1

– Юдіт…

Я аж здригнулась від голосу Нори. Він звучав глухо й холодно, неначе виринув із якогось з тих поривів вітру, що раз по разу заплутувались у моєму волоссі.

– Ходімо вже. – додала вона.

Мені довелося сфокусувати свій бездумний погляд, яким я перебирала складки гранітної вуалі ангела, поки думала про невблаганність смерті. Він був тут єдиним надгробком, що не скидався на безладний шматок каменю, а немов застиг тією самою витонченою душею, щоб вічно нагадувати про ніжність, якою вона була при житті. Постать злегка простягала свою тендітну руку, мов намагалась торкнутися мене, загорнути в свої невагомі обійми, настільки правдиво, що іноді мені здавалось – оживе, коли торкнусь її. Аж мурашки тілом пробігли.

Цей острах повернув мене до реальності і я відчула, як нігті боляче врізались в долоню. Я стискала у руці букет білосніжних квітів, так сильно, неначе вони були останнім, за що я могла вхопитись, аби виринути із вихору своїх думок. Ці квіти вона любила понад усе. Так казала Нора…

– Чому ти досі називаєш мене Юдіт? 

Нора здивувалась запитанню. Вона мовчала кілька секунд, хоча відповідь не потрібно було вигадувати.

– Це твоє ім’я, хіба ні?

Нора знала, про що саме я запитую, проте воліла прикидатися дурненькою. Здається, вона так прожила усе своє життя.

– Для Японії це ім’я надто рідкісне й неправильне. Йому неможливо присвоїти якесь значення, та й вимовляти незвично. Інші не ускладнюють собі життя і використовують місцевий аналог, але ти єдина, від кого я чую “Юдіт”.

– Аби не забула. – посміхнулась Нора. – Люба, я англійка, мені не потрібен місцевий аналог.

– Аби не забула… – повторила я нерозбірливо. Вітер украв мої слова, занісши їх кудись назад у глибини душі. Моє ім’я, яке звучало лише з уст Нори, було єдиною частинкою справжньої мене, якій вона не давала загубитися десь серед уламків ідентичності.

Я знову стисла квіти сильніше, перевівши погляд на золотисті букви.

EVELIN MILTON

In loving memory

Вона померла сімнадцять років тому, на початку вересня. Саме тоді, коли починають квітнути лікориси. Вони завжди навіювали мені опустошливе відчуття самотності. Поки навколо збиралися натовпи людей, аби помилуватися їхнім цвітінням, ми з Норою приходили на кладовище покласти букет до ніг невагомого мармурового янгола.

– Чому вона так любила їх… Лікориси – квіти смерті. 

Я запитувала не Нору, проте вона посміхнулась.

– Червоні – так. Та смерть не завжди означає кінець. Евелін вірила, що життя вічне, і після того, як душа покине тіло, починається нова, абсолютно чиста сторінка цього життя. Тому білі лікориси й означали для неї початок нового розділу.

Я поставила квіти на могилу, неначе з полегшенням звільнивши від них свою руку із глибокими, майже аж до крові слідами від нігтів, й нечітко пробурмотіла: – Безглуздя…

– Юдіт! – за якусь мить заволала Нора. – Ти не маєш співчуття ані до мертвих, ані до живих!

Співчувати живим я не вважала надто потрібним. Легше все одно не стає. А мертвим й не треба.

– Ходімо вже звідси. – мовила я і поволі попрямувала до воріт. Мені було байдуже, залишиться вона тут, чи піде вслід за мною. Я звикла жити без неї. Ще один день…

– Ти кудись поспішаєш? – запитала Нора.

Хотілося б. Втекти від неї, від усього, що мене оточувало, від цього міста і людей. Я була так не схожа на них усіх, що це пригнічувало дедалі більше. І ніхто, ні Нора, ані Хотару з Карін не могли мене врятувати від цього.

– Так, я ще планую зустрітися з подругами. – відповіла я їй. Хоч насправді в моїх планах цього не було. Я, мабуть, просто блукала би парком кілька годин, роздивляючись дивних людей, які мов уперше бачать лікориси. Зараз сезон цвітіння і тисячі бажаючих споглядати полум’яні галявини заполоняють парки й сквери. Лікориси ще називають павучими ліліями й символізують ці квіти відхід у вічність. Тому для мене милування цим танком смерті завжди було чимось незбагненним. Ніщо не заповнить пустоту втрати, а червоний колір, неначе вогонь, іще сильніше обпікає й без того зранене серце й втомлені від гарячих сліз очі. Проте, мені й цього напевне не збагнути… вона померла сімнадцять років тому.

– Не забудь принести завтра документи. – голос Нори знову вихопив мене із зневажливих роздумів. Я зупинилась і озирнулась в її бік. Нора дивилась на мене очима повними сподівання і водночас з якимось дивним співчуттям. Я навіть трохи розгубилась.

– Авжеж. Я пам’ятаю.

Можливо, це врятує мене від неосяжного гнітючого відчуття порожнечі. Подейкували, мій батько був видатним магом, та я не бачила його жодного разу в житті. Він неперевершений чаклун. Сильний, хитрий, винахідливий. Його поважають, а чи то бояться. Йому не перечать. Насправді Нора рідко розповідала щось про нього, як не запитуй. Вона його ненавидить, я знаю це. Проте, завжди із сумом повторює, як сильно він любив маму. Безмежно… І кожного разу при такій розмові вона говорить мені, що я могла унаслідувати його здібності і їх потрібно розвивати, потрібно навчатися. Вона наполягла вступити у Академію. Власне, це єдине, чому я не хотіла опиратися. Все одно я не знала, чим хотіла б займатися в житті, окрім як сидіти десь у безлюдді та напівтемряві. Але що б я робила, придумати не можу…

Традиційний дерев’яний будиночок моєї бабусі, в якому я провела все літо після закінчення школи, знаходився на околиці Моріоки. Там мені було чим зайнятися. Я позбулась всіх непотрібних речей, хоч їх було зовсім небагато. Колись бабуся розповідала, що старий мотлох може перетворюватися в цукумогамі, досягши певного віку старості. Я не надто в це вірила, проте накопичувати всякий непотріб теж не люблю. Далі довелося вимити всюди підлогу, добряче витрясти й просушити татамі й котацу. На енгавах внутрішнього двору завжди стояли величезні горщики з квітами. Їх було понад тридцять. І всіх їх я взялась вищипувати й обрізати зайве. Та мені навіть сподобалось це заняття. Я не помічала, як за пересаджуванням злітали цілі дні. І все довкола ставало охайним й доглянутим. Я жила б тут вічність, але в таких домах взимку можна просто таки замерзнути. Мінка збудована із деревини, а двері то й взагалі із паперовими перегородками. Та бабуся обожнювала цей дім.

Нора мешкала в Сендаї, у невеличкому звичайному будинку з мініатюрним двориком, куди завжди сходилось п’ятеро-шестеро бродячих кішок. Я давала їм чудернацькі імена й справді гадала, що вони запам’ятовують їх. Та найчастіше я просто блукала містом. Я знала його до кожного камінчика уздовж та впоперек. Вдома мені нічого було робити. Нора з’являлась там вряди-годи, адже більшість часу вона проводила в Академії, у своїй бібліотеці. Власне, я її розумію, адже так само обожнюю запилені бібліотеки й запах старих книг. Їх не обов’язково читати. Можна просто гортати сторінки, розглядати ілюстрації, або ж просто сидіти між полицями й вигадувати власні історії. Цікаво, чи вигадала Нора за стільки часу свою власну історію..?

***

Академія Магії ховалась за старезними гінко в лісі праворуч від Сендаю. А, отже, ранок чекав мене черговою туманною прогулянкою. Я вже була там кілька разів. Вона прекрасна. Похмура й велична, архітектурою зовсім не схожа на більшість японських будівель. Її подекуди зачорнені стіни нагадували закриті школи, збудовані в часи вікторіанської неоготики. Навіть уніформа намагалась відповідати. Це мене завжди й приваблювало, а тому пропозиція Нори навчатися магії мені все ж сподобалась. Її бібліотека знаходилась вкінці довгого коридору, вкутаного напівтемрявою навіть в найсвітлішу пору доби. По один бік його відмежовував ряд колон від мініатюрних алей, загорнених в квітучі мережива в’юнких зарослей й низкорослих дерев, що вели до ряду персональних кабінетів викладачів магії й неначе сяяли від вертикальних смуг блакитної імли, що пробивалась крізь верхівки дерев десь за стінами Академії. Я заворожено зупинилась. Навколо було тихо та трохи моторошно, але я відчувала якесь дивне хвилювання від такої казкової краси. Чомусь раніше не помічала, як тут все-таки чарівно.
Постоявши так з хвильку, я отямилась й попрямувала у бібліотеку, похапцем почавши перебирати свої документи. Мені раптом захотілось упевнитись, чи нічого я не забула. Так я і ввійшла в бібліотеку, навіть не роззирнувшись. Була, певна, що Нора, як завжди, за своєю високою кафедрою. Проте, її місце пустувало.

“Мабуть, десь вештається.” –  промайнуло у мене в голові. На її столі лежала розгорнута книга із пустими сторінками. На мить я подумала, що це записник, але то була таки книга у товстій шкіряній палітурці. Раптом сторінка перегорнулась сама собою, немов її читав хтось невидимий і я завмерла. Саме зараз я ніби відчула чиюсь присутність, та роззирнутись не наважилась, не відриваючи насторожений погляд від тієї книги. Ще за якусь мить сторінка знову перегорнулась і я ледь відступила крок назад.

– Це я її читаю. – позаду мене прямо над вухом почувся холодний чоловічий голос і я різко обернулась.

“От дідько…” – я мало не сказала це вслух, та вчасно промовчала. Хтозна, хто переді мною.

Він був високим, із каштановим темним волоссям, яке акуратно прикривало навскіс його чоло, а з-під невагомих прозорих окулярів без оправи мене пронизував гострий смарагдовий погляд.

– Яке чудове волосся… – заворожено сказав він й потягнувся кінчиками пальців до пасма справа, мабуть, щоб відгорнути його від мого обличчя, та я різко відштовхнула його руку.

Нечуване нахабство! Ненавиджу, коли хтось норовить торкнутися мого волосся, аби впевнитися, чи справжнє воно. Мене постійно скубали за коси всі, кому не байдуже, і відчуття того мерзенного дотику вивертало навиворіт все моє єство. До всього я спробувала виказати своє відверте невдоволення, та лише встигла розняти рот, на його щастя увійшла Нора.

– Юдіт, люба! – вигукнула вона так солодко, що я й не одразу второпала чи вона це. Гадаю, на моєму обличчі можна було прочитати все, що завгодно, від здивування до абсолютного нерозуміння, що тут відбувається. 

Вона підійшла ближче і розтягла на всі зуби свою фальшиву посмішку.

– Ви ще не познайомились? – поцікавилась вона у мене. – Це, – вказала Нора на чоловіка переді мною, – Дор…

– Террі Спенсер. – перебив він її доволі спокійно.

Та його я не слухала, навіть не перевела на нього погляд. Нора поводилась трохи дивно і це мене насторожувало.

– “Дор…” хто? – перепитала я її. Здається, він не дав їй договорити.

Нора помітно розгубилась і одразу глянула на нього, ніби не розуміючи, що їй робити й говорити далі, та за мить глянула знову на мене. – Дорогий мій друг, із Англії. Я це хотіла сказати. – і знову широко посміхнулась.

– Друг? – уточнила я. На вигляд він був молодший від Нори на добрих два десятки. Хоча ні, не це дивно – раніше вона й словом не обмовилась про цього “друга”.

– Гаразд, назвемо його моїм помічником. Він чудово розуміється на всіх старезних магічних книгах, а тут стільки мотлоху розвелося… – вона зробила заклопотаний вигляд, намагаючись заговорити мені зуби. – А! А це – моя племінниця, Юдіт. – вказала Нора йому на мене.

– Я зрозумів це одразу, як тільки вона ввійшла. – посміхнувся “Террі”.

Очевидно, Нора вже говорила про мене зі своїм “дорогим другом”, адже з першого погляду неможливо зрозуміти, що ми із нею взагалі родички. Нора на відміну від мене була полум’яно рудою. І мені захотілося якнайшвидше припинити це знайомство й піти геть.

– Ось документи. – я хотіла було протягти їх Норі, там раптом зупинилась. – Хоча ні, знаєш… Давай краще я сама віднесу їх.

– Стривай, ти ж щойно прийшла! – спохопилась Нора. – Ви ж навіть не познайомились добре!

– А це потрібно? – спантеличено перепитала я.

На мить запала мовчанка. Террі посміхнувся й допитливо глянув на тітку. Він хотів якось все це прокоментувати, та мабуть вирішив, що краще мовчати. І правильно. Оскільки він не викладач, а я саме так подумала уперше, то я могла дозволити собі сказати все, що думаю про нього.

– Авжеж, люба. – якомога переконливіше відказала Нора. – Я завжди говорила тобі, що ти могла унаслідувати батькові здібності, а їх потрібно розвивати, аби одного дня вони не вийшли з-під контролю. Террі допоможе тобі в цьому, він один із найкращих чаклунів Англії…

– Годі. – зупинила я її, демонстративно закотивши очі. Параноя Нори щодо того, начебто я теж можу стати в ряд із провідними чаклунами світу, здавалась мені просто абсурдною. – Я йду геть звідси.

Вийшовши у коридор, я зітхнула. Здається, все починається не надто добре. Очевидно, завтра цей “Террі Спенсер” нікуди не зникне, а тому  набридатиме мені дедалі більше. Передчуття мені не зрадило – за кілька секунд двері бібліотеки позаду мене знову рипнули.

– Юі. – позвав він мене і я здивовано озирнулась. Так мене називали тут усі, окрім Нори. Японцям важко вимовляти моє ім’я, а тому ніхто не обтяжував себе потребою навчитись цьому, натомість геть усі одразу підбирали найбільш співзвучний аналог – Юі. Але він не був японцем, тому я зовсім не очікувала, що й він мене так називатиме. На англійський манер я мала б бути як мінімум Джудіт. Аналог Юі я ненавиділа майже так само, як і Нора мого батька, хоча й звикла до цієї форми імені. Це роздратувало мене ще більше.

– Послухай, “Террі”, – сказала я з притиском на його імені. Мені здавалося, що це теж не його ім’я, – я не маю анінайменшого наміру розвивати наше знайомство.

– Але Нора права. – спокійно продовжив він. – Я справді зможу навчити тебе того, що жоден викладач тут не уміє.

– Тобі дійсно вистачає стільки зухвалості, щоб називати себе кращим за будь-кого з  учителів Академії?

– Ну… Є лише один чоловік, імовірно сильніший за мене. Мортен Еберг.

– Хах… – у відповідь на це я зневажливо усміхнулась. Він справді намагався прикривати своє нахабство невинним тоном і з кожним словом моя неприязнь до нього зростала. – Гаразд… Хочеш, щоб я погодилась? Тоді спочатку познайом мене із ним.

На цьому я розвернулась і попрямувала геть. Мені набридло слухати його самовихваляння.

– Це все-одно неминуче… – кинув він навздогін. І саме ці слова прозвучали якось тривожно. Я аж озирнулась. Вони немов були пересторогою. Неначе зустріч із тим чоловіком варто уникати із усіх сил.

Террі повернувся у бібліотеку, а я все ще стояла там, у коридорі. Чомусь мені здавалося, що він не просто так назвав його. Мортен Еберг, найсильніший чаклун у світі. Я запам’ятаю це ім’я. Я неначе зобов’язана його пам’ятати…

***

Віднісши документи у директорський кабінет, я повернулась назад у місто. Вступ у Академію Магії вже не здавався мені таким привабливим як раніше. Безумовно, я не усвідомлювала усю велич магів, однією з яких мала стати і я. Я розуміла, що те, що я можу уявити, зовсім не буде таким насправді. Що буде ще стільки знайомств, приємних й не дуже, що втомлюсь тримати їм лік. Це не давало мені спокою – я усвідомлювала, що Мортен Еберг не єдиний, зустріч із ким неминуча. Як і зустріч із цим “Террі”.

Я блукала парком, роздумуючи про те, яке ж все-таки важливе місце в цьому світі займає магія, а особливо люди, що володіють нею. Для них відкриваються безмежні можливості. Невже Мортен Еберг той, хто зловживає ними? Я зітхнула. Ніколи не чула про нього раніше і, гадаю, Нора мала б про нього мені розповісти, особливо, якщо він небезпечний. І тепер я думала, чи варто мені самій запитати у неї?

Відчувши якусь втому, я сіла на найближчу лавку. Поруч росли розлогі кущі папороті і мені захотілося висмикнути з нього великий листок. Я відкинулась на спинку і стала його роздивлятися. Кінчик стеблини був закручений,  неначе там всівся зелений равлик. Листя мало ідеальну геометричну конструкцію, хоч на перший погляд у папороті нічого незвичайного. І колір такий чистий, зелений, поки навколо все вже набирало брудних відтінків. Окрім лікорисів. Я раптом зауважила, як і справді багато навколо людей, та я так поринула в роздуми, що й не помічала їх. І знову перевела погляд на листок папороті. Він і справді був неначе смарагд, такий чистий і зелений-зелений. Як очі у Террі Спенсера… І родимка збоку під правим оком, неначе загублена споринка.

– Гх… – я зморщилась, згадавши про нього. Є люди, які одразу викликають неприязнь, навіть коли просто мовчать. А він ще й самовпевнений хвалько. Гаразд, він і справді може бути чудовим магом, але мене це не цікавило. За правилами у мене й так буде в Академії особистий викладач, навіщо мені ще один учитель? І я помітила, як захоплено він витріщився на моє волосся, а ще й забажав торкнутися. Цього вже ніщо не зможе виправити…

Я закинула голову, щосили зажмурившись, і затулила обличчя листком. Мабуть, мене вже настигло шкодування за те, що погодилась на навчання у Академії. Та передумати пізно, інакше втрачу цілий рік. Один я й так вже пробайдикувала, а тому була найстаршою в класі, чим мене часто намагалися дражнити. Я не готова була знову старішати просто так.

– Ти так довго на нас чекала, що аж листям присипало? – почувся поруч іронічний голос Хотару і я, схопившись із місця, кинулась її обіймати. Я справді скучила за нею. Хотару була найрозумнішою людиною в моєму оточенні і я просто не уявляла, що можу так сильно сумувати за нею все літо. Його я провела наодинці із бабусиними вазонами й не можу сказати, що дуже розчарована через це, але без Хотару починала себе відчувати відлюдьком.

– Годі, годі. – посміхнулась вона, поплескавши мене по плечі. За мить підійшла й Карін, іще одна наша подруга. Власне, частіше можна було побачити разом саме їх двох, але я точно знала, що такого тісного зв’язку, як між мною й Хотару, немає більше ні у яких подруг. Вона безумовно була лідером у нашій маленькій компанії, проте дуже часто Хотару поводилась так, наче її увага мала бути присвячена саме мені. Вона постійно захищала й оберігала мене, особливо якщо це стосувалось мого волосся. Я вже говорила про те, що охочих перевірити його на справжність було чимало, та коли Хотару була поруч, їх число різко скорочувалось. Батько Хотару – чаклун та майстер бойових мистецтв, і найперше, чого він навчив її – це битися. Хотару часто мала при собі бойовий тессен і до чортиків лякала ним тих, хто намагався мене ображати. Та я добре знаю, що попри жорсткий характер та виховання, Хотару була доброю й співчутливою, а в рідкісні моменти надзвичайно ніжною. Я любила її, неначе старшу сестру і завжди подумки підтверджувала собі, що Хотару займає особливе місце в моєму серці. Вона має бути поряд зі мною завжди, як би егоїстично це не звучало. Але це не було бажання. То була істина.

– Ти надто схвильована, Юі. – щиро посміхнувшись, Карін й собі обійняла мене. Ця дівчинка на відміну від Хотару завжди була милою, неначе зайченя, й її я була рада бачити не менше.

– Я на все літо поїхала у Моріоку, а тому повернутися в Сендай хотіла лише, щоб побачити вас.

– Доглянула бабусин будиночок? – перепитала Хотару.

– Угу. – кивнула я. – Там так затишно… Але я все-одно не можу жити там вічно.

– Й справді. – погодилась Хотару. – Була вже у Академії? Завтра починається навчання.

Я знову кивнула й задумалась, ще раз згадавши про тітчиного помічника. На мить подумала, що з завтрашнього дня все зміниться, і я бачитиму частіше не моїх подруг, а саме його. 

– Ах… – зітхнула я невесело й знову сіла на лавку. І раптом згадала. Вони ж збирались вступити у Британську Академію. – Стривайте, а чому ви ще тут?

– У нас навчання починається через два тижні. – відповіла Хотару.

– Що я без вас робитиму… – розчаровано протягнула я. Мабуть, я ще не до кінця усвідомлювала, що знову не бачитиму їх тривалий час.

– Заведеш нових друзів. – упевнено відповіла Хотару. – Це неминуче.

“Це неминуче…” – в моїй голові знову глухо пролунав голос Террі і я знову невдоволено зморщилась.

– Чи вже завела? – усміхнулась знову Карін.

– Та не дай боже здружитися із…

Я аж обурилась й раптом замовкла. Мабуть не варто їм говорити про Террі, та погляди дівчат зацікавлено вп’ялись в мене.

– Ну, розкажи.

Від Хотару зазвичай нічого не приховаєш. Я прикусила губу і перевела погляд із неї на Карін. а потім знову на Хотару й невдоволено зажмурившись, відкинулась знову на спинку, через мить задивившись кудись далеко у блакитне небо. Воно було таке глибоке й безкрає.

– Sora wa totemo mugendesu… – намагаючись відволікти свою та їхню увагу, я завжди говорила цю фразу.

– Таке безкрає небо… – одночасно зі мною Карін промовила це ж саме англійською, спробувавши передражнити мене, і вони розсміялися. Вона бездоганно її знала, неначе все життя готувалась до переїзду у Англію.

Я невдоволено зітхнула ще раз. Не знала, як почати цю розмову. Випадково бовкнула зайве і тепер доведеться розповідати все.

– Нора запевняє, що він може навчити мене набагато більше, аніж викладачі Академії.

Дівчата переглянулись із ще більшим здивуванням.

– “Він”? – промовили вони одночасно.

– Її новий “помічник” із Англії, – я показала пальцями обох рук, що “помічник”, це не зовсім те, чим є, – Террі Спенсер. До того ж мені здається, що це не його ім’я – Нора якось дивно поводилась, представляючи його мені.

Хотару спокійно мовчала, навіть не намагаючись якось прокоментувати. Та Карін слухала мене з неприхованим задоволенням.

– Гарний? – поцікавилась вона.

Ми з Хотару перевели на неї здивовані погляди.

– Ні ж-бо, Карін! – обурилась Хотару. – Хіба ти не бачиш? Він же їй явно не до вподоби!

– Він майже одразу спробував торкнутися мого волосся…

– Нахаба. – ще сердитіше буркнула Хотару. – Хочу відрубати йому руку.

Після цього між нами повисла мовчанка. Вони знають, я не люблю нові знайомства, тим паче коли вони починаються отак. Люди мають тримати певну дистанцію, поки не стане зрозуміло, що можна зробити маленький крок уперед. І байдуже, що він там уміє у магії. Я й не до кінця була упевнена, що магія – це те, чим би я хотіла займатися, хоч і здавалась вона мені наразі найцікавішим.

Хотару задумано роздивлялась доріжку перед собою, як раптом її обличчя перемінилось й помітно посвітлішало.

– Слухай, Юі, – почала вона трохи схвильовано, – гадаю, цей Террі нікуди не дінеться й докучатиме тобі.

– Очевидно. – впевнено підсумувала я.

– Отже, це тобі варто зникнути із його поля зору.

Якусь мить я промовчала і врешті спохмурніла.

– Пропонуєш мені відмовитися від навчання у Академії?

– Ні, дурненька. Навчатися магії можна не лише тут. – вона глянула на мене уважніше, очікуючи, коли до мене нарешті дійде.

– Авжеж! – зраділа Карін.

– Ні, – похитала головою я, – Нора на це нізащо не погодиться. Вона не відпустить мене у Англію.

– А ми її й не питатимемо. – задоволено запевнила мене Хотару. – Тобі вже дев’ятнадцять, сама можеш вирішувати, куди тобі можна ходити.

– Навіть якщо прогулянка довжиною десь так у півземлі? – уточнила я недовірливо.

Хотару лише посміхалась. Вона знала, що рано чи пізно я погоджусь. Але мені вистачило буквально двох хвилин.

– Гаразд. Не забудьте замовити мені у таксі до аеропорту гострі глазуровані чипси. Вони мене заспокоюють.

Вони знову здивовано переглянулися. Карін хотіла було щось сказати, та Хотару вдоволено перебила її:

– Я куплю тобі квиток. – підморгнула вона мені. – А тепер ходімо, скуштуємо капучино із сирною скоринкою он там у кав’ярні за рогом…