На заміну злості

Навіщо підлітки хапаються за лезо?

Тейлор Менсі вважає, що тонкі чіткі лінії вздовж тазових кісток допомогли їй потрапити в команду з чирлідингу. Один прийом їжі прирівнюється одній рисці.

Грейс спіймали на списуванні тесту з історії. Вона не змогла підготуватися, адже троє молодших братів потребували хоч когось дорослого поруч, допоки її мати спустошувала бар якогось сотого каліфорнійського готелю на черговій робочій конференції. Тож, якщо ви спитаєте Грейс, її сліди свідчитимуть про безсонню ніч і символічну червону “A”.

Джеймс взагалі-то відчуває презирство до своїх однокласників, руки їх були покриті сіткою слабкості. Вони нікчеми, адже не змогли навіть сховати це правильно і тепер заглядають до шкільного психолога частіше, аніж на порнушні сайти. Джеймс не такий. Він не слабкий. Він робить це не для того, аби показати іншим, який нещасний, як та дурепа із дев’ятого, що обшкрябала всю себе, аби тільки ловити погляди на тілі. Джеймс робить це заради перемоги. Капітан баскетбольної команди не може підвести своїх товаришів.

Учні старшої школи Бейкон Гіллз мають достатньо проблем, аби замінювати емоційні переживання фізичними відчуттями, а в Ліама їх на одну більше.

Тому саме зараз, причинивши двері на защіпку, хлопець вмостився на кошику з брудною білизною і виводив вже доволі затупленим лезом по світлій шкірі у локтьового згину. Данбар зумів викрутити його з їдко-помаранчевої стругачки. Ними та ще купою різних канцтоварів торгував містер Кінглі в орендованому магазині навпроти місцевої школи Бейкон Гіллс. Спробуй би він просто купити пачку цих сріблястих блискучих штучок, хтось би насторожився.

Емма Гард із випускного класу наклала на себе руки минулого тижня. Усім пояснили, що причиною цього став стрес від підготовки до іспитів. Але галасливими шкільними коридорами ходили й інші версії: від незапланованої вагітності до біполярного розладу. Стайлз, як завжди підкрадаючи інформацію про нові справи у свого батька, в барвистих подробицях описав скільки крові вилилося з неї і навіть пожурив покійницю за непродуманість і безжалісність до того, хто все це вичищав.

Тепер шкільного психолога учні бачили частіше, ніж своїх батьків. “Сьогодні ми поговоримо про ваш внутрішній стан” або “намалюємо свої почуття” бурчав собі під ніс містер Білз, нервово потираючи схрещені за спиною руки і ходив класом як маятник від однієї стіни до іншої. Зазвичай у такі моменти Ліаму хотілося, щоб хтось просто встав і сказав, що він хоче вийти у вікно. Його залишили б на особисту бесіду, а хлопець зміг би під загальний галас звалити додому. Але ясна річ, що такого не трапиться. Тому всі сиділи в задушливому приміщенні і свердлили поглядом настінний годинник.

Залишивши ще один поріз, Ліам відклав лезо на полицю. Він підняв руки над умивальником, щоб не заляпати підлогу, і стежив за маленькими яскравими краплями, що виступали на блідій шкірі і скочувалися вниз. Хлопець пам’ятав, як у дитинстві під час зливи сідав на підвіконня і вдивлявся у прозорі кульки, намагаючись вгадати, яка з них швидше дістанеться стулки вікна. Ось і зараз він виглядав, яка з червоних крапель скоріше скотитися у відкриту долоню. Спостерігав за тим, як усе більше крові розливається на місцях, якими пройшов холодний метал. Глибоко дихаючи, він відчував пульсацію від ударів серця у своїй голові. На місце гнівної гіркоти приходило заспокоєння.

Він пам’ятав, після чого вирішив зазирнути в магазин Кінглі вперше не з метою прихопити пару олівців. Забарившись у кабінеті історії, він тоді неабияк спізнювався на тренування. Але користуючись своїми вовчими привілеями зміг за лічені секунди дістатися нульового поверху. Зменшивши швидкість, він перейшов на вільний крок. Але підійшовши до роздягальні та почувши гучний сміх хлопців, зупинився.

– А де ж цей наш коротун запропастився? – почувся здивований голос Вілла. – Він же не може прогавити нагоди повипендрюватися своєю суперською формою.

– Не гони, він не так гарний. Ставлю сотку, що він відсмоктав МакКолу за те, щоб стати сокапітаном, – вигукнув хтось, голос кого Данбар не зміг впізнати.

– З такими очима не дивно, – не змусив довго чекати Грег, з яким у хлопця з першого дня не залагодилося.

Стоячи за дверима і вслухаючись у їдкі коментарі та підтакування хлопців, Ліам повільно закипав від злості. І якщо спочатку це були почуття людини, то після натяку на його стосунки зі Скоттом вовк став прориватися назовні.

Коли гострі кліки стали виднітися під обвітреними губами, а великі зелені очі налилися золотом, Данбар не міг стримувати себе. Не розрахувавши сили, він смикнув на себе двері, які в буквальному сенсі вмазалися після цього в стіну, і, залетівши в роздягальню, смикнув на себе першого хлопця, який потрапив під руку. Стиснувши в кулаках червону горловину уніформи, Ліам відкинув його до стіни і притиснув до іржавих шафок. Від звуку, який створила голова того нещасного під час зустрічі з емальованим металом, решта у роздягальні пригнулись. Лише важке дихання шатена руйнувало напружену тишу. Замружившись від удару, хлопець не міг спостерігати ту лють, що затопило вовченя. Зате Скотт, який разом зі своїм балакучим другом завжди виявлявся поруч, і коли це було потрібно, і коли зовсім небажано, бачив усе.

Щільно притиснувшись своїм гарячим тілом до не менш розжареного Ліама, він обхопив його напружені руки, і відірвавши їх від бідолахи, притиснув до грудей.

– Заспокойся, Ліам, – ледь чутно прошепотів кароокий. – Ти маєш заспокоїтися.

Відтягнувши хлопця, МакКол під бурхливі вигуки Стілінскі, виволік його в коридор. Прилаштувавши шатена біля потертої стіни, Скотт натиснув долонями на плечі.

– Тихіше, Ліаме, тихіше, – на видиху повторив альфа. – Ну, що знову трапилося?

– Нічого, – буркнув у відповідь Данбар.

– Ти повинен себе стримувати… – почав було сотим колом Маккол.

– Та знаю я! – гучним криком перервав того вовченя.

Відштовхнувши від себе брюнета, Ліам підхопив спортивну сумку, що випустив перед нападом агресії, і поспішив піти. Зайшовши за поворот і не почувши відгомон кроків, що йшли б за ним, він спустився на вимиту підлогу і, стримуючи жалюгідний схлип, стукнувся потилицею об стіну.

Ось тоді хлопець подивився на свої зап’ястя і вперше подумав, як би на них виглядали криваві смуги. Цього ж вечора він купив їдко-помаранчеву стругачку.

Вбудований в наручний годинник будильник гидко пропищав, як би кажучи: «Хей, хлопче, тобі не завадить поквапитися, якщо, звичайно, не хочеш нарватися на повний розчарування погляд батьків, коли вони помітять червоні водянисті сліди, від того, що у тебе, ідіота, немає витримки навіть для такої простої дії, як контроль часу».
Цифра вісім блимає на циферблаті і Ліам береться старанно змивати кров, намагаючись не залишати слідів на раковині. Порозовіла рідина затягує в стік, але хлопець не поспішає прибирати руки. Він давно зрозумів, що свіжі порізи краще довше тримати під проточною водою.

– Ліам, любий, з тобою все гаразд? – гучний стукіт у двері і занепокоєний голос мами, змусив хлопця смикнутися від несподіванки.

– Так… так, – невиразно відповів хлопець, намагаючись надати голосу якомога більше впевненості. – Я вже виходжу.

Огорнувши обличчя крижаною водою, Данбар спробував вирівняти дихання, що збилося від переляку. «Зараз ти заспокоїшся, опустиш рукава, вийдеш і поводитимешся як син, на який вони заслуговують», – повторивши про себе свою нову мантру, хлопець наостанок кинув погляд на своє відображення в дзеркалі і, впоравшись із замком, відчинив двері.

– Ліам, що ми казали, з приводу зачинених дверей? – мама стояла упершись стегном в невисокий комод у кутку кімнати. Її руки були схрещені на грудях, а брови насуплені, що говорило: “Вона налаштована серйозно”.

– Що повернути ключ я можу лише в одній з них, – стомлено закотив очі Ліам, і почав збирати сумку, показуючи всім своїм виглядом, де у нього сидить вся ця розмова. – Коли виходитиму до школи і повертатимуся з неї.

– І що ти тоді робив у ванній, що тобі знадобилося порушити це правило?

– Тобі потрібні подробиці? – не обертаючись уточнив хлопець.

– Будь ласка, – місіс Гейєр явно була налаштована витрусити всю правду зі свого сина.

– Я просто приймав душ, мамо, – сказав Ліам, наголошуючи своїм голосом на останньому слові.

– Раніше тобі вистачало п’ятнадцяти хвилин, а зараз ти сидиш там більше півгодини, – сумбурно висловлювалася жінка. – Ми хвилюємось за тебе, сонечко. Після історії з тією дівчиною я сама не своя та…

– Та я не маю жодного відношення до неї, – підсумував хлопець. – Так, вона наклала на себе руки, але це не означає, що кожен підліток в Бейкон Хіллс наслідуватиме її приклад.

– Останнім часом ти поводиться дуже дивно, – знову почала місіс Гейєр. – Довго сидиш у ванній, не спускаєшся вниз вечорами, твої оцінки стали погіршуватися…

– Мам, будь ласка-а-а … – протягнув Ліам, залишаючи бідний підручник, що намагався впхнути в рюкзак весь цей час, у спокої.

– Гаразд, але пообіцяй сказати, якщо щось буде не так, – попросила жінка, зрозумівши, що більше нічого не отримає від сина.

– Обіцяю, – Ліам подивився на неї своїм неймовірним поглядом, який може розчулити будь-кого. Чого приховувати іноді навіть Дерек відтавав.

Застебнувши наплічник, Данбар закинув його на плече і поспішив униз. Кинувши не гучний «добрий ранок», хлопець схопив яблуко, що лежало на столі, і вибіг на вулицю, намагаючись уникнути ще й допитів вітчима.

Сидячи на уроці, Ліам ніяк не міг викинути з голови сьогоднішній ранок. Ще б трохи і мама точно попрохала його показати руки, щоб переконатися: її син дійсно миється весь цей час. І ось тоді виникла б проблемка…

– Містере Данбаре, якщо ви приділите таку ж гостру увагу вивченню реакції органічних речовин, як тому, над чим ви зараз думаєте, то зможете переступити свій D-рівень, – пролунав над вухом повний невдоволення голос Харріса, а потім на парту приземлилися листки з його минулої лабораторної. на якій червоним маркером була недбало креслена літера “D”, а під нею красувався не менш насичений напис “це подарунок”.

Всі почуття, які супроводжували думки хлопця, змішалися в єдине і злість вкотре затопила його.

-З тим самим поглядом, з яким ви намагаєтеся пропалити в мені дірку, вам слід дивитися на формули у підручнику, – продовжив учитель.

По класу рознеслися стримувані смішки. Агресія всередині Ліама закипала з новою силою і намагалася вирватися на волю, але єдиним її проявом став зламаний навпіл від сили тиску пальців олівець, який зараз самотньо лежав у кутку кабінету після нетривалого польоту.

– Містере Данбаре, після уроків чекаю вас у бібліотеці, – процідив крізь зуби Харріс, а хлопець вкотре подумки робив новий надріз.

Ліам здригнувся, коли сусідня шафка закрилася сильним грюком.

– Може, вистачить від мене бігати? – причиною страшного звуку виявився МакКол.

– Не розумію, про що ти, – запхнувши всі зошити на полицю і, порившись десь у глибині, дістав пом’яту збірку з алгебри. Притиснувши її ближче, Данбар обережно зачинив дверцята, намагаючись не видати дратівливого скрежету.

– Ліам… – сумне зітхання і ось він. Знову цей погляд, від якого хочеться розкрити вени посеред коридору. Погляд, у якому хлопець бачить марне старання, з яким Скотт намагається вкласти в нього все те, що вміє сам, та розчарування від такого нікчеми.

– Скотт, у мене величезна купа домашки, я погано спав і сьогодні трохи розсіяний. Вибач, якщо я не помітив тебе або не привітався. Я не навмисне. Чесно, – сумбурно видав Данбар.

– Від тебе пахне кров’ю, Ліам, – Скотт не зводив своїх очей з хлопця.

– Ах, це. Все в порядку. Це дрібниця, – торохтів той. – Просто порізався на хімії. Ми робили лабораторну, а я не дуже турбувався з приводу техніки безпеки. І даремно, як виявилося, – Ліам трохи підкотив рукав кофти. Лише настільки, щоб продемонструвати взяттий у медсестри і похапцем наклеєний лейкопластир.

– Мені… мені час, Скотт. Дзвінок буде за дві хвилини, не хочу спізнюватися, – зробив спробу втекти хлопець. Але був зупинений міцною хваткою на своєму передпліччі.

– Сьогодні тренування у Дерека, – лише додав МакКол. – Стайлз забере. Будь готовий о пів на восьму.

– Так-так, окей, – як тільки брюнет послабив руку, Данбару все ж вдалося вивільнитися. Не обертаючись, він помчав у напрямку кабінету історії.

Сфокусувавшись на черговому фільмі про Другу світову війну, який вибрав для аналізу містер Юкімура, Ліам неусвідомлено потирав великим пальцем шорсткий пластир на лівому зап’ясті. Мабуть, втративши контроль на хімії, він здер бордову скоринку, що утворилася на слідах його ранкової практики.

«Сьогодні доведеться попітніти, – дія на екрані поступово перебивалася неконтрольованим потоком думок. – Тренування Дерека ніколи не бувають легкими, а тепер просто скинути з себе ганчірки не вийде. Сподіваюся, ніхто не принюхуватиметься до мене».

З цією проблемою Ліам зіткнувся кілька тижнів тому. Перші його порізи затягувалися за лічені секунди, і він навіть не думав одягати щось, де рукав довший за три чверті. Він різав себе у ванній, а коли спускався на вечерю його шкіра знову була гладкою і ніякі сліди самопошкодження не було видно навколишнім. Розслабившись Данбар в черговий раз після сварки з мамою замкнувся у своїй кімнаті і провів по передпліччю кілька разів. “Як би на тебе дивився Скотт після таких слів, га?” – крутилося в голові. Покладаючись на свою надбану регенерацію, хлопець завмер на останній сходинці сходів і з панікою в очах дивився на криваві плями на джинсах. На той раз його врятувало лише випадкове похолодання і одягнена з цього приводу спортивна кофта.

Сліди кожного наступного нападу агресії не планували залишати тіло хлопця. Порившись у коробочці з ліками, що стояла в кімнаті батьків, Ліам знайшов напівпорожній тюбик з якоюсь загоювальною маззю, що в прямому сенсі стало його порятунок. Вона не діяла, як усі ті вовчі штучки, але порізи стягувалися значно швидше, аніж він пустив би справу на самоплив.

Одного разу, коли вся їхня пухнаста компанія і Стілінскі зависли з черговими розбірками у Дітона, Ліам як би ненароком поцікавився, чи може перевертень захворіти.

– Людськими хворобами – виключено, – відповів ветеринар.

– А травми там… порізи, – промимрив собі під ніс вовченя. – Можуть не гоїтися?

– Якщо твій столовий ніж занурити в аконіт, то цілком, – Дітон відірвався від своїх баночок і пильно подивився на хлопця. – У тебе якісь проблеми?

– Ні, з чого ви взяли? – проковтнув ком у горлі відповів Ліам і почав розглядати сушені корінці і квіточки на столі. – Просто цікаво.

Обережно прикривши двері, щоб не видати звуку, який привернув би увагу батьків, Ліам сів біля ліжка. Відкинувши голову, він раз-по-раз прокручував у голові момент зустрічі з альфою, якого так старанно уникав. Як сильні пальці стискали його руку, як глибокий голос повторював його ім’я, від чого по руках завжди бігали мурашки, як він промовив: “Від тебе пахне кров”.

Ох, Скотт, якби ти знав, чому. Якби я сказав правду. «Та у мене тут стався позачерговий напад РПВ сьогодні вранці, і я порізав руку. Краще нехай боляче буде мені, аніж комусь поруч. Знаєш, я це роблю вже місяць». І що тоді? А тоді ти знову глянув би на мене цим поглядом. Я постійно помічаю, ЯК ти дивишся, варто мені почати чергову бійку або огризнутися. Ти ніби вимовляєш: «Знову? Коли ж ти перестанеш створювати мені проблеми». Іноді я думаю, що цей укус був помилкою. Якби я загинув, розбився об асфальт біля лікарняної вивіски, то все склалося б набагато краще. Ти продовжував би жити своїм повсякденним життям. Рятувати світ або принаймні Бейкон Гіллс. Чим там взагалі зазвичай займаються альфи-підлітки? І на твоїй шиї не висів би неконтрольований тягар у вигляді новонаверненої бети. Я так тебе підводжу, Скотт.

Волога повільно накопичувалася в куточках очей, а Данбар крутив сріблясте лезо між пальцями. Діставати його, варто було опинитися на єдиній, вже перетворилося на рефлекси. Стиснувши міцніше вістря, хлопець підніс до незайманого раніше містечка. Варто з’явитися першій краплі, як за вікном пролунав неприємно ріжучий у вухах сигнал.

Стайлз.

Швидко стерши кров, а точніше просто розмазавши її по всій руці, Ліам натягнув сильніше рукава і виглянув у вікно.

– Все-все, Стайлз, я вже виходжу! – роздратовано прокричав хлопець. – Тільки перестань видавати цей страшний звук.

Стукнувши себе по щоках і глибоко зітхнувши, бета нахилився, щоб зав’язати кеди. Схопивши першу-ліпшу сумку, він вискочив за двері, крикнувши лише, що буде з друзями і прийде пізно. У такі моменти Ліам радів, що його батьки ніколи не вводили комендантську годину, інакше вибиратися з дому для тренувань стало б проблематично.

Забравшись на пошарпане сидіння «бейбі» Стілінскі, Данбар із оглушливим грюком зачиняє дверцята. Чуючи у відповідь незадоволене сопіння хлопця, зеленоокий у буквальному значенні втискає голову в плечі. Усі знають, наскільки дорога ця машина для їхнього друга.

– Ліам, – пролунав пронизаний роздратуванням голос. – Це востаннє, коли я стримаю себе. Наступного разу тобі доведеться перебирати своїми маленькими вовчими лапками до будинку Хейлів самостійно. Зрозуміло?

Не сміючи підняти погляд на розлюченого Стайлза, хлопець лише коротко кивнув у відповідь.

— От і чудово. Погнали!

Змінивши гнів на милість, Стілінскі поплескав вовченя по плечу і повернув ключ запалення.

Вовчий обитель, що явно подобрішав після початку перебудови, виднівся здалеку. Помітивши здивування в очах хлопця, Стайлз посміхнувся.

– Ще що, ось побачиш його зсередини. Хлопці чудово постаралися. Думаю, до літа вони його повністю реставрують.

Під’їжджаючи, Ліам зміг розгледіти нарізаючу кола Малію, воркуючих Бойда та Еріку, Віттмора, який спрямовував струмінь води, на Айзека, що намагався втекти від нього, як завжди прекрасну Лідію, що наносила сонцезахисний крем на свої руки, та власного альфу, який про щось перемовлявся із Пітером.

– Вивалюйся давай, – підігнав вовченя Стілінскі. – Усі тільки нас і чекали.

– Стайлз, ти хоч колись зможеш з’явитися вчасно? – варто було лунати голосу єдиної людини в їхніх частково дружній пухнастій компанії, як на порозі з’явився Дерек.

– А що відразу Стайлз? Я ні до чого, хмурововк, – почав виправдовуватися хлопець. – Це Ліам весь час чухається.

– В-вибач, – ледь чутно промимрив той.

За Хейла він завжди втрачав всю свою і так небагату сміливість. І характер виявляти якось не було бажання. Єдине, чого дійсно хотілося, так це підійти до МакКола і сховатися за його спину, як завжди роблять маленькі діти зі своїми мамами, побачивши дорослих, від яких коліна починають трястися не в самому романтичному сенсі.

– Припини валити все на хлопця, Стайлз. Я впевнений, що його вина тут значно перебільшена.

– Ось ніколи ти мені не віриш! А я між іншим… – почав було тріпатися Стілінскі, але був різко обірваний Хейлом.

– Досить, – буквально прогарчав колишній альфа. – У нас немає часу на твою балаканину. Підійшли усі сюди.

Чекаючи хвилину поки вовченята зволили підтягнути свої дупи до ганку, Дерек жбурнув у кожного просочену потім і кров’ю футболку. Всім, окрім Ліама.

– Ти що спер форму шкільної команди? – здивовано зігнув брови Айзек.

– Специфічні проблеми вимагають так само специфічних рішень, – не турбуючись відповів Хейл. – Отже, всі, хто отримав футболки, раджу добре принюхатися до них. Я даю на це не більше як тридцять секунд. Коли переконаєтесь, що добре запам’ятали запах, поверніть речі Пітеру. Поки ми добиратимемося до місця нашого «старту», ​​він сховає їх десь у лісі. Майте на увазі, запах вже досить вивітрився, тому вам доведеться не просто бігати за ним лісом, як собака на повідку. Ви повинні навчитися концентрації. Понад точної концентрацію. Всім зрозуміло?

Побачивши кивки у відповідь, він продовжив:
– Тепер ти, – обернувся до Ліама Хейл. – Просто йди на запах крові. Не намагайся їх розрізняти або щось нібито того. Постарайся знайти будь-яку футболку, окей? І так, невелика поправка, решті потрібно знайти саме ту, запах якої ви запам’ятовували зараз. Кажу одразу, у лісі їх буде набагато більше.

“Як іронічно”, – подумав хлопець. Але часу, щоб посміятися з цієї ситуації, у нього не було. Коли остання футболка опинилася в руках Хейла-старшого, Дерек потягнув всіх до лісу.

– На все про все маєте двадцять хвилин. Не більше, – викарбував колишній альфа.
Не чекаючи команди, адже вони не треновані собаки, вовченята кинулися в розсип.

Набравши спочатку пристойну швидкість, Ліам поступово зменшував оберти. Йому треба бути вкрай уважним, щоб не зганьбитися перед Скоттом з і так спрощеним завданням. Відчути кров, що може бути легшим? Але як Данбар не намагався, йому не вдавалося впасти на слід. Тільки-но знайомі металеві нотки підбиралися до нього ближче, як одразу ж вислизали. З кожною хвилиною часу ставало менше, а внутрішня агресія хлопця лише зростала. Не втримавшись, він все ж таки пару разів заїхав по ні в чому не винному дереву, що так не до речі виявилося на його шляху. Хоча ясно, що на цьому все не могло закінчитися, і інші вовченята тепер могли націлитись на запах його роздертих кістячок. Почувши пронизливий рик Хейла, Ліам чортихнувся. Він знову облажався. З усієї сили пнувши корінь, що стирчить з-під землі, хлопець розвернувся і побіг до галявини. Бракувало ще й затримати всіх.
Наблизившись до всіх, Данбар завмер. Кожен, крім Джексона, спромігся знайти свою футболку, але навіть той не залишився з порожніми руками.

– Ви чудово впоралися, – хвалив усіх Дерек. – Давайте повертатись. Сьогодні влаштуємо пару спарингів і можемо розслабитися.

– О Ліам, – помітивши хлопчика, Хейл звернувся до нього. – Ти молодець.

У відповідь на нерозуміння, що відобразилось на мордочці хлопця, він поспішив пояснити, як це бета, що повернувся ні з чим, міг бути молодцем.

– Я стежив за тобою і ти був на правильному курсі. Якби в тебе було трохи більше часу, ти б точно забрав її.

Але Ліам це зовсім не втішало. Нічого не вийшло. Знову. Щоб не зіштовхатися з іншими, він вирішив додати кроку.

– Куди це ти побіг? – альфа все ж зміг наздогнати хлопця, який не бажав ні з ким спілкуватися. – До речі, ти добре постарався сьогодні. І не треба мені тут пирхати. Це твоє четверте тренування, варто бути м’якшим до себе.

– Угу, – буркнув у відповідь Данбар, якого слова Скотта ніяк не втішали. Для нього вони звучали наче: «Ти такий слабкий, що я не можу навіть сказати це тобі в обличчя. Раптом знову кинешся у припадок».

– Стривай, ти що поранився? – трохи насупився Маккол.

– Так, я трохи сердився і ось загалом … – хлопець покрутив кісточками перед носом Скотта.

– Чому вони не затягуються? – Вхопивши його за руку здивувався брюнет.

– Я просто вимотався, – вирішив звалити все на втому зеленоокий.

– Тоді тобі не варто битися сьогодні. Іди візьми на кухні води і почекай зі Стайлзом поки ми завершимо.

– Але я… – не хотів здаватися Данбар.

– Ні, Ліам, ти йдеш і відпочиваєш, – блиснув червоними очима альфа і вовченяті нічого не залишалося, як послухатися його.

Умостившись на сходах і зло потягуючи крижану рідину, Ліам усім своїм виглядом показував, що не налаштований на душевні розмови. А оскільки Стілінскі все одно не зміг би довго витримувати мовчання, йому довелося підшукати собі інше місце.
Бета сердився. На Дерека за це чортове завдання, на себе за те, що не міг бути сильнішим, на Скотта за його награне розуміння та похвалу, та навіть на чортову Лідію, яка підтримуючи поплескала його по плечу. Йому не потрібне все це. Зараз йому потрібна лише самотність і почуття холодного металу в руці.

Коли до нього перестали долинати звуки тріскання кісток, тільки тоді Ліам поспішив заскочити в будинок, не зачиняючи за собою двері. Розмістившись між Скоттом і Айзеком, що все ще стогнали, хлопець чекав відповідного моменту. І ось коли Дерек, як найціліший з них, вирішив змилуватися і принести всім живильну вологу, вовченя, намагаючись не турбувати і без того чутливих хлопців, нишком поплентався за ним.

– Дер – Дерек, – Ліам досі не був упевнений, як варто звертатися до чоловіка.

Звати просто на ім’я людини, яка вдвічі старша за тебе йому не могло дозволити виховання, але й говорити містер було якось надто. Враховую те, що всі з хлопців використовують просто «Дерек» він вирішив, що теж має право називати його так, як би ніяково це не було.

– Так? – Не почувши продовження, злегка обернувся на хлопця Хейл.

– Я трохи брудний після тренування. Не думаю, що зможу якось виразно пояснити це батькам. Чи можу я прийняти душ? – так само тихо попросив Данбар.

– Звісно. Піднімися сходами і треті двері праворуч твоїх. Лише гарячу воду ще не підключили. Хоч перевертні і не хворіють, але заради комфорту може закип’ятити чайник?

– Та я швидко, не варто так морочитися, – сподіваючись, що Хейл почув тихе «дякую», Ліам помчав у заданому напрямку.

Варто було двері зачинитися, як хлопець одразу ж стягнув просочену потом толстовку. Відкинувши її убік, він підійшов до раковини. Данбар сперся об неї руками і глянув на себе в дзеркало.

Та який із тебе перевертень?

Погляд бети знову впав на свій одяг, що мирно лежала в кутку ванної кімнати. Умостившись на підлозі біля борту, Ліам потягнувся до кофти і дістав з бокової кишені свого давнього друга. Метал приємно холодив розпалені пальці. Обхопивши його зручніше, Данбар натиснув на шкіру.

«Нічого страшного», «ти добре впорався, як на новачка», «вийде наступного разу». Десятки знайомих голос лунали всередині.

А якщо наступного разу не буде?

Варто було цієї думки промайнути, як за нею пішов надріз. Зайнятий душевними метаннями, Ліам цього разу не розрахував сили і лезо з силою вп’ялося в руку. Смикнувшись спершу, хлопець завмер наче п’яний новими відчуттями. Старі порізи здавалися лише подряпинами на його тлі. Це було по-справжньому боляче. І це те, чого так хотіло вовченяті. Перехопивши міцніше сріблястий прямокутник, він уже перестав дбати про пошук нових ділянок тіла. Ведучи по старих шрамах, він не минув і порізи, що ледве затяглися. Це дрібниця, якщо натомість він отримає спокій.

– Ліам,  у тебе все гаразд? – пролунав схвильований голос МакКола.

– Так-а, – заїкаючись відповів хлопець.

Він зрозумів, що щось пішло не так. Тепер це не просто крапельки крові, що стікають по руці. Зараз це більше нагадувало криваві гірські річки, що вирували і мчали вниз.

– Я відчуваю, коли ти брешеш, – Скотт дав ще один шанс на правильну відповідь. -Відкрий мені двері.

– Я … Я не одягнений, – прокричав Данбар, заглушуваний крижаною водою, що обволікала його руки.

– Або ти відчиняєш сам, або я ламаю ці чортові двері, – рикнув як попередження альфа.

Перебуваючи в кімнаті, повній його власної крові і тримтячи від холоду, Ліам подумав, що йому буде дуже соромно перед Дереком за розгром щойно відбудованого будинку. Але вовченя не хотіло, аби Скотт бачив його таким. Слабким.
Він заморожував свої руки, все ще перемовляючись з МакКолом. Помітивши, що стояти на ногах стає дедалі важче, а прикрити очі хочеться все більше, Ліам по-справжньому злякався. Він не хотів вмирати.

Як тільки пролунав звук, який сповістив про те, що кімната тепер відчинена, хлопець, що був по той бік, відчинив двері.

– Скотт, я… Вони… Кров… Вона не… Не зупиняється, – притискаючи порізані руки до грудей, промовило вовченя і, спираючись на стіну, повільно осіло на підлогу.

– Ліам! О боже! – не звертаючи уваги на біль від зіткнення колін з кахлем, Маккол підповз ближче до свого бети.

– Вставай! Давай швидко під воду.

– Я тр-тримав, – стукаючи зубами озвався хлопець. – Це не допомагає.

– Надави сильніше, – поряд почувся грубий голос Дерека.

Упхнувши МакКолу просочений чимось бинт і закликаючи почати діяти, він притиснув такий самий до іншої руки вовченя.

– С-с-с… Боляче… Скотт, мені боляче, – уткнувшись чолом у плече свого альфи, прошипів хлопець.

– Тихіше. Потерпи трохи, маленький, – поспішив заспокоїти той. – Скоро все минеться.

Чорні цівки забігали по венах старших, після чого з губ Ліама зірвався полегшений стогін, а складка між брів стала не такою глибокою.

– Чому вони не затягуються? – Пересиливши себе, альфа відірвав погляд від хлопця.

– Тому що він цього не хоче, – пролунала приголомшлива відповідь Хейла.

– Можеш вже прибирати, – Дерек торкнувся руки МакКола. – Тут був кровоспинний засіб. Думаю достатньо. Тепер треба тугіше перев’язати.

Поки Скотт намагався перетягнути руки з ледь прихопившимися порізами, чоловік вийшов у кімнату, а повернувшись накинув на плечі вовченя в’язаний плед.

– Його всього трусить. Підлога холодну, давай перенесемо на ліжко, – одразу сказав він.

Перехопивши хлопця зручніше, МакКол підвівся на ноги і пройшов зі своєю цінною ношею в кімнату. Обережно поклавши все ще загорнутого в плед Ліама на ліжко, він примостився поруч і притягнув того ближче до себе.

– Марш униз! Нема на що тут дивитися, – пролунав грізний рик Хейла, а за ним послідувала гучний гуркіт дверей.

Ліам тільки зараз помітив, що він весь цей час був поряд. Все ще схлипуючи, він дужче уткнувся носом у груди Скотта.

– Воно залишиться на завжди? – ледве чутно прошепотів хлопець.

– Ні, – намагаючись не зачепити хлопців, Дерек сів на край постілі. – Все затягнеться, як тільки тобі стане краще. І шрами пройдуть теж.

– Добре, – сиплим голосом обізвався Данбар.

– Чому, Ліам? – так само міцно притискаючи його до себе запитав Скотт.

– Я… Я хотів би бути як ти, – схлипнуло вовченя. – Таким же сильним і сміливим. Тримати себе під контролем.

– Ти перевертнем став не більше пів місяця тому. Ти вчишся. Ми всі бачимо, як ти намагаєшся, – підбадьорював Хейл. – Так, у тебе не все виходить, але це довгий процес. Ніхто не ставав таким за лічені дні. Потрібен досвід, для якого ти дуже молодий.

– Дерек має рацію, – МакКол кивнув на підтвердження слів колишнього альфи. – Знаєш, скільки я встиг напортачити? І нічого. Ми впоралися і продовжуємо це робити.

– Навіщо ти це говори-и-иш? Думаєш, що я не бачу? – злегка пожвавішав хлопець.

– Не бачиш чого? – Абсолютно не розумів Хейл.

– Як ви дивитеся на мене, – сказав Данбар і знову заскулив. – Це ж було помилкою, так-а? Те, що ти врятував мене.

– Не кажи так, Ліам, – обурився Скотт і його очі блиснули червоним світлом.

– Але це правда. Я тільки приношу проблеми. У тебе школа-ла, лакрос-с, всяка тварюка, що намагається захопити Бей-йкон Гіллс. А тепер ще я – просто а-а-атомна бомба під бо-оком.

– Ліаме, подивися на мене, – розуміючи, що м’які слова зараз не допоможуть, суворо зажадав Скотт.

Дочекавшись, поки хлопець, який все ще посмикується, зможе впоратися з собою і підніме свій погляд, МакКол продовжив:

– Я хочу, щоб ти зрозумів це зараз, тому що більше я повторювати не стану. Так, ти не найсильніший і не можеш похвалитися контролем над собою, а ще ти не можеш і половини того, що вміє Дерек чи я. І що приховувати, неприємностей від тебе не мало. Та й характер так собі. Але ти частина цієї зграї. І ми всі тут, щоб допомогти та навчити тебе. Я розумію, що все надто нове. Але повір: ти не тягар, Ліам.
Дрібне тремтіння пройшлося по хребцях, і Данбар побачив.

Це не було яскравим спалахом, який обрушився на нього, як грім серед ясного неба. Швидше воно скидалося на секундне просвітлення, коли чорний по коробку сірник спалахує, освітлюючи місцевість і пробиває темряву навколо, і гасне в ту ж секунду.
Те, що говорив альфа, змусило проявитися ту ніжність, безмежну турботу та занепокоєння. Ту силу, якої йому тільки належить набути. І те кохання, що примудрялося проскакувати повз його увагу весь цей час.

– Скотт …

МакКол спритно підчепив пальцями підборіддя бети і, змусивши його знову подивитися на себе, потягся ближче. Їхні губи м’яко стикнулися.

– Думаю, моя допомога тут більше не потрібна, – зісковзнувши з ліжка, Дере вирішив залишити хлопців і безшумно зачинив за собою двері.

Відповідаючи на поцілунок, хлопець думав про те, що тепер все точно буде добре.
Ні, напади агресії не зникнуть безслідно, а замість того леза, що полетіло того ж вечора у відро для сміття неодмінно з’явитися інше. Він не зможе забути в одну мить усі свої страхи та сумніви, і, незважаючи на свою обіцянку, Скотту ще не раз доведеться повторювати свої слова. Але знаєте, зрештою Ліам все одно матиме рацію.