Соловейко

Станція метро переповнена. Для жителів Токіо це звична справа – тиснутись у вагоні в час пік. Сотні людей чекали на свій поїзд, сподіваючись, що їх не придавить натовпом, коли ті будуть заходити. Хоч на станції зазвичай прохолодно, навіть літом, зараз там було спекотніше ніж на вулиці.

Хлопець стояв подалі від всіх, та писав щось в телефоні. Його пофарбоване волосся, коріння якого вже відросло, прикривало обличчя. Парубок був одягнений в червону довгу футболку, темні джинси й чорні класичні конверси, на плечах вже старенький білий рюкзак. На сумці висів гарний дармовис у вигляді ворони, яка виблискувала металічним чорним кольором кожен раз, як він рухався.

Жіночий голос повідомив, що скоро прибуде один з поїздів. Нарешті, той відірвав свою голову від пристрою і подався до однієї з платформ. Звук під’їжджаючого поїзда ставав все гучніше та гучніше, обертаючи на себе увагу хлопця та й людей навколо. Синьо-білий транспорт нарешті прибув до станції. З нього, як мурахи, почали виходити люди. Парубок оступився назад, щоб натовп не заніс і його з собою. Тільки відійшовши, він зміг дістати телефон з кишені та подзвонити комусь.

‌- Шойо? Ти мене чуєш?

‌- Кенма! Так, де ти? Я не можу звідси вибратись, вони несуть мене все далі. Що мені робити?!

– Тихо, не нервуй ти так. Бачиш ескалатор?

‌- Зачекай. Ах, я нічого не бачу через них. Чому вони всі такі високі? О, нарешті, так, бачу!

‌- Вийди з натовпа й чекай мене там.

‌- Легко тобі каза-

Кодзуме вимкнув телефон, повернувся й пішов на пошуки свого друга. Ескалатори були зовсім недалеко від нього, тому парубок майже одразу побачив його. Невисокий хлопчина з рудим, наче саме сонце, волоссям, розполоханим у різні сторони. Він був вдягнений у світло голубі шорти по коліна та в білу футболку. В лівій руці він віз велику сіру пластикову валізу, Кенмі здалося, що вона ще більше ніж сам Шойо, на плечах чорний переповнений рюкзак.Також в нього була невеличка світло зелена сумка, на ній був причіплений дармовис, вже у вигляді кота з світлого металу. Коли Хіната побачив парубка, то вся станція наче засяяла, через його щиру усмішку, яка супроводжувалась теплими обіймами двох друзів. Останній раз вони бачились у тренувальному таборі літом. Зараз вже весна, Кенма закінчує перший кірс університету, а Шойо школу. Вони вже не зможуть зустрітись ні на змаганнях, ні на тренуваннях.

‌- То, що ти? Як пройшли екзамени?

– В мене все гаразд, ти б краще за себе переживав. Через дві години літак. Як ти допер це все? Казав ж, краще б я за тобою заїхав, мені не важко.

-‌ Я не хотів тебе перенапружувати, в тебе ще й скоро сесія, краще б готувався, я б й сам доїхав.

Кодзуме подивився спочатку на друга, а потім величезну валізу.

‌- Ти впевнений? Не думаю, що б ти взагалі зміг вибратись з того натовпу.

‌- Так кажеш, ніби ти супергерой, що врятував мене від загибелі.

‌- Можна і так сказати. – хлопці розсміялись, Кенма ледь усміхнувся й забрав чемодан з рук Хінати.

‌- Ось тепер точно твій герой.

‌- О, дякую Вам, ви мій спаситель. – хлопець іронічна склав руки й почав «молитись».

Друзі вийшли з метро й полегшено видихнули, одразу біля виходу знаходилась автобусна зупинка «Міжнародний аеропорт Токіо».

‌- Нам сюди, – сказав Кенма, – сядем на автобус і будем там через 5 хвилин.

-‌ Довірюсь Вам, мій героє. – Шойо засміявся, коли побачив обличчя Кодзуме, що непогано порум’яніло, від його слів.

‌- Ну все, досі. – тихенько сказав він.

‌- Що? Я думав тобі подобається, коли я називаю тебе героєм. – парубок зазирнув у очі Кенми, але той швидко відвернувся від нього.

Хінату це тільки більше повеселило, але вирішив вже нічого не казати, аби не зробити гірше його супутнику.

Хлопці чекали на автобус в тиші, але це не нагнітало атмосферу, навпаки вони часто просто гуляли по паркам Токіо чи милувались полями не далеко від дому Шойо в Сендаї, обіймались в ліжку Кенми після того, як зустріли схід сонця просто мовчки. Вони насолоджуються цією тишею, знають, що їм не потрібно говорити щось, аби зрозуміти один одного.

Коли транспорт прибув друзі сіли один напроти іншого. В вікні вони споглядали безкрайні пейзажі, з одної сторони маленькі будиночки перетворювались на великі багатоповерхівки, закриваючи собою частину неба, а з іншої традиційні дерев’яні будівлі, що іскрилися розкішшю і старістю водночас. Біля них рисові поля, нещодавно посаджені. Де-не-де були працівники в високих резинових чоботях. Кенма повернувся від цієї картини, та подивився на Шойо. Яскраве денне сонце кидало свої промінці, і на так сяюче волосся хлопця. Його карі очі вдивлялись у крайнебо, намагаючись знайти і запам’ятати все перед своїм від’їздом. Кодзуме не може відрвати свій погляд, на його вустах з’являється легка усмішка. Коли Хіната нарешті помітить цей теплий погляд на собі, другий його запитає:

‌- Тобі не важко? Ти ж можеш не їхати в якусь далечінь від дому і друзів, можеш тут займатись професійним волейболом, можеш розвиватись тут. Я також буду тобі допомагати, якщо потрібно, головне поклич.

‌- Ні, – Хіната посміхнувся, – в будь-якому випадку я маю все це робити, складно, чи ні, не має різниці, тим більше ти навчаєшся в університеті, як не як, це не школа. Але…

Хлопець вже не слухав свого друга. Кенма опустив очі, його ледь помітна усмішка зовсім зникла з обличчя. Хоч він підтримує Шойо у всіх його починаннях, розуміє, вони не будуть бачитись, не відчує його теплих обіймів, не зможе зустріти слідуючий світанок у полі, тримаючись за руки. Все це залишиться в минулому. Йому не хочеться цього, кортить просто взяти і не відпустити Хінату куди небудь, закрити, як ту птаху, в золоту клітку і милуватись цілісінькими днями, нікому не показувати. Але так не вийде. Шойо – соловей, він гарно співає і заворожує цим людей, проте в клітці він вам не защебече жодної пісні.

Кодзуме видихнув, ніби виринаючи зі сну та поглянув навпроти: Хіната дивився на нього та посміхався. Хлопець зрозумів – він не зможе нічого зробити з його рішенням, але буде чекати його повернення, як люди чекають пісні соловейка.