я набридаю сам собі.

Я набридаю сам собі –
Це точно й чітко мені відомо.
Ці всі нав’язливі думки
І панорамні фото дому.
Я не терплю, коли нерівно
Стоять чашки у моїм кабінеті,
Коли з волосся фарба злізла,
Або скінчились сигарети.
(Але найбільш не терплю себе!)

І кожен раз примітка “Власне”,
“Чужим – неможна!”, “Особисте”,
Що я (щоразу у люстерку
Один й той самий – посередній)
На кожен клаптик в сутність власну
Пластичним рухом рук виводжу,
Щоб сам від себе, та й від інших,
Цю дивну суміш ліні й праці
В старій епосі залишити.

Та знов і знову прокидайся,
Як у старім, на плівці, фільмі,
І руш писати свій сценарій
Пародії на мистецтво!
Чим більш ненавидиш ти себе,
Тим більш кохає тебе муза!
(Зовсім не та, яку хотів би…
Та хто зважає?)

Плюй на людство,
На вічність, цінність, чужу творчість,
Та, чом би й ні, плюй і на власну.
Тебе ніхто тепер не чує!
Тож кохай до розриву серця,
А себе виверни назовні,
Покажеш темряві, наскільки,
Наскільки боляче тобі, блін!

Настасія Охотнікова