Відьомський перевал

Десь там, в перевалі поміж двома пагорбами пролягала забута людьми й навіть Богом стежка. Хоча ці пагорби радше нагадували одну невеличку гору, розколоту на двоє, мов старе дерево, що в нього влучила блискавиця. Через цю схожість, люди Долин уникали ту дорогу, хоч й вона зручно пролягала між селами. Зазвичай по цій стежині або не ходили, або дуже рідко, тримаючи при тому за пазухою мішечок срібних монет, щоб кидати їх нечисті під ноги.

Кам’яні стіни того перевалу нависали над головою. Свистів вітер, бив в обличчя і висмикував пасма брунатного волосся з-під хустини. Ноги кололись об гостре несточене каміння, а відро, як на зло, впивалось мотузкою в руку й тяжіло до долу. Дівчина сунула вверх по стежині, оглядаючись крізь примружені очі. На обрію завиднів знайомий обрис хоч і старої, та завжди повноводної студні, за що в народі її звали відьомською. Дівчина пішла до неї, та спинилась на півдорозі, біля криниці стояв ще хтось, хтось кого там бути не мало. Здалеку вона роздивилась пильніше, се був чорноволосий молодик,  що набирав воду. Вона стала підходити ближче, а він, почувши її кроки, обернувся, поліз рукою за пазуху та жбурнув їй під ноги срібняка. Зачекав. Дівчина підняла монету, покрутила її між пальцями і кинула йому назад, молодик прудко її спіймав й усміхнувся.

 

— Здрастуйте! — гукнула дівчина.

 

— І Вам здрастуйте! Йдіть сюди, я Вам води наберу, — кричав він їй у відповідь.

 

Вона й пішла, порівнялась з ним і поки він опускав відро в студню розглядала його лице. Видавалось воно до болі знайомим, та вона не могла нічого  пригадати.

 

— Давайте путню куди Вам лить, — дівчина опустила біля нього відро, — тю, так у вас ту’ картопля! — Він глянув на неї глузливо.

 

— І що? — Так само глузливо глянула й вона, — Я помить принесла.

 

— Чесно кажучи, будь я на Вашому місці, то тащив би воду до картоплі, а не картоплю до води, — сміявся він, виливаючи крижану воду, що билась об відро й розплескувалась по землі й ногам.

 

— Ну Ви це Ви, а я це я, хіба ж не так? До речі, хто ви? — Зазирала йому в лице дівчина.

 

Хлопець здивовався, обтер мокру руку об штані й простягнув їй.

 

— Ну гаразд, я — Левко.

 

— Цина, — потисла йому руку.

 

— Знаю, — з дещо бундючним тоном сказав хлопець, а дівчина запитливо витріщилась, — ми з Вами торік так файно в Юрася Чумакового випливали. Забули? —  питав він усерйоз.

 

— Видно, добре випливали, я й справді забулась, — присоромлено відповідала Цина. Він розсміявся й обперся на криницю.

 

— Та Ви чого, хто ж за рік не забуде. Я то пам’ятаю, бо Ви ж, знаєте, така… Запам’ятовувана, — сказав Левко й зашарівся.

 

Вона на те посміхнулась, присіла перед відром й взялась мити картоплю. Обіднє сонце пекло голову й плечі, а руки огортала крижана вода. Хлопець вдивлявся їй у спину й ніяковів від раптової тиші. Раптом випалив:

 

— Знаєте, ось цю студню, — він вдарив по краю, — мій дід викопав, власними руками, — дівчина на то пирскнула. — Не вірите? Присягаюсь не брешу, їй Бо’ мій дід робив. А ще знаєте, — Левко присів біля неї, — він іграшки тесав, які хочете: й коники, що головою кивають, й пташки, що коли катаються то крильми махають, — Цина заливалась реготом, він схопив в воді її за руку — Як не вірите, то приходьте сьогодні до мене, я Вам покажу.

 

Вона блимнула на нього, мокрими од сліз очима й стисла руку.

 

— Ми з Вами один раз бачились, а Ви мене вже до дому просите? — Кепкувала вона з нього, — що мені з тими забавками робити?

 

— Ну от сьогодні бачимось вдруге, а як прийдете то втретє. А що робити будете… — Хлопець призадумався й зачесав потилицю, — ну хочете побавимось?

 

— З кониками чи з Вами? — легковажно розхихотілась дівчина.

 

Левко вирвав свою руку з її тенет й прикрив розпашіле лице, а Цина, витерши від сліз очі, взялась знов за справу.

 

— А чим захочете, — казав молодик піднімаючись, — з тим й бавтесь, — він взяв свої відра, й збирався йти, та обернувся, — стрінемось тут, біля студні, як зайде сонце. Я Вас хоч всю ніч чекатиму, але приходьте.

 

Хлопець обернувся й пішов вверх по стежині. Перед дівочими очима, ще довго стояв той образ поважного Левкового виразу, згадувались тяжкі тіні на обличчі, волосся, яке на нього спадало, горбатий ніс, напружену шию, що на ній виступали жили. Обдумуючи їх недавню розмову, Цина посміхалась, як дурненька, її щоки рожевіли, та зловивши себе на тій думці, дівчина зашарілась ще більш й помахала рукою перед обличчям.

Прогнавши ту мару, дівчина озирнулась довкола, чи бува ще хтось не прийшов, тоді переконавшись, що сама, взяла скільки змогла картоплі до рук і стала на нею шепотіти. Після стала на ноги, піднесла долоні на головою і покрокувала до студні, бурмочучи під ніс нерозбірливе замовляння. Картопля вмить покрутилась, почорніла, вкрилась вічками, Цина, повторюючи шепотіння, розпростерла руки і бульба попадала у воду з гучним плескітом. Вона пішла назад до відра, набрала ще жменю картоплин і повторила все те ж, аж поки не залишилась лише одна маленька бульбина. Дівчина взяла її до рук, хукнула на неї і та покрилася сотнею вічок, що мов справжні очі почали крутити зіницями і роззиратись навкруги. Вона обернулась до криниці, похрестилась, поклонилась, кинула  картоплину й та прокотилась вниз, тоді Цина схопила хутко відро та побігла за нею.

 

*  *  *

 

За поворотом чекав рідний порослий двір. Відсапуючись й досі шепочучи замовляння під ніс, Цина підійшла до засохлої студні. Вона підняла з землі бульбину, піднесла її над криницею, перехрестилась три рази та кинула її вниз. Проте замість очікуваного плескоту почулось легеньке “Гуп” й Цина зітхнувши сіла на коліна й оперла голову на зруб.

 

— Дідько, скільки можна… — прошепотіла ледь чутно.

 

Дівчина бігала очима, поспішно думала, перебирала варіянти, та вона перепробувала майже все і ніякі чари не могли повернути води в її, до того завжди повноводну, криницю.

 

— Спокійно-спокійно, — думала вона вголос, — якщо мій чари на то не діють, то це не посуха. Єдиний варіянт тоді, що мене вкляли… Пфф— Дівчина розсміялась з тої думки.

 

Вона давно не зустрічала тут знахарок чи мольфарів, на всі П’ять Долин вона знала лише одну відьму — себе. Лише одна думка про те, що вона тут не єдина, розбурхувала їй серце, невідомо од страху чи од щастя. Але, якщо це правда, тоді варіянтів залишалось всього два: або вбити сволоч, що це зробила, або попросити в чорта зняти прокльон в обмін на чиюсь душу. Та оскільки Цина не знала хто це зробив, вона задумалась над останнім.

Вона піднесла голову догори, сонце майже сідало, тож вона поспішила. Дівчина забігла до світлиці, стала зазирати по старим скриням й в загорнотому сувої вона знайшла необхідний стрій. Вона обтріпнула усе від пилу, пов’язала чорну плахту, обшиту червоними й пурпуровими нитками, тоді підбігла до люстра, заплела брунате волосся в таку-сяку косу, обвила голову темносиньою хустиною з великими червоними маками й повісила на шию давно потьмянілий дукач. Дівчина схопила з полиці пару срібних монет та засушені квіти полину, а, діставши з-під лави лаковані черевички, взулась та вийшла на подвір’я. Спочатку вона знайшла молодої кропиви й зірвала її, рука жахливо запекла, немов в неї встромили тисячі маленьких голок, але Цина не зважала. Вона перетерла листя в руках разом з сухоцвітом, дмухнула на них, рослини заіскрились й стали густо диміти. Вона хутком кинула їх до студні та побігла до воріт, де ріс дурман. Цина зірвала його цвіт і обтерла ним шию й дукач, той вмить посвітлішав й заблистів.

Дівчина востаннє оглянула себе, переконавшись, що нічого не забула, вона закрила браму й побігла назад до перевалу.

 

*  *  *

 

Поки Цина дійшла до студні, вже давно стемнілось. В місячному світлі вона змогла розгледіти біля криниці вже знайомий силует Левка. Дівчина спинилась, віддихалась і легенькою ходою, ніби й не бігла до нього, невимушено пішла до нього нього. Він спершись на зруб крутив в руках стеблини якихось трав поки не помітив її, тоді опустив руки й став чекати поки вона не порівняється з ним.

 

— Ви довгенько, — стомлено сказав Левко. — Мати не пускали?

 

— Пробачте, — дівчина нахилилась до нього й легенько поцілувала в щоку, — Йдемо?

 

Левко розчервонівся як рак, вдихнувши солодкий запах дурману, він  закашлявся, тоді взяв Цину за руку і вони пішли вверх по стежині. Морозний нічний вітер обвивав плечі, вони пригортались одне до одного. По дорозі він довго їй розповідав усілякі історії, які чув в себе в долині, я дівчина все хихотіла з тих байок. Особливо її веселила повторена ще раз побрехенька про дідуся в відьомську студню. Веселила, адже чоловіка, що зробив ту криницю, вона знала не за словами якогось молодика та й викопали її далеко не руками. Але Левко їй був прихильний, тож вона йому за це не згадувала.  Вони вийшли з перевалу в малознайому дівчині долину, вона стишила крок, озирнулась, Левко, помітивши її непевність, обняв м’яко за плечі і повів далі. Так в купці вони дійшли до самотнього хутора. Хлопець пішов до сіней.

 

— А Ваші мати й батько?

 

— Не хвилюйтесь про те, — відповів хлопець, заходячи до хати, — Прошу, не цурайтесь.

 

 Цина переступила поріг, роззулась. В той час, хлопець запалив пару свічок, але в їх легенькому світлі дівчині було важко розгледіти світлицю. В кімнаті запахло воском і сухими травами, ногами Цина відчула, що ходить по рушникам. Швидким поглядом вона знайшла хлопця, той присів навпроти печі і дмухав на непевний вогник всередині, аби його роздути. Жар трохи гойдав його волосся, тьмяне світло, роблячи тверді тіні, падало на обличчя. Дівчина підступила до нього, оперлась руками на його плечі й стала водити по ним та стискати їх.

 

— І де ж ті славнозвісні тесані коники Вашого дідуся? — шепотіла дівчина

 

—Та, чесно кажучи, лежать десь по скриням. Давно вже їх там сховали, я й вже не пригадаю в яких саме, — кажучи це, хлопець ховав незграбну посмішку до вогню.

 

—  Обманюєте, — шепотіла вона далі, — Чи Ви хочете сказати, що я прийшла намарно? — Дівчина запустила руку в його волосся.

 

Левко підніс голову, глянув на неї усерйоз, саме так, як пасувало молодикам його віку, й піднявся. Між ними заледве лишилось кілька сантиметрів, він простяг руку, стягнув з дівочої голови хустину й поклав її на припічок.

 

— Ну Ви хотіли гратись, а я якраз знаю одну гру, — хлопець пустив руку по поясу під плахтою, — де коники не потрібні, — жебонів він стиха, тоді став намацувати вузол, пильно вдивляючись в Цинине обличчя при тому.

 

Вона встала навшпиньки, потім взяла його за руку і направила її до живота.

 

— Спереді. Пояс довгий, тож я зав’язую спереді, — прошепотіла йому на вухо. — Ну ж бо, що ж Ви мені пропонуєте?

 

— Давайте так, Ви любите пестощі? — Цина кивнула,  Левко на це зашарівся — Я теж, Ви азартні? — Дівчина знову кивнула. — Чудово… Тоді давайте зробимо так: скільки раз я зможу притулитись, стільки раз Ви мене поцілуєте?

 

— І куди Вас мені цілувати? — глузливо спиталась дівчина.

 

— Куди-куди, в уста. Куди ж і ще?

 

— Не знаю, це Ви мені покажіть.

 

Дівчина задоволена свої жартом посміхалася, в той ж час Левкові піддався вузол, він витягнув його й жбурнув до хустки, плахта впала на підлогу й Цина залишилася стояти перед ним лиш в одній сорочці. Хлопець посунув ближче, майже торкаючись своїми грудьми до її, поцілував у щоку, спустився нижче і поцілував під вухом, у шию, дійшов до ключиць. Однією рукою тримав її за стан, пригортаючи до себе, іншою торкався сильною рукою стегон, водив знизу вверх, піднімаючи низ сорочки все вище й вище, а потім зминав тканину в долонях.

Цина тяжко задихала йому на вухо, охопила його шию міцніше, спробувала повертати головою, аби направляти хлопцеві поцілунки, аби він хоча раз притулився губами дукача. Цілунки лоскотали їй шию й груди, хлопцеві руки пекли тіло, ноги косились і від його дотиків стояти рівно було важко. Цина шукала лежанку очима, плучаючи ногами і спотикаючись, намагалась скеровувати Левка до неї, він її не слухав. Вони перечипились одне за одного й впали. Регіт. Хлопець підняв її, посадив на лежанку й сам став розміщуватись поруч. Цина посунула в глибину, даючи йому місце.

Вона сіла на коліна, притулилась до Левка й цілувала його у шию, відчуваючи яка вона напружена, як в жилах стугоніла гаряча кров. Вона торкнулась рукою до рельєфно вишивки на комірці, іншу вона пустила вниз й шукала пояс, та, наткнувшись там на Левкові руки, стала витягати з штанів заправлену сорочку, лізти попід неї й торкатись голої шкіри. Левко в той час палко цілував Цинині плечі, тоді, розпустивши паска, став ловити пустотливі дівочі руки на своєму тілі, які здавались були усюди і торкалися всього.

 

— Ви як шуліка, чесне слово, — він засапуючись прошепотів.

 

Тоді роз’ятрившись він став нависати на Циною, хилити її донизу. Вона піддалась й вперлась спиною об стіну, Левко зупинився над дівчиною. Певну мить він вдивлявся в її почервоніле збуджене лице, те як неслухняне волосся розпускалось з коси, тоді наблизився до неї, ледь не торкаючись губ, та вона рвучко піднесла руку й спинила її між ними. Він схопив її за зап’ястя й зачав цілувати долоню і тонкі пальці. Цина зігнула ногу й коліном легенько буцьнула поміж хлопцевих ніг. З Левка неочікувано зірвався приглушений стогон, дівчина пирскнула й далі повела ногою, вдивляючись і насолоджуючись його очманілим виразом. Хлопець відпустив її руку, натомість схопив коліно, відсунув його в бік й, помалу розсуваючи її ноги, став примощуватись поміж них.

Їх тіла напружились, в головах туманніло, а в грудях стискало. Дівоче серце скажено застукотіло, відлунюючись по всьому тілу, Цина завела ноги за хлопцеве тіло, схрестила їх. Зловивши натяк, хлопець торкнувся їх, провів вниз рукою, задер сорочку і зупинився поглядом внизу. Дівчина дивилась на його зачудоване лице, шарілась і  також поглянула вниз. Але через тьмяне світло свічок і тінь від ніг, бачила лише ледь помітні силуети рук. Вона примружилась й вдивлялась як він припускав штані, як обриси рук ховались під тканину й знов з’являлись вже в характерному жесті. Тоді відчула як інший силует сковзнув по нозі всередину, акуратно, ніби боячись, торкався її тіла, а потім ставав все впевненішими. Цина здригнулась, хлопець це помітив.

 

— Готуйтесь, пані, рахувати. Сподіваюсь Ви хоч більше десяти вмієте?

 

— Так ніби в цьому буде потреба, — кепкувала вона.

 

Левко підсунувся ближче й, поки намацував руками в напівтемряві потрібне місце, притулився до її живота. Дівчина, відчувши цей тяжкий доторк, напружила тіло. Він опустився нижче й увійшов. “Раз…”— Прошепотів хлопець: “Два…”

 

Дівоче серце скажено застукотіло й ехом відбивав у вухах та животі. Її тіло пружилось, вигиналось до Левкових рук. Хлопець нахилився до неї й обпер свою голову на її, їх лиця опинитись зовсім близько. Левко водив своїми устами коло її обличчя, чекаючи поки вона зірветься й поцілує його. Та натомість дівчина його дражнила, наближувала, відводила губи, стогнала йому в лице. В голові пустіло й натомість свідомість заповнювали запах сухих трав й Левкового тіла, Цина глянула йому у вічі і з його роз’ятреного лиця зрозуміла — час настав. Вона нахилилась до нього, обвила шию рукою й сховала лице, іншою рукою вона стиснула дукач й стала чітко шепотіти замовляння, маскуючи його звучання за хлопцевим диханням.

З кожним наступним рядком Левко ставав все більше нетерплячим. Він рвучко водив рукою внизу, і з кожним порухом він припадав до Цининого плеча, ховаючи там тихе охкання. Дівчина відчувала як тяжко під її рукою здіймаються його груди, вона запустила долонь йому в волосся й поцілувала його біля вуха. Від того ніжного цілунку Левко здригнувся й, не розразувавши сили, притулився до неї набагато більше ніж того чекав.

Приглушений шепіт стих, Цина затамувала подих та стисла пасма його волосся в руці. Вона зрозуміла наскільки вона збуджена, наскільки вона хоче більшого. Дівчина напружила ноги за хлопцевою спиною й, коли він помалу відступав, підштовхнула Левка так, що він ввійшов ще більш ніж до того.

Хлопець знов сховав стогін в її плечах, Цина вдоволенно задихала йому на вухо.

 

— Ми з Вами, —  бурмотав він, — Не так домовлялися.

 

— А до біса це все…

 

Дівчина прилинула до його вуст й зімкнула ноги ще більш. Левко взяв її за стегна й притиснув до стіни так, що вона нависла над ним. Цина запустила руки під комір його сорочки, гладила гарячу шкіру й впивалась у неї пальцями. З кожним наступним поштовхом її тіло все більше пульсувало, дихання ставало все тяжче й зривалось на стогін крізь зімкнені в цілунку губи. Кожен рух Левка, кожен його дотик розпалював її ще більше, затуманював свідомість наближав до межі.

В один момент Цині перехопило дух, схрещені ноги звело в судомах, тремтяче тіло заклякло, за долі секунди її заповнило блаженне тепло й так само швидко розчинилось. Голова обважніла, немов наповнилась ватою, тіло обмякло й повисло на хлопцеві не відчуваючи більш нічого крім тепла й стукоту серця.

Через декілька секунд з Левком відбулось все те ж, він притис дівчину, затамував подих, його поривчасті рухи урвались. Почувся приглушений стогін і Цина відчула, як його м’язи раптово розм’якли в неї під руками, як він запульсував усередині її.

Вона огорнула його руками й пригорнула до себе. Запал помалу згасав, натомість лишався захоплюючий і дуже ніжний димка, що туманила голови. Левко віддихався, поклав на дівочу голову руку й прихилив собі на бюст.

 

— Ви ж бо знаєте, — ледь чутно лепетав він їй, — ще з того дня як ми стрілись я себе так дивно чув, а зараз… Так ніби мені замовили.

 

Цина глипнула на нього, та хлопець лиш променів щирістю й блаженістю. Вона вперлась руками на його груди й штовхнула його додолу. Хлопець впав на лежанку, дівчина сіла на нього й опустила руку йому на шию.

 

— Ви з біса здогадливі, — й не даючи йому одповісти пристала до його губ.

 

Дівчина вп’ялась в нього, мов скажена, Левко розпашів, засопів, впирався в її плечі руками, намагаючись відштовхнути, та вона мов камінь звалилася на нього й притисла до ліжка. Її цілунок обпікав губи, затьмарював свідомість, хотілось здатись й лиш піддатися тому імпульсу. Він випадково зустрівся з її поглядом, з її жевріючими золотом очима, в горлі стисло й він закашлявся. Цина відсахнула, хлопець скорчився й тяжко кашляв собі в рукав. З його рота вилітали клуби диму, кров, він намагайся перевести подих, та знов зривався на кашель. Дівчина відсунулась від нього, й стурбовано дивилась то на густий сивий дим що заповнював кімнату, то на закривавлений рукав, то на виснаженого Левка.

Відбувалось щось зовсім інше й незнане, те що Цина не бачила до того.

Вона зірвала дукач собі з шиї, він вмить почорнів й вкрився краплями. Цина підсунулась до Левка ближче й схопила за обличчя, намагаючись закапати хоч декілька крапель йому у рота. Як тільки вода з дукача змочила йому рота кашель стих, дівчина обійняла хлопця й впала разом з ним додолу.

 

— Ще б трохи, й мізки мені б висмоктали, — відсапувався він, — Душі захотіли? Та, бачте, я й сам не достану, бо більше вона не моя.

 

Почувши це, Цина пирснула й гучно зареготала.

 

— Зустрілись дві біди. Треба ж було, спробувати вкрасти душу в того, через кого я й на це зважилася.

 

— Не втягуйте мене в ті Ваші обряди, я собі тут на хуторі спокійно живу, а Вас лиш третій раз бачу, — казав він витираючи рота.

 

— Ну що ж ви, забулись? — Кепкувала Цина, — то ж Ви мені криницю заговорили, он два тижні як води немає.

 

— Я? Вам? — Намагався підірвати ь хлопець, та вмить знесилено впав, — Ви щось плутаєте, бо в той період я лиш до Марти Рогівської ходив, що на початку нижньої Долини жиє!

 

— Марта жила на іншому кінці і до того ж, років 15 вже як змерла, — ще більше розреготалась дівчина.

 

Левко витріщився на дівчину й закрив лице руками, обдумуючи сказане. Дівчина ще сміючись піднялась й стала розтирати ще й досі затерплі ноги.

 

— А що та стара Вам накоїла, що Ви так з нею? — цікавилася вона.

 

— А мене господарка марніє з кожним днем, я й згадав, як мені дід за неї розказував, що вона любить клясти всіх.  От і пішов до неї, не застав та й… Та звідки я знав що вона вже померла? — зморено відповідав він.

 

Цина зиркнула на хлопця, на його вічно щире лице, і їй чогось стало так соромно, що й не зчула, як вмить розчервонілась по вуха. То ж бо всі його розповіді про діда були правдою, бо звідки він би знав про всі ці історії, як не од нього.

 

— То виходить Ваш дідусь й справді мольфар. Ще й неабиякий… То раз ви з такого “знатного” роду, як Вас справді нарікли? — обережно запитувала дівчина.

 

— Левконій, — одказав він й про тяг показово руку.

 

—Цинія, — злегка потисла йому у відповідь