1.

– Дожени мене!
Швидкими кроками, які майже переходили в біг, хлопець вже витоптаною доріжкою слідував за нею.
– Зупинись, хто ти? – його голос долинав з усіх сторін, але певно цих слів не було чути адресату.

Дівчина, що вже здавалося за мить добіжить до горизорту, метнула головою в його бік і з її уст злетіла усмішка. Руде волосся обрамлювало її обличчя і густими копнами звалювалось на плечі. Сукня, що вона її підібгала до колін для зручності, легко вилася слідом, повільно тягнучись по квітковому полю.

***

– Це буде найгірший день в році! – майже щоранку саме так звучали її перші слова.
Повільно спустивши ноги на килим, що лежав біля ліжка, дівчина поплелася в бік кухні.

Заняття у етонельців починалися не надто рано, проте кому взагалі хочеться прокидатися? Хто взагалі вирішив що зранку можна поглинати знання?

Пивши довгоочікувану каву Сієра задавалась і іншими питаннями, та зазвичай вони були ще абсурднішими, тож вам їхній зміст знати не обов’язково.

Пообіді директорка запросила всіх студентів до зали. Поширювалися чутки, що вона може піти в відставку, та ті хто їх росповсюджував просто мав курячі мізки, от і все.
Затримавшись в вбиральні Сієра вже запізнювалась, проте не вважала, що може пропустити щось важливе. Зазвичай директриса могла їх зібрати і через якусь дрібницю, тож це вже не так впливало на ситуацію.

–..це тестування буде проведено завтра, тож бажаю всім успіху, – обривок, що долинув до дівчини як тільки вона прошмигнула через двері, чимало здивував її, адже про ніякі тестування ще не мало йти мови.
– Про що вона говорила? – спитала Сієра у Мішель.
– Де ти була, що все прогавила?
– Мені було невтерпець!
– Добре, отож вона розказувала про обмін з студентами Гогвордсу! Ти уявляєш як це круто!? – дівчина ледь не завищала від радості на ввесь коридор – а завтра саме буде тест, по якому вирішать хто вартий цієї поїздки.
– Ну так, певно це дійсно класно. – насправді я не перебувала на цій хвилі радості, що й моя подруга, та не могла ж я сказати що ця ідея – лайно собаче.
– Ти не в захваті? Максим відправить з кожного курсу по одному учню, я думаю це буде не справедливо, якщо одна з нас поїде, а інша залишиться.

Мішель також була на етонелі, проте більше здивування викликала фраза “поїде одна з нас”

–Що? Чому ти вирішила що взагалі хтось з нас туди вирушить?
– Бо ти, наприклад, знаєшся на історії та мистецтві, чому б декан не міг висунути твою кандидатуру. Я теж не погана в деяких напрямках, та на тебе я ставлю більше.
– Я розумію, та взагалі нехочу туди! Мені й тут не погано, ще я маю тебе, а той Гогвартс взагалі мені не потрібен!

Та вже через три дні ця ж Сієра пакувала валізу. Мішель приходила, щоб допомогти та попрощатися, тож пообіцяла неодмінно писати.
На цілий рік, дівчина покидала вже майже рідні стіни гуртожитку, вона проклинала себе за те що не допускала помилок в завданнях, хоч вони й були не надто легкі. Краще вже б поїхав хто-інший. Та її думка цікавила хіба її саму, тож з похнюпленим носом вона виходила до карети з конями, що вже чекала на них.

Всі представники Шармбатону, в тому числі й Олімпія Максимов, що прямувала на зустріч з Дамблдором, вмощувалися поряд і відвертали голови один від одного. Сум накочувався на Сієру, та не могла ж вона все-таки заплакати перед всіма.
Пегаси, що мали везти дітей вмить розчахнули свої величезні крила і потягли карети все вище, поки з землі їх стало не видно. Весь час дороги директорка, що на здивування їхала поряд з ними, настановляла їх правилами, що на них було всім байдуже, в крайньому разі Сієрі.

Добре, Гогвортс справив величне враження. Та все-таки гори, де знаходилась рідна школа припадала до ока краще. Пегаси вже знижалися, бо якійсь величезний чоловік махав їм. Як тільки, коліса торкнулися землі він підбіг відкити двері та простягнув руку директорці. Це було навіть трохи огидно, та це напевно просто жест поваги. Ніколи не робіть так до поважних людей, запам’ятайте мої слова, вони не хочуть щоб їхньої персони торкалися.

Миттю всі ми стояли поруч з височезною Олімпією, позажимавши в руках свої валізки. Десь засичали вогники і все навкруги нас почало спалахувати та бухати, я вже хотіла кинутися на підлогу, та обхопити голову руками, та втрималася на ногах той час, щоб зрозуміти що то лише феєрверки. Не хочу сказати, що це погано з їхнього боку, та все ж вони могли попередити, щоб ми не переживали.
Вперед вийшла не менш поважна та досить літня жінка, що представилася “Професоркою МакҐонагел”.
– Вибачте, нас за ці фєрверки, та ті розбишаки не слухали мене, поки я їх відмовляла.
– Та ні, нічого, нас це навіть позабавило, так діти? – вона зверталася до нас, тож всі захихотіли, щоб догодити їй. Всі окрім мене, ніколи не рощуміли нащо вони підігрували. Та зараз я очима проходилась, по учнях, що стояли проти нас. Якісь два хоопці снували туди-сюди щось тримаючи в руках, їм не було цікаво про що йде розмова, бо тим часом вони збирали своє приладдя. Ось вони, ті “розбишаки”. Ледь помітно один з них зиркнув наш бік та ковзнув поглядом по нас, він затримався на мені та хлопець, підморгув? Це було максимально дивно, та я швидко смикнула головою не відповівши.

Коридорами, що ми просувалися в середину школи нас вела та ж професорка. Ми мали пройти розподіл факультетів, як виявилося тут їх всього чотири. Та мені було важливо взагалі туди потрапити, бо може мене виженуть, побачивши що я ні нащо не здатна.

Головна зала, була надто велика. Так, цим і захоплював Гогвортс, своєю величністю, всі ті портети на стінах, а сходи, та вони ж рухались! Нас провели до помосту на якому стояв Дамблдор. Так звичайно, я знаю як він виглядає, не безмарно ж я читала стільки книжок з історії.
Привітавши нас, він вказав на стілець, що вкривала з виду непримітний капелюх.
За своєю чергою я вмостилася на стілець, що був малуватий, та добре що він хоч не розвалився піді мною.
Капелюх ледь торкнувся мого волосся, що вже слід було розчесати після поїздки, викрикнув:
– Грифіндор!
Стіл куди я тепер йшла зааплодував мені. Я не мала жодного уявлення чого мені там чекати, проте люди за цим столом здавалися милими та дружніми.
Вільне місце знайшлося недалеко від гамірної частини. Всі вже розсілися тож слід було починати обід. На тарілці переді мною з’явилася величезна страва, що здавалося я ніколи такого не їла. Стіл мов провалювався під важкістю всіх тарілок.
Вже з хвилин десять я просто сиділа, роздивляючись своїх нових однокурсників. Всі про щось гомоніли, десь я чула фрази на кшталт “Вони тут не протримаються довго” або “Он той новенький виглядає мило!”. Я озирнулася на інші столи, та лише декілька обличч мені були знайомі, бо я їх знала п’ять років.
Навчання було вже близько двох тижнів, тож я мала наздогнати трохи матеріалу, щоб мене не витурили.

Староста факультету люб’язно провів мене до вітальні грифіндору, по дорозі показавши двері бібліотеки. Я провела між книжками велику частину життя, тому це перше про що я турбувалася. Вітальня виявилась напрочуд затишна, тому поставивши валізу в кімнаті, що підготували для мене, я спустилась донизу.

Декілька дівчат сиділи навпроти каміну та тихо розмовляли. Я прихопила з собою книжку, яку купила напередодні від’їзду з Франції.
Обкладинка з акварельним пейзажем впала на крісло в кутку, де поряд, закрутивши ноги під себе, сіла я.
Книга захопила мене, бо кімната вже пустувала, стрілки годинника допливали до одинадцятої. Вогонь в каміні ще палахкотів, тому я перебралася туди. І немов в той же час, відхилився портрет і в вітальню ввалилися височезні ті ж розбишаки.
–..обов’язково повторимо наступного тижня! – враз розмова затихла і вони втупилися на мене.
Хтозна що хто думав, та першими прийшли до тями вони.
– Е..привіт! Ти новенька з Шармбатону? Я Джордж, а це Фред. Візлі. Ми близнюки.
На мене вилили купу інформації, що я аж перелякалась. Зі мною в рідній школі розмовляли хіба Мішель, або якщо комусь потрібна була допомога.
– Я Сієра. Сієра Адамс. – мій голос після довгого мовчання закляк, тому мені довелось прокашлятись.
– Що ти тут робиш? – голос подав другий брат.
– Я..я читала, а взагалі мене сюди відправили вчитись. – незнаючи шо вони хотіли почути я пробелькотіла це. Так, я не вмію сказати щось більш-менш нормальне.
– Ну що ж то як тобі школа? Завела вже друзів? – хлопці попадали на диван, витягнувши вперед свої довжелезні ноги.
– Мені напевно час іти спати.. було приємно познайомитись, бувайте – я легко ковзнула вниз і квапливо, не дочекавшись відповіді побігла сходами.
З вітальні долинув сміх, а це могло означати що вони сміються з мене. Я така безглузда.