1

– Ні.

– Ні?!

– Сину подумай, це краще для тебе самого! – вскочивши з-за дерев’яного робочого столу гаркнув Вінський старший.

– Я вже сотню разів говорив тобі і можу повторити ще раз: я не буду одружуватись з тими, кого ти мені пропонуєш, – настояв на своєму молодий чоловік.

“Ми були знайомі з ним з самого дитинства. Наші батьки дружили, і ми частенько гостювали один в одного. Найкращі моменти мого дитинства зв’язані з ним. Через те, що він ріс без матері, багато дітей у школі знущались із нього. Я була єдиною, хто не відштовхував від себе, хто підтримував і допомагав. А тепер, після стількох років, після всього того, що ми пережили, він мені відмовляє. Не знаю що я відчула першим – злість, смуток чи пустоту.”

У світлій кімнаті з панорамними вікнами, вид з яких відкривався на чудовий зелений сад, негусто обставленій меблями, стало душно. Тихо сівши у широке крісло біля столу чоловіка, я наче випала з цього світу. В очах потемніло, почувся свист, можливо то просто був чайник на кухні за стіною. Моє серце калатало а в голові і досі чутно його: “Ні”, “Ні”, “Ні”.

– У тебе взагалі совісті немає, молодий чоловіче? Я не аби кого пропоную, а ту, кого ти добре знаєш, ту, кому я можу довірити тебе. – вже спокійнішим та лагіднішим тоном сідаючи продовжив: – Просто погоджуйся. Тоді тебе чекатиме хороше сімейне життя та чудова дружина.

Але молодик не збирався так просто погоджуватись з батьком. Цей чоловік – все що лишилось від його сім’ї. Він поважав його і слухався, у більшості випадків, але завжди бути під впливом батькових наказів та прохань він теж не збирався.

– Батьку, я розумію що ти непокоїшся про мене, але я вже дорослий і сам можу вибирати на кому мені женитись. І на рахунок хорошої партії: я знаю що ти хочеш об’єднати свою і фірму її батька, а наш шлюб став би прекрасною на те причиною. Але дозволь, хоча б раз у своєму житті, зробити вибір самому.

Не те що він так сильно не бажав цього шлюбу, ні, Кетрін була дорогою для нього, але постійні укази батька про нерішучість і його вольових характер почали діяти в протилежну для нього сторону. Він почав вести потаємне від усіх життя, і так сталось, що зміг зустріти ту саму жінку своїх мрій. І це була не Кетрін.

Я вже чіткіше розрізняла слова, так як шум вже відійшов від голови. Піднявши погляд на Річарда я побачила водночас сердиті та сумні блакитні очі.

“Може я не те щось зробила? Або сказала? Може він думає що насправді мені не подобається? А якщо я скажу це, щось зміниться? Мені і так не має чого втрачати, тому краще нехай знає правду.”

– Ти мені подобаєшся! – начисту сказала я. – Я не хочу щоб ти думав що наш шлюб буде фіктивним.

Тепер він дивився на мене. Його погляд нічого не говорив мені. В ньому не було подиву, він наче знав про це. Опустивши голову додолу він видихнув.

– Твоє признання нічого не міняє, бо я вже знайшов собі дівчину, з якою хотів би провести решту свого нікчемного життя. І це, нажаль, будеш не ти.

– Що!? Ах ти, чорт! – батькові вже не сиділось у чорному кріслі. Гупнувши по столу руками було чутно, як затріщали шибки і навіть вітер на вулиці притих. У кімнаті стояла гробова тиша. І все, що нарушало її – це злісне дихання  Вінського старшого.

– Я вже все вирішив. Вона хороша дівчина та ідеально мені пасує. Дай хоч раз в житті зробити вибір самому, батьку! – він не кричав, ні. Це було його серце. Серце, яке хоче бути почутим. Серце, яке благало про розуміння та підтримку.

Знесилено та похмуро чоловік вмостився в своє робоче крісло. Відкинувся на спинку але продовжив говорити. В голосі було чутно нотки втоми.

– Я ростив тебе не для того щоб ти брав і витворяв такі козні. – видихнув чоловік. Наступні слова дались йому важко, – Тепер ти ще більше схожий на свою матір.

– Давай без цього, добре?

От він і дійшов то тієї теми, яку оминав всі ці роки. Його мати. Жінка, яка кинула маленького Річарда і залишила хлопчика без материнського тепла. Його батько не хотів говорити про неї з сином, бо знав як він відноситься до цієї жінки. Хто міг знати, що в такій ситуації він не зможе втриматись.

Вінський старший давно помітив схожість сина з його матір’ю: ті самі риси обличчя, ті самі очі з палаючими вогниками, ті самі риси характеру. Після своєї втечі жінка ні разу не дала про себе знати. На його дні народження і тим паче, на якісь інші важливі дні його життя – ні разу не прийшла, ба навіть не написала.

Заперечувати їх схожість було так же безглуздо, як і те, що хлопець бажав більше ніколи з нею зустрічатись.

А їх перепалка продовжувалась вже більш натягнуто.

– І чому ж це? Вона теж робила те, що хотіла і плювати їй було на всіх.

– Батьку досить! Я не хочу тепер говорити про неї! – він виділив посліднє слово у більш зневажливому тоні.

Для Річарда та жінка вже давним-давно перестала бути матір’ю.

– А я не хочу говорити про ці нісенітниці.

– Я говорю серйозно. І якщо ти не хочеш прийняти факт того, що я вибрав собі майбутнє – це твої проблеми. А я йду, не хочу більше слухати твоїх настанов, – Річард обернувся на каблуках своїх лакових туфель, але зупинився почувши слова батька.

– Йди, йди, але зарубай собі на носі: якщо ти вийдеш із дому – то можеш більше не повертатись.

Він так і залишився стояти спиною до чоловіка.

Підірвавшись із крісла я вирішила стати на захист Річарда.

– Будь ласка, не кажіть такого! Він же сам не розуміє що робить! Не будьте такі злі до нього. – з проханнями помилувати я кинулась до нього. Але той наполягав на своєму і відступати не хотів. Він мав на меті залишати сина під контролем, не даючи йому права на вибір. Тож, якщо молодик переступить поріг його дому, більше в нього ніколи не повернеться.

Річард стиснувши пальці в кулики та зуби до скрипу не збирався піддаватись на батькові провокації. Він знав: той ніколи не відмовиться від нього, ні за яких умов, він був його єдиним сином, більше чоловік не мав нікого ближчого і ріднішого.

– Мені всеодно. – випаливши перше що прийшло в голову Річард і вже майже вийшов із кимнати як тут його окликнув тато:

– Я хочу почути від тебе, що ти сам, добровільно, відмовляєшся від долі відсотків мого бізнесу і спадку, що мав перейти тобі.

До такого він не був готовий. Рідний батько відмовляється від сина тільки тому, що той хоче жити власним, щасливим життям. Від посторонніх парубок чув, що той вирізняється своєю безжалісністю, але в його сторону таке ніколи не помічав.

Перед Річардом став вибір: послухатись батька, і не мати змоги влаштувати своє власне життя, або начхати на все і прожити життя з тією, хто став для нього дорожчий всіх.

Статки батька його не цікавили, він якось й не сильно хотів брати на себе сімейний бізнес. Гроші для нього не були проблемою, бо він хоч і з багатої сім’ї, але був дуже навіть трудящим. Тому, добре подумавши, він все таки відповів.

– Так, – навіть не обернувшись на прощання чоловік вийшов і закрив за собою двері. Більше всього, в той момент, він не хотів бачити батькових очей.

Тієї ж хвилини, всі мої бажання на щасливе майбутнє рухнули. Ніколи я не могла уявити собі його без Річарда. Завжди він був присутній там: як мій чоловік, батько моїх дітей, хороший товариш та друг на все життя. Але ніяк не той, хто відмовив мені, той, хто кинув мене та рідного батька і пішов до іншої, це сміливо можна назвати зрадою. Він зрадив мене!

В той момент всі мої почуття загострились. Хоч це і сталось – я загорілись ще більше. Той вогонь, який горів для нього залишився в мені, він нікуди не дівся, навіть після його слів мені не хотілось його гасити. Це звучить безглуздо та так наївно, але це ж Річард.

“Можливо, якщо з ним поговорити, пояснити йому що так робити дуже егоїстично так не правильно. Може тоді він послухає мене та залишиться?”.

“Хоча з моєї сторони це теж досить егоїстично, але я не хочу про це думати.”.

Тієї ж миті я підскочила із крісла і миттю вибігла в коридор за ним з надією, що зможу вставити йому мозок на місце.

Я почула що двері закрились – це означало що він уже на вулиці.  Опинившись назовні мені вдалось наздогнати його. Взявши його за руку, зупинила.

– Будь ласка, не йди. Не залишай батька одного. Ти знаєш, що він готовий на все аби ти був з ним! Те, що він говорив, він випалив не думаючи. Твій батько не залишить тебе одного. Я не залишу! – та буря емоцій що бушувала в мені виплеснулась на нього. Сльози самі покотились по багряних щоках, голова припала до його грудей. Тільки й було чутно мої всхлипи та наші серцебиття. Він притягнув мене до себе в обіймах.

Його широкі, теплі груди водночас зігрівали та обпікали.  Він знав про мої почуття до нього! Знав! Але весь цей час мовчав! Хоч це і було так, його обійми так і манили мене, хотілось назавжди залишатись ось так біля нього.

Чоловіча рука лягла десь між лопаток та гладила по спині, інша обіймала за вузькі дівочі плечі. Річард остарався трохи відійти від подруги.

– Будь ласка, йди. Я не хочу ще більше ранити тебе.

“Він точно знав!”

– Ні, я не хочу тебе відпускати, залишайся зі мною, прошу тебе. – заплаканим голосом говорила я, він не відпускав мене, а сльози й дале текли по щокам, підборіддю, його грудях. На майці, в якій він був, ще довго залишатимуться її почуття до нього.

– Вибач але я не можу. Мене чекає інша жінка яку я сильно люблю.

– Будь ласка, не говори так. Ти розбиваєш мені серце.

– Але це правда, я правда люблю її і вона мене теж. Нам добре разом.

“Не знаю чому, але мені здалось, що звучали ці слова не від щирого серця. Можливо я просто хотіла так думати. Змиритись з цим було легше”.

Річард і далі стояв в обіймах Кейт.

– Але і нам теж було добре! Ще й як добре! Ми стільки років були разом, стільки всього пройшли вдвоє, а в результаті ти вибираєш жінку про яку я вперше чую.
Звідки мені знати що вона не зробить тобі боляче? А якщо вона з тобою тільки через те, що в тебе є гроші, а коли дізнається про вердикт твого батька захоче кинути тебе? Тоді ти взагалі лишишся ні з чим.

– В тобі говорить розпач. Вона ніколи б не повелася на мої гроші, вона любить мене такого – який я є.

– Але я теж люблю тебе такого – який ти є. Я сумніваюся, що вона знає те, що знаю про тебе я. Наприклад, що ти не можеш мити голову шампунем який не містить в своєму складі кропиву, або що не переносиш теплого молока…

– Досить. Давай закінчимо на цьому. Просто йди до батька, заспокой його, у тебе це добре виходить.

– Ні, я не хочу відпускати тебе. – мої руки ще сильніше обвили його.

І тут, раптово, в мою голову прийшла одна божевільна ідея. А якщо спрацює? Відклавши невпевненість видихаю та майже пошепки говорю: – Дозволь… х-хоч по-поцілувати тебе на прощання…

Його блакитні очі, наче дзеркало, відбивали моє відображення. Не встигла я договорити як він поклав свої руки мені на щоки та губами накрив мої.

Я не очікувала такого напору. Думала він відмовить мені. Ми й до цього цілувались, але це були прості дружні поцілуночки в щічку. До чогось більшого ніколи не доходило.

Мої руки з плеч перемістились на шию та зімкнулись в ключі. Від такого ніжного дотику я закрила очі щоб краще насолодитись ним. Його губи були смаку полуниці, чи то моя помада встигла розмазатись по ним.

Чоловічі руки опустились мені на талію щоб бути зовсім поруч в хвилину близькості. Я відчувала що не тільки я отримую насолоду в цей момент. З його губ зірвався стогін.

Багатої практики в таких моментах я не мала тому не особливо знала що і як робити. Але він направляв мене і, Боже, це було неперевершено.

“Цікаво, а з нею віт теж так цілується?”

Мені хотілось поглибити поцілунок, але я розуміла, що можу спугнути його і все закінчиться. Тому нехай все буде так ще хоч трохи, хочеться розтягнути цей момент якнайбільше.

Подумавши про це він, закінчив поцілунок, але від мене не відійшов. Настала секунда тиша. Тільки наше дихання та божевільне калатання сердець. “І коли воно почалось так швидко битись? Невже йому сподобалось? Може він передумає? Це все чого мені хотілось”.

– На цьому все.  Сподіваюсь ти пробачиш мені, колись.

Не дочекавшись відповіді Річард обернувся, сів у свою машину, таку ж блакитну як і його очі, та поїхав в захід сонця, залишивши мене одну.

“Нехай він думає що завгодно, але цей поцілунок… точно не був прощальним”.

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

Фанфіки МОГО авторства також опубліковано на моєму акаунті в Wattpad: https://www.wattpad.com/user/LenoLiym-713