Будь поруч

Ніч. Всі нормальні люди сплять і бачать десятий-двадцятий сон. Але тільки не Анджей. Надто діяльний польський гарант. Володимир прокидається, навіть не до кінця розуміючи, що конкретно його розбудило, та чує якийсь шум, який доносився з кабінету його чоловіка. Ну як же інакше. Засипаний, розпатланий, він вибирається з ліжка та шльопає босими ногами по підлозі, минаючи залу до смужки світла, що пробивається з-під напівприкритих дверей. Він як злодюжка намагається рухатись тихше, щоб не видати себе. Притулившись до одвірка і відчинивши двері, він завмер, просто спостерігаючи за цим особливим видовищем: Анджей, повністю занурений у роботу. Ці окуляри в тонкій оправі, які так полюбляв Володя, з ними поляк виглядав ще серйознішим, зосередженим. Особливо красивим. Дуда схилившись до паперів, записував, читав, іноді хмурився. Він був настільки поглинутий роботою, що навіть не помітив Володимира, який крадькома спостерігав за ним, не намагаючись приховати посмішку. Вірніше це Володимиру здається, що його присутність залишається в таємниці.
– Ти знову ходиш босоніж. Мені треба було не слухати твоїх обіцянок та зразу ж зробити усюди підлогу з підігрівом. Твоя звичка повністю ігнорувати шкарпетки та капці… Завжди як жабеня, а мені тебе гріти, – зітхає Анджей, не піднімаючи голови. Кожного разу одне й те саме. – Проходь, тут хоча б є килим.
Українець не здригається, але все ж смикається, впійманий на гарячому. Його присутність не була непоміченою. Судячи з усього Дуда побачив його з самого початку. Що ж, не варто було розраховувати на вдачу. Його партнер був надто уважним. Зітхнувши, Зеленський все ж проходить вглиб кабінету і його ноги зразу ж занурються у м’який, довгий ворс килима, який займає майже увесь простір. Він наближується до столу, сідає на вільний край і Анджей нарешті піднімає на нього свій погляд. Втомлений, але наповнений ніжністю та турботою.
– Перестань. Ти поводишся як гіперопікаючий татусь, – сміється Володимир, жартома плескаючи його по плечі.
Поляк відкладає папери у бік та перехоплює його руку. Звісно вона виявляється холодною. Мабуть Вова не помітив, як надто довго простояв, захопившись картиною працюючого коханого. Анджей бере і другу руку, обхоплює обидві своїми та гріє їх. Спочатку теплом своїх долоней, а потім і обережно дмухає на них, намагаючись зігріти подихом.
– Якщо б ти не вів себе іноді як маленька дитина, за якою потрібен постійний нагляд, я б не був таким, – спокійно парирує чоловік, нахиляється та цілує подушечки пальців, від чого Володимир все ще ніяковіє. – Але мені, якщо чесно, подобається, що ти все ще можеш бути таким відкритим, безпосереднім. Особливо коли я бачу цей контраст безтурботності, а потім неймовірної внутрішньої міцності. Я обожнюю в тобі це. Я люблю все в тобі.
– Я тебе теж кохаю, – з непохованою ніжністю відповідає українець. – Що ж, свою безпосередність я вже продемонстрував, саме час показати іншу сторону. Чим ти тут займаєшся? Можливо я зможу тобі чимось допомогти і ми якнайшвидше повернемось у ліжко?
– Ти ж знаєш, що я б надав перевагу не вилізати з нашого ліжка взагалі, Володимире. Але в мене завтра важливий виступ, треба підготуватися. Мені не подобається написана промова, треба переробляти.
– Дозволиш? – Зеленський вказує на документ, що лежить перед Анджієм, і той, декілька секунд подумавши, все ж киває. Володя бере до рук начерк промови і вмощується на підлокітник крісла, в якому сидів чоловік. Українець уважно вивчає текст, написаний, ясне діло, на польській мові. Хмуриться, бурмоче собі під ніс, але все марно: без правильного звучання польська не здається такою схожою, як того хотілось би. Деякі слова заводили у глухий кут.
– Прочитай мені, будь ласка. Напевно я тільки на слух розумію, – з деякою роздратованістю, але скоріш на самого себе, просить Вова.
– Звісно прочитаю. Не хвилюйся так, головне, що ти зрозумів, коли я зізнався тобі у коханні. Все інше – це не так важливо, – напівжартома промуркотів Анджей, забираючи простягнуті папери.
– Як я міг не зрозуміти… І без слів було все ясно, тим паче я хотів це почути і лише боявся, що ти ніколи цього не скажеш. Адже це… – чоловік ковтає це мерзотне, недоречне слово “неправильно”. – Ти ж перекладеш мої слова, якщо я напишу тобі промову? – швидко змінює тему, не бажаючи продовжувати ці думки. Свої старі страхи.
– Перекладу. Але ти впевнений, що хочеш цим займатись? Я переймаюсь, що ти все сприймаєш надто близько до серця. Завтрашній виступ буде стосуватися твоєї країни, твоїх громадян. Мені б хотілося показати своєму народові те, що бачу сам. В тобі, у тих людях, з якими я зустрічався у вас. Хотілось, щоб наші народи були близькі, допомагали так само, як більшість на початку війни. І відносились як до друзів. Їх втома бере своє і в мене виникає занепокоєність…
Володимир мовчки, але дуже красномовно дивиться на поляка і той замовкає, у черговий раз дивуючись і захоплюючись стійкістю такої дорогої йому людині. Скільки ж труднощів припало на його президентство, але при цьому він продовжує піклуватися про свою країну і робити усе, щоб допомогти українцям.
– Добре, коханий. Перекласти так перекласти, – поступливо відгукується поляк. – Але тільки якщо ти сядеш до мене. Бачити не можу, як ти мерзнеш, так хоч зігрію тебе собою.
– Якщо б ти не говорив з таким серйозним обличчям, я б сприйняв ці твої слова за невмілий підкат. Ти ще бровами порухав, – фиркає Володя, на що отримує у відповідь щиро нерозуміючий погляд і навіть деяка розгубленість проступає на лиці Анджея. – Добре-добре, як скажеш. На тобі так на тобі. Тільки сподіваюсь, що ми зможемо зайнятися роботою, а не як зазвичай.
Володимир показово зітхнув, сховав задоволену, лукаву усмішку, та звично всівся поміж розсунутих ніг поляка. Він одразу відчуває те саме тепло від тіла чоловіка, що огортає його наче ковдра. І тільки зараз Вова відчув, наскільки ж насправді змерз.
– Так, пробач. Мені важко перед тобою встояти, тим паче у такі моменти. Нічого не можу з собою зробити, Володимире, – посміхається Дуда, обіймаючи його за торс, та невагомо цілує у маківку. Шумно втягнувши повітря, він зарився у волосся Зеленского і завмер так.
– Аааанджей. Робота, не забувай про неї. Не відволікайся і не відволікай мене. Так не годиться, – якось безнадійно протягнув Володимир. Йому самому до біса кортіло плюнути на все і повністю зосередитись на руках, що так міцно і в той же час лагідно обіймали його. Але з іншого боку він був поглинений ідеєю допомогли написати промову. Спробувати знайти потрібні слова.
– Я не забуваю. Але працюєш зараз ти, не я, при чому за власної ініціативи. А в мене є можливість посидіти ось так, хоча б зараз постійно відчувати тебе поруч, у своїх руках. Буквально. Особливо після 24го це стало необхідністю, – тихо відізвався Анджей. В його голосі з’явились болючі нотки. Він занадто сильно переживав. Володимир сумно посміхнувся та лагідно погладив поляка по руці, а потім взагалі стиснув її, підніс до вуст і обережно торкнувся губами костяшек, наче віддзеркалюючи нещодавній жест коханого. Від чого вже у самого Анджея перехопило подих. Вони ніяк не звикнуть, що можуть не ховаючись, не боячись демонструвати свої почуття ось так. Варто було Володі відпустити його, як Анджей стиснув його сильніше в своїх обіймах, наче ніяка сила не була спроможна відібрати у нього цього чоловіка. Хоча чому ж “наче”… Анджею хотілося знищити кожного, хто хотів завдати болю його українцю. Але через бісову дипломатію повинен робити вигляд, що він лише дуже рішуче налаштований боротися разом з українським народом. А не вбити кожного, хто мав стосунок до бажаючих заподіяти лиха його Володимиру. Треба було “тримати лице”.
І Володимир був вдячним за ці обійми. У міцних руках чоловіка він почував себе у безпеці, під надійним захистом і всі хвилювання відходили на другий план. Його плечі, напружені, наче ефемерний груз відповідальності був цілком реальним, в такі моменти розслаблялись.
– Мені вже давно хотілось постійно знаходитися у твоїх руках, а з того дня взагалі… Хоча б ненадовго забутися і не продумувати кожен крок, розуміючи, що найменший невірний рух призводить до втрат и страждань. І мені все ще здається, що нічого не закінчилось…. – поринувши у спогади видав чоловік. Анджей мовчав, тільки сильніше стискав його, без усяких слів показуючи, доказуючи, що він поряд. Вова отямився, тягнув головою, відганяючи ці непотрібні думки, і з ентузіазмом повернувся до роботи. – Так. Ми знову відволіклися. Прочитай мені, будь ласка. Хочу слухати твій голос. Сподіваюсь, що зможу при цьому зосередитися.
Анджей тихо розміявся на останнє уточнення. Він вирішив прийняти умови гри та не загострювати увагу на болючих спогадах, плануючи потім витравити їх з прекрасної голови коханого.
– Я буду намагатися читати менш спокусливо, Володимире, – запевнив він, отримавши відчутний тичок ліктем. – Я справді не розумію, що в моєму голосі тебе так збуджує, але мені це, безумовно, лестить. Можливо робоча документація не вражатиме тебе так сильно.
Дуда почав читати і його голос здавався м’яким, обволікаючим, без різких звуків, грубих інтонацій. Володимир заслухався, насилу виокремлюючи сенс слів, з усіх сил намагаючись зосередитися. На диво через деякий час йому це вдалося. Він відзначав важливі моменти і зразу ж з’являлись думки, як можна було змінити ті частини, які здавались українцю не зовсім доречними. Зеленський уважно слухав, хмурився і, забувшись, навіть накидував окремі фрази на краєчку якогось документу. Анджей краєм ока поглянув на зосередженого Володимира, помічаючи, що це був достатньо важливий документ, але за його підписом, так що переробити буде неважко. Якщо б це зробив хтось інший, у помічників польського гаранта стався б серцевий напад. Ніхто не хотів йти переподписувати документи у Головного. Але це був його любимий Володимир, якому було дозволено майже все. Коли поляк дочитав до кінця, Володя все ж взяв чистий аркуш, висмикнув ручку, завбачливо простягнуту уважним Анджієм, і захоплено почав строчити. Іноді від бурмотів щось на кшталт “ні, не так. А якщо… Ось тут треба…” і час від часу просив перечитати окремі фрагменти.
Дуда перечитував, змушуючи себе відвести погляд від Вови. Коли він був захоплений чимось, коли його охоплювало натхнення – то був зовсім інший Володя і спостерігати за ним у такі моменти було окремим видом задоволення. Такий схвильований, з [гарящими глазами] , він черкав, писав заново, гриз ручку, підбираючи найбільш влучні слова. Це була його стихія. Анджей поклав підборіддя на його плече, опускаючи погляд на списаний аркуш. Він читав и ненав’язливо цілував в оголене плече, вже несвідомо, звично. Одною рукою поляк обвивав його, другою тримав початковий варіант промови, щоб вчасно озвучити потрібне Володимиру.
Вони обидва загубились у часі. Володимир поставив останню крапку і тільки тоді розігнувся, випрямляючись, відхиляючись назад. Він буквально ліг на сидячого позаду чоловіка. Звично тільки щоб розмяти спину.
– Готово! – втомлено, але урочисто об’явив Володимир та вручив Анджею заповнені достатньо розбірливим почерком аркуші. Одночасно з цим українець потягнувся і поцілував його. Спочатку коротко, майже цнотливо, але варто було йому доторкнутися до вуст Анджея і зупинитися було важко. Він поглибив цілунок, проникаючи між напіввідкритих вуст, лагідно проходячи по піднебінню, сплетаючись язиками. Через декілька хвилин він вже стогнав в рот Анджею, який вміло перехопив ініціативу, підтримував голову коханого, м’яко впливаючи пальці у його волосся, притискаючи ближе, і пестив його.
– Так, досить, – насилу прервавшись, заявив Володимир, відсторонюючись, важко дихаючи, облизує губи. – Я хотів сказати, щоб ти переклав зараз те, що я назвав, а потім з чистою совістю підемо спати. Ти ведь розшефруєш мій почерк?
Анджей посміхнувся, наостанок цілує в почервонілі губи, спостерігаючи, як Володимир зразу ж відвертається, але при цьому знову облизується. Теж явно не проти продовження.
– Розберу, не переймайся. Іди відпочивай, ти мені дуже допоміг, – запевнив Дуда. – Якщо тобі зручно, то посади ще прямо тут . Переклад нв займє багато часу. Але якщо бажаєш – можеш пійти на диван або повернутися у ліжко. Я скоро до тебе прийду.
– Мені зручно, але тобі буде складно писати в такому положенні. До ліжка без тебе не хочу, так що перевіркою м’якість твого дивана. А то нащо він тут стоїть, га?
Володимир швиденько піднявся, зробив вигляд, що входить , але в останню мить відхилився від маршруту, непомітно різко заходячи за стілець поляка, і поцілував у шию, трохи всмоктуючи шкіру. Мало того, що там залишиться невеликій засос, який доведеться ховати. Так ще й Володимир чудово знав, що у Анджея шия – то надчутлива ерогенна зона. Він узнав це випадково. Якось Дуда запізнувався чи то на брифінг, чи то на інтерв’ю, а Зеленський не дуже бажав його відпускати і наостанок вірішіті покрити його шию поцілунками. Це закінчилось тим, що польський гарант запізнився ще на декілька годин, тому що втриматись не зміг. Це було на самому початку і вони обидва були наче підлітки. За це Володимиру потім добряче дісталось, але воно того вартувало. І тепер українець нахабно користувався цим, знаючи, що Анджей тепер точно дуже швидко зі всім розбереться і повернеться до нього.
– Володимир! Хитрий, нахабний кіт! Чим я це буду прикривати, скажи мені?
– А нащо закривати? Буде сенсація. В тебе з’явилась молода пристрасна коханка. Або коханець, ммм. Ще краще, – шуткував Володимир, не злякавшись важкого погляду чоловіка. – Годі тобі. Заспокойся. Я вмію добре замазувати тоналкою. Між іншим через тебе! І сидіти не торкаючись стільця…
– Іди вже. Інакше знову будеш так сидіти, – Анджей потер шию, на який вже скоро буде червона плямя , – Я через десять хвилин закінчу, іди.
– Я хіба тебе підганяю? Працюй стільки, скільки потрібно. Я почекаю, – запевнив Вова і все ж таки ліг на диван.
Він збирався просто полежати, знову помилуватися працюючим Анджієм, але втома взяла своє. Володимир позіхає і вже через пару хвилин йому надто тяжко тримати очі відкритими. Він здається і все ж вирішує подрімати зовсім трішки, впевнений, що зразу прокинеться.
Навіть у такий нетривалий сон знов втручаються кошмари. Воно не надто яскраві як раніше, щось таке блякле, свербляче, набридле. Завжди з ним. Володимир знову хмуриться, знову пролягає ця глибоко несходяча зморшка. Неспокійно крутиться, намагається піти від цих малюнків . Вже розмитих, але таких тривожних. Він шепоче “ні”, повторює це раз за разом, поки диван не прогинається від ще одної ваги. Його лоба торкаються чуйні руки і чужий шепіт перекриває власний.
– Тшшш. Заспокойся, любий, я поруч. Все добре, все минулося. Ти у безпеці. Всі у безпеці, – шепоче голос зовсім поруч і Зеленський поступово заспокоюється.
Поцілунок у скроню, тепло парус йому лише сниться. Він довірливо льне, тягнеться за цим рятівним теплом, хапається за нього. Руки направляють його, змушують схопитися цілком реально за шию, обійняти її. А далі відчуття невагомості. Володимир притискається щільніше. Диво, що він не прокидається.
Коли він все ж таки через деякий час розплющее очі, то вже знаходиться у своєму ліжку. Поруч мирно спить Анджей, міцно обіймаючи, притискаючи до себе, навіть у сні не бажаючи відпускати його. Наче інакше він щезне. Розчиниться у повітрі. Володимир почуває себе бісовою “маленькою ложечкою”, але йому так добре. Він нарешті почуває себе з кимось захищеним, коханим та тим, кого оберігають, як скарб. Це його дракон? То нащо ті принци.
Володимир повертається у кільці рук, притискає ухо до грудної клітини, слухає розмірне серцебиття і під нього спокійно засинає.