1

В Джісока хронічна хвороба, невзаємні почуття і квіти в легенях. У Джуйона немає нічого, особливо почуттів.

Дощ ллє в настрій Джісоку. Погода за вікном така, що собаку на двір шкода вигнати. Там же суціальна сірість і морок — прямо яка в його житті. Джісоку чомусь зовсім не щастить, мабуть, той звук у тік ток не варто було пропускати. Проблеми накопичуються, як краплі дощу у водовідведенні, а найгірше осідає на дні дрібними піщинками й чекає відповідного часу, щоб спливти.

Клацає чайник — Джісок ставить грітися воду, щоб зробити каву, а краще б просто окропу. Краще його самого в окріп, зваритись живцем і не мучитися більше. Дістає банку розчинної, якщо всесвіт не зглянеться над ним і на нього не впаде стеля так, щоб насмерть, то він помре від смаку цієї гидоти.

Хто взагалі це п’є, думає він і заливає пекельну суміш окропом. Після такого Джісок буде тиждень тримати вікно на кухні відчиненим. Повертається з кружкою у вітальню, загортається в коцик на дивані й сидить, витріщаючись на стіну. Та така ж блякла, як і все довкола. Яскраві кольори давно вигоріли, наче пропалилися сонцем.

Поглядом мимоволі натикається на чек, що лежить на журнальному столику, про оплату медичних послуг. Поруч із ним рецепт і чек з аптеки на бронходилататори та кортикостероїди, що лежать тут уже другий місяць, за які його батьки щоразу платять пристойну суму. Сам би він не потягнув. Якби не тітка, яка люб’язно віддала йому ключі від своєї квартири перед переїздом до Англії, то Джісок би зводив кінці з кінцями, намагаючись вижити на самоті у великому місті. Називається, поїхав навчатися до столиці.

Дзвінок у двері. Джісок піднімає голову, але відчиняти не йде. Хто б це не був, хай краще йде звідси. Якби це було щось важливе, то перед тим, як прийти, подзвонили б. Дзвінок повторюється. Джісок тільки зітхає і лягає боком на дивані. Коли він думає, що непроханий гість пішов, двері відчиняються.

Він розуміє, що прийшов Джуйон. Тільки в нього є код від квартири та дублікат ключа про всяк випадок. З передпокою доноситься порпання, а потім у дверному отворі з’являється сам гість. Мокрий до нитки, знову забув удома парасольку, а повертатися було ліньки. Знаємо, проходили. У руках два пакети, які він вивантажує на столик, кинувши перед цим коротке «привіт». Ставить дві коробки з локшиною та паперові стаканчики, закриті кришками.

— Я приніс тобі поїсти, — каже Джуйон, швидко зиркнувши на друга й підіймаючи його чашку, а потім принюхується, — і каву, а то ти знову свою бурду п’єш, зовсім здоров’я не бережеш.

— Іди й візьми щось переодягтися, а то зовсім здурів у таку погоду без парасолі ходити, захворієш, — бурчить Джісок.

Джуйон усміхається, знімає окуляри й залишає їх на тому ж столику.

— Отже, я можу пограбувати твою шафу?

— Бери що хочеш, тільки швидко. Свої речі закинь у прання та прийми гарячий душ.

— Який ти дбайливий, — дражниться Джуйон і задоволений скаче в Джісокову кімнату.

Згодом він іде у ванну, перед цим ще раз нагадавши про те, що треба поїсти. Джісоку від такої турботи погано. Не тому, що Джуйон набридливий і гіперопікаючий, ні, він ніколи не переходив межу. Справа в тому, що він надто хороший. Поруч, коли потрібно, і на відстані, коли бракує особистого простору. Джуйона знає весь університет, але він сам підтримує зв’язок тільки з найближчими друзями, ходить на тусовки, але не напивається до непритомності, скрізь встигає, хоч і часто пропускає перші пари.

Вони познайомилися на першому курсі, Джісок тоді запізнювався на лекцію до дуже строгого викладача, а Джуйон, що проспав ту ж дисципліну, зіткнувся з ним у коридорі й потяг на збори студради, щоб в обох потім була поважна причина для пропуску. О Синмін — президент студради й за сумісництвом найкращий друг Джуйона, усе потім підтвердив і навіть призначив Джісока відповідальним за порядок.

Так і почалася їхня дружба завдовжки в три роки. У їхній компанії ці двоє були найближче, найчастіше проводили час один з одним і навіть називали себе соулмейтами. Таку дружбу нарікають вічною.

Джісок усе таки приймає положення сидячи і приймається їсти. Джуйон же старався, у таку негоду забігайлівками бігав, і все для того, щоб він тут не помер із голоду. Потрібно бути вдячним.

Джуйон тим часом виходить із душу, витирає волосся рушником, а потім трясе ним як цуценя, розбризкуючи краплі води. На ньому чорні спортивні штани, які колись давно залишив у Джісока для таких випадків, та звичайна біла футболка.

— Я просив тебе одягнутися, а не роздягтися. Чи ти вирішив відкрити пляжний сезон? — Джісок запрошуючи відкидає плед і ляскає по місцю поруч із собою. — Іди сюди, грітиму тебе.

Джуйон кидає рушник на підлокітник, а сам поспішає під теплий бік, підгинає під себе ноги та тягне плед назад. Обіймає Джісока крижаними руками, від чого той пищить і мало не впускає палички з локшиною. Джуйон зовсім не звертає увагу на свою коробку з їжею і відкриває рота, чекаючи, щоб його погодували, що Джісок і робить.

— Що сказав лікар? — запитує він із набитим ротом.

— А що він міг сказати? Запитав про самопочуття, якщо нових скарг немає, отже, усе гаразд. Я ж проходив повне обстеження позаминулого місяця. А так показники в нормі, хвороба поки що призупинила розвиток. Виписав купу пігулок і відправив додому до наступного огляду.

Джісок, чесно кажучи, цю тему не любить, тому відповідає максимально коротко та зрозуміло. Але Джуйон, будучи хорошим другом, усе одно розпитує про будь-які деталі. Все-таки його друг не звичайною застудою хворіє.

— Такими темпами ти обов’язково видужаєш, — запевняє він і опускає голову до нього на плече.

— Ти ж знаєш, що ні. На те воно і хронічне. — зітхає Джісок і заривається носом у Джуйонову маківку.

Джуйон знає і все чудово розуміє, тільки не виказує цього, бо сказати прямо язик не повертається. Адже він був із Джісоком у лікарні, коли озвучили діагноз — хронічне обструктивне захворювання легень першої стадії. У людей його віку таке захворювання — рідкість, але Джісок виграв генетичну лотерею і отримав генетичний дефект, через який проявилася схильність до таких захворювань. Рік куріння теж вніс свій внесок, тобто став одним із цвяхів на кришці труни, якщо так можна сказати.

Йому пощастило вчасно звернутися до лікаря, на першій стадії ще можна підтримувати нормальну тривалість життя, якби Джісок запустив ХОЗЛ до третьої стадії, то зміг би прожити ще років десять у кращому випадку.

Йому не пощастило одного дня помітити задишку, але він спихнув усе на куріння і забив, хоч і прокидався час від часу через те, що не міг дихати. Після цього з’явився мокрий кашель вранці, і він став першим дзвіночком, адже в Джісока все життя був міцний імунітет, а застуда ніколи не турбувала. Другим дзвіночком стала слабкість у всьому тілі, звичні щоденні справи стало важче виконувати і вони займали більше часу. Коли його губи набули синюватого відтінку, а за ними й кінчики пальців порозовіли, Джуйон сам повів Джісока в лікарню на обстеження.

Після кількох консультацій, збору анамнезу та проходження спірометрії йому назначили курс лікування. Лікарі дивувалися, як двадцятирічний хлопець захворів на хворобу людей сорока років, але зробити нічого не могли, адже діагноз встановили точний. Рідкісний випадок — не дорівнює неможливий.

Батьки бажали відвести Джісока жити до бабусі, щоб він завжди був на свіжому повітрі й зазнав менше впливу вихлопних газів. Але він відучився в університеті більше двох років і не мав наміру кидати свою працю. Йому вдалося наполягти на своєму й залишитися в Сеулі, але за умови, що Джісока постійно відвідуватимуть. До того ж до нього часто приходила сусідка, яка дружила з його тіткою і доповідала їй про стан племінника.

Йому залишилося довчитися цей рік, а потім ще один, щоб… Чесно кажучи, Джісок не уявляє, чим хоче займатися в майбутньому. Він не може бути впевненим, що ХОЗЛ уже завтра не перейде в другу стадію чи просто не вб’є його однієї прекрасної днини.

— Ти хоч переглянув ті конспекти, які я тобі скинув? — запитує Джісок, бурмочучи Джуйону у волосся.

— Ніт, часу не було, — той хитає головою.

— А до сесії готуватися теж не буде часу?

Джуйон замислюється і хитає знову.

— Якщо я сильно попрошу Синміна, то він поговорить із викладачами і вони закриють очі не лише на мої пропуски, а й закриють сесію.

— Вічно ти Синміна експлуатуєш, а він, добра душа, відмовити не може. Хоч подякуй йому потім, — каже Джісок і відчуває, як починає дерти в горлі.

— Обов’язково, зводжу його поїсти.

Джісок схвально мугикає та відсувається, бо відчуває, що не може стримати кашель. Для таких випадків у нього завжди поблизу лежить пачка серветок. Він дістає одну і прикриває нею рота, щоби прибрати мокротиння.

— Що таке? Тобі важко дихати? — метушиться навколо нього Джуйон. — Принести води?

— Ні, усе гаразд, просто кашель.

— Ти приймав таблетки? А кисневим концентратором дихав?

— Так, матусю, я все зробив, — відповідає він уже за звичкою, бо таке відбувається щоразу.

Встає, щоб викинути серветки й дорогою захоплює чашку з тією жахливою кавою. Вміст відправляється в смітник, а посуд у мийку. Коли Джісок повертається, Джуйон уже встигає доїсти й погосподарювати в його ноутбуці, вибираючи фільм на вечір. Їхня маленька традиція. Раніше вони часто збиралися всією компанією, але тепер розбилися парочками і збираються хіба що в університетській їдальні. І це нормально, адже Гоніль закінчив навчання і працює, а вільний час приділяє своєму хлопцеві Чонсу. Синмін постійно зайнятий справами студради, у Хьонджуна на правах його заступника справ не менше. Іноді вони вибираються в караоке, але таке трапляється не часто.

— Вибирай, — каже Джуйон, не відриваючись від екрану, —дивимось новий жахастик чи всоте передивляємось Піратів Карибського Моря? Я сподіваюся, що ти вибереш Піратів, бо інакше мені стане страшно і я залишуся спати з тобою, а я вже пообіцяв братові повернутися до вечері.

Джісок сідає поряд і вдає, що старанно думає. Насправді він лякається жахастиків більше за самого Джуйона й після таких вечорів спить із нічником ще кілька ночей.

— У Мінхо сьогодні вихідний? — питає Джісок.

— Вперше за довгий час. Тому дуже важливо, щоб я побув один вечір добрим братом і не спізнювався.

— Тоді вмикай Піратів.

Джуйон вдоволено усміхається, натискає клавішу плей і влаштовується головою на колінах Джісока. Видає задоволений звук, коли останній заривається пальцями в його волосся і починає перебирати пасма. Декілька годин пролітають наче одна хвилина. За вікном помітно темніє, а дощ заспокоюється. Вони доходять до середини другої частини, іноді перемовляючись про сюжет. В одну мить Джуйон намацує між подушок телефон і, подивившись на годину, схоплюється з дивану. Ще трохи і він запізниться, за що на його голову обрушиться гнів усіх богів і його брата.

Джісок проводжає його до дверей, впихає парасольку й теплий светр під куртку, щоб той точно не захворів. Джуйон його обіймає так, що кістки хрустять і цілує за звичкою в лоб, не забувши нагадати про ліки. Джісок видихає, коли зачиняються двері. Прибирає сміття, що залишилося, і думає, що пора йти спати. Тільки спершу спитати Джуйона, як він дістався додому.

Різкий напад кашлю вибиває з нього повітря, горло дере так, що хочеться видряпати шию. Джісок вдихає глибше, ковтає слину, що утворилася, і поспішає у ванну, тому що відчуває клубок, що підкотив до горла. Іноді стається таке, що кашель доводить до блювотних позивів, тому краще перестрахуватись. Він упирається однією рукою в раковину, вмикає воду й полоще ротову порожнину. Відкашлює знову. Таке відчуття, ніби щось прилипло до піднебіння. Джісок намагається дістати до цього язиком, але лише посилює кашель. Схиляється і нарешті випльовує мокротиння, а потім завмирає.

Струмінь води розмиває криваву грудку і відкриває його погляду криваву жовту пелюстку. Ось що йому так заважало! Він вимикає воду та дивиться на знахідку розширеними очима. Цього не може бути. Джісок явно не квітами вечеряв. Дрібне тремтіння поширюється тілом разом зі страхом.

У нього в легенях квіти.

Тобто справжні, не метафоричні.

Пелюстка вирушає на смітник, а Джісок — шукати інформацію. Він чудово знайомий із ханахакі та її наслідками, але ще не чув про те, щоб нею захворіла людина з хворобою легень. Інтернет особливо не допомагає, лише деякі статті радять одразу ж звернутися до лікаря, щоб встигнути щось зробити. У хворих є всього два варіанти: або їхні кохані відповідають взаємністю, або проводиться хірургічна операція з видалення квітів, яка загрожує втратою почуттів та спогадів.

Джісок захлопує ноутбук і впивається руками у волосся. Коли він встиг закохатися і чому саме в Джуйона? Адже він пообіцяв, що ніколи, він присягнув. А тепер може померти, не дотримавшись клятви. Його ніби наздоганяє зла доля.

Екран телефону спалахує від сповіщення. Джуйон написав, що вже вдома й навіть скинув фото Мінхо, який поїдає смажену курочку. Джісок слабо усміхається, кидає у відповідь гіфку та вимикає пристрій. Порожнеча всередині утворюється сама собою, а здоровий глузд з усіх сил заперечує те, що сталося. Зараз він ляже спати, а на ранок усе буде гаразд.

***

Нічого не гаразд. Джісок прокидається від того, що задихається. Здавалося б, таке траплялося вже неодноразово, потрібно лише підключити кисневий концентратор і подихати через маску, щоб внормувати роботу легень. Але як тільки він підводиться, то кашляє і забруднює ковдру кров’ю та двома жовтими довгастими пелюстками. Не пам’ятає як збирається на навчання, приходить до тями на півдорозі до університету й записується на прийом до лікаря, вирішуючи прогуляти дві останні пари.

Якось відсиджує історію і радіє, що в них із Джуйоном різні виборчі дисципліни. Просить Синміна не ставити пропуск, а на стурбоване «що сталося?» відповідає, що розповість потім. Наступний напад чекає вже в автобусі, і Джісок подумки дякує собі за постійну наявність серветок у рюкзаку. У приймальні розсмоктує кілька м’ятних льодяників, щоби послабити першіння.

Лікар спочатку направляє на рентген, ще кілька процедур, а потім кличе до себе в кабінет. Джісок нервово стискає пальці, але й сам бачить по спрямованому до світла знімку, що нічого хорошого не почує. Лікар Кім кличе досвідченішого колегу і вони разом обговорюють лікування. Їхні прогнози звучать невтішно. Надходять дзвінки до лікарів з інших лікарень. Так триває кілька годин.

— Ми не можемо провести інвазивну операцію з видалення квітів, — повідомляє доктор Кім. — Хірургічне втручання загрожує смертю. Нарциси вросли й тепер паразитують в організмі. У вас ослаблені легені, — він обводить основу квітів на рентгенівському знімку. — Бачите ці сліди? У вас підвищилася прозорість легеневих полів, що дало змогу рослинам вкоренитися.

— Що тоді робити? Якщо не операція?..

— Поговоріть із людиною, у яку закохані. Якщо вона відповість вам взаємністю…

«То ви вилікуєтеся» — не встигає договорити доктор Кім, як його перебиває Джісок:

— Він не відповість.

— Ви впевнені? Усе ж таки варто спробувати.

Джісок хитає головою.

— Я абсолютно впевнений. Без шансів.

— Як знаєте. Моя справа попередити про можливі ризики, — він поправляє окуляри і вносить в електронну карту пацієнта нові дані. — Є ще один варіант — пересадження легень.

— Мені, мені говорили раніше, що якщо ХОЗЛ прогресуватиме, то можна зробити пересадку легень, — згадує Джісок.

Телефон у кишені вібрує.

— Вибачте, — каже він і дістає його, щоби побачити вхідний виклик від Джуйона. — Неважливо. Потім передзвоню.

— Так, — лікар повертається до попередньої теми. — Трансплантація легень можлива, але відсоток летальності високий. І для операції вам доведеться ставати в чергу, але пошук донора може тривати місяці або навіть роки. Вибачте за прямоту, але ви не маєте стільки часу.

Джісок киває і кривить губи. У роті пересохло.

— Я розумію, — видає він і часто моргає, проганяючи з очей вологу. — У будь-якому випадку на мене чекає летальний кінець, — він похмуро посміхається одним лише куточком губ. — Скільки мені залишилося?

Лікар Кім деякий час мовчить і шукає щось у своєму комп’ютері. Його обличчям пробігає тінь.

— Квітка вже зацвіла. Якщо нічого не зробити, то вона зів’яне через дванадцять, у крайньому випадку через п’ятнадцять днів, — Джісок розуміє. Він не в печері живе й має деякі знання про ханахакі. Діагностувати хворобу на початковій стадії майже неможливо, адже квіти тільки починають рости, не завдаючи хворому дискомфорту. Час цвітіння найчастіше дорівнює терміну життя хворого. Адже після природної смерті квітки помирає і той, кому не пощастило стати живим оазисом. Тіло має відторгнути рослину, щоб та вийшла без шкоди.

— Отже, дванадцять днів. Добре, я зрозумів. Це все? Я можу йти?

І встає, щоб швидше вийти. Джісоку терміново потрібне свіже повітря.

— Зачекайте, — прилітає вслід. — Я випишу вам знеболювальні. Нарциси виростають до п’ятдесяти сантиметрів заввишки, їхній вихід буде болючим.

Він віддає рецепт, а Джісок його зминає, нашвидкоруч ховаючи в кишені.

— Моя вам порада, зізнайтесь. А завтра приходьте на огляд, може все зміниться на краще. Зрештою, траплялися випадки, коли квіти завмирали й переставали рости, — вселяє він крихітну надію. — Я спробую приєднати вас до програми пересадки.

— Дякую, — відповідає з останніх сил і йде.

На нетвердих ногах доходить до зупинки й сідає в автобус. Телефон не змовкає від дзвінків всю дорогу, але Джісок не в настрої говорити. Він замикається у квартирі, переодягається і валиться на ліжко, не відчуваючи ніг. Сил зовсім не залишилось.

Киснева маска щільно охоплює рот і ніс, а концентратор качає повітря з характерним шумом. Дихати стає легше і якоюсь мірою приємніше. Йому треба так полежати хвилин п’ять, а потім можна займатися своїми справами.

Джісок вирішує перевірити телефон, натикається на десяток пропущених і вдвічі більше повідомлень від Джуйона.

Джуйоні:
Чому тебе немає на парі?
джісооок мені нудно без тебе, я записав нас для спільного проєкту
синмін каже що ти втік
щось трапилося?
я хвилююся
вже закінчилися заняття а ти досі не написав
будь ласка візьми слухавку

Джісок відповідає коротким «все гаразд» і переходить у діалог із Синміном.

Містер Президент:
Сподіваюся, ти поясниш мені, що відбувається.
Джуйон хвилюється.
Я теж хвилююсь.

Я:
Та живий я

Містер Президент:
Яке полегшення.
Ти де був?

Джісок зітхає і думає, чи варто казати правду. Вирішує сказати, але не про все.

Я:
У лікарні

Містер Президент:
Тобі стало гірше?

Так, але не зовсім у тому сенсі, у якому думає Синмін. Джісока нудить від думки, що через якихось два тижні він засмутить найкращого друга. Всю їхню компанію.

Я:
Нічого критичного

Містер Президент:
Повірю цього разу.
Завтра поговоримо.

Джісок у визначений термін знімає маску і відчуває, що стало набагато легше. Телефон вкотре вібрує.

Джуйоні:
Мені приїхати?

Я:
Не треба, я втомився

Йому треба багато про що подумати. Часу для цього залишилося не так багато. Джісок має цілих дванадцять днів до того, як його життя обірветься. Він навіть дивується, наскільки байдуже ставиться до власної долі. Наче не та ж людина півроку тому хапалася за будь-які нитки, щоб зупинити розвиток хвороби. Дивовижно, як швидко можна опустити руки.

Нарциси. Чому саме вони, а не, скажімо, так обожнювані Джуйоном фіалки? Джісок вбиває «значення нарцисів» у пошуковий рядок та переходить за першим посиланням. Пробігається очима по непотрібній інформації про квітку й перегортає далі.

«Нарцис — символ нерозділеного кохання. Цією квіткою виражають сильні почуття…»

Звичайно. Як інакше? Начебто це не було очевидним із самого початку. Джісок так загруз у проблемах, що не помітив почуттів, що зароджуються. Якби він усвідомив раніше, зміг би обрубати на корені, таки переїхати до бабусі, щоби бачитися набагато рідше. Тепер уже пізно.

Головне, щоб не взнав Джуйон. Джісок не має жодного морального права повідомляти йому про це. Нехай краще потім думає, що той помер через когось іншого. Адже він собі не пробачить. Після того зізнання він не пробачить.

На першому курсі Джуйону було особливо важко. Його оточили інші люди, почали з’являтися нові знайомства. Багато хто починав будувати стосунки, а він усе казав, що нікуди не поспішає, йому поки що це не потрібно й не цікаво. Не знайшов ще потрібної людини. Був тиск і з боку суспільства. Дівчата намагалися запросити його кудись, а деякі не давали приходу. Нуни зі старших курсів дивувалися, чому такий милий хлопець як Джуйон досі самотній. Адже він популярний і від шанувальниць відбою не має. Деякий час університетом ходили чутки, що йому подобаються чоловіки.

Джісок часто рятував друга в таких ситуаціях, забираючи подалі й обриваючи будь-які спроби поставити незручні питання. Нічого іншим лізти куди не потрібно. Мабуть, тому Джуйон довірився саме йому.

Одного вечора Джуйон з’явився на його порозі із червоними очима й розпухлим від сліз обличчям. Він довго плакав у обіймах Джісока й зізнався, що заплутався. Що не може зрозуміти себе, адже всі довкола тільки й говорять про стосунки, а він не закохувався жодного разу. Навіть не думав про таке, йому було достатньо друзів, щоб не почуватися самотнім. Він мав розмову з Мінхо, який припустив, що його брат аромантик.

Джуйону здавалося, що настав кінець світу. Він не зможе відчути романтичного потягу, навіть якщо захоче. Інші закохуватимуться, будуватимуть спільне майбутнє зі своїми партнерами, а в нього вросте думка власної неправильності. Несправності.

Джуйон почувався зламаним. Бракованою іграшкою на полиці з якісними виробами. Одна думка, що в нього можуть закохатися, викликала жах. Вони мало не втратили хворого ханахакі Гоніля, який все-таки зміг зізнатися Чонсу й одужати. Закоханій у Джуйона людині не допомогло б нічого, крім операції. Він не хотів забирати чиїсь почуття чи життя.

— Ти тільки не закохуйся в мене, ніколи, за жодних обставин. Я тебе дуже прошу. Я не переживу твою втрату, — Джуйон слізно благав Джісока, втикаючись носом у шию і стискаючи того в обіймах. — Ніколи. Прошу…

І Джісок пообіцяв. Чудово знав, що непідвладний своїм почуттям, але не міг бачити друга таким розбитим. Як шкода, що деякі обіцянки залишаються порожніми словами.

Він пропускає навчання наступного дня, пославшись на загальну втому, і проводить ще один вечір із Джуйоном. Джісок дозволяє собі побути поряд із ним дні, що залишилися, насолодитися ними востаннє. Ніч проводить в обнімку з унітазом, викашлюючи бісові квіти. Спілкується з батьками та домовляється про відеодзвінок із тіткою. Їм теж нічого не каже. До лікаря так і не йде.

Натомість йде до університету. Джісоку явно не до навчання, але це єдине місце, де він може побачитися з постійно зайнятими друзями. Обідає з ними в їдальні, жартує над Синміном, допомагає Хьонджуну з організацією позанавчальних зборів. Душиться кашлем, змиває кров із раковини в університетському туалеті.

Синмін дивиться на нього стурбовано, нагадує про розмову, але його викликають у деканат і тема спливає. Джісок радіє, що має більше часу придумати виправдання.

Закреслює дні в календарі. У нього їх залишилося на три менше. Забігає до Гоніля на роботу під приводом занесеного обіду. Думає спочатку акуратно запитати про ханахакі, про пережиті почуття, але відкидає ідею. Гоніль розумний, він усе зрозуміє.

Невдовзі він перестає нормально їсти. Горло болить від постійного кашлю, дратуючих квітів та мікротріщин. Смак крові на язиці стає звичним. Сили вичерпуються швидше. Його із силою вистачає на те, щоби переодягтися і випити таблетки. Джуйон усе ще нагадує про них.

На п’ятий день Джісокового пекла його перехоплює Синмін. Затягує в порожній музичний кабінет і зачиняє двері, щоб не гріти зайві вуха.

— Що з тобою відбувається, Джісок? — запитує в лоб.

— Нічого, — відповідає він, збираючи по крихтах залишки спокою.

Синмін кривить губи і веде головою. Не вірить.

— Я бачу. Ти останні дні ледь живий ходиш. Що сказали лікарі? — і дивиться просто у вічі, чекаючи чесної відповіді.

Джісок не ведеться. Він по частині брехні найкращий у їхній компанії.

— Зі мною все гаразд, кажу ж. Якби щось трапилося, я б сказав, — йому зовсім не подобається відчуття болю, що виникло в грудях.

— Скажи це комусь іншому. Слухай, ти боїшся сказати? Хвороба прогресує? — у погляді щире хвилювання.

У горлі пече. Джісок ковтає в’язку слину, але зудіння не минає. Як вчасно.

— Обстеження показало, що ні. Я добре почуваюся, — каже він, а сам намагається стримати кашель. Прочищає горло, сподіваючись, що це допоможе, але тільки посилює неприємні відчуття. — Тобі нема про що турбуватися.

Він хоче піти, але Синмін виростає статуєю перед дверима, загороджуючи прохід. От упертий. Джісок кашляє, прикривши рота рукою, і втрачає пильність, коли відчуває, що потроху відпускає.

— Мені запитати в Джуйона? — іде з козирів. Знає, на що тиснути.

Джісока така нав’язливість дратує до скреготу. У нього ні сил, ні бажання переконувати людину в тому, у що вона не хоче вірити. Йому стає гірше, тремтіння поширюється по всьому тілу, а в грудях пече.

— Боже, та коли ж ти від мене відчепи… — не встигає промовити Джісок, як заходиться в нападі кашлю.

Його згинає навпіл, очі сльозяться, а сам він хапається рукою за парту в першому ряду. Другою рукою прикриває рота, відчуваючи звичний ком, що означає швидкий вихід пелюсток. Синмін лякається, прийнявши це за напад, і щось питає, водночас намагаючись допомогти сісти. Джісок відштовхує його саме в ту мить, коли відкашлює востаннє, випльовуючи квітку. У куточку рота тонкою рівною лінією стікає кров. Розфокусованим поглядом він вдивляється в долоню і бачить те, чого так боявся. Жовтий, зів’ялий на кінчиках пелюсток бутон, забруднений у деяких місцях червоним. Який жах, він не встиг піти.

— Якого… — Синмін трусить його за плече й піднімає підборіддя, зустрічаючись зі скляними очима. — Не може бути, — він у зневірі хитає головою, але квітка в руці його друга — прямий доказ реальності ситуації. — Коли це почалося?

— Кілька днів тому, — відповідає Джісок, не бачачи сенсу приховувати правду. Він стирає кров, бажає поплюватися, щоби позбутися металевого присмаку, що осів на рецепторах.

Синмін йому допомагає, нашвидкоруч проводить серветкою по підборідді, а потім витирає мокрі від сліз щоки.

— Тоді чому так швидко? Квіти ще не повинні виходити бутонами, — Синмін панікує і по ньому це видно. Джісок його розуміє, адже той і про стан Гоніля дізнався першим.

— Тому що термін їхнього цвітіння до п’ятнадцяти днів, — переказує слова лікаря та ховає бутон у серветці. Його життя зів’яне разом із квіткою.

Синмін лається, шипить собі під ніс і водночас шукає по кишенях Джісока таблетки, що знімають спазми.

— Через кого? — видавлює одну з блістера й набирає в кулері воду, яку одразу простягає Джісоку, стежачи за тим, щоб він усе випив. — Мені потрібно знати. Хто це?

Джісок мовчить, концентрується на відчутті приємної прохолоди в роті, доки його організм бореться із симптомами лихоманки.

— Скажи мені, прошу. Поки ми можемо якось вплинути на це, — у Синміна тремтить нижня губа, здається, він ось-ось заплаче. — Поговори зі мною.

— Вже пізно.

— Я не… не розумію. Чому? Джісок? Чому пізно? Адже ти можеш зізнатися. Гей…

Джісок ховає обличчя в долонях і хитає головою. Гарячі сльози обпалюють шкіру, зливаються із залишками крові на руках. Синмін притискає його до себе, гладить по волоссю і шепоче слова заспокоєння.

— Давай ти мені все розповіси? Я хочу тобі допомогти.

— Я вмираю, Синміне, — він посилає до біса обіцянку нікому нічого не говорити, бажаючи трохи побути егоїстом. Мабуть, у нього доля така — не стримувати обіцянки. — Мені не можна допомогти.

— Що ти таке кажеш? Як не можна? Ми звернемося до лікаря, він допоможе. Я зараз подзвоню, — він дістає телефон, але Джісок перехоплює його руку.

З кишені джинс дістає зім’ятий лист і кидає на стіл.

— Був уже. Він мені рецепт на знеболювальні виписав.

— А лікування?

Це питання викликає в Джісока змучену посмішку.

— У моєму випадку допоможе або зізнання або пересадка легень. Перший варіант відкидається відразу.

— Все настільки серйозно? —Синмін сідає на край столу. — Я знову спитаю, чому ти не можеш зізнатися? Якщо ти боїшся невзаємності, то почуття ще можуть виникнути, тим більше, якщо людина дізнається про твою ситуацію.

Він не розуміє, що ріже по живому, що в Джісока від кожного слова нутрощі стискаються і намагаються покинути тіло.

— Якщо він дізнається, то не зможе нічого зробити, а звинувачуватиме у всьому себе, — він підвищує голос, намагаючись обірвати тему, але робить тільки гірше для себе, адже тепер Синмін розуміє.

— Джуйон, — здогадується він. У їхній компанії про аромантичність Джуйона знає кожен, адже той із роками зміг прийняти себе і відверто говорити про це з друзями.

— Не кажи йому нічого, — не прохання — благання.

— Тільки якщо йому скажеш ти.

— Я не можу. Йому буде боляче.

Синмін стискає краї столу до побілілих кісточок.

— Йому в будь-якому разі буде боляче. він має право знати. Уяви, якби Гоніль хьон не розповів нам, не зізнався Чонсу й помер. Як би ти почувався? Так буде з Джуйоном, якщо ти промовчиш!

— Я знаю! — він мало не кричить. — Але мені страшно.

— Я буду поряд для тебе, Джісок.

***

Розмова витягла з Джісока всі сили. Він почувається погано навіть після прийнятих ліків та концентратора. А всьому провина незамовкаюча совість.

Синмін, безумовно, має рацію, але яка користь від його правоти, коли страх Джісока все перекриває. Він лише хоче, щоб це якнайшвидше закінчилося і більше його не турбувало. Тільки Джісок знає — турбуватиме не стільки фізично, скільки морально.

Він знову дзвонить батькам. Ті, звісно, дивуються такій ініціативі сина, але радіють, що в нього є трохи часу для них, й обіцяють, що приїдуть наприкінці місяця. Так, думає Джісок, ви приїдете, але вже на мій похорон. Незабаром завершує дзвінок, запевняючи, що зв’язуватиметься з ними частіше.

Пізніше, не знаючи, чим себе зайняти, гортає галерею. В основному там фотографії їхньої компанії на різних заходах (якщо пиятику в барі можна назвати такою), і знімки із Чеджу, куди вони їздили на канікулах по закінченню другого курсу. Вони в смішних квітчастих сорочках, вітер роздмухує волосся на всі боки, а на обличчях усмішки. Тобі було так приємно жити.

Джісок відволікається на спливаюче сповіщення від Джуйона.

Джуйоні:
Джісок
можна я сьогодні залишуся в тебе
?
а то в Мінхо хьона побачення з його хлопцем
і вони збираються весь вечір дивитися фільми
а я не хочу бути третім колесом до воза
ай точно
привіт!

Джісок зітхає, але погоджується, куди подітися? Він розуміє, що поводиться легковажно, але сподівається на везіння, яке йому заборгувала доля. Та й поряд із Джуйоном його ханахакі має поводитися спокійніше.

Джуйон приходить до нього через сорок хвилин, весь світиться як лампочка, несе пакети, адже він головний постачальник продуктів у цю квартиру. Навіть хоче щось приготувати, але Джісок наполегливо не рекомендує йому підходити до плити. З вечерею він упорається сам. Джуйон знову бере на себе пошук розваг на вечір. Знаходить приставку та підключає її. Востаннє вони грали в неї минулого року, коли збиралися готуватися до іспитів.

Дзвонить тітка Джісока. Розмовляє більше з Джуйоном, адже Джісоку не дуже вдається фокусуватися на кількох справах одночасно. Вона розповідає про нового хлопця, з яким познайомилася на роботі, про місто, людей, улюблені страви. Джуйон багато запитує, адже йому цікава інша культура. Джісок поглядає на нього й іноді вставляє декілька слів, уникаючи тему хвороби.

Вони завалюються з їжею у вітальню і години дві безупинно грають. Джуйон, як більш уважний, виграє частіше, від того й радіє. Пізніше вони вмикають той жахастик, який не переглянули минулого разу.

— Вважай, у нас теж побачення, — жартома кидає Джуйон, а Джісок криво посміхається, приховуючи біль.

Лягають спати лише за північ. У Джісока велике ліжко, тому можна розлягтися як завгодно, але Джуйон усе одно до нього тулиться. Він шалено тактильний, обіймає всіма кінцівками, аргументуючи це тим, що йому страшно і краще б вони подивилися щось інше. Джісок не має нічого проти, навпаки, весь вечір його не турбували квіти. Відповідає на повідомлення Синміна, що накопичилися за день, не забуваючи згадати Джуйона, що залишився в нього. У відповідь отримує:

«Ти дурний, Джісок. Розкажи йому».

Він встигає зрадіти гарному самопочуттю занадто рано.

Джісок прокидається серед ночі від відчуття тисняви в грудях і йде у ванну, щоб не розбудити Джуйона. Той тільки підсувається ближче до теплого порожнього місця, але не прокидається.

У дзеркалі на Джісока дивиться, мабуть, найбільш хвороблива його версія. Одні тільки синці під очима можна використовувати для палітри. Очне яблуко більш жовте, а судини проступають виразніше. Раптовий напад нудоти збиває його з ніг, спрацьовує блювотний рефлекс. Спершу виходить вміст шлунка, а вже потім квіти, підштовхнуті кашлем.

Кислотний присмак змушує скривитися. Кров забруднює обідок унітазу. Джісок задається питанням, чи точно нарциси в ньому ростуть, а то за кількістю крові можна подумати, що троянди чи навіть кактуси. Мабуть, організму така іронія не подобається, тому він мстить, підштовхуючи нові бутони.

Хотів дізнатися, чи ростуть саме нарциси? Отримуй, милуйся і не треба дякувати.

Далі — гірше. Боляче стає настільки, що в Джісока пливе свідомість. Він не пам’ятає, скільки часу провів у такому положенні у ванній, чи виходили ще квіти, чи він непритомнів, але виразно пам’ятає, як теплі руки гладили його по спині.

Приходить до тями через кілька годин. Насилу розплющує очі і стогне через раптовий головний біль. Джісок розуміє, що він у ліжку, накритий ковдрою, уже не ранок, якщо робити висновки по яскраво освітленій кімнаті. Він повертається на бік, бажаючи накритися з головою і сховатися від сонячних променів, але застигає, натикаючись на Джуйона, що спить біля нього. Той тривожно тиснеться до самого краєчка ліжка, ніби боїться посунутися ближче.

Гарний, думає Джісок і рукою тягнеться до нього, але зупиняється, згадавши нічну подію. Джуйон його бачив, він тримав його і вклав спати. Джуйон знає, чим хворий Джісок. Питання часу, коли він дізнається про причину.

Джісок хапає з тумбочки телефон, засовує ноги в капці і йде на кухню, щоб упорядкувати думки. У будь-якому випадку їм доведеться поговорити. Навіть якщо буде боляче та важко. Не якщо — коли.

Він не знає, як це витримає. Чи можна бути готовим до такого?

Вібрує телефон. На екрані висвічується контакт «Найкращий хьон». Джісок бере слухавку, з побоюванням прикладає телефон до вуха. Коли це Гоніль хьон дзвонив йому замість того, щоби писати повідомлення? У день народження. Але не у свій вихідний, коли можна поспати до вечора.

— Джісок? — звучить із того боку.

— Так? — він зводить брови, дивуючись питанню. — А мав би бути хтось інший?

Джісок, здається, щойно почув полегшене зітхання.

— Як ти? — занепокоєне.

— Ем, нормально. До чого питання?

— Мені вночі дзвонив Джуйон, — зізнається Гоніль, а в Джісока слабшають руки. Якого біса? — Він був наляканий і сказав, що тебе рве квітами. Тому й питаю про твоє самопочуття, бо приїжджати він мені заборонив, і тобі говорити про те, що я знаю, теж.

Кілька секунд мовчання. Джісок відкриває кухонну шафку й тягнеться до банки, що стоїть наприкінці. Туди він засунув цигарки після того, як було озвучено діагноз. Мабуть, знав, що таке станеться.

— Джісок, — нагадує про себе Гоніль.

— Я, так… уже, уже все гаразд, хьон. Я, я чудово почуваюся, — каже він і риється в шафці в пошуках запальнички.

— А зізнатися чесно?

Джісок кривить губу.

— Пиздець, — ось його відповідь.

Гоніль розуміє, що це означає.

— Я таки приїду.

— Ні… ні. краще я потім до тебе сам, — він сідає на підвіконня і відчиняє кватирку. — Мені треба буде поговорити з Джуйоном, бо він зараз спить.

— Наскільки все погано? — з того боку слухавки долинає скрип дверей, а голос Гоніля стихає.

Джісок стискає губами фільтр і підносить запалену запальничку до кінчика сигарети.

— Терпимо. Я впораюся, — затяжка. Він кашляє, відвикнувши від запаху диму. Чує тупіт у вітальні. — Дідько, він уже прокинувся. Я приїду цими днями, добре?

— Так, і, будь ласка, бережи себе. Ми всі хвилюємось.

Він далі не слухає, завершує розмову. Хто це «ми»? Аби не вся їхня компанія.

Джуйон з’являється на кухні заспаний і скуйовджений. Він позіхає, не до кінця прокинувшись, але розширює в здивуванні очі, коли фокусує увагу на Джісокові.

— Зовсім здурів?! — Джуйон підлітає до нього в кілька кроків і вихоплює з рук цигарку, одразу ж зминаючи її і викидаючи в смітник. — Що це було? Ти вбитись вирішив?

Джісок стенає плечима й опускає голову.

(«Будь ласка, давай забудемо про те, що ти бачив, і продовжимо жити як раніше. Я не хочу почуватися поруч із тобою так».)

— Скільки ти збирався ховати від мене ханахакі? Поки не, — помреш? Бажає спитати Джуйон, але прикушує язика. У нього сльозяться очі. Боже, він плаче. Зовсім не цього хотів Джісок, — Я переживаю за тебе, не роби так зі мною.

Джуйон його обіймає. Ось так підходить, хапає руками за плечі та обіймає. А міг би накричати. Напевно. Джісок не знає, якої він очікував реакції, але не такої. Чому від цього лише гірше?

— Я не хотів, не хотів завдавати тобі болю, — відповідає Джісок, а по щоках котяться сльози, не збираючись зупинятися.

— Ти такий дурний, — шепоче Джуйон йому в шию, схлипуючи. — Хочеш, я допоможу тобі зізнатися? У кого ти закоханий?

У найсонячнішу людину на планеті, у найчутливішу й найщирішу, але ту, хто не може відповісти йому взаємністю.

— Ти зненавидиш мене після відповіді, —шепоче Джісок, просячи зупинитися. Він готовий благати.

— Це Мінхо хьон? — питає Джуйон, відсунувшись на відстань напівзігнутих рук і вирячивши очі.

— Ти, дурню, — Джісока це так пантеличить, що він знаходить у собі сили пирхнути і стукнути Джуйона по плечу. — Не він це.

— Тоді хто?

У Джісока пітніють долоні, пальці стискаються, а нігті впиваються в шкіру. Сироти пробігають по спині. Якщо його не знудить від квітів, то від переживань точно.

— Не примушуй мене промовляти це, — знову просить, а Джуйон не розуміє, чому Джісоку настільки страшно.

— Я не хочу змушувати, але від цієї людини залежить твоє життя. Я не зможу допомогти тобі, якщо ти будеш мовчати.

— Це ти, — випалює Джісок і бажає одразу ж зникнути з поверхні землі, аби не бачити поступово тьмяніючіше обличчя Джуйона. — Ти не зможеш мені допомогти, бо весь час людиною, яку я кохав, був ти. Пробач.

Він стримується, щоб не заридати в голос, але схлипи вириваються самі. Кожна хвилина — каторга. Джуйон блідне, чіпляється за його футболку і в зневірі хитає головою. Страх і заперечення — ось що він відчуває.

— Не вибачайся. Тільки не вибачайся за свої почуття, — каже він, дивлячись Джісоку в очі. — Єдиний, хто повинен просити пробачення, — це я. Пробач мені за те, що я неправильний, що не можу нічого відчути. Мені так шкода. Ти не повинен проходити через усе це через мене. Скажи, що ще щось можна зробити…

Джісок жахається тому, що чує. Джуйон, його чудовий хлопчик, просить пробачення за те, у чому не винен. Він же навіть не знав.

— Не кажи так, — він охоплює обличчя Джуйона руками і гладить по щоці. — Ти абсолютно нормальний, правильний, чудовий. І найчуттєвіший серед усіх, кого я знаю.

— Але я не можу покохати тебе, — Джісок знає, що ти не можеш. Він усвідомив це і прийняв. Про щось більше, ніж дружні, платонічні почуття не може йти мови. Як би сильно вони не хотіли іншого.

— Я знаю.

Джуйон зморгує сльози і тремтить. Він відчуває, що повинен щось зробити. А наступної миті цілує Джісока. Він не знає, що штовхає його на цей вчинок, може, провина, що благає виправити все будь-яким чином. Джуйон цілує з відчаєм, з напором і нестримано. Заривається руками у волосся і тягне на себе. Тримається за Джісока як за останню надію. Надто сильно відчувається смак нікотину на губах.

Джісок спочатку завмирає, тоді намагається відштовхнути, але здається, начхавши на всі межі дозволеного. Хай буде що буде. Це єдине, що він може отримати. Єдине, що Джуйон може йому дати.

***

— Я радий, що ви вирішили боротися, — каже йому доктор Кім, розглядаючи черговий рентген.

Джісок киває, а Джуйон стискає його руку. Це він наполіг дійти до кінця і спробувати дочекатися можливої трансплантації легень. З його подачі дізналися і решта хлопців, а тепер усією гурбою чекають їх у коридорі. Якщо будуть гарні новини, то Джісок зможе розповісти й батькам.

Сьогоднішній день мав би стати шістнадцятим. На один більше, ніж йому обіцяли.

— Не скажу, що ваш стан покращився, але й ускладнень не бачу, — знову каже лікар. — Нарциси призупинили свій життєвий цикл. Якщо нічого не зміниться, то у вас у запасі буде близько року. Із чим вас і вітаю.

— Я зможу прожити ще один рік, — Джісок куштує кожне слово. На смак як надія.

— Зараз залишається дочекатися своєї черги на трансплантацію і підтримувати стабільним емоційний фон. Ви із цим впораєтесь?

— Я намагатимусь.

Джісок не знає, чому все склалося саме так, але шанс на життя він не відпустить. Так, Джуйон не зможе його покохати, але він буде поруч стільки, скільки знадобиться. Навіть якщо на це піде все життя.

Можливо, Джісок помре під час операції, можливо, не доживе до неї через знов розквітнувші нарциси чи ХОЗЛ. Після операції в нього теж не дуже великі шанси на довго й щасливо, але це те, що в Джісока є.

Він змирився. А час покаже, наскільки його вистачить.