1

1917р.

Наприкінці травня 1917 року делегація на чолі з Володимиром Винниченком поїхала до петрограда, щоб домогтися автономії України у складі російської імперії. Та почекавши кілька тижнів у готелі, українські представники так і не були прийняті для переговорів, і їх відправили додому. Звістка про відмову Центральній раді тимчасовим урядом надійшла тоді, коли Винниченко вже був на кордоні з Україною..

Київ. 06:27. Рано, та проміння теплого літнього сонця вже проривалось крізь жалюзі, потім бігло по столі й доповзало аж до дверей кабінету. На своєму шляху час від часу зустрічало неподоланну перешкоду – понура постать ходила туди-сюди, туди-сюди, ловлячи на собі промені сонця й не даючи їм бігти далі. Чоловік перебирав у пальцях свою краватку, повільно та трохи нервово. Розмірковував про щось чи чекав на щось чи когось.

Хтось наче відчув його муку очікування, й почулися кроки, біг по сходах наверх, прямісінько до кабінету Грушевського. Згодом на мить стало тихо. Біг припинився прямо перед дверима, які були мов на сімох замках, так що людина ззовні тепер думала, як їх відімкнути. Та, певно, щось складніше було на умі в людини тієї, ніж якісь замки. Сама вона немов несла якись замок чи то ключ від нього. Вочевидь, повинна була відімкнути ним щось важливе, наприклад, правду. Вочевидь, сумну.

Зрештою двері повільно відчинились. На порозі стояв чоловік. У костюмі. Пом‘ятому, не свіжому, втомленому. І сам чоловік був таким. Пом‘ятий – пригнічений чимось, не свіжий – з дороги, втомлений – не спав. Його очі були повні сумом, тугою, жалем. Цей погляд швидко зловив на собі його товариш, та не сказав нічого, а лиш чекав словесного підтвердження своїх думок.

– Відмовили. – Відімкнув замок.

Винниченку не стало легше від цього, та він увійшов до кабінету, зачинив за собою двері й сперся на них, очікуючи слів і дій головного. Голова ж у свою чергу відвів погляд від Володимира, глянув в бік, на книжкову полицю. Там стояли томи “Історії України-Руси”. Затримався на них Грушевський. Дивився, як дитину свою, що помирає на його очах, від смертельної, болючої хвороби. Все життя він вклав у ці книги. Вся історія його України була зібрана ним і вбудована в папір. Всі поразки й перемоги, руїни й відбудови, союзники й вороги, воля й неволя – все є тут, на цих сторінках. Він знав історію краще за будь-кого іншого, він жив нею і став завдяки сьогоденню. Він знав, що сьогодення може змінити все, що Україна має шанс позбутися від кількастолітнього ярма країни, чи-то швидше землі, яку постійно роздирають, грабують, нищать вороги. Нарешті її нарід може стати свобідним у новій не імперській демократичній росії. Та нова росія відмовила їй. Не закінчиться неволя? Прийдеться історику продовжити писати про утиски свого народу? Помирає дитина його, бо повна вона історією рабства й страждань українського народу.

І думає про це Грушевський, уявляє, як писатиме про власну спробу відновити державність України й про власну поразку в цьому. Аж сльози на очах затанцювали. Побачив їхній сумний танок Винниченко, бо вийшов він за межі очей, та вологим струмочком потік по щоках, бороді й додолу. Володимиру дуже шкода стало товариша. Йому навіть здалось, що це він винен у поразці. Можливо, якби він був наполегливішим, рішучішим, зараз вся Україна святкувала б автономію? Почуття вини, нехай і надуманої, наповнювало серце Винниченка, й він, дивлячись на заплаканого Грушевського, взявся вибачатись.

– Михайле, пробач, це я, напевно, десь недопрацював, десь недоговорив. Мені щиро шкода, ти стільки вклав у це діло… – Чоловік винувато опустив голову.

Грушевський від цих слів отямився, вийшов зі своїх роздумів, повернувся в реальний світ, який однаково не був кращим за його думки. Глянув на друга, і від його сумного вигляду ще важче на серці стало.

– Та не винен ти.. – Видав він і замовк на мить, а потім налилось його лице червоним гнівом. – Це все москалі! – Зі злістю сказав чоловік і міцно вхопився руками за край свого столу й перевернув його разом зі всіма паперами на нім.

– Михайле, що ти робиш!? – від такої несподіванки аж на крик зірвався Володимир і підбіг до друга, який стояв біля перекинуто столу, міцно стиснувши долоні в кулаки.

Він нічого не відповів, а лиш обернув голову в бік Винниченка й, дивлячись йому в очі, знову заплакав. Володимир розгубився, не знав, що робити. Вперше він бачив свого друга таким розчавленим, емоційним. Дуже шкода йому його стало. Винниченко просто вхопив дурга за плечі й притягнув до себе, обійняв. Грушевський аж рота роззявив від несподіванки, та не сказав нічого, піддався імпульсивному прояву тактильності друга й обійняв його у відповідь. Від цього обом чоловікам стало легше, вони відчули тепло один одного, й проблема наче зникла в цю мить.

Вони стояли так деякий час. Грушевський подумав, що варто вже завершувати обійми, бо якісь вони надто довгі. Проте Винниченко, здається, взагалі не переймався цим. Він занурювався в міцні обійми друга все більше й більше й в один момент мимоволі обернувся обличчям прямо до шиї Михайла, так що той відчув його тепле, вже спокійне дихання. Обидва чоловіків раптом усвідомили цю ситуацію, що вони обіймаються, наче двоє закоханих, що зустрілись після довгої розлуки. Вони заклякли, не могли нічого вдіяти з цим. Та раптом вони усвідомили ще дещо: Володимирові руки обхопили шию Михайла, а Михайлові ж талію Володимира. Тепер точно як двійка закоханих.

Раптом ззовні щось бахнуло, чи швидше, дуже голосно впало. Від цього чоловіки перелякались та різко обернули голови у бік вікна. Зрозумівши, що цей звук, мабуть, пов’язаний із ремонтом у сусідньому будинку, вони обернули голови від вікна й зупинились, дивлячись прямо у вічі один одному. При цьому чоловіки ледь не торкалися носами. Від такого повороту подій в обох сильніше забилося серце, виступив легкий піт і… Михайло відчув, як в нього відбулась ерекція. Від цього ще ніяковіше стало чоловікові, він зрештою хотів розірвати ці обійми, та раптом відчув на своїх губах вологі губи друга. Однією рукою Винниченко занурився у волосся Грушевського, ніжно гладячи його голову. Це збудило Михайла ще більше, і він вирішив підтримати поцілунок.

Обійми стали міцнішими, поцілунок – жвавішим. У повітрі спалахнула пристрасть. Володимир ніжно обхопив руками шию товариша й, не розриваючи поцілунок, опустився руками нижче, до першого ґудзика сорочки, розстебнув його. А потім другий, третій, четвертий.. на п’ятому зупинився, ніяк не міг його подужати. Тоді Грушевський вивільнив талію друга і, ніжно взявши його руки, що старанно намагались розстебнути зловісний ґудзик, у свої, відвів їх у сторону та сам розстебнув його, а зрештою і всю сорочку. При цьому краватку чоловіки не чіпали, вона елегантно прикрашала оголені груди Михайла.

Грушевський знову обхопив дурга за талію й залучив до поцілунку, натомість Винниченко взявся розчіпати власну сорочку. Зрозумівши це, Михайло вирішив підкинути в багаття їхньої пристрасті ще трохи дров і, взявши сорочку за краї, різким рухом розстебнув її, відірвавши майже всі ґудзики.

Володимир аж застостогнав від такої несподіванки. Це завело Грушевського ще більше й він міцніше обійняв його і, відірвавшись від губ друга, присів і почав розціловувати його шию. Спершу ніжно, лишаючи мокрі сліди на його білій шкірі, а потім почав легенько прикусувати. Очевидно, шия – ерогенна зона Винниченка, бо від дій Михайла він прикусував губи й закочував очі від задоволення. Та коли Грушевський посилив укуси, роблячи їх болючими, Володимир невпевнено сказав: “Не треба”, і той слухняно припинив.

Винниченко ніжно поклав свої руки на щоки Михайла й відірвав його голову від своєї шиї. Потім повільно опустився на коліна й поповзли його руки до ширинки брюк товариша. Розстебнули вони замок, опустили штани.

Володимир дивився на труси Грушевського, з яких випирав твердий член і ніби дивився на нього. Лячно було чоловікові оголити його, він ніяк не міг наважитись на це, лиш дивився і пітнів. Раптом Михайло, який уже встиг вхопитися за волосся друга, забрав руки й швидким кроком попрямував до дверей. Винниченко запанікував: невже Грушевський зараз покине його? Невже він передумав? Та не встиг Володимир встати на ноги, як почув за спиною звук замка: Михайло зачинив двері на ключ. Після цього Винниченко обернувся в його сторону й побачив Грушевського вже без трусів.

Михайло простягнув руку в бік свого товариша й пальчиком покликав підійти до нього. Володимир приповз на колінах до палаючого члена Грушевського. Він невпевнено взяв його за основу, а голівку обхопив ротиком і почав смоктати. Спершу – неінтенсивно, невміло, та потім пришвидшив темп, і через декілька хвилин Михайло розчинився в задоволенні. Ще пізніше Грушевський наказав йому зупинитись і взяв свій член в руку, стимулюючи його, так що незабаром із нього виділилася сперма прямо на груди Винниченка.

Останнього це дуже завело. Могутня постать стояла перед ним і дрочила свій член, сперма якого бризкала на нього. Він попросив товариша відсмоктати йому, щоб отримати ще більше задоволення, хоча він уже розумів, що й без цього цей секс – найпристрастніший у його житті. Михайло послухав його: підняв друга на ноги, сам встав на коліна, зняв його брюки, за ними – труси. І ось, член Володимира коливається перед лицем Грушевського, той майже бере його в рот, але різко встає. Не розуміє нічого Винниченко, а його товариш грубо обертає його, беручи руки за спину, й веде до перекинутого столу. Дійшовши, відпускає Володимира, мужньо перевертає стіл у правильне положення й знову бере друга, нагинаючи його на стіл.

Михайло гладить по спині Винниченка, який уже розуміє, до чого це все. Він хотів, щоб і його кам’яному члену також приділили увагу, але й такий поворот подій його влаштував. Грушевський від спини плавно переходить до сідниць, гладить їх, а потім лізе між ними. Його дужі старі пальці доторкнулися до ануса Володимира, від чого той ахнув. Потім Михайло прибрав руку, запхав собі до рота, обслюнявив й вже зі “змазкою” взявся повільно входити в дурга. Спершу він засунув один палець, і це було доволі легко. Грушевський відчував, що там не так вузько, як у анусах цнотлтвих. Мабуть, Винниченко часто сам собі приносить задоволення або це робить йому хтось інший.

Михайла обурило, що його приятель, можливо, не цнотливий; що у ньому, можливо, був чоловік до нього. Від цих думок у нього вже вкотре за цей ранок з’явились агресивна ідея. Тож він витягнув свій палець і хутко вставив свій член. Володимир збудився від нових відчуттів й взявся руками за протилежний кінець столу.

Грушевський почав рухатись – одразу швидко і глибоко. Від раптової болі у Винниченка виступили сльози, та як тільки член товариша торкнувся простати, біль змішався зі задоволенням, і чоловік протяжно застогнав. Михайло вхопився за ребра Володимира й також постогнував, почав важко дихати. Акт був грубим, інтенсивним, у чоловіків виступив піт. Після кількох хвилин Винниченко відчув, що зараз дійде до оргазму, у нього аж в очах потемніло від цих відчуттів. Грушевський також був на межі, й в один прекрасний момент він удруге кінчив. Сперма текла по нутрощах Володимира, це сподобалося йому, але він все ще не відчув оргазму. Його член палав, і він хотів, щоб товариш хоча б доторкунвся до нього.

– Михайле, будь ласка, я також хочу кінчити. – Простогнав він, вигинаючись на столі.

Грушевський нічого не відповів, а лиш пішов до свого шкіряного крісла, що за столом біля вікна, і сів на нього.

– Підходь. – Спокійно та наказово сказав він.

Винниченко невпевнено підійшов і став прямо перед ним.

– Дрочи. – Знову наказв Михайло й поглядом вказав на член друга.

Той зніяковіло взяв свій пеніс в руку й почав стимулювати його. Грушевський бачив, як йому незручно, але він насолоджувався його виглядом. Та зрештою вирішив змилуватись над ним.

– Сідай. – Промовив Михайло, й Володимир з полегшенням підійшов і сів на коліна друга.

Нарешті Грушевський взяв його член в руку й почав дрочити. Нарешті Винниченко тонув у цьому блаженному відчутті. Жваві рухи друга приносили неабияке задоволення, він аж вхопився руками за волосся Михайла, а ротом взявся цілувати, кусати шию, ставити багрянці на ній. Грушевський був шокований такими діями, але йому це подобалось. І ось Володимир був на межі, Михайло відчув це й зупинився.

– Ні, ні, ні! Заверш! – Молив Винниченко.

– Встань. – Володимир послухав дурга. – Тепер сідай. – На цей раз встав Грушевський.

Винниченко слухняно сів на крісло. Перед ним на коліна вкляк Михайло й взявся смоктати.

Від такого Володимиру знадобилось кілька секунд, щоб кінчити. Його сперма виділилася прямо в роті товариша. Останній ковтнув її і ще раз поцілував задоволений член Винниченка. Грушевський піднявся з підлоги, Володимир – з крісла. Чоловіки ніжно поцілувались, а після цього – обійнялись.

Стало тепло, легко на душі. У цих обіймах вони відчували себе в безпеці, в них вони б хотіли провести решту своїх днів. До всіх безвихідних ситуацій раптом з’явилось аж кілька шляхів вирішення, й Михайло устами націлився на вухо Винниченка:

– Давай проголосомо автономію без тих клятих москалів. – Прошепотів він, і обличчя Володимира прикрасила посмішка від вуха до вуха.

10 (23) червня 1917 року Центральна Рада проголосила Перший Універсал, яким було заявлено автономію України у складі тоді ще російської імперії.