Скаженію (через тебе)

Відчуття губ Едді на його губах було… звичайним. Нічим не відрізнялось від тисячі поцілунків із дівчатами, окрім відчутного запаху цигарок, недавно скуреної самокрутки та дешевого парфуму з відчутною віддушкою спирту. Пальці Едді злегка тремтіли, торкаючись його підборіддя; поцілунок був відчутний, але не наполегливий. Зазвичай Стів був тим, хто контролює процес — його руки на дівочій талії, їх тихі зітхання, обережні доторки долонь до шиї. І коли Едді його поцілував, він просто завмер. Закляк на власному дивані, очі широко розплющені, поки Едді зажмурився, довгі вії тріпотіли, лоскочучи Стівові щоки. Секунда, дві, три — і Мансон розриває цілунок, погляд непевний та переляканий. Стів усе ще не в змозі видобути з горла ні слова, поки він в паніці збирає свої розкидані по журнальному столику речі та вилітає з будинку, грюкнувши дверима. Через хвилину чути гуркіт старого мотора від його фургона та швидко зникає в нічній тиші Гокінсу.

— Покурили, блять, — промимрив Стів під носа та ліг на диван, закриваючи долонями обличчя та натискаючи пальцями на очі до білих мушок під повіками. Губи все ще поколювало від примарного відчуття поцілунку, груди з кожною хвилею стискало все сильніше. Він мусив щось зробити, мусив відповісти, або відштовхнути, хоча б щось! Ти хотів поцілувати його у відповідь? Питання зависло без відповіді, ніби неонова вивіска задрипаного бару. Його не те щоби злякала думка про поцілунок з іншим хлопцем — це вже сталось, хай йому грець! — проте у захваті Стів точно не був. Він провів добру частину свого життя, наслідуючи свого батька у думці про те, що бути квіром — це щось неправильне, грішне. І якщо він хотів поцілуватись з хлопцем, це означає, що він сам — квір. Хоч як би сильно він не любив та поважав Робін, у приналежности до таких людей, як вона, було щось неприємне. Мабуть, не стільки через його власні упередження, скільки через оточення, в якому він зростав.

Промайнула невтішна думка, що ще одна порція відбірної трави від Едді була б дуже доречною. Стів прогнав її та піднявся з напруженим стогоном, взявшись прибирати порожні чашки з-під чаю. Так, вони курили косяк та пили зелений чай з полуницею — текіла мала місце бути лиш коли їх було четверо чи більше. У тому, щоб пити вдвох, не було ніякого кайфу; це навіть було небезпечно. От, варто їм було накуритись вдвох — і один одразу поліз цілуватись, поки другий поняття не мав, що з цим робити. А це навіть не метамфетамін, не героїн якийсь — звичайні собі коноплі. Стів зітхнув та вирішив поки що облишити це. Голова злегка крутилась від наркотиків, футболка-поло здавалась задушливою, а будинок — занадто великим, щоб почуватись в ньому безпечно. Тому він прибрав та завалився спати, відклавши душ на ранок, як і розмову зі своєю найкращою подругою. Робін, дівколюбка зі стажем, точно знатиме, що робити.

***

— Ти що?!

Від пронизливого вереску Робін злегка заклало вуха. Стів скривився коли вона почала реготати, ніби скажена. Він закотив очі та склав руки на грудях, перечікуючи її припадок. Все ж говорити з нею була не дуже добра ідея, проте іншої й не було. Потрібно працювати з тим, що є.

— Окей, добре, — промовила Робін, витерши сльози долонею після декількох глибоких вдихів, щоб заспокоїтись. — Але, одне питання: чому ти прийшов з цим до мене, а не до Едді?

— Якого біса я маю йти з цим до Едді?

— Бо це з ним ти цілувався, а не зі мною.

— Я прийшов спитати поради! — вигукнув Стів з виразом повного нерозуміння на обличчі. — Що я повинен був робити? Ловити його на півдорозі? Бігти за фургоном, ніби дворовий пес?

— Тобі варто було поїхати до нього зранку та усе з’ясувати.

— З’ясувати що?

Робін кліпнула один раз, два, три, плямкаючи губами та витріщаючись на Стіва, ніби у нього виросла друга голова.

— Я не знаю, що я відчуваю, — зітхнув Стів, і потім махнув рукою, повертаючись до роботи — ліпити цінники на коробки з касетами. — Окей, просто забудь. Вибач, що я спитав.

— Гей, — Робін поклала долоню на його плече, голос знову спокійний та без істеричних ноток, — це ти вибач. Я мусила реагувати по-іншому. Ти підтримав мене, коли я зізналась тобі, я повинна була зробити те саме.

— Я не… гей? Це ж так називається, коли тобі подобаються лише хлопці? Бо мені подобаються дівчата, дуже сильно, і я поняття не маю, що робити. Я ні те, ні інше, і це зводить мене з розуму. Так взагалі буває?

— Поняття не маю, — зізналась Робін. Стів повернувся до неї обличчям та знову зітхнув. — Що я знаю, так це те, що ти мусиш поговорити з ним. Б’юсь об заклад, він так само не знає що робити, як і ти.

— Але… — він прикусив губу, задумавшись, — про що говорити? Я навіть не певен, чи хотів я його поцілувати. Це означатиме що ми парочка? Я не маю успіху серед дівчат, який взагалі шанс того, що у мене все вийде з хлопцем?

— Не дізнаєшся, поки не спробуєш, — Робін поплескала його по плечі та повернулась до каси, якраз в той момент, коли до крамниці зайшов покупець. Стів знову прийнявся ліпити цінники на касети, глибоко у своїх думках. Він твердо вирішив, що одразу після зміни вирушить до Едді та розставить усе по полицях, хай там як. Залишалось сподіватись, що він буде вдома.

***

Залізобетонна впевненість не врятувала Стіва від нервозности та накопичення непотрібних думок в голові. Він почувався так, ніби його черепну коробку набили ватою, а з кишок зв’язали тугий вузол, який тягнув його вниз. Серце тарабанило в грудях немов навіжене, коли у рожевих сутінках він припаркувався у трейлер-парку, неподалік від домівки Едді. Його фургон був на місці — перспективно. Стів витер вологі від поту долоні об джинси та вийшов з машини, грюкнувши дверима занадто сильно. Десь неподалік гавкнув пес, чийсь кіт чкурнув за огорожу Його коліна трусились коли він непевно постукав у двері трейлеру, та мало не впав, коли замість Едді його зустрів насуплений Вейн Мансон.

— Чого тобі, — гавкнув він хрипко.

— А-а Едді вдома? — заїкнувшись, спитав Стів. Він відчув, як обличчя спалахнуло рум’янцем, а долоні знову вкрились потом. Чорт би побрав цей нервовий тремор.

— Едді, — голосно гукнув Вейн, повернувши голову вглиб трейлера, та відкрив двері ширше, — заходь.

— Га? — прилетіло у відповідь з-за зачинених дверей, коли Стів ступив у трейлер, а старший Мансон зачинив за ним двері. 

— До тебе гості, — Вейн гепнувся на диван та вп’явся поглядом у телевізор навпроти, повністю ігноруючи Стіва, який все ще невпевнено топтався посеред трейлеру, зціпивши руки перед собою. Знічев’я він озирнувся — житло Мансонів було захаращене, проте не те, щоби дуже. Проти його величезного вилизаного до блиску будинку, невеличкий трейлер здавався обжитим та комфортним. Якраз коли він намагався роздивитись фотографію у дальньому кутку вітальні, двері ліворуч від нього відчинились — і Едді, у його звичному тотал-блек амплуа, вийшов зі своєї кімнати.

Його крок, як завжди, пружинив, розслаблене обличчя одразу загострилось, брови насупились. Розправлені плечі напружились, і сам він ніби витягнувся струною, яка лопне від будь-якого необережного руху. Стів подумав, що йому справді варто добирати слова, оскільки Едді не виглядав радісно від його візиту, і відчув напад паніки. Як він може пояснити комусь, що відчуває, якщо сам до ладу не розуміє?

— Гаррінґтон, — сухо зцідив Едді, ніби Стівове ім’я гірчило йому на язиці.

— Привіт, — Стів ніяково махнув рукою та криво посміхнувся. — Ми можемо поговорити?

— Не маю бажання.

— Будь ласка. Це важливо.

Стів відчув на своїй спині погляд Вейна, проте вперто дивився Едді в очі, намагаючись переконати його дати йому ще один шанс. Погляд молодшого Мансона бігав від нього до його дядька позаду, допоки він не закотив очі з тяжким зітханням, ніби на його плечі опустили вагу приблизно з Кіліманджаро, та він вказав рукою на двері.

— Вийдімо на двір, — сказав він та кивнув на стурбований погляд свого дядька. 

Стів намагався відкрити двері, проте декілька секунд тупо сіпав ручку, поки Едді не підійшов ззаду та не відкрив їх настіж, ручка з іншого боку вдарилась об стіну трейлеру. Стів пробурмотів слова вдячности та вийшов на вулицю, обличчя палало від сорому. Його спина почала вкриватись потом під пахвами ставало неприємно волого, проте він намагався тримати обличчя та нашкребти докупи останні крихти власної гідности. Хто б міг подумати, а вчора це Едді втік від нього, тільки поминай як звали. Мабуть, він почувався так само.

— Ти або говори, або забирайся, — сказав Едді та дістав пачку цигарок з кишені зношених домашніх штанів. Клацнула запальничка — і він вдихнув гіркий дим, уникаючи погляд Стіва. Той подумав, чи доречно буде попросити в Едді цигарку, зважаючи на те, що хлопець напевно уявляє його четвертування.

— Я хотів перепросити за учорашнє, — почав він, проте його перебив нервовий сміх Едді та його хитання головою ніби у зневірі.

— Ні, нє-а, якщо ти збираєшся казати, що ми маємо забути те, що відбулось, я начищу тобі пику, клянусь богом.

— Ти навіть не дослухав!

— А що ще ти можеш сказати мені, га, Королю Стіве?

— Те, що я, бляха, не хотів тебе злякати, і що нам потрібно обговорити те, що сталося.

— Немає чого обговорювати. Усе кристально ясно.

— Та нічого не ясно! Ти застав мене зненацька, я не встиг нічого зробити — а ти уже вилетів за двері, ніби за тобою хтось гнався.

— Ще скажи, що ти хотів мене поцілувати, — Едді зневажливо пхикнув.

— А що як хотів?

— Ой, годі тобі! У якому це світі Король Стів захоче поцілувати місцевого фріка?

— Перестань мене так називати. І говори тихіше, нас почують.

— Що, стидаєшся мене?

— Ні, просто не хочу, щоб за тобою знову ганялось стадо релігійних фанатиків зі стійкою вірою про те, що ти займаєшся окультизмом.

Едді замовк, дивлячись на Стіва широко розплющеними очима. Вони здавались величезними, Стів подумав, що в них запросто можна втонути. Йому хотілось, щоб в них було набагато менше недовіри, щоб коричневий колір знову нагадував солодкий мед, а не дорогий коньяк його батька. 

— Ти подобаєшся мені, — тихо зізнався Стів, позираючи на Едді з-під повік. — Справді подобаєшся. Але… я нічого не розумію. Я хотів поцілувати тебе, але це все таке нове й незвичне. Мені страшно. Але я хочу бути з тобою. Хочу зрозуміти себе поряд з тобою.

— Тобто я для тебе засіб, щоб зрозуміти, чи не квір ти часом? — Едді потушив недопалок об трейлер та змахнув руками у театральному жесті: — Поцілуй Мансона та дізнайся, чи подобаються тобі хлопці! Шанс один з десяти!

— Я не це мав на увазі, — ледве чутно мовив Стів, отримавши у відповідь лиш закочені очі та схрещені на грудях у захисному жесті руки. Він відчув, як серце спало у п’яти, а по спині поповз холод; розчарування заповнило усе його тіло, зненацька він усвідомив, що до дідька втомлений. — Ти зараз робиш мені боляче, знаєш?

Едді зітхнув та зажмурився у гримасі болю, потерши рукою лоба. Його очі стали скляними, ніби він ось-ось заплаче, плечі опустились коли він тяжко сперся на бік трейлера.

— Я не розумію, чого ти від мене хочеш, — сказав Едді. — Я не іграшка, ти не можеш просто…

— Просто казати правду? — вигукнув Стів, підвищивши голос. — Просто зізнатись, що я шаленію від тебе, і що ти один з найкращих людей у моєму житті? Просто завести цю розмову з мінімальним розумінням власних почуттів? Робін каже, що мій емоційний інтелект бовтається десь на позначці нуль, і я знаю, що в моєму житті немає достойного прикладу нормальних людських відносин, але… — уся бравада разом спала, Стів ступив ближче до Едді та взяв його за руку, вдивляючись в м’які риси його обличчя, — ти важливий для мене. І що б там не було, я хочу спробувати. Принаймні спробувати, бо ти цього вартий.

— Чорт забирай, — прошепотів Едді, похитав головою та стис плечі Стіва у міцних обіймах, що стало для того несподіванкою. 

Він завмер, непевний що робити, а потім обвив руками талію Мансона та уткнувся носом йому в шию, глибоко вдихаючи запах дешевого парфуму та сигаретного диму. Він відчув як напруга помалу покидає його тіло, серце сповільнює ритм до нормального. Стів провів долонями по спині Едді, відчуваючи м’яку тканину його зношеної футболки, знову і знову. М’язи Едді теж потроху розслаблялись під його руками, він почав погойдуватись з боку в бік, ніби заколисуючи їх. Стів не був певен скільки часу минуло коли вони врешті розірвали обійми, проте все ж тримались один за одного. Він міг відчувати дихання Едді на своєму обличчі, гірке від цигарок, — настільки близько вони стояли.

— Скажу знову, Стіве Гаррінґтоне: ти руйнуєш буквально усі канони симпатичних хлопців-спортсменів, які лише існують у цьому світі.

— Я вирішив наслідувати пораду мого хорошого друга і забити на стереотипний соціальний конструкт, що є популярність. Ми більше не в старшій школі.

— І дякувати богу, — легко розсміявся Едді.

— Дякувати богу, — відповів Стів з легкою посмішкою на губах.

Вони стояли мовчки ще деякий час, розглядаючи один одного, ніби всотуючи у себе оновлений образ. Стів знову міг вільно дихати, прохолодне вечірнє повітря п’янило його, змушувало голову крутитись — а може це був хлопець напроти, він не був певен. Він уп’явся пальцями в передпліччя Едді, ніби на смерть, і відчував його долоні на своїх ліктях. Ніби зачарований, він провів подушечками пальців вгору, до плеча, потім до шиї, щоб обійняти її долонею та відчути чужий пульс власною шкірою. Едді дивився в його очі, зіниці розширені, кара райдужка відливала золотом у світлі західного сонця. Стіву знову перехопило дихання, коліна ледь не підігнулись від раптової слабкості.

— Я б хотів знову тебе поцілувати, — прошепотів він та опустив погляд на пухкі губи Едді, потім знову глянув йому у вічі, — якщо ти не проти.

— Я більш ніж за, але… — Едді поклав долоню йому на щоку, — ти сказав, що не певен, що відчуваєш. Тому я пропоную сповільнити темп. Як щодо першого побачення?

— Побачення?

— Так. Ти, я, дешеві бургери та відбірні коноплі на задньому сидінні машини після кіно. Як тобі таке?

— Звучить як мрія, — Стів посміхнувся та стис долоні Едді у своїх, нарешті отримуючи у відповідь найщирішу та найширшу з його посмішок. — Ми розберемось, так?

— Так, — Едді знову пригорнув його до себе та легко поцілував у скроню, на що Стів майже замуркотів. — Ми розберемось.