1.2. Тепер ти – чоловік!

Вони мовчки дивилися один на одного близько півхвилини: пірат – зі здивуванням, Велма – з переляком. Як тут не здивуватися, коли бачиш незнайомця на кораблі? А як тут не злякатися, коли на тебе спрямовують дуло вогнепальної зброї?

Дівчина навіть зітхнути занадто голосно боялася.

“Спокійно… Різкий рух – і мене застрелити можуть! Не смикайся, Велмо… А раптом пощадять і вислухають? Може, навіть довезуть кудись…” – миготіли в її голові думки, і звідси зрозуміло, що дівчина намагалася мислити позитивно, – “Напевно, заплатити попросять… Ну а що поробиш? Заплачу. Або… Це ж пірати, думай головою! З розбійниками хіба можна домовитися?”

А справді – чи можна? Адже це теж люди. Може навіть такі, що розуміють. Берн чула від декого, що пірати не такі вже й кровожерливі. Навіть людяніші за багатьох моряків будуть. Це і вселяло в серце діви надію.

Незабаром руда все-таки зважилася спробувати поговорити, домовитися, але чоловік її випередив. Дівчина очікувала почути щось на кшталт “Хто ти і що тут робиш?”. Але…

– Ragazzo, che ci fai qui? Hai perso la mamma? [Хлопчику, ти чого тут забув? Мамку загубив чи що?] – хрипким басом запитав той, усміхаючись.

Велма навіть руки опустити хотіла, та побоялася. Сторопіла вона. Що він їй каже? Це погроза? Попередження? Просто запитання? Що це за мова взагалі? Акцент знайомий хіба що…

Невже це судно не британських піратів? Навіть не піратів із Нового світу? Інші тут бували вкрай рідко, такі як французи та іспанці. Між цими трьома державами досить напружені відносини…

– Perché non parli? Hai ingoiato la lingua? O sei sordo? Sei muto? [Чого мовчиш? Язика проковтнув? Чи глухий? Німий?] – знову почав питати пірат. У відповідь – тиша.

“Знайомі слова!..” – помітила вона. Чимось нагадувало латину, яку вона добре знала з відомих причин, тільки от інші слова їй були незнайомі.Отже, висновок можна зробити один:

“Італійці… От холєра!”– картала себе дівчина, водночас намагаючись придумати, як пояснити цьому джентльменові удачі, що діалог у них не відбудеться через мовний бар’єр.

– Mi capisci? [Ти мене розумієш?]

– Ramon! Cosa è successo lì dentro?[Рамоне! Що там у тебе сталося?] – почувся голос зверху, що поступово наближався. А ще кроки. Часті…Ніби спускалася не одна людина.

І справді, у трюм спустилися ще троє здорованів: засмаглі (тільки двоє, один із них був темношкірим), міцні, і такі, що не викликають довіри. Побачивши таку цікаву картину, вони й самі не на жарт здивувалися.Невже зайцем вирішив хлопчик проскочити?

Відьма так само обмірковувала, що сказати, навіть не вслухалася в їхню розмову, яка й так їй була незрозумілою. Але спокійніше все одно не ставало.Незабаром пірати звернулися і до неї.

– Da dove vieni? Sei così stupido da nasconderti su una nave pirata?[Ти звідки взявся? Дурник чи що – на піратському кораблі ховатися?] – запитав чоловік африканської зовнішності з чітким акцентом, ніби італійська не була йому рідною.Можливо, так воно і є.

– Sa parlare la nostra lingua? [Ти на нашому говорити вмієш?] – знову поцікавився пірат із мушкетом, уже здогадуючись, що хлопчисько явно не з Італії.Велма за інтуїцією і деякими знайомими латинськими словами зрозуміла, що вони від неї хочуть, тому, хоч і насилу, але змогла збагнути відповідь. І вийшло:

– No…Non parlo… Italiano, – нарешті вимовила вона з дуже помітним для них акцентом, напружуючи голосові зв’язки.Тепер вона справді була схожа на хлопчиська шістнадцяти років, у якого тільки-тільки почав ламатися голосок.

Тепер піратам усе стало зрозуміло. Один навіть посміявся.Чому?Лише самим піратам відомо.Стали щось обговорювати між собою, іноді поглядаючи на “хлопчика”.Що ж вони надумають?Невже викинуть за борт, якщо все одно ні слова не розуміє?Яка тоді користь?

Не хотілося б їй опинитися у відкритому морі. Скажу по секрету, Велма плаває так собі…

За хвилину “переговорів” пірат, якого, здається, звали Рамоном, опустив мушкет, і сказав щось одному з піратів, і той побіг на верхню палубу. Потім звернувся до двох здорованів.Ті негайно схопили непроханого гостя, щоб не втік.Чародійка тільки ойкнути встигла.

– Lo porteremo di sopra. E da lì in poi ce ne occuperemo. [Поведемо його нагору. А далі розберемося.] – підсумував Рамон, і розбійники потягли бідну дівчину в невідомому для неї напрямку. Стало зрозуміло тільки те, що її ведуть нагору.

“Справи кепські…”– подумала вона, – “Та-а-ак… Не панікуй поки що.Може все обійдеться.Пам’ятай: ти чоловік.Ти чоловік…Не забувайся, і буде тобі життя – малина”.

Продовжуючи сподіватися на “малину”, Велму все-таки вивели на палубу.Після перебування в трюмі дівчина навіть злегка примружилася – яка нині сонячна погода!

А інші члени команди вже помітили “знайду”, з цікавістю роздивляючись його. Дехто навіть намагався залякати його, то сміючись хитро, то вказуючи на зброю мовляв “дивись, у нас є шаблі, ми тебе ними розрубаємо на шматочки”.Хтось дивився на хлопчика з жалем. Шкода їм його, не знає, на що підписався.

Ці погляди напружували Велму, навіть дуже, але показувати слабину і страх вона не хотіла, поки що добре трималася.Але все ж відчула ,що ніби хтось особливо пильно на неї дивиться.

Парою сірих очей вона зустрілася з парою зелених. Хлопчина років вісімнадцяти на вигляд, чорнявий, смаглявий, тому його очі виділялися, як два нефрити, що лежать у сирій глині.Дивився він із якимось примруженням, ніби вивчав.Що ж він розгледіти намагається?

Велма змінилася в обличчі. Теж примружилася, посерйознішала; як зазвичай буває, підняла ліву брову в німому питанні, а-ля “якого біса, хлопче ?!”.Погляд її був настільки пронизливим і пильним, що незнайомцю навіть стало ніяково, і той відвернувся, вирішивши все-таки помилуватися краєвидами за бортом.О-то ж!

Галас стихав, і це змусило Велму знову загострити увагу на тому, що відбувається.Озираючись, вона побачила нове обличчя.Молоде.Чоловік, навіть можна сказати, хлопець, можливо навіть її ровесник. Світло-каштанове волосся, ймовірно, завдовжки до лопаток, було зібране у хвіст на потилиці якимось шнурком.Очі кольору онікса, що з хитрістю дивилися навколо. Ніс його був мрією будь-якого художника, що малює портрети в профіль – чітко виражена горбинка, що надавала образу величі.Вбрання дорожче, хода впевнена, треуголка…Судячи з цього і з того, що пірати стихли, то перед нею стояв капітан цього судна.Такий молодий, і вже капітан? Чесно кажучи, дівчина очікувала побачити старого діда або грізного мужика років сорока…

Усе-таки, книжки про стереотипних піратів вийшли їй боком.

Пірат підійшов до неї ближче, розглянув, і теж звернувся італійською. Ну звісно, чого їй ще очікувати?

– Intrufolarsi su una nave pirata è molto coraggioso e spericolato…cosa ti ha spinto a farlo? [Пробратися на піратське судно дуже хоробро й нерозважливо… Що ж тобою керувало?]- вимовив пірат, дивлячись на хлопця з усмішкою і склавши руки за спиною.

– Capitano, non ci capisce. Un altro straniero… [Капітане, він нас не розуміє. Ще один іноземець…], – вимовив темношкірий пірат із такою спантеличеністю, ніби це така рідкість на кораблі. І це правда. Крім Велми тут було ще двоє іноземців. І один із них теж не розуміє італійської мови. Цікаво, як же він тоді тут залишився?

А сама Велма вже готова була завити від того, що вона взагалі не розуміє, що говорять ці люди і що з нею буде. Раптом її тут і вб’ють? Або ще щось гірше?

– Та за що мені все це, га?.. – тихо, невдоволено прошепотіла дівчина, уже шкодуючи про те, що вона взагалі вийшла за межі борделю і зробила спробу втекти з країни. Втекти-то вона втекла, але не так, як вона планувала.

Велма вже не сподівалася почати виправдовуватися, все одно ж не зрозуміють.

Однак або дівчина так Фортуні подобалася, або це зручний збіг. Пірат здивовано підняв брови. Корпусом він трохи нахилився до чародійки, ніби намагався розчути її шепіт.

– Поділишся, від чого тікав? – з усмішкою запитує він у хлопчини, перейшовши на англійську, – Ми не круїзна шхуна, тобі доведеться заплатити за те, що пробрався на корабель без дозволу, але як? Для початку я вислухаю причину такого нерозважливого вчинку, – Наступну фразу капітан вимовив серйозно, лише наприкінці ледь посміхнувшись, від чого було не зовсім зрозуміло: чи легко палодити з ним? Принаймні, він був готовий вислухати порушника.

Команда, здається, ще більше затихла, стоячи так само розгублено, як і їхній гість. Матроси, не розуміючи мови, з цікавістю спостерігали за розмовою, що навіть тільки шум хвиль і поскрипування щогли і було чутно. В англійській мові моряка було чути легкий італійський акцент, але говорив він нею досить чисто.

Карі очі, що були підкреслені чорним смокі, уважно спостерігали за зміною обличчя “хлопчини” що нарешті зміг почути зрозумілу мову.

Почувши знайомі, рідні слова, у дівчини навіть очі округлилися від шоку. Трохи відкривши рот у німому вигуку, та перевела погляд на капітана, що стояв перед нею, до кінця не вірячи своїм вухам. Але той продовжив говорити, і Велма переконалася остаточно, що їй зовсім не здалося.

“Хоч хтось! Є все-таки Господь у цьому світі!”– подумала вона з якоюсь ноткою сарказму.Скажу відверто: такі думки були чужі для рудоволосої відьми.У Бога вона перестала вірити ще давно.Як і в церкву, і в Біблію.Бог завжди захистить, завжди допоможе – казали християни?Де ж тоді був цей Бог, коли справді була потрібна його допомога?!

Але зараз не про це розмірковувала хитра відьма. Потрібно ж щось відповісти піратові.Але що?Не стане ж вона казати, що втекла від солдатів, бо її мали давно стратити за чаклунство, правильно?Взагалі, можна було б, та тільки от одразу б стало зрозуміло, що ніякий вона не хлопець.А як про здібності її дізнаються, то або викинуть, або вб’ють.Народ нині полохливий, вже дуже бояться бути проклятими, навіть якщо на те немає вагомих причин.

Доведеться схитрувати і тут. Зовсім небагато, щоб підтримати свою “легенду”, якої майже, як такої, не було.Але це поки що.

– Від собачого життя тікав, капітане, – грубим голосом відповіла вона, зітхнувши без будь-якої краплини награності, – Не міг я більше це виносити, вирішив тікати якомога далі від Англії! Я свободи хочу.Сподіваюся, Ви мене розумієте…

Вона й справді сподівалася. Хто, як не пірат, зрозуміє її прагнення до свободи і незалежності?І це саме розуміння чаклунка намагалася знайти в карих очах морського розбійника.Погляд її срібних очей висловлював тривогу, хоч і ледве вловиму – Велма трималася молодцем, і не хотіла показувати те, як вона налякана, розгублена і схвильована.Показувати слабину на борту піратського корабля – не найкраща затія.Крім погляду, її тривогу могли видати тремтячі кінчики пальців, проте долоні були заведені за спину, тоді як двоє чоловіків міцно тримали її за лікті, щоб не дивувалася, в разі чого.На скронях же стали проступати маленькі, рідкісні крапельки поту.

Берег поступово віддалявся. Навколо суцільний океан – це означало, що розвертатися вже було пізно.Та й навіщо?Коли прямо по курсу порт Санто-Домінго, прекрасне місто свободи, що стало другим притулком для піратів після спорожнілої нещодавно Тортуги?!

Тихий шум хвиль, та рідкісні крики чайок з далека заглушали навислу тишу на кораблі після відповіді “юнака”. Пірати мовчали, чекаючи вказівок капітана, все так само нерозумно кліпаючи очима і з цікавістю спостерігаючи за тим, що відбувається.

Флібустьєру ж здалася відповідь незнайомця досить переконливою.Хто ж у ці часи тікатиме з рідних земель ніяк інакше як від убогого життя?Капітан нагнітаюче і трохи задумливо дивився в срібні очі навпроти, ніби бажаючи в них знайти іскорку брехні. Але нічого подібного.Було видно, що “хлопчина” хвилювався, проте тримався стійко, що викликало повагу в кароокого.

Ці кілька секунд мовчання здавалися вічністю через напружену обстановку.Мовчав капітан, думаючи.Мовчала Велма, чекаючи.Мовчала команда, спостерігаючи.Ось зараз усе і вирішиться.Залишається лише сподіватися на краще, але при цьому готуватися до того, що її або вб’ють, або втоплять, як кошеня, викинувши за борт. На кінчику язика вже крутилося заклинання, а долоні стиснулися в кулаки, напружилися руки, будь-якої миті готові атакувати або захищатися.

Хлопець вимовляє якісь слова, зрозумілі лише членам команди, і від них Велмі легше не стало.Чоловіки відпускають дівчину ,і …І?

Це що, все?Усе-таки вона була переконливою?

Руда стала потирати лікті та передпліччя, які трохи оніміли і навіть нили від сильних рук розбійників.

“Як грубо по відношенню до дами!”– після цієї думки дівчині хотілося ляснути себе по лобі.Пора забути про прислівник “дама” на час перебування тут. Та й таке…Довго вона звикати буде…

– Що ж, якщо свободи шукаєш, то доведеться попрацювати заради неї. Доки не допливемо до Санто-Домінго, будеш палубу драїти, а там уже наші шляхи й розійдуться, – джентльмен удачі зробив невеличку паузу, але майже одразу ж продовжив, – Чи краще, щоб тебе згодували рибам?

Звісно, не дуже хотілося цього робити, адже такої роботи їй було достатньо і в минулому житті, коли вона мила підлогу в борделі, де і проживала.Але пірат немов прочитав думки – запропонував інший варіант результату подій. “Або …або…”, значить?

Здавалося, настрій капітана дуже серйозний, і йому й справді не важко буде наказати своїм амбалам схопити бідолаху за шкірку і викинути в безодню морських вод.

Велма не придумала нічого кращого, ніж розрядити обстановку.

– Ви даєте мені право вибору?Як великодушно!- напідпитку вимовила вона, але досить стримано.Легка усмішка осяяла до цього схвильоване обличчя, – Якого біса Вам бідну рибу труїти і позбавляти себе зайвої пари рук і робочої сили? Нерозумно виходить, Ви так не вважаєте?

Чаклунка поправила свою бандану, краще прикриваючи руде волосся, а потім, нібито оцінюючи стан палуби, продовжила:

– Я занадто юний, талановитий і симпатичний, щоб вирушати на дно.Не для того свобода мені потрібна, щоб вільно лежати на дні морському.Тож…- вона впевнено склала руки на затягнутих грудях і зробила один крок уперед, до капітана, що стояв навпроти.Погляду вона не відводила, – …вважайте, Ваша палуба вже блищить, як срібна таця на королівському столі. Залишитеся задоволені, капітане!Не пошкодуєте.

Хоч пірати й не розуміли суть їхньої розмови, але впевненість у голосі та відповідна поведінка хлопчиська їх здивувала.Хтось навіть вважав це за нахабство.

– Il cucciolo non ha paura, sembra [Очевидь, не боїться цуцик], – пробурмотів один із піратів товаришеві, що стояв поруч.

– Oppure non sa ancora cosa lo aspetta.Scommetto cinque piastre che tra una settimana piangerà e sentirà la mancanza di mamma e papà. O forse si getterà in mare![Або він просто ще не знає, що на нього чекає.Готовий посперечатися на п’ять піастрів, він вже через  тиждень плакатиме і сумуватиме за мамкою і татком. А може і сам за борт викинеться!]- другий же пірат вимовив останні фрази пошепки. Суперечки на гроші, як і азартні ігри на борту ніхто не схвалював, і про це навіть сказано в піратському кодексі! Але іноді нишком деякі морські вовки могли зробити щось на спір заради розваги.І кожному хочеться на цьому заробити.

Італієць пиркнув із насмішкою:

– Stai dicendo sciocchezze!Tra tre giorni inizierà a piagnucolare! [Дурню верзеш! Через три дні нити почне!].