики сорочки.

 

Так усе й почалося. Мені справді здавалося, що можна так непомітно зачіпати тебе:

 

— Хей, ти не зачастив до мого кабінету, бо, знаєш, я хвилююся за свою репутацію.

 

Це ж прикольно, хіба ні? Чому ж тоді ти якось сумно тоді відказав:

 

— За неї хвилююся я, тож можеш розслабитися.

 

Я все ж посміявся, знайшовши якийсь натяк на те, як безсоромно ти мене підставляв у школі. Просто тепер підколи дорослі. Такий собі новий рівень перепалок. До того ж я бачив, що інші теж дозволяють собі таким чином розряджати обстановку, і вирішив: хто зна, що в тому суспільстві чаклунів тепер модно. Тож реагував спокійно й навіть із задоволенням.

 

— Поттере, у тебе сьогодні розмова про підвищення? — ніколи я не відчував моменту, коли жарт уже почався. Ти ж наче зосереджено продивлявся пошту.

 

— Звідки інфа?

 

— З твоїх сосків, що стирчать із тієї маґлівської шмотки, яка на тебе вочевидь мала, — я миттю оглянув себе, а ти, відсортувавши кілька листів, уже виходив із приймальні, та все ж обернувся. — Ти не можеш бути аж таким тупим, щоб цього не помітити. Це може означати одне — ти йдеш до старого, випрошувати підвищення.

 

Двері грюкнули, а я, завислий із відкритим ротом, здригнувся від звуку, й, прийшовши до тями, підскочив та побіг до дверей.

 

— Це футболка, ідіоте! Її так носять!

 

Ти навіть не повернувся. Тільки махнув своїми листами й відповів усміхненим голосом:

 

— Я був про тебе кращої думки!

 

Я зачинив двері, поглянув у дзеркало і приснув.

 

— Соски…

 

Сказати, що Рон тебе не любив, це нічого не сказати. Та якось згодом я зі здивуванням помітив, що ви на перекурах не тільки спілкуєтеся великою міжвідділовою компанією, а ще і ржете. Переважно з мене. Рон проговорився випадково за кавою.

 

— Ти справді сьогодні спав на лівому боці?

 

— Що? — кава якось неправильно проковтнулася, бо ну… Це дивне спостереження, нє?

 

— В тебе волосся отут, — Рон простягнув руку, намагаючись не сміятися, та все ж прискаючи немилосердно. Я, звісно, ляснув по нахабним пальцям, буркнувши «Відвали» й повозив по волоссю руками, пригладжуючи неслухняний вихор. Ну, не склалося зранку глянути в дзеркало, бо проспав і ледь встиг на роботу вчасно.

 

— Роне, чого ти ржеш? Ти ж знаєш, яке це довбане волосся мене заїбало.

 

— Та Мелфой сьогодні розповідав щось там про золотий гребінець і масляну борідку, усі так ржали.

 

— Мелфой? — спитав я, натякаючи на купу запитань, які б починалися з «Коли це ви…» та «Якого хера…»

 

— А ще він казав, що у твоїх папках безлад, бо ти плутаєш праву секцію з лівою, через шрам, який перетискає якісь там спеціальні звивини, — давився сміхом мій чудовий колишній друг Рон.

 

— В мене немає безладу в папках, — знавіснів цілком справедливо я.

 

Та Ронові моє обурення, схоже, було по цимбалах. Бо як тільки підійшов Невіл, він одразу ж переказав йому всі Мелфоївські плітки, на що Невіл огидно активно кивав, згадуючи ще якийсь зовсім не образливий жарт про мій маґлівський одяг і про те, як одного разу на оперативці в мене вода пішла носом, коли хтось зненацька сказав таке знайоме «Потта» десь біля вуха. Дитсадок, їй-богу.

 

Тож питання щодо цих двох відпали. Одного спекотного вікенду ми навіть виїхали всі разом на озеро, розпалили багаття та пірнали в пошуках невідомо чого в мутній воді біля очерету. Хлопці травили байки, ну, а ти, як завжди, знайшов нову тему для приколів і годував мене шашликом, приправляючи все те шпиньками, поки не констатував:

 

— Одразу видно, що особистого життя в тебе нема. Самі кості.

 

Це була неправда, бо як же ж я тоді здавав би ті драконівські заліки.

 

— Шкода, — я скрутив обличчя експерта з відносин. — Бо це особисте життя таке смачне та поживне.

 

— Не клей дурня, Поттере, хтось мусить дбати про тебе, бо тобі, очевидно, це нецікаво.

 

— Чому ж нецікаво? Дбати про самого Гаррі Поттера…

 

— Подивимося, як ти блазнюватимеш, коли твою мантію здує вітром із мощів, які ти називаєш м’язами.

 

— Мощі, — пирхнув я. — Не самі вже мощі… А як же соски, Мелфою? Як ти міг забути? Цей мій козир у досягненні підвищень?

 

Драко усміхався. Він любив, коли в мене виходило. Я бачив. Як все-таки міняються люди, як тільки гормони змиряються зі своєю участю, підлітковий вік відступає, і жарти, навіть коли вони на межі, залишаються просто жартами. Правда ж?

 

— Вони справді говорять про соски? — спитав Невіл у Рона.

 

— Так, про соски на мощах, — здається, я плакав…

 

А от є питання до тих, хто вигадав ті довбані корпоративи, де все таємне стає явним? З якою, власне, метою? Ну, зібралися всі, наче ми не робили це майже кожного дня протягом цього року, ну, причепурилися, ніби ми не знаємо, як насправді можуть виглядати пом’яті, заспані обличчя кожного в цьому мурашнику. Ну, випили з таким значущим виглядом, ніби ми не робимо цього щоп’ятниці. Можливо, відчувши дозвіл керівництва, трохи перебрали, бо, як відомо, те, за що ти не платиш, особливо смачне й легко п’ється. А далі? Караоке, п’яне горлання «I will survive», потім жалісне «All by myse-elf». Хто її обрав, ми ж мало не надірвали животи.

 

— О, Салазаре, нарешті!

 

Я віддав мікрофон, віддихався від свого якогось особливо вдалого піруету й обернувся на звуки нової акторської мініатюри.

 

— Що вже? — твоє обличчя все ще випромінювало уявну подяку в уявній молитві.

 

— Нарешті я побачив ваду цього безстрашного аврора!

 

Стало приблизно зрозуміло, у що виллється ця твоя маленька гра, за якою тим не менш спостерігали всі за столом, поки мікрофон ґвалтувала якась молода відьма. Невідомо насправді, чи його, чи все ж наші вуха.

 

— О, це знову ті твої залицяння, — віджартовувався я, усім своїм виглядом показуючи готовність до нової Мелфоєвої шпиньки. — Не стримуйся. І що ж ти побачив, о, сонце очей моїх?

 

— Ти мусив щось таке мати. І я знайшов.

 

— То було важко, як я зрозумів? Бо я ідеальний?

 

— О, Поттере, випий ще. Як я бачу, з кожною чаркою ти все ідеальніший. Боюся спитати, наступна композиція буде щось із Паваротті?

 

Та я вже наливав віскі. Бо відчував, що пережартував тебе.

 

— Мелфой визнав, що я ідеальний. Усі чули?

 

— Звучить, як тост! — гаркнув хтось і підняв чарку.

 

Ми випили, і деякі хлопці почали голосно підспівувати відьмам за сусіднім столом. Та мене було не спинити.

 

— Насправді я навіть не проти приватних концертів для поціновувачів, Мелфою, — так, я хуїв жартівник.

 

— І чим же ти береш оплату? Сподіваюся, не грошима? — Рон заіржав. Я вже казав, що він колишній друг?

 

— Колись брав бубликами, — таке справді колись було, але не те щоб… Просто Моллі дуже розчулилася від маґлівської колискової й принесла мені те, що було на кухні.

 

Ти дивно блиснув очима…

 

— Бублики — це ті, що з дірочками? — … і показав красномовний жест, входячи вказівним пальцем у «бублик» із великого та вказівного.

 

Хлопці поруч із нами закинули голови в реготі, що перекрикнув навіть голосисту відьму. Рон впав на стіл, здригаючись і хлюпаючи відомою речовиною відомого походження.

 

— Не думаю, що потягну такий контракт, — слабо відбив я, усвідомлюючи, що тільки морок приміщення рятує мої багряні щоки від споглядання суспільства.

 

— Не недооцінюй мене, Поттере, — я тоді не зрозумів, у чому справа. «Не недооцінюй себе» мало б сенс. Можливо, я просто не дочув. А, можливо… Стало спекотно. У голову нічого путнього не лізло. Тільки те, що ти сказав «мене».

 

— Якби це був хтось інший, я б подумав, що ви фліртуєте, — смішно пожартував Рон. Молодець. Категорія «колишній друг» змінила назву на «колишній мертвий друг».

 

— Я б теж так подумав, Візлі, — я спостерігав, як ти дістав цигарку й піднявся, засуваючи стільця. — Якби мав хоча б пристойні цицьки.

 

Провівши тебе очима, я вирішив, що як завжди, надумав собі невідомо чого. Якісь там контракти, які я б обов’язково потягнув, бо тебе не можна недооцінювати. Чорт, це вперше в мене стискало всередині від цих натяків, у яких я часто нічого й не розумів, окрім того, що це явно натяк. З якимось подвійним дном. Від якого хотілося чогось, що я не міг ідентифікувати, просто жага. До життя?

 

Я замовив холодного пива. Такий собі геніальний хід, завуальований від самого себе. Просто воно холодить і все таке. А що буде потім? Співатиму ще краще?

 

Ну, здавалося б, усе йшло, як зараз модно казати, строго за планом, погуляли та йдіть собі по люльках, хлопці. Можливо, воно б так і сталося, та не в моєму їбучому житті.

 

— Гаррі, а пам’ятаєш нашу? — Рон сп’яніло тримався за моє плече, роблячи неймовірні викрутаси очима, мабуть, сподіваючись, що так я згадаю швидше. — Давай покажемо їм клас!

 

Пропозиція не здавалася сумнівною, як і все того вечора, тому…

 

— Там же треба троє, то я гукну Мелфоя, — я не встиг подумати, просто ти десь зник, розумієш, і мені просто потрібен був привід чи що. Воно ж непомітно, так?

 

Принаймні Рону, схоже, дійсно непомітно.

На танцполі неможливо було проступитися. Парочки кружляли у своїх незамислуватих пасажах. Я і не думав, що ти там. Чомусь.

Але ти був. Галантно вів партнерку й доволі добродушно усміхався, дивлячись їй в обличчя.

 

Пригальмувавши, я задивився. І як тобі тільки вдається бути таким джентльменом? Ось, хто насправді ідеальний. Можливо, щось добре старий Луціус таки зробив для світу.

 

Раптом якийсь черговий поворот зіштовхнув наші погляди. Я не зміг відірватись, і ти чомусь теж. Прошепотів щось партнерці й підійшов, вишукано пропонуючи руку. Несмілива й тому дуже незвична усмішка осяяла твоє обличчя. Серце забарабанило в грудях, миттєво випаровуючи алкоголь. І я простягнув свою руку у відповідь.

 

Та встиг тільки торкнутися, як колишній мертвий і проклятий навічно Рон із висками «Гаррі! Усе пішло не за планом!» шваркнув мене своєю дружньою рукою, очевидно, уявляючи собі так братні обійми, і я, отримавши прискорення, почав падати, та був врятований…

 

… охоплений, притулений, заворожений…

Просто очі в очі.

Який же ти серйозний.

 

— Драко, це той жарт про шрам на лівій півкулі й дві праві ноги? — сміявся Невіл, навалюючись зверху на прилиплого Рона.

 

— Це про Паваротті, який якщо вже шліфанув пивком, то міг і станцювати, — хрюкнув Рон, втикаючись носом у моє плече і штовхаючи тебе, щоби привернути увагу.

 

Та щоку раптом обпекло ніжним дотиком, гіпнотичні очі творили щось невимовне з моїм серцем. Я забув, навіщо прийшов. І, почувши твій хрипкий схвильований голос, повірив, що все насправді серйозно.

 

— Мені не до жартів, хлопці. Тільки не зараз…