1

скоро закінчиться літо, а значить – і наші почуття. як ти вважаєш, вони взагалі були? чи не переплутали ми це з самотністью та щоденним побажанням бачити “доброго ранку” на екрані телефону. краще не відповідай, бо ти почнеш це аналізувати та занадто довго розбирати. дуже втомлює.  я більш прихильник швидких та бездумних відповідей.

емоції. я лякалась, коли ти починала проявляти їх – це не схоже на тебе. ти жадібна. я доволі емоційна, тільки не вмію давати своїм почуттям та емоціям правильні ім’я. вони мов жваві дітлахи, яких випустили погуляти на двір: їх багато, за ними не услідкуєш, так ще й не розумієш де є хто. і я до сих пір не впіймала правильного дітлаха для тебе.

я це до того, що до сих пір не знаю, що саме я до тебе відчувала. і чи відчуваю зараз?

якщо це закоханість, то вона якась дефектна. де є ці рожеві та солодкі метелики в шлунку? чому мені не хотілось стрибати від щастя, коли ми почали зустрічатись? це не твоя провина, але і не моя.

ми обидві не робили одна одну центром свого всесвіту.  не спілкувались кожну годину. не розповідали друг другу все про себе. не дивились закохано друг другу у очі, поки час пробігав поміж нас. в нас не було романтичних побачень, і я не знаю ім’я твоєї улюбленної іграшки з дитинства. я не засинала з думками про тебе, і я впевнена, що і твої думки були супокійні без моєї фігури в них.

ми обидві, хоч і в різні часи, думали припинити спілкування. що кожну з нас стримало тоді?

в першу нашу зустріч мене вразило, що ти не була схожа на нікого з моїх знайомих. щось нове, дике. вот в мене є бібліотека, де всі книжки чорного та білого коліру. вони начебто різні, але про їх сюжет я можу здогадатись ще навіть не читав їх, а тут мені приносять щось рожеве та ще й сяє гарненько так. я зацікавилась.  коли я вперше тебе побачила, біля тебе витали тількі червоненьки сердечки. нікого крім тебе не бачила. я була переповнена коханням – це незвично та тупенько, але було приємно.

ми почали зустрічатись доволі сухо і самі довго не могли зрозуміти, що це повино змінити.  ми все так же звичайно гуляли, спілкувались, пили каву.  коли зустрічали знайомих, чомусь обидві не казали, що це моя дівчина. але статус був змінен, і для кожної це принесло якісь свої обов’язки, але життя в цілому це ніяк не змінило. ні твоє, ні моє.

ти постійно казала, що я сонечко. але ти кажеш так багатому кому. мене це не ображало, але чомусь я припинила називати якось ласкаво тебе. хоча своєї поведінки сама не зрозуміла.

коли ти потеплішала до мене, в мені прокинувся сумний не нарочитий холод.

кохання – це чудово, але воно не лікує. воно тільки доруйновує те, що вже стоїть зі зламаними ногами. воно не забере в тебе журбу,  не поверне почуття захищеності. не стане домівкою для душі. це більш схоже на хостел, де ти постійно думаєш, як дістати гроша на ще одну ніч.

я часто думала, як я відреагую, якщо ти підеш. думаю, нам буде спокійно. ми не змогли стати важливою частиною життя одне одного. я і ти – просто майбутній спогад про літо під свист ракет.

нещодавно перед сном я думала, що хочу сказати, що люблю тебе, але не змогла зрозуміти звідки би повинне взятись це почуття, тому сказала лагідне “на добраніч”. хоча від тебе я чула цю фразу в свій бік.  я нічого не відчула, а ти? ти сказала, тому що тобі легко таке говорити?

ти чудова. мені подобається цілувати тебе, обіймати. мені все ще приємно бачити повідомлення саме від тебе на екрані, але деколи хтось з двух людей, що не повинні бути разом, забов’язан взяти на себе відповідальність і розірвати те, що не має місце бути.

це ж всього одне літо з нашої юності. і це літо ми зробили трохи цікавіше.

отож хто візьме на себе відповідальність кінця?