1.

у тексті присутні спогади.
і те, що Наталя розповідала своїй онуці – виділено курсивом.
а те, що в цих спогадах написано звичайним шрифтом – це ті особисті спогади, які залишилися лише в пам’яті головної героїні та які не призначені для дитини 😉 дуже сподіваюся, що при прочитанні все буде зрозуміло!

 

*****

– Бабусю, бабусю! Ми приїхали, – маленька дівчинка в жовтій літній сукні бігла по доріжці до дерев’яної альтанки, яка знаходилася на задньому дворі.

Сонце яскраво світило, освітляючи золотистими променями двір і заливаючи теплом домашній сад. Семилітня крихітка крокувала в золотавих босоніжках, стискуючи в руках пачку м’ятних льодяників. Повернувши за будинок, вона побігла до альтанки.

– Бабусю, що ти читаєш? – дівчинка кинула льодяники на маленький столик и потягнулася до бабусі, яка поспішно закрила альбом й накрила його лодонями. Пухкі ручки дівчинки, потягнулися до вже зморшкуватих і великі сірі очі з цікавістю дивилися на жінку.

– Ви вже приїхали? Я навіть не чула, як автівка під’їхала до воріт, – проводячи руками по шкіряній обложці альбому з рельєфним оформленням та зображенням ластівки на обложці, сказала жінка. – Як покупались? Як озеро? Вода вже тепла? – нахилившись вперед, жінка погладила онучку по мокрому та скуйовдженому після купання, волоссю.

– Так, ми вже повернулися, – дівчинка заскочила на м’який диван і підсунулася до бабусі. – Мама там з сусідкою розмовляє, а я відразу прийшла до тебе, – вона почала заправляти за вуха неслухняні пасма волосся. – Шкода, що ти не поїхала з нами.

– О, ні, – жінка зітхнула і зручніше влаштувалася на своєму місці, аби добре бачити свою онучку. – Ти ж знаєш, що подібні поїздки не для мене, вона зітхнула й відклала важкий альбом вбік. – Але я рада, що ви з мамою нарешті відпочили.

– Тааак, – відповіла світловолоса дівчинка. – Я знаю, що ти завжди вибереш книгу, якщо у тебе буде вільний час.

– Все ти у мене знаєш! Хитра лисичка, – жінка посміхнулась, помітивши, як онучка миттєво посерйознішала.

– Бабусю, покажи, що це за книга така у тебе, – дівчинка потягнулася до бабусиних рук, котрі з особливою дбайливістю погладжували тверду обкладинку альбому.

Сонце лоскотало шкіру, легкий вітерець тихо шумів в дворі, а пташки заливисто співали свої пісні, не звертаючи уваги на те, що відбувається навколо.

– Ох, Аліса, це не книга, – жінка посміхнулась кутиками губ. – Це фотоальбом.

– Такий великий і такий красивий, – білявка потягнулася пальчиками до альбому й акуратно доторкнулася до гострих кутиків обложки.

– Так, гарний, – погодилась жінка і накривши своїми лодонями ручки онучки, додала, – і старший за тебе. Цьому альбомові навіть більше років ніж твоїй мамі.

Серйозно? – дівчинка майже підстрибнула від здивування. – А де ти його взяла? Тому його подарували? А хто? – у властивій дітям манері, розпитувало дівча.

– Ось, дивись, – жінка розгорнула альбом і серед деяких не розкладених деяких фото дістала одну маленьку світлину й простягнувши її дівчинці, сказала, – на цій фотокартці якраз той момент, коли мені його дарували.

Семилітня Аліса роздивляючись світлину і не відриваючи погляд від вивчення деталей, запитала наступне, – а хто ця гарна жінка біля тебе? Твоя подруга?

– Можна сказати подруга, так, – стиснувши губи тонкою лінією, сказала жінка. – Ми раніше товаришували.

– А чому «товаришували» ? – не вгамовувалась дівчинка. – Що сталося потім? Ви посварилися? – підвівши свої сірі очі на бабусю, поцікавилась дівчинка.

– Ох, дорогенька, це було так давно, – жінка знову прибрала світле пасмо волосся онучці за вухо.

– Бабуню, – дівчинка спіймала своїми лодоньками руку жінки й дивлячись очима – ґудзиками, попросила, – будь ласка, розкажи.

– Кажу ж, ти лисичка, – жінка посміхнулася у відповідь на те, як онучка кумедно надула губи на чергове порівняння з лисичкою. – Добре, давай, йди і принеси з ґанку гребінець для волосся, я тебе розчешу, заплету й розповім все, що захочеш.

– Дякую, бабусю! Я швидко, – дівчинка спритно зістрибнула з дивану і помчала до будинку.

З боку невеликого квітника, показалася пухнаста мордочка кішки, яка ось уже вісім років жила тут з Наталією Вікторівною.

– Люсія, ось ти де, – жінка покликала тваринку. – Йди до нас.

Кішка не кваплячись обійшла альтанку, принюхалась до фонтанчика, який був прикрашений декоративного зеленими жабенятами, а потім поважно застрибнула на диван і вмостившись в куточку – згорнулась клубочком.

Розпалене повітря було наскрізь просякнуте ароматами черешні, квітів та персиків, якими щедро був засаджений садок.

Наталія Вікторівна чекала, коли її онучка Аліса повернеться і розуміла, що ця маленька непосида, як дві краплі води схожа на неї в дитинстві – така ж допитлива, добра, й безмежно ніжна дівчинка. Її любов та турбота у поєднанні з дитячою невинністю, завжди багатьох захоплювала.

– Бабусю, – жінка настільки сконцентрувалася на своїх думках, що навіть не помітила, що Аліса стоїть навпроти неї, тримаючи в одній руці корзинку з різнокольоровими резинками, шпильками для волосся та гребінцем, а в іншій – стигле, соковите і яскраво червоне яблуко.

– Ось, бабусю, мені резинки, а тобі яблуко. Мама там пиріг затіяла спекти, але я встигла схопити для тебе найкрасивіше та найсмачніше яблучко, – дівчинка простягнула фрукт і з посмішкою заскочила на диван, сідаючи спиною до Наталії Вікторівни і беручи до рук альбом – з непідробною іскоркою в очах відкриваючи його, та роздивляючись фотографії.

– Дякую, Алісонька, – жінка поцілувала онуку у маківку й почала розчісувати її світле волосся, починаючи свою розповідь.

*****

Мені було майже двадцять, коли вона увірвалася у моє нудне і доволі одноманітне життя. Світловолоса, з великими зеленими очима й неймовірною харизмою. Я була повністю підкорена і частково здивована її прямотою, щирістю та готовністю завжди прийти на допомогу.

– Ти така красива і надзвичайно ніжна, – Софія сиділа навпроти мене в кафе на літній терасі та чекала, поки я доп’ю свій м’ятний чай.

Я ніколи не мала ілюзій з приводу своєї зовнішності. Я не була красивою, скоріше просто звичайною. Волосся до плечей, каштанового кольору, звичайні карі очі та трохи гоструватий ніс. Звичайна статура і абсолютно нічого, що вирізняло б мене поміж інших. В той час як вона – освічена, довгокоса, зеленоока, з чіткими поглядами на життя, яка нічого та нікого не боїться. Її прямолінійні питання часто ставили багатьох у глухий кут і викликали захоплення в очах таких, як я. я до останнього не розуміла, що цікавого вона могла знайти в мені, аби почати хоча б спілкуватись. Але Софія завжди стверджувала, що я себе не бачу так, як мене бачить вона.

– Припини, Софіє, інакше я знову перетворюся на червоний помідор. Ти ж знаєш, що я не люблю таких слів на свою адресу, – я опустила погляд у чашку, на дні якої залишалось не більше двох ковтків напою.

– Припинити що? – зухвало при піднявши одну брову з нерозумінням запитала дівчина.

– Ось ці твої вислови, – я не могла підвести погляд і подивитися на неї, тому що моє серце завжди починало битися частіше від її слів.

– Припинити говорити тобі правду? – Софія перехилилася через стіл і спритно схопивши мене за підборіддя двома пальцями, практично змусила глянути їй у вічі, – не перестану! Тому що ти красива і неймовірно ніжна , – майже по скалах промовила вона, після чого невагомо легко поцілувала мене в ніс.

Для неї взагалі подібний прояв емоцій був абсолютною нормою. Я вже давно звикла до того, що вона часто брала мене за руку, переплітала наші пальці, заправляла моє неслухняне волосся за вухо, садила мене до себе на коліна.

– Так, все! – я одним ковтком допила чай і швидко піднялася на ноги. – Нам пора. І якщо ти хочеш взяти сьогодні собі ту книгу, про яку ти казала, то ходімо, тому що кафе скоро зачиняється.

– Так, пішли! – вона теж встала з-за столу і нітрохи не соромлячись – взяла мене за руку, попрямувавши до виходу.

Був початок осені. Коли ще не холодно, але вже і не так спекотно, як влітку, але я чітко відчувала, як моя рука практично палала в лодоні Софії.

– Щось не так? – неначе прочитавши мої думки, вона зупинилася і з викликом подивилася мені у вічі.

– Все в порядку! – відповівши, я знову відчула, як її теплі пальці заправили пасмо волосся мені за вухо. Вона лише кивнула і стиснувши сильніше мою руку, попрямувала далі.

– Заходь, я зараз швидко перевдягнусь, а ти заходь і дивись на полиці книгу, яка тобі потрібна, – роззувшись, я попрямувала в ванну, залишивши Софію, яка розстібала плащ, в коридорі.

Через декілька хвилин, вийшовши з ванної, я побачила її на тому ж самому місці – у передпокої, біля настінної вішалки.

– Чому ти не проходиш у квартиру? – я підійшла до дівчини, яка щось роздивлялася на верхній полиці в передпокої. – Софіє, чому ти стоїш тут і не проходиш у квартиру? – я підійшла блище до неї і поклала руку на її плече.

– Я просто намагаюся роздивитися і зрозуміти, – вона відійшла трохи лівіше і стала практично перед дзеркалом, яке висіло в передпокої, – роздивитись твоє дзеркало, відображення у ньому і зрозуміти, чому ти бачиш себе саме такою? І чому не бачиш себе так, як тебе бачу я? – глибоко вдихнувши, вона накрила своєю рукою мою руку, яка досі лежала на її плечі, а потім продовжила, – ось, подивися на себе моїми очима, – вона буквально схопила мене за руку, не даючи можливості уникнути цієї розмови.

Я дивилася у звичне мені дзеркало і відчувала, як Софія відступила на крок від мене і поклавши свої руки мені на талію, стояла позаду мене, не залишаючи мені навіть шансу для того, аби виплутатися з її рук і хоча б відступити. Я дивилася в дзеркало і не розуміла, що вона хоче почути від мене? Що вона хоче почути від звичайної дівчинки, котра не бачить у своєму відображенні абсолютно нічого особливого. Нічого того, що могло б хоч якось стати відповіддю в цій ситуації.

Я нічого їй не відповіла. Лише стиснувши губи, мовчки опустила погляд у підлогу.

І саме в той момент я відчула, а потім і побачила, як на диво сильні руки Софії розвертають мене до неї обличчям й наступне, що я відчула – це її гарячі губи на моїх, які подарували нам перший на той час наш поцілунок.

Наполегливий, сильний, сповнений щирості і якоїсь недомовленості поцілунок, відніс мої думки далеко від розсудливих міркувань, тому що наступне, що я відчула – її язик, який пройшовся по моїй нижній губі, а потім ковзнув поміж губ. Я пам’ятаю, як мені стало не вистачати повітря і відірвавшись від дівчини та заплющивши на декілька секунд очі – я запитала, – що ми робимо?

– Те, що повинні були зробити вже давно, – Софія перемістила свої лодоні мені на шию, а потім, взявши моє обличчя в лодоні і ні на мить не відводячи погляд, запитала, – я можу продовжити?

Мені вистачило сил лише на те, аби мовчки кивнути і знову заплющити очі.

Я не знала, що буває так. Так сильно, трепетно, ніжно і гаряче одночасно. Її губи були скрізь, руки сильні, але водночас акуратні та невагомі. Мої стегна горіли, кінчиками пальців ніби пустили слабкий розряд струму, пальці ніг стискалися, а в голові немов клуби солодкої вати, був туман. Кожен міліметр моєї шкіри спалахував, коли вона його торкалася: губами, руками, язиком – неважливо. Важливо лише те, що засинаючи практично без сил, я чітко відчувала її пальці у моєму волоссі, і дивовижна легкість наче накривала та згортувала мене з головою.

Прокинувшись вранці і не до кінця усвідомлюючи, чи сон це був, чи дійсність, я попрямувала в глиб квартири, тому що відсутність Софії поруч у ліжку, мерзенним змієм паніки гризла всі мої відчуття.

Я побачила її на кухні, вона готувала сніданок, у моєму старому й безглуздому халаті, який на диво їй доволі пасував.

– Добрий ранок! – Софія відклала кухонну лопатку вбік і витерши руки у рушник , підійшла до мене впритул, так само, як і вчора, обхопивши руками моє обличчя – повільно та ніжно поцілувала. – Я тут вирішила приготувати перекусити, – вона кивнула в бік плити. Так, нічого особливого, банальна яєчня. Але я рада, що встигла це зробити до того, як ти прокинулася.

Снідали ми практично у тиші. Зрідка відволікаючись на прості фрази. Я не знаю, про що думала Софія, так як мої думки кружляли нескінченним хаосом й не давали ні на чому зосередитися.

Закінчивши з їжею, Софія попрямувала в душ, а я, аби хоч трохи відволіктись, вирішила вимити посуд.

Я й досі пам’ятаю, як закінчивши з легким прибиранням на кухні і маючи намір зігріти чайник для кави, стоячи спиною до дверей кухні – я відчула, як дівчина тихо підійшла і знову ставши позаду мене, ледь чутно прошепотіла на вухо, – я покажу, я покажу тобі, як я бачу тебе. Я хочу, аби ти побачила справжню себе, – запустивши одну руку під мою вільну нічну сорочку, в якій я досі була, – шепотіла Софія.

Її рука перебралася на мій живіт і я різко втягнула носом повітря, тому що лише один її дотик викликав у мене підвищення пульсу і повністю виганяв усі думки зі свідомості.
Я відчувала, як її губи, які залишали вологі поцілунки на задній стороні моєї шиї – зігнулися в посмішку. Мені здавалося, що стукіт мого серця чує весь будинок і він приголомшує не тільки мене, тому що потім її рука ковзнула під тонку тканину білизни і не витримавши контрасту відчуттів, я бувало впала на кухонний острівець, на який до цього опиралася ліктями. Її пальці були витвором диявола, тому що те, що вони творили, не мало жодного іншого пояснення. Лише почуття та емоції – це все, що накривало туманною завісою не лише мій розум, а й серце.

І вона показала. Вона показала, як бачить мене і що відчуває до мене.

З тих пір багато що змінилося, але ми так само продовжували бути і найкращими подругами теж. Це був незрозумілий до кінця і не бачений мною до цього до цього досвід.

Моє життя змінилося настільки сильно, що я часом не вірила що це справді відбувається зі мною.

Надзвичайне щастя знайти у своєму житті людину, яка наповнить тебе сенсом, любов’ю, розумінням та відчуттям того, що ти потрібна.

Я пам’ятаю, як вона вперше представила мене друзям, як свою дівчину.

Я пам’ятаю, як вона стискала мою руку, коли я засинала, боячись прокинутись і зрозуміти, що її нема поряд.

Я пам’ятаю, як вона зізналася, що любить мене.

Я пам’ятаю, як вона подарувала мені цей альбом.

Я пам’ятаю, як вона показала, як можна кохати і що у підсумку це кохання може зробити з людиною.

Я все пам’ятаю!

*****

– Бабусю, Софія дуже красива. Я би хотіла побачити її зараз, – світловолоса дівчинка поправила фіолетову шпильку у волоссі й продовжила гортати альбом.

– Ох, люба, я би теж цього хотіла б – жінка потягнулася до столика за персиками, – але неможливо.

– А що трапилося? Чому це неможливо? – поцікавилася Аліса, не відволікаючись від фотографій.

– Тому що вона зараз далеко. Вона поїхала, – і побачивши чергову розгубленість та збентеження в очах онучки, жінка додала, – назавжди.

*****

– Ти настільки непередбачувана, що на свій день народження даруєш даруєш подарунок мені, – взявши до рук коробку, я подивилася на Софію і почала розглядати, що ж там усередині.

Почувши тихе клацання маленького поляроїду – я розвернулася до Дмитра, нашого спільного друга, який встиг зафіксувати цей момент на фото. Ми навчалися разом з Дмитром і він одним із перших дізнався про наші не дружні стосунки.

– Дивись! – Софія тримала в руках свіжу маленьку світлину, – хай ця фотокартка розпочне цей фотоальбом.

Коли я відкрила коробку, то побачила неймовірної краси фотоальбом. Важкий, шкіряний та з ластівкою на обкладинці. Оформлення було ніжним, а поєднання матеріалів та ручного розпису – приємно прощупувалося під кінчиками пальців.

– Але це ще не все, – Софія підійшла блище до мене й присівши на крісло в якому я сиділа, тримаючи в руках альбом, продовжила, – відкрий останню сторінку.

Неймовірна, все її нутро «кричало» про те, що вона неймовірна дівчина. Чесна, відкрита та дбайлива.

Я не повірила в те, що побачила на останній сторінці фотоальбому.

Ми завжди мріяли подорожувати. Побачити світ, його визначні пам’ятки та історичні особливості. Італія була ношою спільною мрією. Культура, кухня, стиль, традиції – це було тим, про що ми багато розмовляли, читали і дізнавалися. І чи потрібно мені пояснювати, скільки радощів у поєднанні з подивом я відчула, побачивши в альбомі два квитки до Італії.

– Ух ти! – Аліса сплеснула долоньками, чим налякала мирно дрімавшу Люсію, – ви їздили в Італію? – Ой, кицю, вибач, – дівчинка звернулася до кішки, яка вкривши мокрий носик пухнастим хвостом – знову продовжила дрімати.

– Ні, ми нікуди не їздили, – Наталя Вікторівна поправила браслет на зап’ясті й продовжила, – точніше Софія їздила, а я ні.

– Але чому? – здивуванню дівчинки не було меж.

– Все надто банально, люба, – жінка погладила онучку по голові. – За три дні до вильоту, я з необережності зламала ногу. Перелом був з ускладненням, тому ні про яку поїздку в Італію й мови не було. Я лежала вдома з важким гіпсом на лівій нозі й вмовляла Софію поїхати без мене. Адже я не хотіла, аби вона жертвувала своєю мрією через мій, такий недоречний перелом. Тим більше, що все необхідне в мене було під рукою, а тримати біля себе Софію, лише через егоїзм – я так не могла вчинити.

– І що, вона поїхала? Так? – Аліса догортала альбом до кінця, але не закривала його, а так і продовжувала тримати ту саму фотокартку своїми маленькими пальчиками.

– Так, – кивнувши онучці, відповіла жінка. – Вона полетіла в Італію і не повернулася. – Наталя Вікторівна побачила, як зіниці дівчинки розширюються, а на вустах застигає німе питання. Тому неспішно жінка продовжила, – Софія полетіла до Італії та вийшла там заміж за прекрасного чоловіка.

*****

Холодний осінній дощ барабанив по дахам і краплі глухим ехом билися об балкон, чим змушували мене щоразу здригатися. Моя нога потихеньку відновлювалася, хоча перелом і вніс багато корективів у моє повсякденне життя.

Тритижнева поїздка Софії до Італії добігала до завершення і я уявляла, чим зможу її порадувати в день повернення, враховуючи мій нинішній стан здоров’я.

Я планувала спекти її улюблене печиво. До того ж, постійне валяння на ліжку, мені вже набридло і для загіпсованої ноги, така кулінарна активність не завадила б. Я подумки згадувала усі необхідні інгредієнти для випічки, як почула телефонний дзвінок.

Якось дібравшись, а точніше дострибавши до телефону, я віддихалась і дотягнувшись до апарата – зняла слухавку.

– Наталя? Ти чуєш мене? – в слухавці пролунав голос Софії.

– Так, привіт! Я тебе чую, – навіть мій голос не приховував тієї радості, яку я відчувала від звуку її голосу. – Коли ти вже повертаєшся? Я дуже скучила. Коли точно на тебе чекати? – притулившись спиною до тумби, я й не помітила, як почала намотувати телефонний провід на палець.

– Наташа, я …, – у слухавці почувся якийсь тріск і віддалений скрип, – Наташа, я не повернуся.

– Що? Як не повернешся? Щось трапилося? – я відчула, як мій пульс пришвидшився. Як тоді. Як під час нашої першої ночі. Але тоді це відбулося від почуттів, які мене переповнювали, а зараз це відбувається від відчуття липкого страху, який своїми крижаними щупальцями забрався під комір моєї домашньої сорочки.

– Наталю, ти повинна зрозуміти, що так буде краще для нас двох. Ти найкраще, що було у моєму житті, але зараз так треба, – голос в телефоні звучав нервово і начебто здалеку. – Пробач мене! Пробач мене, якщо зможеш. Я люблю тебе. Справді люблю. Таке сильне почуття трапляється лише раз в житті і я впевнена, що моя любов до тебе, буде зі мною до кінця моїх днів, але зараз так буде краще. Так краще, – наче мантру повторювала Софія у слухавці. – Пробач мене і пам’ятай, що я люблю тебе. Але я не повернуся, – голос в слухавці стих, а потім почулися короткі гудки.

Все, що я пам’ятаю, як гарячі сльози полилися з моїх очей, поки я повільно сповзала на підлогу в коридорі, затискаючи губи долонею лівої руки, аби не закричати від розпачу, нерозуміння, й болю, які в один момент нахлинули стрімким водоспадом. А правою – продовжувала тримати телефон, слухаючи гудки.

Я не пам’ятаю, як заснула прямо там, на підлозі в коридорі.
Я не пам’ятаю, що мені снилося і чи снилося взагалі хоч щось.
Я не пам’ятаю, як перевертала всі речі в шафі, в тумбах та на полицях, сподіваючись знайти хоч щось. Хоч якесь пояснення всьому , що відбувається.
Я не пам’ятаю, як роздряпала руку і ногу, ту, яка була в гіпсі, до крові, тому що я не розуміла, як мені жити далі без єдиного на той момент сенсу мого життя – без моєї Софії.
Я не пам’ятаю, як мої перелякані сусіди стукали в двері моєї квартири, тому що їх лякали звуки моєї істерики.
Я не пам’ятаю і не знаю, хто викликав лікарів і як вони потрапили в квартиру.
Я лише пам’ятаю, як прокинулася в неприємно зеленого кольору палаті, і як за кілька хвилин побачила медсестру поряд зі своїм ліжком, яка щось занотовувала у робочий журнал.
І пам’ятаю, як у підсумку купувала заспокійливі, призначені лікарями, аби хоч якось функціонувати та припинити нічні істерики.
І я пам’ятаю, і знаю, що вона назавжди залишилась моєю єдиною любов’ю.

– Алісо, онучко, а ходімо до мами. Вона нас вже зачекалася і певно пиріг вже готовий?! Ходімо, лисичко, – взявши дівчинку за руку і покликавши з собою Люсію, Наталя Вікторівна попрямувала в будинок.