Стіни

Я був схожим на білку у колесі, і це мене абсолютно влаштовувало.

 

Талант шукати щось приємне у маленьких деталях доповнював сіре життя студента з юридичного факультету. Під кінець другого місяця навчання я наважився нарешті попрати свою сумку і витягнув зім’яті та порвані щасливі квитки з трамваю. Зітхнувши, поклав їх у кишеню домашніх шорт і задумався над тим, у скількох ще моїх речах побувають ці папірці перед тим, як перетворяться на невпізнанні роздріблені шматки, які вже буде не жаль відправити у смітник.

 

Ця звичка в мене з’явилась через матір. Вона обожнювала складати папір у коробку та прив’язувати до нього спогади. Мені подобалось те відчуття, коли вона витягала з тієї чарівної торби спогадів щось, що, на перший погляд, не мало ніякого сенсу, але завдяки її розповідям набувало особливого, індивідуального контексту.

 

Так навіть я іноді ловив себе на тому, що розглядав тротуар на зупинці, поки чекав на транспорт. Дуже випадково мій погляд ловив маленькі трамвайні квитки, що випадали з чиїхось кишень, і тоді в моїй голові народжувався ряд питань: “Квиток випав з кишені, бо власник, вибігши з вагону, запізнювався кудись?”, а після одразу: “Цікаво, куди він міг бігти?”.

 

Побудова можливих сценаріїв чужого життя стало моїм пасивним гобі, яке давало надію на те, що і моє життя може бути сповнене індивідуальних рис.

 

З іншого боку, до кінця місяця ті папірці, які мали перетворитись на цікаві спогади, в результаті забувались у кишенях та перетворювались на непотрібні нікому крихти. Можливо, я ще не натрапив на той спогад, який хотів би закріпити за буденним предметом. 

 

Вже в перший тиждень навчання було знайдено кав’ярню, в яку я заходив перед другою парою або по закінченню третьої, в окремих випадках потрапляв всередину задля екстреної порції кави з самого ранку.

 

Отже, за декілька місяців я поринув у цю пастку буття й вже відчайдушно романтизував все, що у цьому нескінченному колі провертається. Я дійсно сподівався на щось особливе, я майже відчайдушно шукав це, бо воно має бути приховано десь у місті, в кінці кінців.

 

Гуркіт дверей, звон ключів. І ось, я знову у цих чотирьох стінах. 

 

З кухні тягнулась довга стрічка яскравого світла вечірнього сонця. Вона манила мене знову поринути у світ за межами однокімнатної квартири недалеко від мого університету майже в центрі міста. 

 

Я повісив пальто на гак, сховав взуття у ящик, обережно посунув ногою чужі старі кольорові кеди з брудними шнурками та розвернувся.

 

Кокічі стояв на порозі кухні зі схрещеними на грудях руками та якимись паперами. Я насторожився: не так часто бачу свого сусіда по кімнаті з таким серйозним вираженням обличчя.

 

– Щось сталося?

 

Мій обережний тон розвеселив його і розігнав всю серйозність. Склалося враження, що він хотів побачити моє схвильоване обличчя. Він драматично схопився за сердце:

 

– В мене дуже погані новини, містере детективе!

 

Скоріше за все, він вже деякий час стояв у коридорі та планував цю сцену.

 

Я цокнув язиком та поспішив у ванну кімнату, щоб змити з себе бруд зовнішнього світу.

 

Кожного дня на мене чекала вечеря в знак вдячності за сніданок. Ще на початку спільного проживання ми розподілили між собою обов’язки та співіснували одночасно окремо та разом. Ми з Кокічі бачились ввечері, я вислуховував його неперервні монологи, набивав рот його їжею (яка, на здивування, була не дуже поганою), вбирав у себе переказ якоїсь лекції або ситуації з життя і лягав спати. 

 

Мої знайомі зі старших курсів були в шоці, коли дізналися, що саме Кокічі став моїм сусідом. До цього він проживав у гуртожитку та став відомим завдяки тому, що ніхто не був у змозі прожити з ним довше місяця. Тільки за перший семестр навчання в нього встигло змінитися три сусіди. 

 

Мені здалося, що кожен, хто доповідав мені про нестерпну поведінку Оми, так чи інакше гіперболізував його характер. Так, він нестерпний часом, але це не відміняє того, що іноді його дійсно цікаво слухати.

 

Можливо, всі вони просто не вміли цього робити або робили неправильно.

 

За кількістю прослуханих доповідей Кокічі я міг би вже скласти роман та невеличкі доповнення до нього, але чи то моє вміння аналізувати людей було відсутнє, чи Кокічі дуже вправно себе приховував, але я жив з цією людиною вже майже півроку і все ще не міг сказати про нього майже нічого.

 

Короче кажучи, я зовсім його не знав. Я знав про його однокурсника, який неймовірно дратує Ому, знав навіть всіх його викладачів та біографію бібліотекарки, яка дозволила юнаку скористатися книгою з платної секції для наукової роботи.

 

Я доїв рис з овочами, відклав палички з тарілкою, дістав цигарки і закурив, відійшовши до відкритого вікна. Очевидно, ті папери Кокічі тримав не дарма і вони означали, що в нас щось трапилося і це треба обговорити.

 

– Що ж, я готовий до поганих новин.

 

Ома кивнув з набитим ротом та простягнув мені папери, які, як виявилось, були місячним рахунком за нашу квартиру. 

 

Я пробігся поглядом вздовж рядків чисел та опустився до підсумку. Насупився. Платня подорожчала, причому настільки, що нам обом доведеться перейти на рис з водою.

 

Дим від цигарки вийшов разом з моїм нервовим видихом тонким струменем. Все гірше, ніж я уявляв.

 

– Жах, – тільки і вирвалось з мене між затяжками. 

 

– Є і хороша новина, – Кокічі мав неприємну звичку говорити з набитим ротом, але після цього він зробив невеличку паузу, щоб проковтнути вечерю, усвідомивши, що мої нерви на межі. – Я отримав змогу вирішити цю проблему і вже домовився про це з нашим любим орендарем. Можеш не дякувати за це, до речі.

 

– Невже твої знання з маркетингу пішли на користь?

 

– Я його загіпнотизував та примусив повернути все так, як було, а після подарувати фен на Різдво.

 

Я ніяк не відреагував на його очевидну та абсурдну брехню, тому він вирішив коротко доповнити:

 

— Взагалі-то моя красномовність пішла на користь, тому ти правий наполовину. 

 

Я вирішив дати час Кокічі доїсти, щоб не слухати цю історію по реченню. З якоїсь причини він не з’їдав все одразу, як приготував, а терпляче чекав на мене. Задавати питання стосовно причини такої собачої відданості було ідеєю марною: Ома майстерно ухилявся від усього, що стосувалося його способу життя та персоналії. Тому я в знак поваги перестав сильно затримуватись у бібліотеці, особливо після випадку, коли бідолашний заснув прямо на стільці з зошитом на колінах та холодним чаєм на столі.

 

– Яке твоє рішення? – почав я, коли Кокічі тріумфально відклав палички. Цигарка відправилась у залізну банку з-під газованого напою, яку мій сусід забув прибрати місяць тому і я знайшов для неї практичне застосування замість того, щоб витрачати гроші на пепельничку. 

 

– Ми будемо жити втрьох. Перетворимо нашу квартиру на гуртожиток, звідки я втік майже півроку тому, але забув повернути ключі від кімнати, тому можу в будь-який момент зайти туди та вкрасти в того збочинця порножурнал, який він ховав від мене під матрацом і думав, що я не помічаю цього.

 

Я схилив голову набік у роздумі. Поки мої очі рахували плитку на підлозі, до мене поступово дійшло усвідомлення, що іншого виходу в нас просто немає. 

 

– Від нього не буде шуму?

 

Кокічі витріщився на мене, ніби я запитав щось дуже погане.

 

– Обирав його спеціально для тебе, ти що! Ідеальний сусід, — він почав загинати пальці. — Не п’є, не курить, не хропить, додому повертається до дев’ятої, вегетаріанець, мистецтвознавець, грає на акустичній гітарі, трошки психолог. Єдине, що може зробити, це ввімкнути на повну гучність “Cavetown”, але ти розумієш, що це оксюморон. 

 

Я знизив плечима. 

 

— Якщо це дійсно вирішить проблему, то доведеться звільнити одну полицю шафи. 

 

— Знав, що з тобою можна домовитись, детективе! 

 

Це прізвисько причепилося до його язика через декілька романів, що я привіз з дому та перечитував у вільний час. В будь-якому іншому випадку подібне звертання, можливо, навіть дратувало мене, але з вуст Кокічі, список знайомих якого у контактній книжці демонстрував його багатий словниковий запас, це звучало як прояв поваги. — Амамі-чан тобі точно сподобається, і це навіть не сарказм.

 

Після цих слів він залишив посуд біля мийки, нагадавши мені про власні обов’язки, й поспішив у кімнату, засвітивши голою п’ятою, що виднілась з дірявої шкарпетки.

 

Я увімкнув воду й засучив рукава сорочки, коли в моїй голові раптово виникло досить логічне питання щодо мого нового сусіда. 

 

Зайшовши у кімнату, побачив Ому, який витягував з рюкзака купу упаковок від шоколадних вафель. 

 

З місць для сидіння в кімнаті окрім великого ліжка Кокічі, яке дісталось йому за те, що він вкладав у оренду трошки більше грошей, та мого розкладного крісла, був лише стілець, на якому лежала купа підручників і висіла спортивна форма. Футону в нас, очевидно, не було, грошей на нього теж. В Амамі-куна, який погодився на настільки відчайдушну пропозицію від Кокічі, проблеми з фінансами були тим паче. 

 

Мій сусід підняв на мене погляд, в якому виднілось німе запитання. 

 

На кухні було чутно тонкий струмінь води.

 

Я насупив брови.

 

— Ома-кун, а де він буде спати?

 

***

 

– Якщо ти не проти, я візьму це простирадло з квіточками, – Кокічі показав на нього пальцем, натякаючи на те, що самостійно до верхньої полиці не дотягнеться.

 

Я дістав його і сів на край ліжка. Дуже хотілося закурити знову, але цього місяця було занадто багато стресових ситуацій, в яких я звертався по допомогу за нікотином, тому потрібно економити й дочекатися стипендії, щоб була можливість придбати нову пачку й не залишитись зовсім без цигарок на кілька діб.

 

Дивовижно, як залежність змушує мене економити на їжі задля того, щоб завжди залишати гроші на пачку цигарок. Вона контролює моє життя краще, ніж почуття відповідальності під час написання диплому.

 

Останній раз я ділив постіль з іншою людиною на ночівлі у Кайто. Даний досвід не здавався мені приємним для пригадування, бо простирадло в нас було лише одне і мій опонент без кінця перетягував його на свою сторону.

 

Зараз, однак, нам вдалося знайти додаткове, яке Кокічі вже зараз влаштовував на своїй половині ліжка. Я не зовсім розумів, навіщо він вирішив зайнятися цим зараз, адже наш новий сусід мав прибути тільки післязавтра, отже, в мене ще був час насолодитися спокійним снов наодинці перед тим, як крісло стане назавжди зайнятим іншою людиною.

 

Наступного дня одразу після занять я взяв на себе завдання позбавитись пилу на всіх можливих поверхнях, поки Кокічі витягнув купу одягу з однієї з полиць та намагався вмостити її на іншій. Трошки потім ми згадали про квітку з широким листям, яка стояла в кутку кімнати і якимось чином не померла з того часу, як ми з Кокічі почали сприймати її як частину інтер’єру. Ома запевнив мене, що Амамі-кун полюбить цю рослинку більше, ніж нас. 

 

Поки я розглядав невеличкі зміни у кімнаті, в мою голову поступово прокрадалось все більше нервових думок. Разом з цим в мені зародилося відчуття, що моє життя от-от має якось помінятися. У кращу чи в гіршу сторону? Це мені ще слід було дізнатися, а невідоме, як відомо, є тим самим, що породжує справжній людський страх.

 

Спав я ті ночі з тривогою. Навіть не зміг змусити себе заснути на нудній останній лекції п’ятниці, з якої я міг би спокійно піти, якби не відчуття провини перед викладачем, якому насправді було настільки начхати, що декілька разів підряд передиктовував один і той самий абзац.

 

Тільки в трамваї я нарешті задрімав, тому що поручні виявились у рази зручнішими, ніж парта в аудиторії. 

 

День вийшов вітряним, тому я відчув полегшення, коли опинився у темному приміщенні під’їзду. Я впустив всередину прохолодний потік, що пробігся вздовж викривленого хребту сходів і почав своє повільне сходження на шляху до нової зустрічі. Мені подобалось надавати цьому моменту особливого значення, адже зустріч з новим сусідом мала витіснути мене нарешті з тієї комфортної бульбашки та змусити нашаровувати нову буденність за новими обставинами. 

 

Впустивши цю людину у ці стіни, я відчував себе так, ніби впустив її у свою душу. 

 

Підняття на третій поверх не зайняло багато часу, адже за звичкою я підіймався досить швидко, хоч і хотів розтягнути цей процес на певний час. Можливо, мною оволодів страх перед чимось новим. Серце у грудях ритмічно до кроків відгукувалось у грудях, і цей звук, здавалось, був настільки гучним, що відбивався від стін та передавав своє хвилювання кожному сантиметру багатоповерхового простору.

 

Я вдихнув запах прокурених стін перед тим, як вставити ключ у замок. Мені здалося, що будь-які рух та звуки, що до цього долунали зсередини зазвичай тихої квартири, вмить стихли.

 

Я повісив пальто на гак, сховав взуття у ящик, обережно посунув ногою чужі старі кольорові кеди з брудними шнурками та…

 

Побачив нову пару взуття, що буде супроводжувати мене від цього моменту кожного вечора. Яскраві кеди з кольоровими шнурками, на яких нанизаний різного роду бісер… Я чомусь не здивований, що власник взуття — друг Кокічі Оми.

 

— Сайхара-чан вдома! — життєрадісний вигук Оми звучав підозріло, що було нічим не більшим, ніж лестощами перед новим сусідом. Невже Кокічі вирішив вдати вигляд, що в цій квартирі завжди панує така дружелюбна атмосфера?

 

З сумкою на плечі я завітав на кухню, звідки доносився приємний запах банану. Двоє моїх сусідів тримали біля себе дві склянки з зеленою рідиною, що виділяла пару. На мене дивилось дві пари очей, одна з яких, більш знайома мені, випромінювала гордість та піднесенність, друга ж була більш зосередженою, однак майж миттєво розслабилась разом з вираженням обличчя. 

 

На стільці сидів юнак, дещо більший за всіма параметрами за мене. Маса тіла видавала в ньому людину, що, на відміну від мене, не лінилась виконувати фізичні вправи. З-під зелених пасм волосся виглядало проколоте з усіх можливих сторін вухо, яке привернуло мою увагу майже одразу, і тільки після я помітив пірсинг на брові та губі. 

 

На пару з домашньою футболкою з авокадо він видавав у собі людину, яку я б, попри ненависть до стереотипів, сміливо назвав би студентом дизайнерського факультету.

 

Мою увагу привернула акустична гітара, що стояла у стіни, тому я навіть не помітив, як мені було протягнуто руку та приємним, медовим голосом промовлено:

 

— Рантаро Амамі. 

 

Його рука була досить теплою. Нігті пофарбовані у чорний, я краєм ока помітив сліди від зубів на них.

 

— Шуічі Сайхара.

 

— Сайхара-чан! —  Кокічі привернув до себе увагу, не дозволивши більш детально почитати нового суіда. — Ти колись пив матча-латте? 

 

Я кинув погляд на стакани на столі та зрозумів, звідки йшов такий приторний запах банану. Я насупився, що викликало посмішку у Рантаро та стало відповіддю на питання Кокічі.

 

— Не зважай, він п’є лише еспресо та свариться на людей, що додають у каву хоч трохи молока.

 

— Це неправда! — Я перевів погляд на Ому, який невинно зробив ковток свого напою та облизнув губи. Здається, він знову заговорив зі мною лише задля того, щоб звести це у своєрідну форму жарту. 

 

Рантаро, не зводячи легку усмішку з вуст, сприйняв репліку Кокічі як жарт, на відміну від мене. Здається, він дійсно знає цього хлопця набагато краще за мене. Тепер в цій квартирі була людина, яка могла підтримати Кокічі у його усмішках на свої ж жарти. 

 

Але усмішка Амамі не була злою чи насмішливою. Він скоріш усміхався з самого Кокічі та його поведінки, ніж з мене. Мені було простягнуто пакетик з порошком, який, судячи з усього, мав бути цим самим напоєм. На обкладинці красувався банан як свідоцтво того, що у додаток до порошку йде ще й купа підсолоджувачів.

 

Я вирішив ризикнути та завив свою кружку окропом. Обережно перемішуючи, спостерігав з увагою дослідника за тим, як поступово прозору рідину поглинає яскравий колір порошка. На фоні лунало продовження розмови, до якої я особливо не прислухався.

 

Що ж, виглядає не так небезпечно, як пакетики кави за десяток єн. Я зробив ковток, однак не відчув майже ніякого смаку. Після чого підняв погляд до своїх сусідів по квартирі. Розмова долунала до вух вже чіткіше, однак була вирвана з контексту. Рантаро перевів погляд на мене та здійняв догори брови. Я не стримав усмішки та кивнув у знак того, що не проти пити щось подібне час від часу. Банановий підсолоджувач, в кінці кінців, виконав свою роль.

 

Все пройшло не так вже й погано, як я очікував. Не без допомоги Кокічі наша бесіда встрьох за столом пройшла так, ніби ми були старими однакласниками, що зустрілись багато років після та вирішили у затишній атмосфері обговорити речі, що давно забулись або оновились за час розлуки. 

 

З Рантаро було неймовірно легко розмовляти попри те, що деякі речі з його біографії звучали занадто нереалістично.

 

— В мене багатодітна сім’я, однак я єдиний хлопець з усіх, — говорив він з такою щирістю, наче це було частиною його ролі у якось реаліті шоу. 

 

Він раптово схилив погляд на мене, ніби бажав якнайскоріше озвучити власну здогадку про мене перед тим, як я почав копати глибше у самого Рантаро:

 

— В тебе британський акцент, хоча ти схожий на японця, Сайхара-кун.

 

Я хмикнув, зрозумівши, що в цій квартирі, як виявилось, віднині проживало три людини, що були готові хапатись за будь-яку деталь одне в одного та аналізувати, намагаючись витягти максимально багато.

 

— Мій батько британець. Я переїхав у Японію після закінчення початкової школи.

 

Кокічі, що цікаво, особливо не втручався, коли я розповідав про себе. Він не намагався додати певних деталей, які встиг дізнатись про мене за цей час, хоча я підозрював, що він стане цим займатись. Виходить, він дає Рантаро можливість самостійно сформувати думку про мене. 

 

Я сприйняв це як знак ввічливості та поваги до моїх особистих кордонів. 

 

Після того, як кружки спорожніли, Кокічі розірвав упаковку улюблених мармеладних ведмедиків, висипав на стіл та почав вишукувати за кольорами у ряди. Рантаро підтримав цю ініціативу та взявся розставляти зелених. 

 

— Ти ж навчаєшся на дизайнера?

 

— Все правильно, хоча вступив туди лише тому що розумів, що це єдине місце, де буду почуватись комфортно. Сама спеціальність цікавить мене не так сильно, як те, чим я здатен займатись поза стінами університету.

 

Очевидно, він натякав на гру на гітарі. 

 

— Намалюєш мені зоряну ніч, Амамі-чан? — Ома помітив зайвого ведметика, що не помішався у ідеально виставлений квадрат червоних, тому помістив його у рот.

 

— Тільки за умови, якщо придбаєш мені полотно.

 

— Виходить, ти також малюєш, — зауважив я.

 

— Звісно. Вбираю в себе все, що тільки можу.

 

Зелені ведмедики були виставлені у коло. Недовго думаючи, я перехопив жовтого та поклав у середину. Цим простим рухом я перетворив примітивний концепт у щось занадто глибоке.

 

— Який жах, ви заснували культ! — Кокічі відволікся від відбудовування своєї армії мармеладу для захоплення світу та посунувся бляжче до експозиції.

 

Рантаро оглянув коло жертвоппринесення та хмикнув. Після обережно відкусив жовтому ведмедику голову та поклав назад:

 

— Ось.

 

— Ви жахливі!

 

— Все одно ніхто не любить жовтих ведмедиків, — я стиснув плечима, після почув, як Рантаро приснув зі сміху. — Ома-кун, рекомендую помститися їм за расизм та винищити порочне коло.

 

Кокічі погодився з моєю пропозицією та прийнявся їсти солодощі. Рантаро, зрозумівши, що з веселощами покінчено, піднявся з місця та підхопив гітару. 

 

— Піду розкладу речі. 

 

Відсалютувавши, він звернув до кімнати. Я опустив погляд на стіл та помітив, що Кокічі відсунув всіх жовтих ведмедиків у мій бік.

 

— А мені вони навіщо?

 

— Ти був правий, коли сказав, що ніхто їх не любить. От тепер і їж їх сам.

 

Я здійняв одну бров, після чого хмикнув. Відмовлятись від солодкого не став.

 

***

 

Коли я опустив голову на подушку, то відчув, наскільки ж сильно втомився за цей день. Слідом у голову протиснулась думка про те, що, можливо, я втомився не стільки від самих подій, скільки від переживань стосовно того, як вони мали відбутися. Це одна з тих думок, до яких я повертаюся після кожного складеного іспиту. 

 

Здається, якби не тривожні думки та величезна кількість ресурсів, які я витрачаю на переживання, я би був зовсім іншою людиною.

 

Кокічі перехилився через моє втомлене тіло та розкрив вікно. Я відкрив одне око та побачив контрастне небо у порівнянні з темрявою кімнати. Цей ракурс здався мені вельме цікавим, адже з крісла я міг побачити лише голу стіну з одного боку та давно знайому решту кімнати з іншого. На вид з вікна я ніколи не звертав уваги, а тепер ця металопластикова рама грала роль вікна не просто на зоряне небо, а в який зовнішній світ, відмінний від тих стін, в яких я наразі перебував.

 

Хоча, можливо, з часом я звикну до виду з вікна та він перестане здаватись мені таким чарівним, яким є зараз.

 

“Намалюй мені ніч, Амамі-чан!”

 

До мене доносилися їхні голоси. Хлопці в темряві кімнати, хапаючись очами за підпалені холодним білим світлом нічника шматки стіни, обговорювали консерватизм.

 

— …я відчув себе в аудиторії, повної лицемірів. Мені і в голову не приходило, що люди, від яких я очікував так багато, відмовлялись визнавати перевернутий пісуар важливим надбанням історії мистецтва.

 

Ця фраза поза контекстом настільки зацікавила мене, що я перевернувся на інший бік та відкрив очі. Я бачив спину Кокічі та його розкидане на подушці волосся. Його силует поглинула пітьма, і відрізнити його тіло від решти темряви мені дозволяло світло нічника, що обережно обмальовувало контури його тіла та сягало деяких складок старої футболки. 

 

Його тіло здригнулося, коли він тихо засміявся:

 

— Можливо, вони просто не знають, як виник дадаїзм?

 

— Не знаю, але задрачуватись над академічними консервативними методиками виглядає так, ніби мене змушують видобувати власними руками масло з молока замість того, щоб піти та придбати його в магазині. 

 

Хтось з них зітхнув. Мої очі знову почали закриватися, хоча я, чесно кажучи, бажав дослухати їх розмову. Ще кілька обмінів фразами, ще кілька осудів сучасної програми вищої освіти. Темрява з’їдала до кісток, поглинала їх мовлення, вбирала та не залишала і шансу зберегти будь-яки залишки нічної розмови до ранку.

 

— Амамі-чан, навіщо ти взагалі туди вступив? 

 

Раптовість запитання змусила мене майже насильно струсити з себе сон, що вже навалювався всією вагою на моє тіло у вигляді простирадла. 

 

— Не знаю. Здається, я взагалі не розумію, що роблю зі своїм життям.

 

Це було останнє, що я почув перед тим, як остаточно провалитись у сновидіння. 

 

***

 

Наступне пробудження спіткало мене приблизно о третій ранку, коли я відчув сильний біль у нозі, після чого зрозумів, що моя кінцівка сильно оніміла та, здається, лежала без потрібного кровопостачання вже хвилин двадцять перед тим, як мій організм вирішив мене про це попередити. 

 

Перед цим мені снилося, що я був лисицею. Я часто бігав уві сні від когось чи чогось, і завжди це було щось невідоме для моєї уяви, а обернутись я ніколи не наважувався та не планував. Вся моя діяльність зосереджувалась на тому, щоб втекти. Все це супроводжувалось нескінченною панікою та відчуттям, ніби я стою на місці, кожен наступний крок робився з величезними зусиллями, а не пристосована до чотирьох лап м’язова пам’ять не дозволяла тікати правильно, тому і зараз я натрапив на капкан. 

 

Залишки сну ще продовжували гуляти кімнатою, і мій мозок продовжував транслювати упередженність про те, що зараз з мене зроблять шапку. Маленьке серце напівмертвої лисиці билося з неймовірною швидкістю, відбиваючись від (стін кімнати?). От я вже лежу на повністю незнайомій мені поверхні—

 

Матрацу ліжка. 

 

Я різко видихнув та спробував поворухнутись, і вже тоді відчув, що мою ногу було придавлено іншою. Це не капкан. Я не лисиця. Я нарешті повністю прокинувся.

 

Не зважаючи на залишки сну, я роздратовано видихнув, бо зрозумів, в чому проблема.

 

Кокічі звик спати один. Крім того, звик спати на великому ліжку, і попри величезну кількість вільного місця, що залишалась на його половині, він вирішив навалитися на мене. Він розпластався зірочкою та спокійно сопів, зовсім не зворушений тим фактом, що він пробудив в мені бажання ампутувати власну кінцівку, тільки щоб припинити відчувати той біль, що пробігся аж до стегна та пульсував з неймовірною силою.

 

Слід було очікувати, що станеться щось подібне. Виходячи з його манери поведінки, очевидним ставало те, що спить він так само хаотично, як і живе. Здається, Кокічі зовсім не помічав моєї присутності в ліжку: я спав у позі ембріону, тому займав удвічі менше місця, ніж він, хоча був вищим на кількадесят сантиметрів. 

 

Я розпрямив ногу, однак після цього схопився рукою за стегно через нестерпний біль. Посунувшись трохи вбік, ще деякий час розглядав шпалери на стінах, які тепер майже врізалися в ніс. Перед очами бігали темні плями. Я відчував, як футболка, в якій спав, прилипла до шкіри від поту. Здалося, ніби я от-от відійду на той світ.

 

Плюс до всього, я вдихав запах дешевої штукатурки та фарби. Зрештою перевернувся на спину та повернув голову до вікна. Мабуть, зірки трошки змістилися у порівнянні з моментом, коли я бачив їх востаннє перед тим, як поринути в сон на новому місці. Однак розгледіти світила не було можливості. Місто кричало вогнями та вуличними ліхтарями навіть за межами центру. Єдине, що можна було розрізнити нагорі, це Сіріус та, здається, Венеру.

 

Я жив під тонкою жовтою плівкою міста, що, на відміну від мене, ніколи не засинало. За вікном загарчав собака.

 

Коли повіки знову поважчали, я впевнився в тому, що перевернувся на бік, щоб не зловити сонний параліч, та знову відключився.

 

Бажання розглягтися на найнуднішій лекції за навчальний день, що мала бути в першій половині дня, значно підсилилось години дві після, коли задзвонив незнайомий мені будильник. Майже одразу тиха та спокійна мелодія пропала. Скрипнуло крісло. Рантаро босими ногами пішов у сторону ванної кімнати.

 

Мої очі широко розкрилися, і я фізично відчув, якими червоними вони були чи від люті, чи від відчаю.

 

Я споглядав шпалери з широко розплющеними очима. Тепер їх можна було розгледіти чіткіше, адже на горизонті починало сходити сонце. Ворушити не хотілось, бо мені здалося, що я сильно ображу Рантаро, якщо дам йому знати, що його ввічливо тихий будильник розбудив мене від тривожного та чутливого сну. Рантаро не був виний у своїх звичках. Я не збирався тримати на нього зла. В кінці кінців, він попіклувався про те, щоб ніхто окрім нього не прокинувся так рано.

 

Краще почекати з десяток звилин і спробувати заснути знову. Життя в нових умовах здавалося мені геть незнайомим, ніби в нову квартиру переїхав не мій новий сусід, а я сам. Здається, відтепер мені треба було вчитися жити наново. 

 

Чи було це пов’язано з тим, що я завжди мав привілеї у вигляді постійного місця життя, а батьки не пускали на ночівлі або пізні вечірки, на яких в мене могли б розробитись навички адаптації? На це питання було важко відповісти. Мені не хотілося звинувачувати у всьому власних батьків. Тому що я, попри те, що намагався підготувати себе морально до того, що життя через таку не дуже колосальну деталь зміниться, не зміг цього зробити зовсім. Зате у резюме без жодних сумнівів у свій час вписував “швидко адаптуюся під будь-які зміни”.

 

Рантаро вмився, після за дві хвилини вдягнувся та вийшов з квартири. Я здивовано перевернувся на інший бік, щоб розгледіти кімнату. 

 

Амамі-кун ходить на ранкові пробіжки, га? 

 

Я не думаю, що мене мав здивувати цей факт. 

 

Опустивши погляд, глянув на Кокічі, що встиг забрати в мене частину простирадла за цю ніч. Не уявляю, з ким він там зчепився уві сні, але битва, судячи з візерунків складок на ліжку, була епохальною.

 

Нарешті знайшлися сили сісти. Я опустив обличчя у долоні. Відкинув назад волосся та розім’яв повіки. Коли вкотре за цю ніч зустрівся поглядом з пейзажем за вікном, то помітив, що він вже розгортається у зовсім інших барвах, ніж кілька годин тому. На контрасті неба та заасфальтованого міста можна було чітко розрізнити обриси будівель та вулиці. 

 

Здається, я більше не засну. 

 

Прохолодна підлога ванної кімнати у супроводі з почуттям дискомфорту викликала бажання вбивати. Однак моя нога, яку вночі окупував Кокічі, боліла не так сильно після контакту з холодною поверхнею. Я ступив на килим та тихо ввімкнув воду. Кран був повернений до відмітки холодної. Перемикати її не хотілось. Треба було пробудити тіло остаточно, і в цьому мені допоможуть невеликі підказки, які після себе залишив мій новий сусід. Він точно краще за мене знав, як пробудити своє тіло правильніше за подвійну порцію кофеїну.

 

Кухня зустріла строкатим візерунком світла, що пробивався крізь жалюзі. Я зіщурився, відвів погляд та автоматично простягнув руку до ящика, в якому лежала кава. Ліва рука тим часом натиснула на кнопку чайника. Краплі холодної води завмерли на моїй шкірі дрібними цятками, що поступово випаровувались під промінням ще теплого сонця. Взимку воно вже не буде ані світити, ані гріти.

 

Я відкрив вікно, розвернувся спиною до нього та зустрівся з довгою тінню від власного тіла, що простягнулась аж до протилежного кінця кімнати. Мій темний ситует зустрічався з поверхнями меблів та перетворився з нудного прямого на химерний стовп. Пальці вхопилися за пачку цигарок. Поки мій сусід бігав невеличким безлюдним парком за вікном та збільшував працездатність легень, я поступово вбивав їх разом з власним приступом тривоги, що накривала мене щоденно зранку з майже невідомих мені причин. 

 

Насправді я не звик курити зранку, до того ж на повністю порожній шлунок, однак щось в цьому моменті раннього пробудження було таке, що викликало бажання сповна насититсь відчуттями та запаморочити голову. 

 

Снідати не хотілося. Однак я пам’ятав про своє зобов’язання перед Кокічі про приготування їжі. Він мав прокинутись на півтори години пізніше. Тож нехай холодні грінки стануть знаком подяки за те, що він своїми танцями в ліжку не дав спокійно поспати. 

 

Не те щоб я звинувачував його особисто. Але треба буде підняти цю тему ввечері та запитати про дозвіл скидати опонента з ліжка у випадку повторення історії. А зараз хотілося просто зробити день Кокічі таким самим менш приємним, яким і видався мій.

 

Чайник сповістив про готовність окропу, коли дотліла приблизно третя частина цигарки. Я відволікся від підвіконня та почав ходити кімнатою з цигаркою в зубах без будь-якого зволікання на те, що насмердів в усіх кутках невеличкої кухні. Я поринув у власні думки та дістав хліб, почав нарізати на охайні трикутники. 

 

Коли закрилися двері квартири та на кухні показався здивований Рантаро, я тримав у руках два яйця, а в зубах все тліла цигарка, яка вже майже втратила свій запал, тому я просто смоктав її кінчик, бо було лінь відволікатись від процесу приготування та жбурляти окурок у псевдо-попільничку. 

 

Мабуть, мій зовнішній вигляд говорив сам за себе, і мій новий сусід зробив крок назад, переляканий, що зараз одне з яєць для грінок полетить у його спітніле від пробіжки обличчя.

 

— Сайхара-кун, пробач, я розбудив тебе? 

 

Вираз його обличчя був сповнений таким щирим жалем, що я не зміг знайти в собі сили навіть погодитись з очевидним фактом. На цю людину неможливо довго сердитись — такий висновок було зроблено мною вже на другий день знайомства.

 

— Забий, — тільки і кинув я, після відклав продукти для сніданку та нарешті викинув цигарку, бо гіркий присмак на губах руйнував весь апетит до кави. — Ти будеш грінки? 

 

Він здивовано кліпнув очима. Можливо, він здогадався, що це максимум, який я здатен продемонструвати перед плитою.

 

— Зачекай хвилинку. Я сходжу в душ та зроблю сандвічі. 

 

Мені здалося, чи він запнувся, бо хотів додати прикметник “нормальні”, але передумав. 

 

Я не встиг заперечити стосовно того, що снідати, взагалі-то, не збирався. Через кілька ковтків кави зрозумів, що не хочу відмовлятись від того, що збирався приготувати Амамі-кун. Скоріше за все він таким чином зараз спробує вибачитись переді мною за незручності. Я облизав гіркі губи та зробив ще один ковток кави. 

 

Рантаро повернувся через кілька хвилин. Я, заливши робочу поверхню та інгрідієнти на ньому, влаштувався за круглим обіднім столом в очікуванні демонстрації кулінарних навичок юнака з дизайнерського факультету. 

 

— Пробач, мабуть, я зруйнував твій ранок, — з винуватим обличчям він схилився над дошкою, на якій нарізав авокадо. Я не пам’ятав, звідки воно взялося в холодильнику, але міг сміливо передбачити, що доїхало воно сюди разом з моїм новим сусідом як невід’ємний аксесуар. 

 

— Він завжди поганий, його неможливо зробити ще гіршим, — я намагався говорити пошепки, щоб не розбудити Кокічі раніше часу, однак через втому та залишки цигаркового диму з горла виривалась хрипота, що була схожа на звук протирання наждачним папером меблів. Я легко посміхнувся. — Серйозно, забий. В мене була тривожна ніч, тому я просто не дуже міцно спав. 

 

І це була правда.

 

— Добре, — юнак дістав зварені яйця з води. — І все ж дозволь зробити тобі сніданок. 

 

— Не клади Кокічі яйця, — я нахилився вбік у спробі розглянути сцену, що розгорталась на дерев’яній дошці. — Він відлежав мені вночі ногу та забрав простирадло. 

 

Рантаро посміхнувся у відповідь, погодившись на аферу. Після поставив на стіл невеличку тарілку з трикутними шматками хлібців, з яких виглядали кущі зелені. Я взяв один до рук та розгледів ще авокадо, що було розтрощено у пюре виделкою, помідори та нарізані яйця.

 

— Виходить, присутність додаткових інгрідієнтів на наших хлібцях залишиться в секреті, — відгукнувся він та зробив ковток свідозавареного чаю. З чашки стирчала яскрава етикетка від пакетику, що підтвердила мої здогадки про те, що на смак напій був схожим на шампунь. Після юнак протестував сніданок власного приготування. Підсмажений хліб приємно хрустнув. В моїй голові сяйнула думка, що поїдання Амамі-куном авокадо виглядало як канібалізм. 

 

Усміхнувшись власним думкам, я взяв до рота найсмачніший в світі сандвіч. Здається, відтепер в цьому домі приготуванням їжі буде займатись хто завгодно, але не я. В очах загорівся вогник надії на те, що в мене є шанс полюбити їсти щось зранку.

 

— Це дуже смачно, — я не побоявся сказати це з набитим ротом. 

 

— Хоч в чомусь я виявився корисним, — він окинув мене уважним поглядом. Здається, я виглядав так, ніби почав жити з початку. Вперше за весь час нашого знайомства (в сумі кілька годин) я виглядав щиро щасливим. — Можливо, колись виведу тебе на пробіжку?

 

Я раптово припинив жувати. Це викликало в Рантаро приступ сміху. 

 

— Ти виглядав таким серйозним вчора, — Амамі-кун зіщурився та схилив голову набік. — Але не такий ти вже й нудний та похмурий, яким можеш здатися на перший погляд.

 

— Відштовхую небажаних людей в своєму житті, — мені просто було важко знайти бодай якусь причину витрачати свої ресурси на посмішку. — Але ти не є таким, — швидко додав я, побоявшись навіть подивитись на реакцію Рантаро. Це могло прозвучати занадто грубо в контексті нашої розмови.

 

— Я взагалі здивований, як ви поладили з Кокічі. Ти дуже відрізняєшся від людей, з якими він зазвичай зближується. 

 

Мої очі опустилися на дно горнятка з ранішньою кавою. Брови насупились у роздумах. Я відчував на себе чужий погляд, який вивчав з цікавістю та уважністю. Здається, моя персоналія зацікавила Рантаро через те, що саме мене Кокічі вирішив обрати у якості сусіда по кімнаті.

 

— Не те щоб ми ладили… — я зробив ще кілька ковтків, поки не побачив дно з осередком кавової гущі. — Ми просто співіснуємо.

 

Рантаро встав зі столу та підхопив тарілки разом з двома вже порожніми чашками.

 

— Люди, з якими він дійсно співіснував, не змогли витримати його більше кількох місяців. Бо він сам не хотів перебувати з ними в одній кімнаті. Однак з тобою… — він поставив посуд та залишив його, натякнувши мені на те, що миттям вже займусь я. Кислотно-зелені очі, не дуже звичні для японської зовнішності, оглянули мене знову, на цей раз з відстані. — Щось він в тобі побачив, виходить?

 

Я не був до кінця впевен у цьому. Я був просто зручною людиною, як би це дивно не звучало. Можливо, кращим словом було “нудний”, однак в мене ще залишилась доля самоповаги, тому я не наважувався себе таким обзивати.

 

— В мені немає нічого особливого, — коротко відповів я, відчувши в собі закладене зерно сумнівів стосовно цього факту. 

 

***

 

— Нащо цей крюк на стелі?

 

Раніше я не помічав його, однак коли Рантаро сказав про це, я і сам підняв голову. Після цієї фрази мій погляд назавжди застряг на тій точці стелі і я не міг відвести його жодного разу перед тим, як остаточно засинав. Кожну ніч відтепер задавався питанням, як до цього він не треаплявся мені в очі. І цей факт насправді турбував мене більше, ніж можливе призначення цієї штуки.

 

Можливо, я бачив, але просто не помічав. Цікаво, скільки ще подібних деталей я зможу зустріти в цих чотирьох стінах? Занадто багато питань та людей для такої кількості квадратних метрів.

 

— А ти думав, чому ця квартира така дешева? — озвався Кокічі з напівтемряви, поки наші погляди фокусувались на одній точці. — Колишній житель повісився на ньому. Ніхто не хотів жити під стелею, де хтось покінчив життям.

 

— Справді? — Рантаро задав це питання з настільки саркастичним тоном, щоб навіть я зрозумів, що він насміхається з цієї вигадки. 

 

— Звісно! Той старий, що здає нам квартиру, обожнює розповідати цю історію. 

 

— А навіщо її розповідати, якщо він може втратити потенційних клієнтів? — я ніколи не чув з вуст старого цієї історії, хоча розмовляв з квартиродавцем набагато частіше Кокічі через вищий рівень відповідальності та меншу кількість ненормативної лексики в оному реченні під час співбесіди з людьми похилого віку. Можливо, мій психологічний вік давно перевищив п’ятдесят років.

 

— Щоб здати її таким зацікавленим ідіотам, як ми, очевидно!

 

Рантаро підтримав мою ініціативу у пошуку логіки:

 

— А мені здається, що він розповів цю історію тільки тобі, щоб вмотивувати обрати саме це житло.

 

Я спіймав себе на думці, що за певних обставин я б теж повівся на таку історію, бо я зацікавлений ідіот.

 

— А хіба я виглядаю як людина, в якої було декілька варіантів для зняття житла? 

Поступово розмова перейшла в іншу тему. Здається, мої сусіди якимось чином дісталися роликових ковзанів. В моїй голові тим часом продовжувалось крутитися питання про те, чи був цей випадок правдою. З вуст Кокічі цього, нажаль, не зрозумієш, однак лише факт наявності цієї непримітної речі на стелі вже підвищував можливість такої події, тому що, знову ж, навіщо вона там взагалі?

 

Згодом чергова бесіда стихла. Я відволікся від власних думок, коли зрозумів, що акустичний супровід мого шуму в голові припинився. Рантаро відвернувся до стіни, як я робив раніше, коли спав у кріслі, щоб нічник не бив у очі. Кокічі лежав до мене спиною, і я міг розгледіти на його футболці малюнок до якоїсь з частин Resident Evil із обличчям зомбі на ній. На секунду в голові промайнула думка про те, що він вдягнув цю футболку задом наперед спеціально для мене. 

 

— І все ж… — мій шепіт розлетівся по кімнаті, відбився від стін. — Нащо цей крюк на стелі?

 

Кокічі тихо гиготнув у відповідь на моє питання перед тим, як остаточно провалитись в сон. Це був той тип запитань, на які не було сенсу шукати відповіді, і для когось воно лише грало роль початку розмови. Однак до мене воно причепилось, ніби ріп’ях, та не давало заснути ще деякий час. І на цей раз в моєму безсонні був винен зовсім не Кокічі. 

 

***

Я почав курити наприкінці першого семестру університету. Мій викладач з історії наголосив, що приблизно в цей самий час у студентів настає своєрідний депресивний епізод, який характеризується розчаруванням у власних досягненнях та житті. Не те щоб я вірив йому достовірно, однак мені дуже хотілося знайти бодай якесь виправдання своїй новій звичці а також пояснити власне почуття загубленності в цьому світі. 

 

Очевидим було те, що після того, як було покинуто рідний дім, я перестав почувати себе в тому місці в той час, навіть не зважаючи на те, що спеціальність підбиралась за моїми вподобаннями, які, однак, були нав’язані дядьком, але я цього не усвідомлював і часу на таку глибоку рефлексію в мене не було. Всі ці думки про те, що я неправильно живу власне життя, треба було якось притупити. З часом це переросло у пофігізм.

 

Перший час було трохи неприємно. Я багацько кашляв на перших затяжках, однак вже не міг більше зупинитися. Запах нікотину манив своєю силою, вона розповзалась всередині всього мого тіла та досягала мозку, даючи мені розслабитись. Курилка біля університету була прямо за воротами, тому в оточенні купи окурків, що з якоїсь причини не досягали урни поруч, я споглядав невеличкий парк через дорогу. В ньому я хоронив власні тривожні думки в компанії цигарки за цигаркою. 

 

Цей ритуал куріння біля університету згодом набув такого особистого значення, що перемістився згодом у стіни зйомної квартири. Це було щось більше для мене, ніж погана звичка: це була моя спроба втекти від реальності на деякий час та разом з цим відчути себе хоч трошки розбишакою. 

 

І щоб позбутися цієї вбивчої залежності, мені треба було розірвати це коло осмислених рефлексивних ритуалів.

 

Навіть попри те, що Амамі-кун був атеїстом, на його світосприйнятті дуже відобразився факт походження з сім’ї віруючих. Інакше я ніяк не міг пояснити його схильність до романтизації та наданню всьому навколо глибокого значення, що в тому числі проявлялись і в повсякденному житті у вигляді з’їденої дольки лимону після вечірнього чаю або заборони мити голову перед іспитом. Можливо, з таким підходом до повсякдення йому було легше та цікавіше жити.

 

Однак іноді його ритуали виходили за межі його особистих кордонів, які, до речі, всі ми навчилися певною мірою утримувати навіть попри життя в маленькому просторі. Навіть Кокічі.

 

Я застав їх у кімнаті на підлозі ввечері після зустрічі з дядьком та безкінечними бесідами про успіхи в навчанні. Після кожної подібної вечері в ресторані я ще більше намагався запевними себе в тому, що не хочу ставати таким як він.

 

З цигарок, що лишились у пачці, мої сусіди виклали свого роду ватру на старій пропаленій пластині для випічки. Я навіть спочатку подумав, що вони збираються спалювати на ній тарганів. У руках Кокічі була моя запальничка. Я подумав, що якщо б я вирішив розповісти своєму родичу про додаткові успіхи на курсах з фрінцузької мови та затримався на кілька хвилин, то застав би ще більш небезпечну для життя картину.

 

— Що тут відбувається? 

 

— Позбавляємо тебе поганої звички, Сайхара-чан, — Кокічі все ще тримав запальничку біля купи цигарок з натяком на те, що мені треба бути обережним зі своїми словами.

 

— Ви в курсі, що я можу придбати нову пачку?

 

На мене дивилося дві пари очей. “Ні, не придбаєш, поки не прийде стипендія. А до неї ще далеко” — ось, що сказали вони, навіть не розкривши вуст. Я тяжко зітхнув та вкотре розчарувався в тому, що мною занадто легко маніпулювати.

 

— Не можу повірити, що ти на це підписався, — кинув я Рантаро з долею образи та попрямував мити руки з почуттям поразки. 

 

Хоча доля провини в мені все ж пробудилась: найчастіше я курив на кухні ввечері, що могло вже осточортіти моїм сусідам, тому вони вирішили влаштувати повстання проти неприємного запаху, який застряг на кухні попри майже завжди відкрите вікно пізньою осінню.

 

Якщо так подумати, не було нічого поганого в тому, щоб кинути курити зараз? Запах цигарок перестав манити мене так, як робив це раніше. Це буквально те саме, що їсти кожного дня улюблені цукерки, адже вже через тиждень тобі стане фізично важко на них навіть дивитися: вони просто набриднуть. Наразі куріння стало для мене нічим більшим, ніж залежністю, яка перестала дарувати те приємне почуття відлуння та відсторонення від світу, яке було раніше. Мій мозок просто був впевненим, що я заспокоюся після порції нікотину, однак цього не відбувалося. 

 

Всі ці думки промайнули в моїй голові, поки я мив руки. Вони перетікали в чіткій причинно-наслідковій послідовності, і коли я вимкнув воду, разом з її шумом зникли майже будь-які сумніви стосовно того, що це може спрацювати. І коли наступного разу хтось буде задаватись питанням, чому люди в давнину були так прив’язані до сили ритуалів й віри, їм слід ще раз подумати над тим, а чи не в те саме вони вірять й у наші дні, коли читають передбачення на день на чеках з супермаркету. 

 

Я цокнув язиком та послідував у кімнату. Хлопці досі дивилися на мене та очікували вироку. Я простягнув руку. Кокічі простягнув мені запальничку, і мої холодні після вулиці руки, ще досі не зігріті теплою водою, відчули запальний жар чужих пальців, ніби весь цей час ці двоє сиділи на місці та тільки й чекали на мене, граючись з маленьким вогником на кінчику примітивного пристрою.

 

Рантаро виглядав задоволеним.

 

— Підеш зранку на пробіжку?

 

— Я ще не доріс до цього, — констатував я та підалив купу цигарок.

 

Їх було не більше п’яти, однак цього вистачило для того, щоб вже через кілька десятків секунд кімнату заповнили клуби диму та наш кашель. Хлопці однозначно розрахували на такий розвиток подій, тому Кокічі схопив пляшку з водою біля себе та загасив пожежу. 

 

Рантаро зайшовся кашлем в останній раз, щоб запевнити мене в тому, що цей запах ну дуже йому не подобається. Для впевненості ще кілька разів помахав рукою біля обличчя, відганяючи огидний пропалений запах. Я відкрив вікно.

 

На секунду мені здалося, що це був ритуал посвяти у їх ряди не нудних людей, бо якщо я погодився на подібну дурість (чого я б ніколи не зробив кілька місяців тому), то був готовий разом з цими людьми піти і далі. Здається, раніше Кокічі не був таким сміливим в тому, щоб намагатися пробудити в мені цікавість до життя, а тепер між нами з’явився посередник, який мав змогу об’єднати наші такі різні світи під одним дахом, причому не у вигляді простого співіснування, а перетворивши це на гармонію, коли моя спокійна та розсудлива енергія доповнює нестримного та трохи дурного розбишаку.

 

Рантаро не сказав: “Тепер ти один з нас!”, хоча якщо записати його наступне питання на папері, я б прочитав цю фразу між рядків:

 

— Ніяких цигарок, Сайхара-чан?

 

На обличчі Кокічі сяяла хитра посмішка, однак я так до кінця і не зрозумів, чия це була ідея. Що також не дало мені шансу нормально розізлитися або хоча б засудити одного з них.

 

— Ніяких цигарок.

 

Порочне коло було розірвано.

 

***

 

Настав час в моєму житті виробляти нові щоденні ритуали, які з часом розвитку людтства переросли у значення “звички”. 

 

Я став їсти зранку. Не те щоб це набагато покращило мій щоденний настрій та стан, однак завдяки Рантаро покидав дім я вже не з такою кислою міною, як завжди, навіть якщо треба було їхати на першу пару у забитому трамваї. 

 

— Все краще, ніж метро зранку, — якось наголосив юнак. — Раніше я знімав квартиру далеко від свого корпусу, тому добиратися доводилося довго та важко. 

 

— Зранку в будь-якому транспорті хочеться померти, — все не здавався я, хоча підсвідомо розумів, що все пізнається у порівнянні. 

 

В той самий день мені трапився щасливий квиток. Спочатку я запхнув його під чохол власного телефону, а коли зрозумів, що під прозорим силіконом рано чи пізно він втратить своє магічне значення, все ж наважився зайти на пошту та придбати найменшу коробку, щоб надіслати її у власне майбутнє. На її дно відправився маленький папірець, який, однак, довелося обклеїти скотчем, щоб той не попсувався. На ньому було досить цікаве число “175157”, яке викликало в мене посмішку вже в той момент, коли квиток трапився мені в руки. 

 

Я сховав її за ліжко. Ніхто б з моїх сусідів не здогадався туди заглядати, адже під час прибирання жоден навіть не здогадується посунути ту бідолашну рослину, щоб зтерти вологою ганчіркою пилюку позаду горщика. Її листя, однак, з часом почало подавати ознаки життя, а не існування, як було раніше, а все завдяки Рантаро, який навіть завів власний календар для розкладу поливу. 

 

Взагалі-то сенсу ховати маленьку ще порожню коробку спогадів було дивно та не мало сенсу. Однак мені подобалось відчуття того, що в цій квартирі є дещо, про що знаю тільки я. 

 

Приємним було те, що мені треба було сказати лише “Це особисте, не чіпайте” і ніхто б не став робити цього. Навіть Кокічі, який, попри свою репутацію людини, що любить копатися у брудній білизні інших, поважав той факт, що я можу мати секрети. Відкрито він цього не показував, однак давав знати, що йому можна довіряти. Однак довіра виникла в нас лише через деякий час і остаточно закріпилася лише після того, як ми почали жити втрьох. 

 

Лише на другий місяць перебування Рантаро в стінах квартири я зрозумів, що можу сміливо назвати цих двох своїми друзями, а не просто сусідами по квартирі. Можливо, це тому що ми стали набагато більше часу проводити разом. Можливо, провиною тому став ритуал цигаркоспалення, який саме через свою абсурдність і попри свою на перший погляд непримітність запам’ятався на все життя.

 

А могло бути і так, що проблема була в моїй ініціативі, яка раптово пробудилась.

 

В якийсь з вечорів Амамі-кун повернувся із зустрічі зі своїми знайомими занадто пізно. В нього вистачило сил лише покласти гітару на своє місце, роздягнутися до трусів та впасти у розкладене заздалегідь руками Кокічі крісло. Здається він був п’яним у хлам. Я відчув сильний запах алкоголю, коли накрив виснажене вже спляче тіло простирадлом. 

 

— В нього навіть труси є з авокадо, — відмітив я, коли вже лежав на власніій стороні ліжка. Чомусь ця особливість особистості Рантаро щоразу викликала в мене сміх. Ця прив’язаність до одного конкретного предмету викликала в мене думки про підлітковий максималізм. Можливо, у психології також існувало таке поняття, як “юнацький максималізм”, однак це питання підняти під час вечірньої бесіди не вдасться.

 

Кокічі повернувся до мене. Крізь фіранку проходило бліде, холодне місячне світло, в якому контрастами на обличчі виднілась його широка посмішка.

 

— А ти коли-небудь напивався, Сайхара-чан?

 

— Так, — я відповів дуже швидко. Однак потім засумнівався, тому що відчув, що зробив крок у прірву і вже не зможу повернутися назад.

 

Ця відповідь його здивувала, бо я відчув, як скрипнув матрац ліжка від різких рухів. Дороги назад немає. Я полетів вниз.

 

— Серйозно? Розкажи! — в ньому загорівся такий інтерес, що, здається, це була перша тема з усіх можливих, на яку він хотів почути розповідь саме від мене. Можливо, тому що це був момент, коли в мого сусіда з’явився шанс дізнатися про мене щось абсолютно нове. Хоча я був здивований від його очікувань про мене. 

 

— Невже ти думав, що попри суворе виховання дядька я ніколи не бував на вечірках? 

 

Можливо, моя історія не була по факту такою захоплюючою, якою мала б бути. Адже для мене дозвіл піти на День Народження друга з ночівлею означав справжнє свято. Після того, як зобов’язання у моєму вихованні лягло на суворого дядька-адвоката, я міг забути про безвідповідальне життя підлітка. На противагу тому, що в мені було виховано всі хвички пристойної та гідної високої посади людини, мене тягнуло на пригоди. Були в цьому винуваті гормони чи страх дядька виростити мене неідеальною людиною, я не знав. 

 

Однак в той день я підготував все, що могло знадобитись зранку після вечірки для того, щоб замісти сліди. Моїм найяскравішим спогадом все ще залишається те, як я від страху виблювати від алкоголю вдома сидів сорок хвилин у чужій ванній та намагався самостійно спорожнити власний шлунок. Після кількох спроб мені все ж це вдалося, але знадобилося ще кілька десятків ритуалів для того, щоб привести себе в порядок. Я не очікував, що саме ця частина розповіді викличе в Кокічі таку бурну та позитивну реакцію. Що ж, зараз я розумів, що це було дуже абсурдно, тому не засуджував цей сміх у подушку.

 

— Я дійсно не планував пити, —  на цій фразі Кокічі закотив очі, мовляв, “Я так і знав”. — Але щось пішло не так і мене заманили у гру в шахи, — тільки зараз я усвідомлював всю абсурдність того, що відбувалося в ту ніч. — Хтось приніс на вечірку шахи та грав на алкоголь, уявляєш?

 

Я відчув відповідальність як оповідача на цьому моменті. В мені прокинулись нові спогади та почуття. Щось, про що я забув чи через подальше сп’яніння, чи через сором, який пізніше пробудився в мені від неприємного почуття. Я чітко пам’ятаю кухню. Серветки з зірками, які я пхав у чужий розбитий ніс, з якого активно текла кров. Ледь помітне ластовиння на місячному світлі. Пластир, який знайшовся випадково у мене в кармані. Залиті кров’ю губи, які продовжували посміхатися попри той факт, що кілька хвилин тому по обличчу тому юнакові хтось прописав кулаком.

 

Я був здивований, що мій мозок не запамятав в його зовнішності нічого окрім носу. 

 

“Хочеш зіграти в шахи?” — врешті спитав тоді він, і я, очевидно, був першим за вечір, хто погодився. Ми робили це в напівтемряві на тій самій кухні, що була залита темно-синім, таким чужим та прохолодним, яким і відчувався весь той вечір. На підлозі між столом та робочою поверхнею. Холодна плитка та глуха музика з сусідньої кімнати подарувала мені остаточне усвідомлення повної відчужденності від світу навколо мене. 

 

Щось блиснуло в очах Кокічі. Можливо, він зрозумів з моєї розповіді набагато більше, ніж я в той день. Довелося поділитися і цим моментом, тому що чомусь мені здалося, що це було цікавою стороною моєї особистості, про яку ніхто ніколи не знав. До певного періоду навіть я сам. 

 

Тоді це була просто дурна ситуація, а зараз вона набула нового сенсу для мене, бо хтось колись незадовго після розповів мені про бісексуальність. Я вирішив ніяк це не коментувати, проігнорувавши погляд співрозмовника. Кокічі віднісся до цього з порозумінням. Здається, його захопив вже той факт, що я щось розповідав.

 

І хай це німе порозуміння, що виникло між нами, залишиться німим. Поки що?

 

Я видихнув:

 

— Короче, коли ти втрачав одну фігуру, то випивав чверть порції пива чи щось таке. Не пам’ятаю, якого розміру були пластикові стакани, однак після трьох мій мозок вже погано працював.

 

— Тебе рознесло від трьох стаканів розбавленого пива? — Кокічі намагався не сміятися.

 

Я зупинився, трохи присоромлений. Скривив губи. 

 

— Ну…

 

На моє здивування, юнак похитав головою:

 

— Добре, якщо це був твій перший раз, то це не так погано.

 

Я кліпнув кілька разів, щоб впевнитись, що його посмішка дійсно була втішною. 

 

— І все ж, в тій партії я переміг. Той хлопець застосував занадто агресивну тактику, тому втратив багато фігур на самому початку. Я довго намагався поставити йому мат, бо треба було загнати короля в кут. Однак в кінці він здався, сказав, що сенсу продовжувати немає.

 

— Якими ти грав?

 

— Чорними. 

 

Кокічі закивав, ніби намагався зрозуміти щось для себе.

 

Наші репліки скорочувались у геометричній прогресії, бо очі обох вже зліпалися від бажання спати. Здається, зміна ролей у вигляді доповідача та слухача дуже втомила нас обох. 

 

— Не здивований. Тобі сподобалось?

 

— Фігня якась, якщо чесно. 

 

— Пиво?

 

То він питав про алкоголь. Мозок вже активно втрачав шматки інформації з зовнішнього світу.

 

— Ні, пиво було смачним, — після короткої паузи все ж вичавив я.

 

Замість відповіді Кокічі позіхнув. Він прикрив очі, мабуть, щоб кліпнути, але так і не відкрив їх. Мій погляд пройшовся його обличчям, помітивши ледь помітну родимку біля лівого ока. 

 

Мій мозок від чергового нападу сну пробудила думка про те, що вся ця розмова не була схожа на ті, що раніше лунали між нами в цих стінах. Вона була глибока, майже інтимна. Раніше я нікому не розповідав про цю вечірку та її подробиці. Через це інтуїтивно доповідав пошепки, ледь чутно, тому зараз на всіх рівнях, в тому числі фізичному, ми знаходились занадто близько. Я міг відчути чуже дихання. Прям як в той вечір.

 

Всередині мене спалахнув не сором, а скоріше знайоме хвилювання, легке тремтіння. Те, що відчув в той самий день, коли грав у шахи з тим хлопцем. Іронічним став факт, що саме Кокічі став першим, хто почув цю історію.

 

— Надобраніч, — тихо сказав я та відвернувся без сподівання на те, що почую відповідь.

 

До вух все ж долинула відповідь, однак я не пам’ятаю, наскільки скоро:

 

— Надобраніч, Шуічі. 

 

***

 

Це був перший раз, коли він назвав мені по імені. Скоріш за все просто скористався моментом, не більше. Тому що наступного дня я знов перетворився на Сайхару-чана. Однак після тієї розмови щось між нами змінилося, це однозначно. Заворушилось, якщо бути точним. 

 

Разом з тим заворушилось моє життя поза межами стін. Мій дядько все частіше почав нагадувати про необхідність провести новорічні вихідні поруч з ним, разом з цим пропонував починати шукати роботу, тому що знайомі його знайомих з агенстства якраз підшукують собі нового асистента. 

 

І коли я думав, що після вступу в університет все зміниться, я дуже помилявся. Я сподівався, що після того, як замість мене вибрали університет та спеціальність, я зможу жити без почуття такої сильної прив’язанності. Моє бажання задовольнити очікування єдиного живого родича повністю вбило бажання виростити з себе особистість.

 

Я тікав всередину стін. Ховався від власних проблем (весь цей час), однак всередині мене роз’їдало почуття тривоги від того, що рано чи пізно мені все ж доведеться зіштовхнутися з собою та своїми страхами віч на віч. Ця думка не давала спокійно спати вночі. В мені ніби прокидалось бажання змінити щось у тому сценарії власного життя, який здавався занадто очевидним та нудним. 

 

Треба було терміново притупити тривогу. Хотілося курити, однак я добросовісно не вживав вже деякий час цигарок, і замість пачки намагався витрачати гроші на щось більш-менш корисне, як, наприклад, соус для карі. 

 

— Іноді мені здається, що все життя вже давно написано за мене, і мені зовсім нічого не залишається, окрім як просто прожити його з нудьгою, — якось констатував я за вечерею, на яку Рантаро вирішив запізнитися. Ми сиділи одне навпроти одного. Я наважився заговорити. 

 

Палички мандрували коробкою з-під локшини та ніяк не могли зрозуміти, за який зі шматочків м’яса схопитися. Ніс так само був опущений на дно, презентуючи сіру картину наростаючої екзистенціної кризи.

 

— Так і є взагалі-то,  — час від час Кокічі встигав вхопити з моєї порції шматочки солодкого перцю, який я ненавидів. Здається, він купував дві однакові порції спеціально для того, щоб мати змогу доїсти за мною ті інгрідієнти, які я відмовлявся їсти. — Твій дядько замість тебе, мабуть, і труси обирав.

 

Я підняв заспані очі. Ми наладили зоровий контакт. Кокічі застиг. Я був схожим на білку у колесі, і цепочинало мене дратувати. 

 

А ще мене починало дратувати, коли Кокічі навіть не намагався приховати правду за своїми фірмовими фразами. Він перемикався у цей режим під час подібних серйозних розмов, які призводили мене до чіткого усвідомлення та формулювання певної проблеми. Він просто починав казати правду, яку я боявся сформулювати у своїй голові весь цей час. Я почувався дурним.

 

— Часом прокидається думка, що єдиний спосіб вплинути на власну долю — це повіситись на тому гаку на стелі.

 

Напруга. Мовчання. Кокічі припинив жувати на деякий час, а потім з шумом ковтнув.

 

— Що ти верзеш, Сайхара-чан?

 

Здається, це був перший раз в житті, коли Кокічі не мав змоги віднайти потрібні слова, щоб якось розбавити атмосферу. Звісно, не без подібних думок в моїй голові до цього, однак тепер вони часом ставали нестерпними. В мені щось руйнувалося.

 

Кокічі, було, додумався до чогось і навіть відкрив рота, однак його перервав гуркіт дверей і вигук “Срані затори!”, який настільки часто злітав з вуст Рантаро у перші секунди повернення додому, що перетворився на фірмове привітання.

 

— Добрий вечір, Амамі-кун, — крикнув я і знов опустив погляд у свою вечерю. На цьому серйозну розмову було закінчено.

 

Кокічі підскочив зі свого стільця та побіг у коридор. Я важко зітхнув. Почувся шум, а після мій співрозмовник повернувся до кухні з двома тканевими торбинками для їжі.

 

— Ома-кун, обережно, там скло!

 

— Ти що, вирішив придбати собі пива? — з ноткою роздратування кинув Кокічі та почав розбирати речі. Здається, він був готовий жбурнути пакет за вікно, відправити за ним новоприбулого сусіда за межі квартири та завершити розпочату розмову зі мною. Більше за все Кокічі ненавидів, коли його перебивали. Однак він занадто сильно поважав Рантаро, тому просто мовчки почав діставати продукти. Навіть не коментував назви та не намагався вгадати ціни.

 

Згори, як завжди, виднілось безкінечне різноманіття зелені. Обов’язок закупівлі продуктів автоматично впав на Рантаро, який мав змогу чинити спротив всім маркетинговим схемам та купляв лише корисне та необхідне. Таким чином я навіть забув, коли в останній раз їв чипси.

 

Хоча це не відміняло того факту, що сьогодні на вечерю в нас була локшина швидкого приготування. “Час від часу треба було балувати свій шлунок” — на цьому неодноразово наголошував Кокічі. — “Інакше їжа перестане приносити задоволення”.

 

Не знаю, наскільки працювала та чи інша схема. Я просто їв те, що мені давали. Просто продовжував існувати, хоча життя в цих стінах ставало все більш привабливим.

 

Нарешті з торбинки показалась пляшка вина. Про цей факт сповістив гучний вигук мого сусіда. Мені знадобився короткий погляд на пляшку для того, щоб зрозуміти, що вона не була дешевою.

 

В кімнаті показався Рантаро. Він тільки-но вимив руки та вирішив витерти їх о брюки з секонд-генду, наляканий, що Кокічі все ж добереться до головної страви та не дочекається на пояснення.

 

— Мені прийшли гроші від тата. Вітання з Днем Народження, про яке він згадав лише півтора місяці після. 

 

— Щось у всіх вас батьки хворі на голову, — Кокічі вже поліз за штопором, який однозначно мав десь бути, бо він, так само як і упаковка соди, мав йти у подарунок з будь-якою зйомною квартирою.

 

— Якби в мене було тринадцять дітей, я б теж плутався, — Рантаро сів навпроти мене, обережно роздивився мою фізіономію та слабо посміхнувся. — Сайхара-кун, тобі однозначно треба випити. 

 

— Знаєш, мені здається, мені треба напитися, — я не стримав посмішки перед Рантаро і підняв на нього очі. Одразу після того, як я побачив алкоголь, такий сценарій перетворився на єдиний можливий для завершення цього паскудного дня (і ще купи настпних?). — Взагалі не розумію, як жити це життя.

 

— Що ти зробив з ним? — Амамі-кун розвернувся на стільці, і мій погляд сфокусувався на Кокічі, який вже займався видаленням корка з пляшки. 

 

Наші погляди знов зустрілися, на цей раз на мене дивились вкрай розгублені очі. Мені здалося, я його налякав. Все настільки серйозно?

 

— Не я такий, життя таке, — трохи похмуро відгукнувся він, на здивування для нас обох.

 

Замість будь-яких слів втіхи мені дійсно наразі треба було хоч якось відволіктись алкоголем, а тоді, можливо, в комусь з нас пробудиться філософ та зможе якось мені допомогти. В кінці кінців пляшку відкрив Рантаро. Я відклав свою локшину з думкою про те, що вона залишиться до самого ранку, а після полетить у смітник. 

 

Бокалів не було, замість них ми розлили вино по чашках. Згодом, однак, забули пор них та пили прямо з пляшки. Кокічі стягнув простирадла з ліжка, натягнув одне з них на спинки двох стільців та запалив свічки. “Тому що пити на кухні — нудьга повна”.

 

— Сьогодні дуже вітряно, — констатував Амамі-кун, після чого я почув, як він з шумом закрив вікно в кімнаті. Я мовчки заліз у сховище та, обійнявши подушку, почав повільно, малеьнкими ковтками паморочити голову.

 

— Це вітер змін, — відповів Кокічі, притримуючи імпровізовану палатку з іншої сторони, щоб Рантаро не обходив всю кімнату і заліз у неї одразу.

 

Вино було трохи кислим, хоча приємним на смак. Його запах розходився по тісному простору, а наші тіла та обличчя можна було розгледіти лише завдяки парі свічок перед входом у сховище, що вже прикрасили дно тарілок танучим віском. Здається, в них теж був якийсь запах, однак той знаходився лише на верхньому шарі і згодом зник, вже вкотре довівши Рантаро, що купляти дешеві призведе лише до розчарування. 

 

— Ти казав про те, що наші з Рантаро батьки хворі на голову, — я відчував, як моя поступово втрачає глузд і мені це подобалось. — Хочеш сказати, в тебе вони кращі?

 

Кокічі фиркнув.

 

— В мене їх просто не було.

 

В той момент деякі пазли в моїй голові доповнили вже існуючу картинку, заповнили пропуски, однак це однозначно не зовсім той момент, коли я хотів дізнатися про такий гіркий досвід в чужому житті, який Кокічі змів стиснути до одного короткого речення.

 

— Ох, — майже одразу зірвалось з мене. — Вибач. 

 

Хоча з його вуст ця фраза і вирвалось досить легко, я відчував себе ніяково. Після зробив ще один ковток, бо відчув, що треба більше рішучості для того, щоб йти далі.

 

— Кажеш так, наче ти ріс з ними, — він пройшовся гострим ножем по моїй рані у відповідь, щоб запевнити мене, що в його так само не лишилося гною та причин для сліз, як і в моїй. — Взагалі-то мені пощастило, бо я мав змогу вирости в поганій компанії і не отримати за це під зад, на відміну від вас.

 

— І тебе в ній не ображали? 

 

Я відчув, що Рантаро нахилився до моєї кружки, щоб долити вина. Моя рука похитнулась, і частина пролилась на руку. Я повільно кліпнув. Упс.

 

— Я її заснував взагалі-то! Досі пам’ятаю наше перше пограбування. Незабутня подорож.

 

— Звучить як брехня, — відгукнувся Рантаро і простягнув бутилку Кокічі. — Виходить, ти досі тверезий, Ома-кун.

 

— Щоб я від однієї кружки забувся? Не сміши.

 

Я сприйняв це особисто.

 

— Ненавиджу вас, — я, на відміну від своїх співрозмовників, вже відчував легке сп’яніння. — Вас неможливо споїти. 

 

— Сайхара-кун, ти сам хотів напитися, тому не жалійся. 

 

Я підняв голову вгору та зустрівся поглядом з темрявою простирадла, що не пропускала вечірнього світла у палатку. Мені стало трошки легше від того, що зараз я не бачив того зловісного гака.

 

Поки Рантаро намагався при будь-якій можливості доливати Кокічі, я допитував і його стосовно того, як він докотився до цього моменту. Просто тому що це була універсальна тема для розмови під час п’янки, точніше кажучи, в нас була дуже культурна п’янка при свічах, і розмовляли ми пошепки, щоб через тонкі стіни сусідям не стало некомфортно від наших бесід про особисте життя. 

 

Не те щоб мені потрібно було вино для того, щоб вивести Рантаро на розмову. Скоріше я потребував правильного моменту. 

 

Я слухав про Канаду, Нідерланди та Норвегію. Про все те, що встиг законсервувати в себе юнак двадцяти років за стільки часу подорожей, і попри весь світ, до якого він зміг торкнутися долонею, після довгих пошуків зміг віднайти себе в межах невеликої країни на дизайнерському факультеті і поміститись у цих чотирьох стінах разом з нами. 

 

— Багато хто каже, що я дуже цікава людина, однак очевидним є те, що в мені насправді не було зовсім нічого, окрім того, що від мене хотіли чути, — таким був його висновок, що затьмянив буквально все, що до цього розповідалось.

 

— В тобі завжди була ця любов до зеленого?

 

З його боку почулося щось схоже на спробу засміятись.

 

— Ні, я деякий час брехав собі, поки не повірив в це. 

 

— Звучить якось дуже… Сумно?

 

— Бу-у, як нудно!

 

— Сказала людина, яка так само вигадала собі образ злодія? Випий ще, Кокічі, — Остання фраза звучала за цей вечір вже далеко не перший десяток разів. 

 

Я зробив спробу вдихнути повними грудьми, однак відчув тільки, що футболка прилипла до спини. Кисле повітря доповнило трохи кислий смак вина. Мені вже набрид його смак, але хотілося ще.

 

— Вам не здається, що тут занадто душно? Може, я трохи поправлю простирадла? 

 

Дах палатки трошки просів від того, що Кокічі почав рухатись разом з подушкою до “стіни”, поступово перетягуючи до себе верхнє простирадло, через що воно почало падати з протилежного краю. Місця стало занадто мало.

 

— Залиш, — Рантаро на здивування хутко вхопив мене за плече у приторній напівтемряві, коли я зробив спробу піднятись. Я відчув сильне запаморочення. — Тільки гірше буде. Головне — не знімай шкарпетки, інакше це вже буде не бунгало, а газова камера.

 

Кокічі гиготнув, натякнувши на те, що одного разу саме він продемонстрував цю аферу. 

 

Я знову сів, на цей раз — обійнявши коліна. Не мав жодного уявлення про те, куди кращим буде діти свої ноги, коли вони втомляться від такої позиції. В кімнаті остаточно потемнішало після того, як Рантаро затушив всі свічки. Наша культурна п’янка добігала кульмінації.

 

На деякий час я відчув, що загубився не тільки в часі, а ще й у просторі. Зараз між нами не існувало фізичних меж: ми були голосами, що обмінювались досвідом, який запам’ятається так чи інакше до ранку, бо пляшки вина не вистачить для того, щоб напитись до нестями. 

 

І від цього почуття розгубленності та одночасно відчужденості мені стало трошки легше. Це все існувало десь за межами тісного простору між двох стільців, окутаних протирадлами. Здається, я прокинуся зовсім іншою людиною, ніж є зараз, і вже буде набагато простіше вирішити ті проблеми, що поступово підіймалися сходами до дверей мого безпечного сховку. 

 

Кокічі щось розповідав про те, яким чином він за допомогою картонних кружечків обдурив автомат з жуйками. Я все більше захоплювався тим, у наскільки різних умовах росли всі ми, і як в результаті опинилися в одному просторі прямо зараз, віднайшовши щось спільне. 

 

В повній темряві переді мною вимальовувались чіткі картини спільного дитинства моїх двох сусідів, і разом з цим, як наслідок, мене окутала заздрість. Я відчував, що це дуже неправильно, однак бажання пережити досвід першої крадіжки у магазині канцелярії у вигляді ручки з Капітаном Америкою пробудилось занадто несподівано, з чим я, звісно, запізнився на років п’ять це точно.

 

Мій дядько сказав би мені, що ці двоє “псують” мене, однак ледь не вперше в житті я відчував, що хочу пережити іншим чином свої сімнадцять і отримую від цього набагато більше задоволення, ніж від листа з університету.

 

— Так і стають алкоголіками, так? 

 

Моє питання розлетілося стінами палатки. Здається, я пробурмотів його занадто тихо через плівку кольорових плям-проєкцій чужих спогадів. Після спроби повурухнутися відчув, що мене завалило подушками і перестав чинити спротив. Я лежав на спині та дивився у стелю у вигляді темного простирадла. 

 

Цікаво, чи задихнемося ми тут до ранку?

 

— Сайхара-кун, ми думали, ти вже заснув, — Рантаро відгукнувся так само ліниво. — Як це завжди бувало.

 

Я хмикнув.

 

— Я майже ніколи не засинаю до того, як ви перестанете говорити. Я просто слухаю. 

 

— А Кічі, здається, вже відключився. 

 

Я спробував ковтнути слину, однак відчув, що в горлі пересохло. Рантаро було лінь навіть вимовити чуже ім’я повністю.

 

— Амамі-кун?

 

— Так?

 

— Я тепер дуже хочу вкрасти ручку з Капітаном Америкою. 

 

Рантаро засміявся з пропозиції, однак я сприйняв це як згоду на те, щоб допомогти у втіленні цього спонтанного бажання. Можливо, я поводив себе занадто незвично, незвично до сміху, однак так і виглядає відчай.

 

— Ти пам’ятаєш, як ви познайомились з Омою-куном?

 

Я почув, як він заворушився. Перевернувся набік.

 

— Ні, — чесно зізнався я. — Він якось просто підійшов до мене в університеті та вдавав, ніби ми вже знайомі. А коли побачив моє здивоване обличчя, то сказав, що запам’ятав мене з посвяти чи щось таке. Однак я все ще був здивованим. 

 

Мій співрозмовник позіхнув.

 

— Чому ти питаєш?

 

— Не знаю, він колись сказав, що ви познайомились на якійсь тупій вечірці. Ще запевняв, що вона була незабутньо всратою. 

 

В один момент я, здається, протрезвів. На кілька секунд.

 

***

Точно не пам’ятаю, що було після цього. Згадувалось лише пришвидшене серцебиття. 

 

Я прокинувся від неймовірно сильного болю в голові. Не стільки через те, що випив кілька не-бокалів вина, а тому що провів всю ніч, лежачи у душній палатці, яка до ранку вже майже розвалилась. 

 

Крізь простирадла пробивалось світло. Я спробував скинути з себе подушки, коли крізь черговий імпульс болю прямо у мізках зрозумів, що це чуже тіло. Я кліпнув кілька разів, сприйняв сплячого на мені Кокічі як щось абсолютно нормальне та виліз зі сховку. Вдихнувши свіже повітря, зрозумів, що ніби народився наново. 

 

Кілька пігулок аспірину привели мене до тями, і наступний день видався абсолютно нормальним, за виключенням хіба що того факту, що я почав чітко розуміти, що мені терміново потрібно щось змінювати в цьому житті. Раніше це бажання спалахувало лиш моментами, однак після тієї ночі в мені воно почало закріплюватись.

 

Однак було ще дещо. Усвідомлення, яке охопило мене вчора перед тим, як я остаточно провалився у небуття, почало поступово проростати через кілька днів. Попри ці зміни всередині мене, ззовні я не знаходив в собі сил якось їх продемонструвати, і щось, очевидно, блокувало це в мені. 

 

Алкоголь допоміг лише на деякий час, і мене лякав факт того, що мені хотілося повернутися до того солодкого безтурботного забуття.

 

Першою стадією стало прийняття, і на нього мені знадобилися всі ті місяці, під час яких Рантаро перебував у стінах нашої квартири. “Між нами з Кокічі щось відбувалося” — це думка, що зароджувалась в мені занадто довго, однак все пішло шкереберть ще з самого початку через той факт, що я начисто забув про те, що нас могло пов’язувати щось окрім спільної квартири та коротких розмов увечері. 

 

Це “щось” скоріш за все було пов’язано з почуттям комфорту, який викликала в мене людина, яка була не просто не схожою на мене, а майже протилежною за характером. Здавалося, дві таких людини не просто не здатні жити разом, а й взагалі налагодити хоч якийсь контакт. Однак чомусь ця динаміка в наших стосунках поступово запалювала в мені інтерес та, можливо, пристрасть, до прийняття існування якої мозок ще не був готовий, однак факт того, що мені подобалось його тіло, перетворилося на нав’язливу думку, яка пробуджується лише рідкими спалахами та асоціюється з ранковими сесіями обливання обличчя холодною водою на пару із неприємним відчуттям холодної плитки на підлозі, яка діставала до нервових закінчень навіть крізь шкарпетки.

 

Рантаро поступово змінив мене. Точніше кажучи, він пробудив в мені щире бажання змінюватись, приблизно з того моменту, як допоміг розірвати порочне коло із цигарок. Відтепер я усвідомлював, що весь цей час ходив навколо та намагався віднайти в цьому щось особливе, в той час як більшість моєї діяльності мала бути спрямованою на те, щоб це все припинити, взявши себе в руки. Моє буденне життя поступово захоплювало у свою пастку, з якої занадто важко вибратися, особливо коли твоя тривожність занадто сильно переймається тим, щоб зійти з того шляху, який вже проклали замість тебе. 

 

Думки про самогубство стали загострюватись через розчарування у власному житті. Я відчував, що я неправильна людина, якщо не можу бути щасливим за цих умов. Весь цей час я тікав, однак поки мені здавалося, що я намагаюся сховатися від небезпеки ззовні, вона весь цей час наростала всередині мене. Я зрозумів, що весь цей час я не хотів померти, а просто хотів жити іншим життям.

 

Я не міг звинувачувати у своїх проблемах власного дядька, хоча Кокічі спонукав мне до цього.

 

— Мені не хочеться перекидати провину на людину, з якою я більше не живу.

 

— Чим більше ми знаходимося в одній квартирі, тим сильніше я помічав, як сильно ти насправді залежиш від його думок та рішень. Він ніби постійно живе в тобі, ось тут, — він ткнув мені пальцем у лоба.

 

У нас з дядьком були складні стосунки, однак не він був винним у тому, що я повинувався його волі та бажанням, вважаючи їх єдиними правильними. Я просто ніколи навіть і не намагався зійти із запропонованого ним шляху. Можливо, якби в якийсь момент я почав підлітковий бунт, ми би встигли пройти етап емоційного сепаратизму, однак через почуття вдячності за те, що хоч хтось взявся за мене після смерті батьків, я не мав навіть і думки про те, щоб розчарувати єдиного люблячого родича.

 

Я завжди ненавидів себе. Цікаво, звідки це пішло? Чи не з того моменту, коли я прокинувся після аваріх та виявився єдиним, хто вижив після неї? 

 

Можливо, я мав померти в той день? Цим питанням я задаюсь вже більше десяти років.

 

Я повільно заплющив очі, після чого зітхнув. Кокічі клацнув пальцями по лобу, змусивши нахмуритись та пробурмотіти невдоволене “Ай”. Нав’язливі думки миттєво замовкли.

 

— Мені все ж здається, що проблема не стільки в ньому, скільки в мені.

 

Коли я знов підняв погляд на юнака, той знизав плечима та слабо всміхнувся. Можливо, через контрастний червоний слід, що залишився у мене на лобі від легкого удару, бо це мало виглядати смішно.

 

Я роздумував над тим, яке цікаве життя в тих людей, що гублять на зупинці трамваю власні квитки, однак ніколи не задумувався над тим, що сам став вкладати в них певний сенс лише після того, як мої сусіди по квартирі допомогли знаходити щось цікаве та особливе у власному житті також. 

 

Коробка за ліжком поступово заповнювалась. Я вкладав туди сушені пакетики чаю, ще більше квитків від травмаю, шпаргалки з контрольних та тестів, сушене листя та інший непотріб, який через кілька років міг перетворитись на крихти через недбале зберігання. Однак це заняття приносило мені цілу купу задоволення. Я відчував, ніби здатен залишити після себе хоч щось цінне. 

 

Мої сусіди по кімнаті досі не знали про цей невеличкий сховок, або ж просто робили вигляд, що не помічають його. Принаймні вони до нього не торкались, бо коробка регулярно вкривалась тонким шаром пилу.

 

— Незабаром в тебе зустріч з дядьком, чи не так? — Рантаро фарбував нігті на кухні, сидячи недалеко біля підвіконня. Кілька десятків хвилин тому Кокічі пожалівся, що йому смердить лак, тому мій сусід перемістився з кімнати сюди.

 

Я сів навпроти і, трошки подумавши та прослідкувавши за обережними рухами кісточки з чорним лаком, тяжко зітхнув:

 

— Зможеш також нафарбувати мені нігті?

 

Свист.

 

— Тобі чорним чи зеленим?

 

— Дурне питання.

 

Відповідь була очевидною. 

 

— То що збираєшся сказати йому? 

 

Я дуже хотів почитати, адже це завжди було найпростішим способом відволіктись від дурних зовнішніх проблем, що ґротескно перетворювались на ураган в моїй голові, однак через ще свіжий лак на нігтях боявся руйнувати старання Рантаро. Ми з Кокічі лежали на ліжку та дивилися в стелю, намагаючись знайти в ній щось цікаве. Амамі-кун вже вкотре за тиждень намагався налаштувати струни гітари, перекручуючи туди-сюди кілки.

 

— Хочу заявити, що не поїду з ним взимку на канікули. 

 

Кокічі здивовано глянув на мене, після повернувся поглядом нагору. Фиркнув.

 

— Звучить сміливо з твоєї сторони.

 

— Ти, часом, не плануєш вийти з шафи? — втручився Рантаро, очевидно, маючи на увазі мої нафарбовані нігті, які точно не сподобаються старшому Сайхарі.

 

— Боюся, він не готовий до цього, — я не став питати, в який момент Амамі-кун здогадався про мою бісексуальність, тому що підозрював, що за кілька місяців життя в цій квартирі Ома-кун проговорився. Я глянув на свої обережно розмальовані та підстрижені нігті. — Точніше кажучи, не готовий сам я.

 

— Як сумно, — Кокічі мав таке вираження обличчя, ніби от-от заплаче, — ви не дали мені шанс лишитись тут на канікули одному!

 

— Хтось має прослідкувати за тим, щоб ти не перетворив тут все на руїни. 

 

Я переліз через Кокічі та встав. Наблизився до полиці з книгами.

 

— Амамі-кун, ти їдеш до батьків?

 

— Звісно. Хоч раз на рік хтось має зайняти всі ті з десяток стільців за столом кухні.

 

“Впевнений, що зимні свята у компанії великої родини — це завжди затишно та приємно” — промайнуло у мене в голові разом зі спогадами про ідеалізовані канікули, про які мені розповідали однокласники на перервах. Чесно зізнатися, я завжди заздрив їм. Хоча і мав батьків до певного моменту, але святкових вечорів ніколи не знав.

 

— Сайхара-чан, сподіваюся, ти не проти, якщо ми не станемо витрачатися на печену курку чи що там зазвичай готують, — коли я вхопився за особливо важкий збірник розповідей Стівенсона та розкрив, юнак зойкнув. — Гей, обережно!

 

Коли я почав квапливо гортати сторінки та шукати закладку, що була прихована багато місяців тому серед сторінок, з книги випало кілька десятків різноманітних засушених листків дерев, квітів та інших рослин.

 

Купа сушеної осені впала до моїх ніг. Я застиг.

 

— От чорт, мій гербарій!

 

Аякже.

 

— Вау, — тільки і вирвалось з вуст. Мого сусда по ліжку така реакція здивувала, він випучив на мене очі і замовк.

 

Я поклав книгу на місце, мовчки нахилився та почав збирати листя. Кокічі сів на ліжку та мовчки спостерігав. Рантаро, спинившись на хвилинку та відволікшись від струн, і сам зацікавився метушнею.

 

В кімнаті запала тиша. 

 

З цікавістю я розглядав кожен лист, що траплявся мені у руки. Бутони квіток розпалися на пелюстки. Мабуть, деякі з них назавжди сховались за або під меблямі, а деякі будуть знайдені лише у мішку пилососа. 

 

Я підняв погляд та легко посміхнувся:

 

— Міг би спитати мене про те, чи можна позичити книгу. 

 

Той насупився.

 

— Це була єдина, яку ти так довго не чіпав. 

 

Я відібрав кілька листків, що повторювались з основної купи розстрощеного гербарію. Залишивши скарби Кокічі на ліжку, я знов переліз через свого сусіда, посунувся до стінки та дістав коробку, стискаючи в руці кілька жовтогарячих листків. Я зовсім не розбирався у деревах, тому не міг навіть приблизно передбачити, кому який лист належить, однак кожен з них виділявся індивідуальними кольоровими плямами. 

 

Ніхто не задав жодного питання від того моменту, як я дістав покриту пилюкою маленьку коробку з-під сховка за ліжком, до миті, коли її кришка закрилась і вона відправилась на попереднє місце. Повага до особистих кордонів в цьому домі, як виявилось, була занадто високою.

 

Кокічі, здається, був не проти. Він прослідкував за тим, як я пограбував частину його гербарію та сховав у себе, а після, ніби нічого не сталося, відклав купу листя на стіл, щоб, мабуть, сховати його в один зі своїх зошитів.

 

— А можна і мені кілька? — подав голос Амамі-кун.

 

— Ой, та йдіть ви до біса, — Ома-кун виглядав занадто присоромленим через те, що його напівдитячу витівку розкрили, тому не став більше нічого коментувати. Авжеж, в цьому листі на перший погляд не було нічого особливого і особистого, однак, можливо, цей гербарій ніс такий самий сакральним сенс, як і мій хлам у коробці спогадів. 

 

***

 

Ми завжди збиралися у ресторані недалеко від центру міста. Вікна мають відкривати вид на похмуре міське небо, що вже почало забувати про тепло сонячного проміння. Перші числа грудня та контрастна зміна настрою між приємним хвилюванням перед найатмосфернішими святами року та ненавистю до купи боргів з університету, що потрібно доскладати. 

 

Я дістав із шафи улюблену сорочку та краватку. Рантаро із захопленням спостерігав за тим, як я зав’язав її по пам’яті без дзеркала. 

 

— Колись мого однокласника запросили до директора і той попросив у мене її, щоб виглядати солідно. В результаті він зав’язав краватку у вигляді петлі та зайшов у такому вигляді до кабінету.

 

— Його не вигнали зі школи? — Рантаро насупився, подумавши, що я заразився від Кокічі вигадуванням історій з життя. Взагалі-то він мав зараз сидіти та писати якийсь черговий борг в університет, однак, судячи з усього, вирішив зайнятися прокрастинацією.

 

— Нажаль чи на щастя? Але ні. У цій школі навчались ті, чиї батьки добре платять. Багато хто намагався добитися того, щоб їх відрахували, однак корупція залізла корінням ще глибше, ніж той старий дуб на ґанку. 

 

— А ти і зараз зав’яжи так.

 

Пропозиція Кокічі звучала занадто добре, тому я посміхнувся.

 

— Боюсь, мене тоді не пустять в ресторан.

 

Рантаро вирішив задати занадто очевидне питання, яке випливало з усієї ситуації:

 

— Як так вийшло, що твій дядько — велика фішка, але ти вимушений знімати квартиру з двома не-гетеро хлопцями?

 

— По-перше, тому що він не знає, що нас троє і що кожен з нас тут не-гетеро, — мені в руки потрапила розчіска, що лежала на підвіконні, тому я вирішив трохи підлатати зачіску, — По-друге, ми домовились, що я не буду злітати зі стипендії та нарешті навчусь жити самостійно, — я скривив губи. — Хоча ця домовленність була моєю ініціативою.

 

— Сайхара-чан, виглядаєш так знервовано, ніби йдеш у деканат.

 

З тихим тяжким видихом я вийшов з кімнати та поспішив на кухню. Треба було випити дешевого ромашкового чаю, ніби це взагалі мало допомогти. Однак ця ілюзія для заспокоєння все ж була доступнішою матеріально та кориснішою за цигарки. Його різький запах та смак, які не мали нічого спільного з самим ромашковим чаєм, дуже добре обманювали мій мозок та нервову систему.

 

Плюс до всього, вночі я погано спав. 

 

Поки закипав чайник, я споглядав за вікно. Натяку на зиму було, однак вона вже відчувалась бажанням закутатись у простирадло і більше ніколи звідти не вилазити. Було дійсно прохолодно, що вчергове раз на рік пробуджувало в усіх любов до власного житла, яким би вбогим воно не здавалось. Але кожної зими починаєш любити його неймовірно, особливо коли виходиш на кілька десятків хвилин на вулицю. 

 

Я ще не покинув стіни, але відчував за ними тугу. Не уявляю, як зможу пережити цей вечір. 

 

Мені потрібно буде проявити сміливість. Вимовити вголос власні бажання стосовно майбутнього, хай воно і стосувалось лише цього місяця. Це так дивно, що така примітивна мета здавалась для мене неосяжною, хоча зазвичай у книгах, які я вподобав, герой щоразу після настання правильного часу переступав через себе. 

 

Можливо, на цей крок я ніколи не наважувався через те, що відчував себе лиш фоновим персонажем, що мерехтить на фоні час від час та майже не впливає на сюжет. Лише доповнює цілісний механізм та сюжетну арку головного героя. Він колекціонує чужі трамвайні квитки та сухе листя. 

 

В кімнаті було тихо. Рантаро повернувся до роботи, а Кокічі, судячи з усього, помирав від нудьги. Я прислухався. Здається, він ввімкнув якусь мобільну гру та булить школярів у чаті постматчу. 

 

Я залив окріп у чашку.

 

***

 

Прогноз погоди Токіо сповіщав про сильні дощі під вечір, всі ведучі по телевізору, який вже півдесятиріччя ніхто не вмикає, радили брати з собою парасольку або взагалі залишитись вдома. 

 

Коли я хвилююся, то однозначно щось забуваю, зазвичай пов язане із власним комфортом. Телевізору у нашій квартирі не спостерігалось, отже, пораду ведучих я проігнорував. Погода погіршилась за півгодини, майже на очах. Однак неприємності спіткали мене зненацька, і коли за кілька зупинок метро до виходу я побачив, як біля дверей туляться пасажири з мокрими парасольками та темним від води верхнім одягом, то зрозумів, що від зупинки до ресторану доведеться перебігати під наметами. Бігти до найближчого магазину та купувати парасольку не було грошей. Вони відкладались на більш важливі речі, ніж зайва річ у зйомній квартирі. 

 

***

 

Монотонний стук пальців по клавіатурі ноутбуку з тієї її половини, де знаходиться крісло. Єдине яскраве джерело світла на кімнату. Занавіщені штори, закрите хмарами небо. 

 

— Шуічі любить таку погоду.

 

— Що? 

 

Рантаро опускає кришку ноутбуку та намагається розглудіти силует на ліжку, однак зробити це важко через звиклі до яскравого екрану очі. Поступово вони розглядають Кокічі, що майже злився з поверхнею простирадла. Він звісив голову з краю, розглядаючи шмат коридору разом з дверима догори ногами.

 

— Він любить дощ. Обожнює просто.

 

— Це він тобі сказав?

 

— Нє-а, — юнак повернувся у нормальне положення та потягнувся до телефону. — Я сам здогадався. 

 

Гордості в його голосі було стільки, ніби той зробив неймовірне відкриття. 

 

***

 

Я був схожим на білку в колесі, і мене це дратувало. 

 

Талант знаходити щось приємне у маленьких деталях перестав доповнювати моє сіре життя. Хоча за ці кілька місяців, здавалося б, не сталося майже нічого особливого.

 

“Ти так сильно змінився, хлопче”.

 

Я ніколи не думав, що він скаже цю фразу не з засудженням, а повагою. Вперше після фрази “Не соромся щось замовляти” я замовив смачне вино та не найдешевший салат. Ресторанна їжа смакувала непогано, однак чомусь у трамваї, залишаючи під собою калюжу та притискаючи невеличку коробку до себе, я думав лише про локшину швидкого приготування та те, як мій сусід з насмішкою вкотре придбав саме з солодким перцем, який я ненавиджу. 

 

Нещодавно Рантаро намалював ніч. Точніше, так він назвав цю картину. По суті це був дешевий холст, що ми повісили без рамки на стіну з дешевими шпалерами, по центру якого було намальовано чорний квадрат, заповнений зірками. Я подумав про те, що це схоже на вікно у нашій кімнаті, за яке виглядаю безсонними ночами. Рантаро пояснив, що якщо це і вікно, то не з нашої спальні, а у неї. 

 

Отже, за декілька місяців після того, як нас стало троє, я знайшов це особливе, що було приховано під носом. 

 

Гуркіт дверей, звон ключів. І ось, я знову у цих чотирьох стінах. 

 

Тихо. Темно. З мене досі крапало, бо занадто довго я простояв біля вітрини іграшкового магазину у роздумах. Мені так сильно хотілося втекти від тієї ідеї, що раптово заповнила мою голову, однак одночасно з цим розривало бажання зробити крок вперед за поріг та витратити гроші, рівні тій парасольці, що я міг би придбати до цього.

 

З кухні почувся шерхіт. Я скинув з себе пальто, абияк розбувся. Мити руки не бачив сенсу: я був з голови до ніг залитий водою. 

 

Кокічі сидів на підвіконні в навушниках. Здається, весь вечір він-таки програв у мобільні ігри. Він витріщався на мене, відшукуючи у своєму вулику думок жарт, який би більше підійшов до мого стану, однак ніяк не міг зрозуміти, як все пройшло. Його очі зупинились на пакунку у моїх руках, не в змозі прочитати значення вогників, що палали в моїх очах.

 

Після довгої мовчанки до вух почало доноситися тікання годинника та стукіт пальців о клавіатуру в сусідній кімнаті. 

 

— Сайхаро-кун, ти вже повернувся? 

 

— Ні, це незнайомець зайшов через вхідні двері з ключем, щоб пограбувати вас.

 

Здається, він гиготнув та повернувся до роботи. Кокічі всміхнувся. 

 

— Що ж, принаймні ти лишився живим.

 

Я тряхнув головою, рукою закинув мокре волосся назад. Кокічі вдихнув через ніс. Лишивши пальто на стулі, моє тіло ніби у трансі сіло посеред залитої темно-синім кімнати на підлогу, схрестивши ноги. Кокічі зістрибнув за мною слідом. Він почав здогадуватись, коли я дістав із пакунку шахи. До останнього це все здавалось мені неймовірно тупим, але щось підказувало, що Кокічі оцінить.

 

— Хочеш зіграти в шахи? 

 

Він дивився на мене із захопленням.

 

— На цей раз я зможу тебе обіграти.

 

Чомусь до цього я не помічав невеликого шраму в нього на носі.