1

Примітка: іноді мене й на романтичні вірші пробиває) Перший раз публікую десь поза межами моєї творчої шухляди, тому прошу виправити мої очевидні помилки щодо оформлення, якщо такі є.

А пам’ятаєш те місце на мапі?

Куди нас дід твій возив,

на жовтому наче сонце пікапі.

Де цілувались спросоння синє небо і хмари.

А ми верещали й сміялись малими,

коли нам чудились в річці примари.

Там, досхочу босоніж гуляли по полю,

рвали трави пахучі по черзі.

Залазили в ніч на тополю,

зірки лічили й дрімали.

Вперше пізнали кохання,

обіцянки дали навіки…

які потім змінили зітхання.

А пам’ятаєш ті теплі руки,

бабці Мар’ї сусідки нашої,

що лічили душевні муки ?

Пригорнемось до неї німо,

уткнемося носами у плечі –

нам запахне одразу весною,

всі проблеми стануть далечі.

А пам’ятаєш як ми кохали

й полюбивши стали чужими?

Твої очі так довго плакали,

що набрякли і стали злими.

Моя усмішка теж знічивилась –

якось враз наче квітка зів’яла.

Обіцяли леліятись й пеститись,

але ніжність наша пропала.

А пам’ятаєш ,коли барвінку

мрію спільну тихцем шепотіли?

Нам тоді років десять було,

ми залишитись дітьми хотіли.

Поселитися в вербних кронах,

стати духа лісного сусідами

й танцювати з листя коронах.

Назавжди там залишитись разом,

в тому місці таємним на мапі,

куди нас дід твій возив,

на жовтому наче сонце пікапі.