1

Ти знаєш, а зорі також співають
Їх чути за великими полями
Так по красивому далеко
Вони заливаються піснями
Так по таємному тихо
Що це залишиться між нами
KALUSH – Зорі

Аллен не любив дивитися в небо; Аллен не любив клоунів; Аллен не любив сніг; Аллен не любив шум міста. Він не любив цього всього, але звик до цього, тому не міг нічого сказати, чи зробити. Він лякався ламати збудований картковий будинок, який і так розсипався від поруху вітру. Будинок продувало зі всіх сторін, в нього залітав холодний осінній дощ. Не був цей будинок, його пристанком, бо в ньому не було того тепла, яке шукала зламана душа хлопця. Аллен не люби самого себе, але нічого не робив, бо він втомився. Він тікав туди, де не було нікого, де він міг бачити нове щось. Про це місце не знав ніхто, навіть найближчий “друг”.

Уолкер брав туди їжу, речі та тікав поки не було пізно. Там, де небо закривають крони дерев, він зникав надовго, забуваючи про все в цьому світі. Той зелений океан дерев ховав в собі річку, будиночок, де і переховувався Аллен. Хлопець любив це місце, бо воно пахло волею, в ньому ховалась свободи птаха. У неї були сині крила, які давали йому мріяти. Птаха опускала голову до ріки, пила з неї воду, купалась, а потім її великі сині крила сильними помахами підіймали її на якусь гілляку. Аллен спостерігав за нею, він дивився на неї, і здавалось, що в тій пташці була душа, яку він не бачив.

Уолкер відчував, що його очі зупинялися на темному кулоні, що дивним чином висів на шиї тієї птахи. Здавалось що то і не птаха, що то людина, схована за тим красивим пір’ям.

Уолкер лежав на зеленій траві, дивився на те, як сонце та зорі залишали в глибині ріки своє перше та останнє сяйво, як те сяйво цілувало його бліду шкіру, а ця птаха із синім пір’ям закривала його обличчя від солодких оманливих поцілунків. Хлопець тоді бачив перед собою красиву людину, яка закривала його довгим синім рукавом, щоб сяйво не мало права цілувати бажані губи.

Аллен засинав. І снились йому поля, які втонули в золотому колоссі, а на полях тих були долі, що ходили поміж небом і землею. Долі не бачили його, бо не мали обличчя, а потім він зустрічається з глибокими синіми очима, в яких тонули цілі світі. Доля та була красивою, вона когось нагадувала з далекого минулого, але Аллен не відчував нічого, крім захоплення.

Цієї ночі місяць був високо в небі, повний і такий оманливий. Аллен відкриває сірі очі, дивиться на той місяць, а потім відчуває, що на губах його залишився слід холодного поцілунку. Такий поцілунок нічого не значить, але зараз, в тому поцілунку всі бажання, всі спогади людини, яка його залишила. І тепер перед очами його приємне бліде лице. Глибокий синій погляд споглядає на нього, а він втонув в ньому, як в криниці. Темна вода тягне хлопця в глибину, не даючи йому вдихнути повітря, не даючи відчути того почуття повністю, а синій погляд говорить щось йому, просить його.

Уолкер тягне руку до людини, до цього хлопця, що одягнутий в синє кімоно, і здається тоді, що він торкається чогось невідомого, чарівного. Наче зорі зійшлись у дикий тан, який не закінчується вже століттями. Зорі вимальовуються навколо дикими постатями, а сірий погляд спостерігає той тан в темних синіх очах. І чується пісня, така протяжна, така чарівна, що тягне в себе. Душа наче покидає тіло, поки вони так спостерігають один за одним, а пісня вимальовує ще одне коло зір, що танцюють. Зорі сміялись, і вогняними стрілами розбивався той сміх. Аллен не розумів чому його серце від того вогню розривалось, чому воно линуло до цього невідомого хлопця.

У долі було його обличчя, були його очі. Доля була така красива, що Аллен не міг відвести погляду, не міг відмовитися від того, щоб дивитися в ті очі.

Його звали Юу. Його ім’я було чимось новим для Аллена, тим, що він не міг не слухати вічно. І тут Уолкер відчує, що йому треба щось сказати Юу, щось таке важливе, що розриває його душу та тіло на шматки.

– Три місяці. Покохай мене за три місяці. – просить Юу, і руки його знову закривають хлопця, що лежить на його руках, від поцілунків неба.

Юу мовчазний, він трохи грубий, але в цю хвилину Аллен побачив, як його душа відкрилась з іншого боку. Душа Юу була і буде схожою на ту долю, яку він бачив у своєму сні. Три місяці то мало, три місяці достатньо тільки для одного єдиного короткого сну. Аллен же не міг точно сказати, чи зможе він покохати Юу, але чомусь серце боліло, коли він дивився на хлопця в цьому синьому кімоно.

“Можна мені так само кохати Юу? Можна мені відчувати його десь там, де закінчується біль?” – і сіроокий закриває очі, поринаючи у задуми, не перериваючи пісні цих злих зір.

Він не знає, чи допоможе, чи зможе кохати далеку для самого себе людину. Вони як ріки, які не сплітаються рукавами, не зливаються в одному озері. Але він відчував, що десь там він знає Юу, знає його очі, відчуває спорідненість. Аллен закриває очі, і бачить зляканий погляд Юу, він дивиться на нього, а тіло болить, серце розривається. Уолкер не чує того, що він говорить, не чує того, що він каже. Він говорив так тихо, що тому, хто стояв перед ним, довелось нахилитися. І тільки тоді можна було чути, що Аллен проклинає Юу.

Відкриваючи очі, він бачив місячне сяйво та Юу. Здавалось, що його серце складається з частинок, в яких був тільки Юу. І частинки ті розсипалися, потім збиралися, а коли він хотів цілуватися з ним, то серце його знову розсипалось. Уолкер обіймав, цілував, але так і не зміг покохати за перші три дні. Три дні для людини, то короткочасне задоволення примх, які так просто не виконати. І хай він бачив оманливо красиве тіло, яке купалось в тій річці, але він всього лиш відчував хтиві бажання, які виконував. А Юу не відганяв, хоч інколи й показував свій характер. А потім Аллен пішов.

Синій птах щастя сховався під кроною розлогого дуба, і дивився звідти на ті криваво-білі зорі. І тільки він знає через що він так страждає, через що серце його навіки сковане в коханні та стражданні. Якби він міг сказати тоді, що так хотів сказати, якби дозволив собі померти за того, кого насправді так сильно любив. Тоді квітнули орхідеї. Ті дикі орхідеї, які нагадували собою серця дівчат і душі їх розбиті. Він не знав краси, яка б зрівнялась з тими першими білими орхідеями, які увібрали в себе кров серця.

Кричати тоді не було сенсу, не було сенсу просити пробачення та плакати кров’ю, але був сенси прийняти долю. Він згадував холодні сірі очі, ту ненависть, що бачив в погляді його. Сірі небеса, в яких ховався дощ, тепер належали йому, але ніяк не стали чимось, крім мрії, для Юу. Йому треба було вбити його ще тоді, першого разу, але пізно він це зрозумів. Серце обрало ката для себе. У його першого кохання, Юу так і не побачив чогось незвіданого, там не було обличчя, воно було в тумані, воно зникло, воно втонуло у тьмі, а Юу хотів тільки одного – Аллена. Він готовий був цілувати його, готовий був бути його захистом. А тільки почув одне: “Ненавиджу! Полюби, та не пізнай любові!”

І холодний прокльон, який він почув справдився, і тепер Юу знову і знову любив, а потім розбивався на друзки, горів у вогні та відроджувався знову. Він кохав одну і ту саму людину кожного разу. І ці “рази” били в серце, роблячи в ньому глибоку тріщину. Ні одного разу він не витримував три місяці, він не кохав ні разу Юу. А той вірив, що той закохається. Вірив.

Сліпа віра, як і сліпе кохання, робить людину вірною комусь, прив’язуючи людину на ціпок. Як писав Антуан де Сен-Екзюпері в “Маленькому принці”: “Ми відповідальні за тих, кого приручили”. Так, правда в тому, що Аллен давно не брав тієї відповідальності, відкриваючи самому собі смертельний вирок. Боги бачили все, і тепер вирішували у себе на небі долю єдиної людини, що такою страшною стала для однієї душі. Кохання за три місяці саме впало на нього каторгою.

Саме з Юу Аллен зрадив одного разу коханій людини, хоча, чесно сказати, то він ніколи не міг точно описати її риси обличчя. Воно було “порожнє”, не таке, як він зараз бачив перед собою Юу. І хоч раніше обличчя було з контурами, з рисами, які привертали увагу, то зараз він бачив тільки “порожнє”, на ньому він сам малював нове обличчя, але вже не відчував кохання. Таке було вперше в житті хлопця, але він не міг нічого робити, не міг цілувати ті губи, що вже не належали Юу, не міг відпускати пам’ять про білу шкіру та темний синій погляд. Він просто не міг тепер жити без Юу. Це не було коханням, це було таємним бажанням Аллена.

Він повернувся наступного місяця, коли відквітували польові квіти, і тепер зелена соковита трава ховала в собі срібні перлини небес. Золото, яке впало з місяця теж тонуло в тому зеленому килимок літа. Юу стояв у воді, а по голому тілу скочувалися срібні перлини зір, які тонуть в глибокій темній річці. А темне волосся перекинуте було через праве плече. Аллен любив споглядати за тим, як сяйво місяця сковзає по цій шкірі, а потім присоромлено зникає у воді. Тоді Аллен і сам заходив у воду, обіймаючи холодне тіло Юу, цілував між лопатками, хребці, шию, і він так жадібно вдихав той запах, такий солодкий як у лотосів. Його хтиві руки опускалися на чуже тіло, викликаючи в тілі тремтіння. Тоді хлопець повертався до Аллен і його спокійні сині очі за хвилину якусь горіли надією, але тільки він дивився в сірий небосхил, який замкнутий був в очах Аллен, як його погляд втрачав ту надію.

Юу був трохи вищим, ширшим в плечах, але все це пом’якшувало його обличчя, яке виділялось красою. Кожна його риса ставала для Аллена чимось бажаним, чимось новим. Він був хоробрим, але тільки один дотик руки Юу, як він втрачав свою сміливість, піддаючись чомусь невідомому. Тільки одна думка була в його голові: “Я даю примарні надії, знищуючи нас двох в цьому жагучому полум’ї. Життя, чиє б воно не було, то не гра в карти, яку можна легко виграти”. І він програвав.

Він не знав тільки одного, що програвали вони вдвох, вони зникали разом в одній німій сцені цього нескінченного кіно. Довго. Довго грали свої темні ролі, які не прикрашали історію, а спотворювали її так сильно, так швидко, не даючи нікому себе кохати. Вони тепер були страждальними душами мертвого покоління. Покоління, яке не стане щасливим. І коли тільки те покоління починає справді кохати, то здається, що світ руйнується, він перестає бути чорно-білим, а їх лякає кольорова пляма. І тоді вони віддають самі собі дозвіл для перших чесних відчуттів.

Життя не можна увімкнути на тому моменті, де все пішло не так, і не можна крикнути “стоп-кадр”, життя – гра нашого страждання. Страждання і мертвих, і живих. В житті ми ляльки, які коряться чомусь, поки тягнуть за нитки.

– Покохай мене через місяць. – просить Юу, поки сам проникає в Уолкера.

Той обіймає хлопця, але нічого не говорить тільки посміхається, а посмішка та так і розриває серце, що все в ранах.

Той обіймає хлопця, але нічого не говорить тільки посміхається, а посмішка та так і розриває серце, що все в ранах. Рани ті не гоїлися, тільки більшими ставала, не даючи зробити новий крок. І кожного разу новий дотик до них робив боляче, так само як ті незвідані спогади. Його вбивало розуміння того, що все, що зараз то просто примха людини, яку він так довго кохав, якій віддавав душу, а потім знову страждав. Скільки він зможе так жити? Скільки пісень будуть співати ті зорі, від яких холоне душа? Це була справжня зима, яку б не розтопило сонце, льодова завіса, що була між ними тепер не зникне назавжди.

Аллен всього лиш дозволяв зануритися в ту бажану мрію, обіймати гаряче тіло, залишати подряпини на шкірі. Мрія, яка втонула в тому незвіданому океані під назвою кохання, океані, який не змогли переплести два кораблі, що зникли в буревіях життя. Вибачень вони не просили, мрії свої вони теж нікому не показували. І хай душі їх минули стільки шляхів, але так вони не знали, не здобували того, що було тільки для них.

Юу відчував Аллена, тільки той, наче не хотів вірити в ті свої почуття, не хотів відкриватися, тепер тільки в руках Аллена була правда та доля, яку обрав сам Юу. І знову, коли хлопець дозволяє дивитися йому на ті зорі, то приємний холод змиває сліди хтивості з душі, яка шукала пристанку і тепла. Йому просто не вистачало того тепла, що він мав, тому він так хотів до Юу, хотів забрати його тепло, але не міг дати свого тепла. І хай скільки вони б не були разом, а тепло не поверталось, не ставало солодким та п’янким. Аллен відбирав зараз тепло, але не давав, а якщо і давав хоч трохи тепла, то воно не зігрівало Юу. Німе кіно, в яке вони грали, продовжувалось так довго, що кожна близькість розривала душу одного, і робила холоднішим іншого. Кохання не можливе.

Юу закриває очі, і бачить кров на руках, яку ніколи тепер не змити ніколи, а в руках його меч і холодне тіло того, кого він так сильно любив, кому дарувати готовий був свою долю.

– Помирай кожного року, відроджуйся та шукай своєї першої любові, щоб вона знищила тебе, так само як ти знищив те, що я любив всім серцем. Не вмирай, Юу! Не вмирай, поки зорі не зникнуть з неба! Не вмирай! – хоч його голосу не чули інші, але Юу чув, і в його очах застиг жах, що кожної ночі розривав неспокійні думки.

І він помирав кожного разу, коли його не могли покохати, він розривав серце, страждаючи від прокляття, що наклав на нього той, кого він так сильно хотів, так сильно бажав. Їхні історії, то історії німого чорно-білого фільму, який не закінчиться, скільки б років не минуло.

Уолкер покидає його знову, щоб знову прийти через місяць, коли його серце відкриється почуттям, які ховались так глибоко в його душі. А поки хай Юу послухає зорі, позгадує минулу свободу та зникне у своїх хворобах та стражданнях. Зникне як місяць, що не міг бути поруч з сонцем на цьому небосхилі.

Птаха щастя, яка своїми крилами прикрашала світ, закриваючи його від страждань, сама мала в собі крихту того болю, який тепер не зникає, поки серце б’ється в тому пориванні. Потім птаха зривалась у вільний політ, поки не билась головою об небо, яке заважало тікати туди не було нічого, щоб нагадувало про минулі її помилки. Шкода, що втікати так важко в тому світі. е знає, чи допоможе, чи зможе кохати далеку для самого себе людину. Вони як ріки, які не сплітаються рукавами, не зливаються в одному озері. Але він відчував, що десь там він знає Юу, знає його очі, відчуває спорідненість. Аллен закриває очі, і бачить зляканий погляд Юу, він дивиться на нього, а тіло болить, серце розривається. Уолкер не чує того, що він говорить, не чує того, що він каже. Він говорив так тихо, що тому, хто стояв перед ним, довелось нахилитися. І тільки тоді можна було чути, що Аллен проклинає Юу.

Ми, як хвилі
Які не знають
Свого початку
Свого кінця, обіцяй
Коли накриє
Коли ми зникнем
Не забувати
Риси мого лиця
KALUSH – Хвилі

Людина крихка, як кришталь, що розбивається об підлогу, і його не зібрати знову. Людина жорстока, як вогонь, який спалює все на своєму шляху. Людина ніколи не змінюється, якби вона того не хотіла, тільки ситуації змінюються, а сама ця істота, яку називають “людина” залишається такою ж холодною та чужою. Так само Аллен ніколи б не змінився, але поки його не провела доля через ті двері, що звалися “коханням”. Його доля завжди мала обличчя Юу, завжди ховала в собі стільки темних поривань, які так само зникали, коли приходив час. Вони зникали під хвилями забуття. Тільки синій погляд хлопця, який знову дивився на нього, ховаючи його шкіру від поцілунків зір, давав якусь надію на закінчення цього роману. Роман цей закінчувався так само як і починався.

Романи не могли бути такими довгими, що прямо на ціле століття, але він нічого  не міг зробити з відчуттям стурбованого поколювання того серця, яке розривалось від страждань за Юу. І знову, коли він повернувся до нього, то той прийняв його, а Аллен дивився, думаючи, що тепер настав час зізнатися, що минуле, яке об’єднувало їх, зникало.

– Кохаю. Я кохаю тебе. – зізнається він, але Юу не чує, він не чує вже нічого.

Того дня Аллен Уолкер вперше в житті покохав, і в його житті  вперше зникло сяйво. Того дня Аллен Уолкер втратив того, кого кохав вічність цілу. Того дня помер Юу.