маленький момент

Місто було евакуйоване. Жодного шелесту чи бодай однієї бляклої лампи, що горіла б в якійсь із квартир Прип’яті. Люди особливо й не переймалися, вони думали, що це тимчасово, лише на одну мить. Вони не знали, що більше ніколи не побачать рідних домівок.

Була глупа ніч, круки та голуби, які мали б спати, стурбовано та метушливо махали своїми крилами у повітрі, вбираючи в пір’я достатньо радіоактивного пилу. Солдати до цього часу вже були змореними, радіація обійняла їх усіх, як синів своїх і вже ніколи, до самої могили не збиралася їх відпускати. У декотрих уже закінчилася зміна й щасливчики, якщо їх можна так назвати, спали. За горизонтом можна було побачити, як ще досі жевріє електростанція, як уламки відвалюються від будівлі та падають на землю. Було чути, як завивають собаки та кричать коти. Незабаром ці звуки стихнуть, закопані під шар бетону та землі. Загалом, у зоні відчуження панувала жахлива, бентежна тиша, яка, здавалося, порушувала гармонію людини та природи.

У цей момент Валерій докурював восьму сигарету і почервонілими очима дивився на карту місцевості, різноманітні папери, документи та стіни житлового автопричепа. Густий дим наповнював кімнатку і від задухи паморочилася голова. Він не знав що робити. Кожного разу, коли він приймав рішення, у нього всередині усе на мить завмирало.

А що, якщо я роблю усе неправильно?

Що, як це кінець?

Ми зганьбимо радянський народ,

самих себе.

Утратимо ще більше людей.

Ця чорна сторінка історії ніколи не зникне –

не розвіється.

Від думок про те, що зараз, у цю секунду відбувається у лікарні №6, його скропив холодний піт – він навіть уявляти цього не хотів. Але, волею-неволею, воно ж вседнак відбувається. Дідько. Тремтячими руками хімік узяв дев’яту сигарету, йому стало зле. Він криво посміхнувся. Від людей одні кістки та м’ясо, вони лежать там, притомні, а йому погано від сигарет. Недоумок. Уже уп’яте він згадав про Бориса. Не те, щоб він переймався, проте на годиннику 2:14, а його все ще не було. А якщо з ним щось трапилося і його вже везли до шпиталю? Вчений знав, що навіть якщо й так, то його б, безумовно, не повідомили про це, тому доведеться лише чекати. Слабкі нерви не витримали такої повсякденної напруги і по його щоках покотилися пекучі, гіркі сльози відчаю. Він тихо схлипував та одночасно кляв себе за цю, як вважав, слабкість. Він просто не міг стримувати ці чортові сльози. Найбільше в житті він не хотів, аби це видовище хтось побачив. Його і так вважали диваком, а тут доводиться мати справу з шахтарями, які, найімовірніше, навіть не знають, що очі можуть виділяти солону рідину. Він закусив нижню губу та ще раз здригнувся, все-таки намагаючись стримувати цей біль, який обвуглював незгірш радіації. Докуривши й дев’яту, він знову взявся аналізувати схему побудови РВПК-1000 і що ж могло спричинити такий вибух. У світі холоднокровної науки йому було б легше, ще легше було б жити без будь-яких почуттів узагалі. Краватка давним-давно валялася на протилежному краю дивану, сорочку через задуху він дещо розстебнув, а рукава засукав. Ось тепер був готовий до повної ідей та пропозицій, безсонної ночі. Аж ось до приміщення увійшов Щербина. Сьогодні він виглядав напрочуд утомленим, але, як здалося Валерію, елегантним. Академік аж підскочив від несподіванки. Борис лише видав ледве чутний сміх, спостерігаючи за тим, як його напарник мало не зомлів від неочікуваного візиту. Схоже, що день у нього був не такий і поганий.

― І що у Москві сказали?

― А що? Як завжди. Нічого незвичайного. Я зауважив, що основне у нашій справі – це підтримка людьми та матеріалами. Ну, вони наче не припиняють забезпечувати нас цим.

Партієць налив чарку горілки та одним залпом випив її, а потім автоматично запалив сигарету, знову випускаючи білий димок. Він сів біля Валерія та дивився кудись у далечінь, хоча вікон у них і не було.

― Я дещо хвилювався. Ти якось затримався. Все було добре?

Борис вимушено усміхнувся:

― Все, як заплановано. Звичайно, як бачиш, хорошого мало, але тим не менш. Чого ти?

Він довго вглядався в його обличчя, розглядаючи кожну зморшку Легасова. Зробивши ще одну затяжку, він наблизився до нього та обійняв. Від ученого завжди віяло приємним одеколоном. Цікаво, де ж він його дістав? Валерій трохи засоромився: він ще ніколи не бачив та не чув, щоб Щербина був таким співчутливим, але у цих обіймах було так затишно, так приємно. Усі його переживання, усі сльози, усі зношені нерви – усе забувалося і хотілося лише спати, спати, і, прокинувшись, забути цей страшний сон. Борис розірвав обійми та, поглянувши Валерію глибоко в очі, тепер був певен, що й ці вчені плачуть.

― Дякую тобі, Боре, — тихо сказав він.

Вони зручніше сіли пліч-о-пліч та закурили ще по одній. Заступник голови вмів заспокоювати. Хтозна чому. Може, тому, що він політик, маніпулятор, який з упевненим виглядом замовляє зуби, через що й сам починаєш думати, що знаходишся у повній безпеці. А може й ні. Може він і не такий товстошкірий, як здається, і його серце вміє відчувати, вміє віддавати те саме безцінне тепло, яке відчуває Валерій. Щербина  довго сидів, робив кільця з диму та нервово постукував пальцями по коліну. Було видно, як той на мить зціпив зуби, збираючись мовити.

― Я не хочу жити, знаючи, що ти терпиш цей біль і ні з ким не розділяєш його. Це закінчиться погано, кажу тобі.

Валерій гірко поглянув на нього та сумно усміхнувся:

― Таке враження, ніби це має тебе хвилювати. Не вбирай у себе зайве, воно того не варте.

Валерій відвів погляд та втупив очі в свої туфлі. Він не звик ділитися власним болем із кимось, передавати негатив. Та й навіщо це робити? Останнє, чого б він хотів – це додати до похмурих думок напарника ще й свого тягаря. На мить запала тиша. Він підняв голову та завмер. По щоці Бориса текла сльоза, він тихо заплющив очі та щосили знову вдихнув тютюновий дим у свої легені, неначе хотів за раз вдихнути летальну дозу.

― Слухай, я не… — Щербина зупинив його та наблизився до обличчя, вільною рукою торкаючись щоки, і повільно спустився нижче, до шиї.

Він був усього за пару сантиметрів від лиця академіка і той помітно почервонів від такої близькості. Борис дещо опустив свою голову та неквапно поцілував білу, мов крейду, шию, на якій можна було промацати вену, якою пульсує кров. Ця ділянка одразу порожевіла.

― Валеро, — прошепотів він, усе ще торкаючись вустами шкіри. — Я не хочу, аби ти тримав у собі біль, тим паче такого масштабу. Я знав таких хлоп’яг на війні: їх потім знаходили мертвими, але не від куль ворога. Не пробачу я собі, якщо з тобою щось станеться, просто не переживу, розумієш?

Його дихання прискорилося, а серце билося все голосніше. Валера не знав, що сказати, він лише відчував , як у приміщенні підвищилася температура.

― Боре, якщо… — той перебив його, повільно підіймаючись до потрісканих губ.

― Зрозумій, Валеро, я хвилююсь за тебе, можливо, ніколи і не казав цього, але такий вже я.

Він торкнувся його губ своїми. Вони були теплими, тонкими, трохи солонуватими, але такими бажаними. Він хотів показати те, наскільки любить його, так, саме любить. Але не словом, ні, а ділом. Легасов від несподіванки хотів було задкувати, але щось його стримало. Не те, що йому подобались чоловіки, але… Борис продовжував цілувати його і, урешті-решт, хімік спершу непевно відповів. Їх рухи ставали усе більш завзятішими, а язики були немов у двобої. Борис поклав свої руки на бедра Валерія і вже відчув, що тканина брюк стала більш натягнутою. Торкнувшись прутня через брюки, Щербина над своїм вухом почув здушений стогін, що здалося йому занадто палким. Він негайно почав розстібати його штані, що збуджувало Валерія ще більше.

― Заступник голови Ради Міністрів СРСР, навіщо Ви це робите? Зараз точно не найкраща мить, аби всі про це дізналися.

Зрозумівши, що його слова не були почуті, та й сил контролювати ситуацію у нього не було, Легасов послав усе під три чорти та затамував подих:

― Скажи мені лише одне, Боре, лише одну річ. У тебе було таке до цього?

Той пильно поглянув на його обличчя:

― Ні, ніколи, але, якщо ти проти, то без питань.

Він повагом встав з дивану та підійшов до столу, залишивши до болю роз’ятреного ученого страждати. Жорсткий прийом.

― Господи, прошу, закінчи це прокляття, — Валера тяжко дихав.

Борис поглянув через стіл і, постоявши, все ж підійшов до вже вкритого маленькими крапельками поту Валери. Йому здавалося, що так той виглядає навіть прекрасніше. Він ніколи такого не робив, але цей учений відкрив у ньому щось нове, незвичайне та таємниче. Борис знову притиснувся до губ Валери, на що той жадібно відповів, ніби благав про свіже повітря. Наступної миті язик Євдокимовича тихо та впевнено пестив затверділий член, на якому виступало багато капілярів. Він робив це вперше, але з такою ніжністю та увагою, що забув про все на світі. Легасов ще ніколи в житті не відчував подібного, таке враження, що не знайдеться людини, яка зробить це краще ніж Борис Щербина. Йому було важко стримувати стогони, від чого лише ще більше лихоманило заступника: йому було приємно та водночас болюче відчувати приплив крові і нічого з цим не робити. Він продовжував розніжувати Легасова щосили, допоки той різким конвульсивним скороченням м’язів не кінчив. Борис, не знаючи чому, але проковтнув усе до останньої краплі, вперше куштуючи сперму. Валера не так і погано смакував. Усмішка. Хоча б фізично він задовольнив потреби нещасного колеги. Про себе він потурбується пізніше, а зараз він тихо погладжував по голові Валеру, його Валеру, такого розбитого, як і він сам, як і всі, хто пізнали цю трагедію, відчули її на власній шкурі. Це був їх маленький момент радості, якщо можна так сказати, і вони проживали його, як останній, бо, хтозна, може, він таким і є.