drawing down

Година за годиною. Коли у тебе немає постійного напливу людей, ти шукаєш чим зайняти вільний час. Для мене це ще один із найгірший періодів у роботі. Тоді я хочу знайти розраду у їжі, проте не на роботі. Для мене це місце- табу для всіх хтивих прийомів, котрі я вільно виконую вдома. Ще трішки.

2 години до закриття.

Про мене сказали б, що я відкрита та щира людина. Доволі розумна та аналітично-мисляча персона. Парадоксально. Я надаю перевагу спілкуванню з дорослими. В 2х рази старших за мене персонами. Мені так легше. Та ба більше, вони вносять хороший клаптик розуму та власного досвіду, проблем та шляхів їх вирішення у мою голову.

Завше, коли я вимикаю світло в кавярні, з Андрієм (один із керуючих закладом) викурювала цигарку та говорила про різні речі на світі. Такі моменти варто памятати та цінувати. Він мені подобався та чимось нагадував мого батька: такий же розумний, вживає нікотик та любить розповідати про власне минуле життя і ситуації.

8:30 вечора. Небо все ще не захопила пітьма. Все як на долоні. Ті привабливі ліхтарики ще не увімкнені. Люди все ще перебувають у хаосі та у погоні. Я вирішую зайти випити добротного фільтрику у своє рідне місце, котре дало мені багато знать та бази роботи із кавою. Як завше- перший столик- вільний, ніби вже давним давно зарезервований мною. Ментолова сигарета при мені. І тільки тоді я відчуваю себе як глядач великої вистави у театрі. І зовсім не актером. На хвилинку, я ловлю себе на думці, що все це не моя дійність – ні моє життя, ні робота, ні проблеми насущні. Невдалий сценарій, написаний недолугим режисером. 

Але чарівність моменту в іншому. Єдине- дібратися до свого кварталу, і знайти відкрити супермаркет. Довгоочікуване відчуття блаженства охопило мене, коли я помітила, що у магазині немає чортової черги з надцяти людей, котрі тільки невдоволено бурчать про проблеми та підвищення цін.

Моя рутинна закупівля виглядала наступним чином: хлібні вироби, найнижчі за ціною, крупа або ж макаронні вироби, майонез, кавбаса (хоча то просто тільки назва, що залишилася від справжнього мʼясного виробу), дешеві чіпси та газовка. Я навмисно обираю найдешевші продукти, щоб купити більше, ніж звичайній людині вистачило б на тиждень, мінімум. Окрилена від щастя майбутньої трапези, я поспішаю додому, щоб повністю проникнутися блаженним моментом.

…

Абсурдним виглядає моє життя. Майже всім можу допомогти, окрім себе. Чоботар без чобіт.

Сила людини у її слабності? Повна маячня. Сила її у підтримці духу волі та бажання досягати цілей. Я особисто хочу подивитися увічі тим людям, котрі вносити цей зашквар у соціум.

Сльози- як прояв слабкості.

Крик- як ознака слабкості.

Гучний сміх- як ознака емоційної нестабільності.

До чорта всіх тих унікумів, котрі генерують це гавно.

До чорта!

…

Невимовне блаженство, котре охопило моє тіло від голови до самих пяток, змінилося на відчуття огиди, ненависті та розпачу. Сильний, розпираючий біль в ділянці шлунку змушував мене корчитися як хвора собака, і єдиним шляхом позбутися цього відчуття був ритуал очищення та відпущення. Я навчилася викликати блювоту не використовуючи ні пальці, ні ручки від зубної щітки, як це було раніше. Просто вода та інтуїтивне змушування їжі вийти зі шлунка неприроднім способом.

Набрякше обличчя, червоні очі, слюна в тандемі із слізьми робили шедевральний ефект “безхатченка” миттєво. Прискорене серцебиття, пульс, котрий стрімголов дістав храма Зевса, робили моє тіло беззахисним та кволим. Я відчуваю, як земля стає все більш мягкою та таючою. 

Я пускаю коріння в землю, проте пливу. Вся золота, я все ж пливу.

…

Мої ноги приємно лоскоче сухотравʼя та вітер цілує обличчя. Ген, за небокраєм, видніє маленький вогняний круг, котрий розчиняється у пастельній блакиті. Пташки співають свою священну оду та поклоняються заходу вогняної зірки. 

Спокійно.

Тихо.

Умиротворено.

Я відчуваю вільність і свободу.

Я відчуваю тисячу можливостей, проте пливу. Вся золота, я пливу.