1

-Яке ж це все лайно… – втративши останні краплі натхнення, пошепки сварився молодий хлопець.

Батько знову запив, проклинаючи все навколо, в школі знову відчитували за відсутність форми та не виконану домашку, але ж не будеш пояснювати при всіх, що до виконання завдання вже не було ніяких сил, бо тягнув кварталів п’ять п’яного в шмарклі батька додому, який обблював ту саму форму і вона смердить за кілометр навіть після третього прання. Якби класна знала як важко оте все відіпрати руками, може не ставила б такі запитання.

В коридорі знову голосні крики. Отже, батько прокинувся та знову покликав до себе другана-пияку. Сил вже нема того терпіти, але Мінхо не буде виходити. Остання їх сварка за це закінчилася тим, що хлопець пів вечора шукав батька по кабакам, а тоді волік на собі додому. І якби не залякування від соцслужб, якби не ті всі сварки з людьми в костюмчиках, школяр давно забив би та дозволив батькові захлебнутися власною рвотою десь у підворотні.

В такі моменти згадуються фото матері з щасливими посмішками. Вона втекла. Просто втекла закордон, там працює, відпочиває та насолоджується життям. А, звісно, ще й працює. Регулярно висилає кошти, на які батько і пиячить. Вона б з легкістю могла забрати Мінхо з собою, коли їхала, чи приїхати та забрати від батька-алкоголіка, але навіщо? Навіщо такий тягар? Краще відкупитися –  надіслати гроші і на місяць забути про існування неповнолітнього сина. І це не слова ображеної дитини, адже спілкування з матір’ю проходить в сухій формальній розмові раз на місяць:

-Привіт, – мати.

-Привіт, – Мінхо.

-Я відправила гроші, – мати.

-Добре, скоро отримаємо, дякую, – Мінхо.

-Купи собі щось гарне, – мати.

-Добре, дякую, – Мінхо.

-Бувай, – і одразу кладе слухавку.

-Бувай, – тихо, між гудками шепоче хлопчик.

Так, він раніше постійно влаштовував сцени матері, жалівся на пияцтво батька, плакав та просив і його забрати. Та з кожною сухою відповіддю матері, з кожною кинутою слухавкою на пів-розмові, з кожним побиттям батьком після забив. Він зрозумів, що матері на нього начхати так само, як і батькові, так само як і вчителям, соціальним працівникам, сусідам та одноліткам. Всім начхати на те, в яких умовах росте хлопець. Все, що хвилює цих всіх людей – власний комфорт та «що скажуть люди». А йому глибоко начхати. Мінхо вже декілька років працює по декілька годин прибиральником в кінотеатрі, продавцем в цілодобовому магазинчику та іноді миє посуд в кафешці на сусідній вулиці.

А коли в нього вільний вечір, Мін малює. Він так відчайдушно та несамовито малює, виплескуючи всі накопичені емоції та переживання.  Підліток мріє навчатись в художці, мріє реалізувати свій талант, але батько чхати хотів на його мрії… та й світ чхати на це хотів.

Максимум, що його чекає в цьому світі – то робота на заводі чи якому підприємстві, можливо маленький магазинчик зможе відкрити, не більше. Все життя пахати, щоб хоч якось прокормити себе. Колись він одружиться з такою ж біднячкою та невдахою, можливо вони народять діточок, які теж будуть жити в бідності, а потім сваритись з ними за відсутність коштів для життя, але ніколи не будуть дорікати, що Мінхо їх кинув.

Почувши, що в сусідній кімнаті все підводить до бійки, школяр підвівся зі свого ліжка та підійшов до дверей, закрився на замок. Так безпечніше і є шанс, що він не потрапить під гарячу руку з послідуючими побоями.

Повернувшись на своє місце, підліток дістав навушники та вставив у вуха. Він тільки розблокував телефон, як почув характерний звук підключення гарнітури до пристрою. Розуміючи, що то хтось помилився, Мінхо хотів відключитися та вимкнути навушники, а потім увімкнути та підключитися до свого телефону, але його випередила музика.

Гарна та неймовірно заспокійлива мелодія полилася з навушників,  зачаровуючи з перших секунд прослуховування. На мить затамувавши подих, Мінхо передумав від’єднуватись.

Обережно виглянувши у вікно, хлопець оглянув вулицю, але нікого там не побачив, що не дивно – уже була перша година ночі.

Насолоджуючись мелодією, Хо перевів погляд на залишений альбом. Руки самі потяглися до потрібної сторінки. Кольори наче потрапляли до рук за допомогою магії, а картина, з кожним рухом, наповнювалася яскравими фарбами, неначе оживаючи.

Музика незнайомця з вулиці подарувала стільки спокою та свободи дій, натхнення та відчуження від цього світу… що, коли через годину пристрій сам від’єднався від навушників, Мінхо відчув неймовірну самотність… Вся самотність світу перетворилась на його самотність душі…