Називай це, як хочеш

Стів хоче втекти з королівства, бо за усе своє життя він не знайшов іншого дому, ніж поряд з піратом, який має ворона замість папуги та занадто високі моральні цінности.

Перша частина серії “Пірати Пекельного Полум’я”.

У порту пахло гнилими водоростями, сіллю та нечистотами. Люди у брудній робочій одежі снували туди-сюди з коробками та клунками у руках. Хтось ледь волочив ноги від втоми, хтось радісно гиготав та раз за разом прикладався до пляшки з ромом. По обидві сторони вузької вулички можна було знайти найрізноманітніший контингент — володарі барів з беззубими посмішками та засмальцьованими фартухами, повії у зношених сукнях, що проводжали кожного чоловіка порожнім поглядом очей, втомлені докери з брудними обличчями та вкритими мозолями руками. І, звісно, пірати. Їх можна було впізнати по тому, як високо вони тримали голову, сміливо дивились в очі будь-кому, хто косо дивився на них, і як їх руки тяглись за пістолем або кинджалом, схованими під полами довгих чорних плащів. Вони не влаштовували бешкетів та поводились доволі обережно — хоч цей порт і був ледве легальним, до піратів тут ставились обачливо. У будь-який момент король міг зажадати перевірки кожного порту, і ніхто не хотів нажити собі проблем — ні моряки, ні робочі, ні пірати, яким часто не було куди дітись для поповнення запасів продовольства для продовження подорожі.

Стіва не можна було назвати завсідником таких місць, особливо якщо зважати на цього походження. Вислизнути з палацу непоміченим було тим іще завданням, як і відкараскатись від приставленої до нього охорони. Ні для кого не секрет, що принц Стівен любив шукати проблем собі на голову та встрявати у неприємности. Найкращим, що його батько зумів придумати, було наглядати за ним вдень та вночі, і це доводило Стіва до сказу. Проте, йому потрібно було вдавати з себе зразкового сина та спадкоємця престолу, тому він лиш мовчки прикушував язика та тікав вночі через вікно, щоб вдихнути хоча б крапку свободи. Але цього разу все було інакше — замість безцільної прогулянки під зоряним небом, він поспішав на зустріч, якої чекав місяцями.

Він натягнув капюшон задрипаного плаща майже на очі та вперся поглядом додолу. Йому не хотілось, щоб хтось раптом пізнав його, хоча ймовірність була досить маленька. Він мало показувався на людях поза палацом та кількох найближчих до нього вулиць. Чим далі у місто — тим менше шансів було для королівської родини там коли-небудь з’явитись, а отже, для людей знати монаршу родину в обличчя. Поки що це грало Стіву на руку, проте він не збирався ризикувати.

Нарешті він вийшов до причалу. В обличчя вдарив запах моря, мастила та деревини. Сутінки помалу затягували місто у свої обійми, місцями запалювали лампи, пришвартовані до пірсів кораблі, що мірно погойдувались на легких хвилях, підморгували Стіву своїми очима-ілюмінаторами. Оминаючи зайнятих власними справами людей, він рушив ближче до води, вишукуючи очима потрібний корабель. Він побачив його на дальньому лівому краю порту, якомога далі від доків, де все ще гартували робочі руки. Знайомі до болю вітрила були опущені, як і чорний прапор, що зазвичай гордо розвивався на щоглі. Стів мимоволі підстрибнув від радості, ледве стримуючи щасливий сміх. Якщо до того він поспішав, то заповітні кроки до корабля він пролетів, опинившись на палубі за якусь хвилину.

З першого погляду здавалося, що корабель пустував. Нікого з членів екіпажу не було на палубі, і Стів був впевнений, що й в каютах їх він також не знайде. Одним різким рухом він скинув з голови капюшон плаща та озирнувся. З верхньої палуби почулося коротке каркання — і на його плече опустився чорний ворон, злегка щипнувши його за волосся. Розумні очі пташини заглядали Стіву прямо в душу, і він посміхнувся, пальцем погладжуючи блискуче пір’я на його грудях.

— Привіт, Оззі, — мовив він та витягнув руку перед собою, ворон тут же перелетів на неї зі ще одним “кар!” — Давно не бачились, друже. Сподіваюсь, тобі ще не остогидло плавати в морі замість жити на суші, як всі нормальні ворони, — Оззі клацнув дзьобом та нахилив голову набік, ніби запитуючи: “Ти з глузду з’їхав?” — Так, знаю, вибач. Я без тебе, як без рук.

— Ваша Високосте, — почулося за спиною, і серце Стіва зробило кульбіт. Оззі тут же злетів з його руки та опустився на плече свого хазяїна, який стояв за спиною принца з легкою посмішкою на губах. — Заграєте з моїм найкращим другом, як нечесно з вашого боку. Заманюєте його найкращими у королівстві хробаками?

Оззі тут же клюнув чоловіка у вухо, на що його змахнули з плеча, і він ображено полетів на щоглу. Стів не міг відірвати очей від м’яких рис обличчя, кучерявого волосся, яке спадало на плечі, оголених рук у закочених рукавах чорної сорочки, схрещені на грудях, перснів на пальцях та тонких ланцюжків на шиї. Цей образ не змінювався, проте з кожним наступним разом Стів пив його усе більш спрагло, намагався викарбувати у пам’яті найменшу деталь, щоб було чим тішити себе у місяці розлуки.

— Едді, — задушено вирвалось з горла Стіва, він зірвався з місця та кинувся на пірата, міцно обвиваючи його руками та припадаючи губами до його губ. Ніс заповнило запахом мускусу, поту та різних прянощів, на що Стів схлипнув та притиснувся до тіла напроти ще сильніше, до болю в ребрах. Його талію обвила пара міцних рук, широкі долоні гуляли по спині, ніби намагались ввібрати у себе кожну клітину шкіри.

— Стів, — гаряче дихання опалило його губи, поцілунки осипали тепер усе його обличчя. Стів примружив очі та запустив долоню у кипу темних кучерів на потилиці та вдихнув запах морської солі, що вже не можна було вивести після років плавань. Серце в грудях калатало як навіжене коли він розірвав поцілунок та вгледівся в обличчя Едді. Карі очі дивились на нього з неосяжною любов’ю, від тепла якої підкошувались коліна, тонкі мозолисті пальці провели по його обличчю, заправивши декілька прядок волосся за вухо.

— Я так сумував, — прошепотів Стів та торкнувся лобом до лоба Едді, закривши очі та довірившись іншим відчуттям. Те, як м’яка зношена сорочка приємно торкалась його долонь, як чуже гаряче дихання лоскотало губи, як десь за бортом шуміло море і хвилі бились об відшліфовану роками деревину. Вперше за довгий час Стівен відчув, що він вдома. Він там, де повинен бути.

— Я теж сумував, мій скарбе, — Едді поклав долоні на його щоки, м’яко виводячи великими пальцями кола. Вони залишились так стояти на деякий час, знову звикаючи до присутности один одного, згадуючи, як це — бути разом. Згодом Едді розірвав їх обійми, але тут же взяв Стіва за руку та потягнув його в бік каюти капітана. — Ходімо. Там ми зможемо побути наодинці.

Старі дошки так знайомо скрипіли під ногами, витерті до білого сходи були вивчені до останньої нерівности, серце саме собою пришвидшило ритм від вигляду уже рідної каюти, де вони з Едді не раз усамітнювались, забуваючи про увесь світ. Круглий ілюмінатор над рівнем води, міцний стіл, стілець, невелика шафа та достатньо велике ліжко, що могло вмістити їх двох. Стів посміхнувся, але тут же різко зітхнув, коли відчув міцну хватку на своїй талії і губи Едді на своїй шиї. Він мимоволі нахилив голову в бік, даючи Едді більше місця для поцілунків, та прикрив очі; руки знайшли чужі долоні та вп’ялися в них ніби на смерть. З рота вирвався задушений схлип коли Едді прикусив його чутливе місце за вухом, а пальці зачепили поли плаща та потягнули його з плечей вниз. 

Далі — все ніби в тумані.

Жар чужого тіла на оголеній шкірі, мокрий шепіт на вухо, кусючі поцілунки, які не залишали після себе живого місця, відчуття переповнювальної цілісности, солодка напруга внизу живота та пекучий біль у грудях, коли усього стає забагато, і він проливається сльозами, які зціловують обвітрені губи. Стів притискав Едді до себе зі справжнім страхом, що у будь-який момент він може зникнути, як часто бувало уві сні. Він запаморочливо шепотів ЕддіЕддіЕдді, ховав обличчя в розсипі кучерів, повними грудьми вдихав запах моря та плісняви, сподіваючись, що він зможе затриматись в його легенях та прорости вічнозеленою рослиною, яка грітиме його душу самотніми ночами. Його тіло рухалося в такт з іншим тілом в ідеальному ритмі, він вигинався дугою назустріч чужим дотикам, які зачіпали найпотаємніші струни глибоко під шкірою. Він плакав, закушуючи губу від сліпої насолоди, бо нарешті. Річ була не в сексі, а в тому, що Едді знову з ним, знову належить йому бодай на декілька ночей. Він ненавидів відстань, ненавидів море за те, що воно відбирало його так на довго, але й любив, бо безкрайні сині простори робили Едді щасливим. Він був готовий до скону ділити з коханням усього його життя лиш нещасні декілька ночей за раз, аби тільки він мав спокій в душі. Якщо Стів не був частиною цього спокою — так тому й бути. 

Дотики, дотики, дотики, густий пряний запах олії та поту, важке дихання та відчуття цілісности, що заповнювало Стіва до країв, видобувало жалюгідні схлипи з його горла, змушувало впиватись нігтями у широкі плечі Едді, пробувати на смак кожне татуювання, прикушувати кожну родимку, цілувати кожен шрам. З кожною хвилиною він кричав все голосніше, Едді рухався все швидше, низ живота зводило все сильніше, поки тіло не здригнулось від насолоди, з губ злетів фінальний стогін упереміш з обривками чужого імені — і він завмер, нерухомий, лиш груди підіймались від глибоких вдихів. Едді лежав поряд, мокре від поту волосся прилипло до лоба, поціловані засмагою щоки горіли рум’янцем, його пальці міцно стискали пальці Стіва, як ніби він боявся, що Стів зникне кудись, варто перестати його торкатись. Принц зітхнув та поклав голову на покриті плівкою поту груди, чуже серце відстукувало швидкий ритм у клітці ребер. Рука Едді знайшла своє місце навколо плечей Стіва, пальці почали вимальовувати невагомі візерунки на шкірі, даруючи спокій та приземлення.

— Привіт, — прохрипів Едді, потріскані губи торкнулись змоклого від поту лоба Стіва.

— Привіт, — відповів Стів та притиснувся до Едді ще ближче, майже до болю в ребрах. Йому хотілось злитися з ним в єдине ціле, щоб вони завжди були разом і більше ніколи не розлучались.

— Як себе почуваєш?

— Наче вдома.

Едді м’яко видихнув та тихо коротко засміявся. Він повернувся на бік, обернувши другу руку навколо Стівової талії, та торкнувся його носа своїм. Ніжний, інтимний жест, який змусив метеликів у животі принца пурхати до самого шлунку. Водночас йому було спокійно, як ніколи; затишно так, я не було у власній родині та холодному неживому палаці.

Стів розривався між бажанням закрити очі і просто вдихати запах Едді, мірно похитуватись на хвилях разом з кораблем, і між тим, щоб роздивлятись рідне обличчя до самого світанку, виводити пальцями кожну зморшку, кожну нерівність, виціловувати кожен шрам. Йому щемило в грудях від того, наскільки сильно він кохав Едді. Чи можливо взагалі закохатись в людину так швидко, так сильно, так безповоротно?

— Ти і є мій дім, — тихо сказав Едді та посміхнувся, лагідно і ніжно, від чого серце Стіва збилося з ритму. — Моя тиха гавань, в яку хочеться повертатись, знову і знову. З тобою я знаходжу той спокій, який мені не може подарувати море. З тобою я відчуваю любов.

— Бо я люблю тебе, — розсміявся Стів, щоб уже за секунду замовкнути та поцілувати Едді в губи. — Я щасливий з тобою.

— Як і я — з тобою.

Знову повисла комфортна тиша. Під щокою Стіва мірно стукало серце Едді, легкі хвилі облизували борти корабля, ледь чутно шуміли у місячному сяйві. Стемніло, ніхто з них навіть не думав встати, щоб запалити свічку. Їм не потрібно було бачити один одного, щоб відчувати та чути. Стів не міг не повертатись думками у свої порожні покої, з високими стелями, важкими портьєрами, товстими книжками з дипломатії та нескінченним холодом, що пробирав до кісток. Байдужий погляд матері, несхвальна гримаса батька, співчутливі погляди слуг та роздратовані жести його вчителів. Ось і усе, що чекало його у палаці. Від цього у грудях селилась порожнеча замість солодкого блаженства любові, яке він відчував поряд з Едді. Від його листів Стів отримував більше тепла та ласки, ніж в палаці від усіх разом взятих. А кожна їх зустріч осідала на ребрах радістю та відчуттям екстазу ще на деякий час. Стів жив від побачення до побачення, чекав Оззі з черговим листом, наче на боже благословення. І йому набридло.

Він сів, спершись на лікоть, та глянув у темноту туди, де згустились тіні від фігури Едді. Стів нервово видихнув та зажмурився, збираючись з думками, а потім намацав долоню Едді та переплів їх пальці. Зігріті людським теплом персні заспокоювали його, нерівна фігурна різьба під кінчиками пальців перетягували увагу на себе, щоб хаос в голові осів, та Стів підібрав правильні слова.

— Я хочу бути з тобою.

— Ти і так зі мною, дурнику, — хихотнув Едді та стис його долоню сильніше.

— Ні, я хочу бути з тобою. Завжди, не декілька разів на рік протягом декількох днів. Я хочу битися з тобою пліч-о-пліч, хочу знати тебе досконало, усі твої недоліки, усі твої переваги. Я хочу прокидатись з тобою щоранку в одному ліжку, хочу засинати у тебе під боком, хочу цілувати тебе, відкрито і безсоромно, бо я люблю тебе до безтями, і я хочу покинути це бездушне місто разом з тобою. Заради тебе.

Едді не відповів. Від нього не було чутно ні звуку, проте через деякий час він завошкався — запалив свічку на столі та повернувся до ліжка. Світла все ще було мало, густі тіні ховали обличчя пірата, проте Стів міг бачити наскільки серйозним він став. Його серце впало у п’яти, він несвідомо підтягнув тонке покривало до підборіддя у пошуках заспокоєння та безпеки. Під шкірою дзижчало відчуття, ніби він почує щось, що йому не сподобається.

— Ти ж розумієш, про що говориш? — Едді намагався звучати якомога м’якше, проте ці слова все одно мали ефект ляпаса та змусили Стіва здригнутись. — Це дорога в один кінець. Ти не зможеш повернутись до свого королівського життя коли тобі набридне.

— Тобто ти вважаєш, що я не думав над цим місяцями? — обурився Стів. — Що я не лежав без сну вночі з єдиною думкою? Думаєш я не зважив усе це? Це не раптове рішення під впливом моменту, Едварде, — цього разу сіпнувся Едді, від звучання свого повного імені, — я розумію більше, ніж ти вважаєш.

Стів вибрався з постелі та прийнявся натягувати одяг, який був розкиданий по усій каюті. У напівтемряві він плутав свої речі з речами Едді, проте вперто підіймав з підлоги усе, що бачив. Злість кипіла у венах, від чого гіркі сльози збирались в куточках очей. Едді мовчки спостерігав за ним, що розкручувало його ще більше. У результаті він жбурнув сорочку, яку так і не вдягнув, назад на підлогу та потягнув за волосся з трохи істеричним смішком.

— Я думав, що між нами усе справжнє. Що ти розумієш мене, як ніхто у цьому світі. Я гадав, що за ці роки ти вивчив мене достатньо, щоб знати, що я роблю це не для тебе. Я роблю це для себе. Усе життя я мучився у цих бетонних стінах палацу без можливості знайти, куди я справді належу. І тут з’явився ти. Ти дав мені зрозуміти, що свобода варта того, щоб покинути усе на світі та вирушити в невідомість. Що свобода — це більше, ніж дозвіл покидати столицю. Ти… Саме ти — та ниточка, яка пов’язує того, ким я є, та ким хочу стати. Якщо ми розійдемось, ти можеш просто висадити мене у першій же країні на нашому шляху, і ми обидва будемо в порядку. Я зможу про себе подбати. Це не бунтарство, це визволення.

На кінець своєї промови Стів важко дихав, кулаки міцно стиснуті, дві вперті сльози все ж капнули йому на оголені груди, щоки неприємно поколювало від вологи. Він витер обличчя долонями та знову підняв сорочку, цього разу надягнувши її на тіло. Коли він уже готовий був взути черевики та забратись геть з корабля, Едді встав з ліжка та наблизився до нього, обережно обіймаючи його за напружені плечі. Стів видихнув та поклав голову Едді на плече — він ніколи не був здатен довго злитись на цього чоловіка.

— Мені страшно, — почув він тремтливий голос Едді біля свого вуха. — Страшно, що коли ми рухатимемось по життю разом, ти побачиш мене в іншому світлі. Що я більше не буду цим рятівником, яким ти мене бачиш, а брудним неотесаним піратом, яким я насправді є. Я не хочу втратити тебе.

Стів відхилився назад та зазирнув у ледь видимі карі очі, що з острахом подивились на нього у відповідь. Він усміхнувся та взяв обличчя Едді у свої долоні, великі пальці виводили візерунки на теплій шкірі.

— Я знав, на що йшов, коли прийняв твою пропозицію провести ніч на цьому самому кораблі у першу нашу зустріч. Повір, у мене немає ніяких ілюзій щодо того, ким ти є. І я точно не бачу тебе лицарем у блискучих обладунках. Якщо я принцеса в башті, я сам себе рятую. Ти більше як… рука допомоги.

Едді коротко засміявся та притулився лобом до лоба Стіва, його долоні на грудях, відчуття чужого серцебиття під пальцями. Стів зітхнув та запустив руки у його довге кучеряве волосся, прибираючи його з обличчя та заправляючи поодинокі пасма за вуха.

— Вибач, — тихо промовив Едді, — я не хотів зробити тобі боляче.

— Я знаю. Все в порядку.

— Ми відправляємось за три дні, на світанку. Якщо до того часу ти не передумаєш… я, як капітан, візьму на себе зобов’язання зробити з тебе справжнього пірата.

Стів розсміявся, торкнувшись носом до носа Едді у грайливому жесті.

— Навчиш мене драїти палубу?

— І це також.

Вони замовкли на деякий час. Стів намагався осягнути, що він збирається робити. Від страхітливого очікування у нього вже похололо в грудях, проте це все ще відчувалось правильно. Можливо через деякий час він пожалкує про це, проте бажання полишити життя, яке йому так остогидло, було сильніше, ніж страх змін. Він знав, що піратство — ніяка не гарна казочка про скарби та пригоди. Це бруд, насилля, погроми та кримінал. Він із принців подається у розбійники, що може закінчити на шибениці, і це ніяк не можна було прикрасити чи зробити кращим. Проте у своїх руках він тримав найкращого чоловіка, якого коли-небудь знав, з найдобрішим серцем та майже благородними намірами. Він очолював команду найрізноманітніших людей, зустрічі з якими Стів не міг дочекатись. Він знав, як Едді бачить цей світ, і він вірив, що з ним він не переступить кордон між поганим та непрощенним. Він довірив йому своє серце, тому настав час довірити самому собі свою долю.

— Перед тим як я зречусь титулу та свого права на престол, — сказав він та глянув на Едді крізь вії, — візьмімо з мого старого життя усе, що можемо.

— Як забажаєте, Ваша Високосте, — гаряче шепнув йому Едді, накрив його губи своїми та повалив на постіль, одяг знову полетів у різні кутки каюти. Поки його мокрі поцілунки спускались все нижче по тілу, Стів все більше й більше впевнювався, що робить правильне рішення. Бо не тільки свобода варта того, щоб за неї боротись. Кохання також у цьому списку.