Драко

Осінь у Лондоні завжди була препаршивою. Жовтень уже господарював на вулицях міста: йшов дощ і важкі сірі хмари нависали над дахами невисоких будинків. Кам’яні стіни тулилися одна до одної, і будинки здавались мокрими горобцями, що горнулися один до одного у пошуках тепла. Вулицями пробігали люди, сховавшись за великими парасолями, мчали кудись у своїх справах: стукотіли підбори по брукованій дорозі. Швидко пролітали автомобілі, не зважаючи на пішоходів. Місто глибоко вдихало важке вологе повітря і навіть не помічало високого молодого чоловіка в чорному пальто, що зупинився на тротуарі однієї з його вулиць.

Але чоловік був. Він стояв під дощем, похмурий і задумливий, пильно вдивлявся у вітрину крамнички і не діставав парасольку. Він застиг, як кам’яна статуя, неприродно прямо тримаючи спину, і з кожною миттю супився все більше. Якби хтось із перехожих таки відірвався від споглядання своїх туфель і калюж під ногами і звернув на нього увагу — він би обов’язково помітив, що на душі в цього чоловіка неспокійно.

Але перехожі байдуже мчали повз, клянучи про себе мокрі ноги, поривчастий вітер і незручні парасольки. Молодий чоловік глибоко вдихнув і нарешті зрушив з місця — рішуче перетнув вузьку вуличку і відчинив двері магазину.

Драко Мелфою двадцять років і, бачить Мерлін, він би й носа свого не сунув до маґлівського Лондона, якби не обставини.

А обставини гнали в спину, дихали в потилицю страхом та холодом. За два останні роки в його житті змінилося якщо не все, то багато чого… і далеко не всі зміни можна було оцінити як «на краще». Після перемоги батько спішно втік за кордон, встигнувши лише поцілувати дружину на прощання і кинути зляканому вісімнадцятирічному синові щось на кшталт «тримайся», «тепер ти біля керма» та традиційне «не згань честь сім’ї». Було дивно і смішно чути такі пишномовні слова від неохайного, нервового чоловіка, який судомно стискав у руці портключ у невідомість.

А після того, як Люціус зник, почалося справжнє катування.

Драко судили. Нехай. Його маму судили! Процес за процесом, слухання за слуханням — їдкі питання та поблажливі погляди, суперечки суду присяжних, свідчення як завжди рішучого Поттера. Виправдання — ніби гора з плечей, почуття легкості і невимовної радості, але лиш до того моменту, поки Голова Візенгамоту не озвучив умови. Рахунки Мелфоїв заарештували, офіційно – до повного закінчення слідства. Але слідство тяглося так повільно і за два роки просунулося на таку крихту, що Драко вже перестав сподіватися дістатися до своїх грошей у найближче десятиліття. Готівка була жорстко обмежена, дорога до Ґрінготтсу — замовлена, в менорі плакала смертельно втомлена мати, а Драко метався по всьому магічному Лондону в пошуках роботи.

Його гнали звідусіль. Кривили гидливо губи, відводили погляд, посилалися на надзвичайну зайнятість, але відповідь завжди була та сама — місця для колишнього Смертежера не знаходилося навіть у найгіршій аптеці.

Гроші, що залишилися, танули занадто швидко. Перший рік ще можна було триматися більш-менш гідно, роблячи гарну міну за поганої гри. Але після… маєток почав занепадати. Йому потрібен був догляд — постійний і серйозний догляд, а на це потрібні кошти. У Міністерстві вже розійшлася бруднокровка Грейнджер і, згідно з її нововведеннями, за виконану роботу слід було платити навіть ельфам. Драко сердився і пив, бігав по Лондону, знову і знову переглядав гарячково «Пророк» у пошуках вакансій, але, куди б не прийшов — натикався на зачинені двері.

Два дні тому з менора пішла остання ельфійка. Стара Діпсі трималася до останнього, її прив’язаність сім’ї вражала, але навіть вона перейшла на службу до Гоґвортсу — неможливо й намагатися робити всю роботу у величезному маєтку самотужки, та, до того ж, не отримуючи жодної винагороди.

Тож Драко не мав іншого виходу — тільки наступити собі на горло, вибрати в маєтку кілька реліквій і податися до маґлівського антикварного магазину, сподіваючись виручити трохи грошей. Курс фунта стерлінга до галеона радував, у разі успіху можна було розраховувати на кілька тижнів нормального харчування і навіть платню для двох ельфів.

Драко не випадково вибрав саме цей магазин. «Антикварна крамниця «Томпсон і сини» знаходилася у відносно тихому районі Лондона, заправляв у ній літній містер Томпсон, проте жодних синів біля нього не було. Зате було дівчисько.

Вона приходила чотири рази на тиждень по вечорах і змінювала старого господаря за прилавком. Невисока, худенька й сіроока, у вічних цих маґлівських потертих джинсах, у картатих сорочках і картузі, під яким ховала важке світле волосся. Вона забігала до антикварної крамнички, цілувала старого Томпсона в обидві щоки і відправляла його додому відпочивати.

Магазин був у її розпорядженні приблизно чотири години. Найчастіше вона щось читала, якісь величезні альбоми з фотографіями та ілюстраціями, розмовляла з великим рудим жовтооким котом, який жив у крамниці, торгувалася з відвідувачами. Вона була молодою, простодушною і трохи наївною, продати реліквії зі стародавнього магічного маєтку їй було набагато простіше, ніж досвідченому старому антиквару. І Драко наважився.

Над дверима тихо дзенькнув маленький дзвіночок, сповіщаючи про відвідувача. Дівчина відірвала погляд від чергового альбому й усміхнулася до нового клієнта.

Драко озирнувся довкола. Магазин був маленьким, навіть крихітним – всього одна кімната, повністю завалена предметами старовини. Картини та картинки, чаші та чашечки, статуї та статуетки… Увесь простір був захаращений тканими гобеленами, подушками, тарелями, бюстами якихось важливих діячів, товстими книгами з пожовклими від часу сторінками, столовими приборами, масивними канделябрами, колекціями дамських прикрас, витонченими свічниками, кованими люстрами, шкатулками з монетами різних країн і епох — Драко з подивом помітив в одній з них блискучий золотий галеон — портретами гордовитих чоловіків і негарних жінок, важкими рамами, годинниками з різьбленими корпусами… Чого тут тільки не було! У кутку примостилися плетене крісло-гойдалка та великий чорний рояль. І пахло в магазині тепло та дивно — імбиром, цитрусовими, засобом для полірування дерева, пилом та старовиною.

А ще в крамниці грало радіо, і безмежно сумний чоловічий голос тихо розповідав щось про те, що …i don’t care if it hurts, i want to have control. Музика звучала легко, вона пливла помешканням і відгукувалась ледь помітним трепетом десь у грудях.

– Я можу вам чимось допомогти? — знову усміхнулася дівчисько-продавщиця, встаючи за прилавок і намагаючись напустити на себе дуже професійний вигляд. Вона мала щиру усмішку, і Драко навіть не довелося робити над собою зусилля, щоб усміхнутися у відповідь.

— Можете, — відповів він і ступив кілька кроків, пробираючись через купи антикварних речей до неї. — У мене є щось, що може вас зацікавити.

Драко вийняв із внутрішньої кишені пальта три реліквії, дбайливо загорнуті в темно-коричневий обгортковий папір, спеціально куплений учора в маґлівському канцелярському магазині. Важка кругла нефритова табакерка з картою світу на кришці, грубий срібний перстень, прикрашений різьбленим зображенням дракона — угорської хвостороги, і срібний кинджал у шкіряних піхвах.

– Бабуся моя померла півроку тому. Розбирали з мамою барахло усіляке в її будинку, натрапили на це. Це давні сімейні реліквії. Табакерка привезена ще прапрадідом з Китаю, він був там у відрядженні за дорученням Міністерства, налагоджував… міжнародні відносини.

Продавщиця спрямувала світло від настільної лампи на артефакти, взяла до рук табакерку і почала пильно її роздивлятися.

— Вам провести експертну оцінку? Я, звичайно, не містер Томпсон, але щось можу сказати. Китай, XVIII століття, нефрит із вкрапленнями гірського кришталю, кришка оброблена латунню, розпис зроблений традиційним для китайських майстрів напаюванням тонкого дроту.

— … а осередки залиті різнобарвною емаллю, — усміхнувся Драко, зловивши у відповідь здивований погляд.

— Ви розумієтеся на мистецтві?

— Тільки щодо речей, що належать моїй родині.

Вона зацікавлено подивилася на Драко, здмухнувши з обличчя неслухняний локон світлого волосся.

— А вашій родині належить багато творів мистецтва?

— О, небагато. Два полотна Рембрандта вчора перевісив із малої вітальні до камінної зали, — вона дзвінко засміялася, і Драко теж усміхнувся жарту — мама б ніколи не дозволила перевішувати «Двох павичів».

— То що вам від мене треба? — простодушно спитала дівчина, втерши сльози сміху з кутиків очей.

— Я хотів би продати це.

– Продати? Ви жартуєте? — вона завмерла на мить від несподіванки. — Мені здається, сім’я для вас дуже багато важить! Хіба не шкода розлучатися з фамільними реліквіями?

— З вас вийде не дуже хороший антиквар, — сумно посміхнувся Драко, — якщо вам пропонують дуже вигідну угоду – не намагаєтесь відмовити покупця.

— Я навчаюсь на мистецтвознавця, третій курс, а тут лише підробляю. Не думаю, що торгівля — моє покликання.

Вона знову стала розглядати принесені Драко речі. Дістала з шухляди велику лупу, взяла тонкими пальчиками перстень — у її тендітних руках він виглядав якимось жахливо масивним.

— Стерлінгове срібло, 925 проба, робота явно на замовлення, авторська. Здається початок XIX століття. Безперечно, Англія. Очі виконані з крихітного огранованого берилу, що доволі незвичайно — британські майстри використовували для інкрустування подібних прикрас рубіни… Ну, ви розумієте – дракони ж червоноокі, – вона посміхнулася трохи винувато, але Драко не став відповідати. Угорські хвостороги мають жовті очі, це відомо будь-якому чарівнику, але звідки знати про це маґлівському дівчиську, яке й драконів бачило тільки на картинках?

– …ніяк не можу впізнати автора. Трохи схоже на Діккенсона, проте він жив дещо раніше, навряд чи це його робота.

— Може, хтось із його учнів?

Рудий кіт зістрибнув зі свого місця в кутку і підійшов до Драко, підозріло принюхуючись. Мелфой насупився – руда істота дуже сильно нагадувала йому кніззла бруднокровки Грейнджер.

— Він не мав учнів — Діккенсон не тримав школи. Він прожив все життя у злиднях, уявляєте? Іронія долі — займатися обробкою дорогоцінних металів, ограновуванням найціннішого каміння і спати на продавленій кушетці в темній кімнатці без вікон, – вона знову відірвалася від розглядання обручки і звернула свою увагу на клієнта. – Щось трапилося?

– Кіт, – уривчасто кинув Мелфой. — У мене ця… алергія.

– Руді! Йди до мене! Відчепись ти нарешті від…

– Драко. Мене звуть Драко, — відповів він, не подумавши, і ледь не ляснув себе по лобі від обурення. Ну якого біса?! Джеймс, мене звати Джеймс — хіба це так складно? Адже вибрав собі підставне ім’я ще позавчора, а тут якийсь рудий котяра зміг моментально вибити його з колії! Ні, треба із цим закінчувати…

— У вас незвичайне ім’я, — вона взяла невдоволеного таким грубим втручанням в особистий простір Руді на руки і почухала його за вухом. — У мене, щоправда, також не найпоширеніше. Асторія Грінграс, приємно познайомитися.

Така гарна усмішка. Непристойно гарна для звичайної маґли.

Кіт невдоволено нявкнув, вивернувся з рук господині і поважно відійшов у дальній кут магазину, так само підозріло оглядаючись. «Він не може бути кніззлом, у тебе параноя. Що робити кніззлу в маґлівському магазині?!» — напружені до краю нерви здавали, Драко хотілося піти звідси якнайшвидше. Він уже проколовся з ім’ям, а судячи з галеона в гірці монет, сюди вже заходив якийсь чарівник. А якщо він вирішить повернутися прямо зараз? «Спадкоємець роду Маелфоїв торгує спадщиною в маґлівському Лондоні!» — газетчики повеселяться на славу…

– Ой!

З роздумів його вирвав раптовий вигук Асторії. Вона стояла за прилавком, пряма і напружена, а з її руки на срібний кинджал крапала кров.

— Порізалася випадково, невдало дістала його з піхов, — пояснила вона, винувато знизуючи плечима. — Іноді я буваю украй незграбною. Чекайте секунду, десь був пластир, я зараз…

Вона гриміла ящиками столу, шукаючи щось серед блокнотів, ручок та паперів — і незабаром на прилавку з’явилася маленька коричнева баночка та шматок бинта.

— Допоможете? Лівою рукою незручно перев’язувати…

Вона простягла йому долоню, довірливо зазираючи у вічі. І знову всміхнулася — трохи по-дитячому й неможливо відкрито. Драко взяв у руки бинт і вже хотів почати перев’язку, коли Асторія гукнула:

– А перекис?

Перекис? Це ще що за чортівня? Драко підняв на неї спантеличений погляд. Напевно, слово якось пов’язане з коричневою баночкою.

— Вибачте, я нічого не тямлю в цілительстві, — пробурмотів тихо, клянучи себе у думках. “Це все була помилка, не треба було взагалі сюди приходити!”

— Теж мені, цілительство! Колінця у дитинстві не розбивали? — недовірливо глянула на нього Асторія.

– Не дуже. Мене виховували доволі суворо.

— Втрачене дитинство, — протягла вона з майже образливою жалістю в голосі. – Відкрийте баночку і промийте рідиною поріз, щоб не пішло зараження.

Драко виконав необхідне та перев’язав долоню. Кіт сидів у кутку і не спускав з нього уважного — надто уважного для простої тварини! – погляду. Годинник з різьбленими стрілками показував уже чверть на восьму. Він затримався тут довше, ніж хотів.

— Потрібно ще витерти кинджал… Дивно, — вона схилилася, вивчаючи ідеально чисте лезо. Драко вилаявся про себе – хто б сумнівався, що цей клинок вбирає кров!

— Може, на нього не потрапило? — спитав Драко з надією.

— Мабуть, так, — легко погодилася Асторія і взяла кинджал у руки, підносячи до світла. — Що тут у нас… Срібло, середина ХІХ століття, певне, Німеччина. Лезо вкрите рослинним орнаментом, гравірування на рукояті у формі змії, що виповзає з черепа — зроблено значно пізніше і, мені здається, виконував його не ювелір. І навіщо було псувати таку гарну річ…

Асторія ще щось говорила про особливості виготовлення холодної зброї, німецьких майстрів та їхню резиденцію в Дрездені — Драко майже не слухав. З кожною миттю він супився все більше і більше, почуваючись не у своїй тарілці. Він не вписувався в цю обстановку, незважаючи на маґлівське пальто та фальшиві документи в кишені. Він назвав дівчині справжнє ім’я, так безглуздо проколовся з незрозумілим «перекисом», та ще кіт цей… Потрібно забиратися з магазину, і чим швидше, тим краще!

— Це дуже цінні речі, — підсумувала Асторія, нарешті закінчивши експертну оцінку. — Якщо у вас є документи, можемо прямо зараз поговорити про ціну.

Торгувалися недовго: вона майже не вміла цього робити, а Драко прагнув домовитися, щоб якнайшвидше звідси піти. Зрештою, зійшлися на прийнятній для обох сумі. Асторія швидко відрахувала купюри, він так само швидко їх перерахував, одночасно підраховуючи, скільки отримає галеонів у міняли в провулку Ноктерн.

— Ну, от і все, — вона сховала викуплені артефакти у верхній ящик столу і простягла йому на прощання руку — ту саму, забинтовану. Він акуратно потиснув теплу вузьку долоню, намагаючись не потривожити ще свіжий поріз. — Було приємно познайомитись, Драко.

– Взаємно, Асторіє, – відповів Мелфой і почав пробиратися до виходу з магазину. Знову дзенькнув дзвіночок, і двері «Антикварної крамниці «Томпсон і сини» зачинилися за спиною, виштовхнувши його з маленького затишного світу назад у темну і дощову столицю.

Драко брів по вузькій лондонській вуличці, ховаючи обличчя від противного дощу. Даремно він туди пішов. Якщо хтось дізнається…

Але у внутрішній кишені пальто лежала пачка грошей, а отже, наступні кілька тижнів можна буде не думати про те, що їсти завтра і з чого заплатити — здуріти можна, заплатити! – ельфам. Це означає, що мама не буде постійно плакати, зачинившись у своїй кімнаті. Це означає, що не все ще втрачено. Протриматися треба зовсім недовго – а там може й розблокують рахунки у Ґрінготтсі.

Тривога майже покинула його, поступившись місцем впевненості, спокою і потім — втомі. Схоже, він засне сьогодні, тільки-но голова торкнеться подушки — надто багато переживань для одного дня.

На згадку про цей божевільний вечір у Драко залишилися маґлівські фунти в кишені, набридлива пісенька в голові й усмішка Асторії перед очима. Занадто гарна усмішка для маґли.