Nothing else matters

— Їдьмо з нами на вечірку.

— Що ще за вечірка? Ви ж збиралися готуватися.

— В тим-то й справа, що таке не можна пропустити. Коротше, у того нового знайомого Рона є багатенький дружок. В нього сьогодні днюха, ну а там знаєш який будинок, з басейном. Коли ще зможемо побувати в такій красі?

“Гермі, серйозно?”

Гаррі давно ніде не бував далі кофейні біля універу.

– По-моєму, це якось незручно. Ми навіть не знайомі.

– Там знаєш, скільки народу буде. Може, познайомишся з кимось, – і тихо собі під носа: – … нарешті.

Ця тема дістала Гаррі вже давно. Завжди скрізь задавалося це питання. Чи є хтось? Чи була? Чому розлучилися? Наче сам по собі він жодного інтересу не представляв або повинен був одразу ж після прибуття до компанії саморозподілитися у відповідний сектор. Одинаків. Або ж перспективних холостяків. Щоб дівчатам легше було шукати здобич, а знайшовши, почати отруювати флюїдами, виводячи на душевні розмови.

На вечірку все ж таки пішли. Гаррі, бігло оглянувши шафу, вирішив, що футболка — відмінне вбрання, ну і джинси, куди ж без них. Може там і живуть багатії, але ж не у фраках вони стрибають у басейн.

Приїхали із запізненням. Обійшли ганок. Задивилися. Все гігантське й дороге. З непомітної хвіртки збоку вийшов друг Рона та повів до басейну, у гуркіт музики, сміх та напівголі тіла. Градус мабуть був ще не набраний, тому басейн пустував. Усі бікіні ще були прикриті короткими платтями, плиткою цокали високі підбори, а з іншої сторони басейну щось старанно розкурювалося натовпом хлопців. Герміона взяла у офіціанта, що проходив поруч, коктейлі, дала один из них Гаррі й розглядала народ. Гаррі ж, поборовшись недовго із соломинкою і все ж таки піймавши її губами, потягнув солодку прохолоду з бульбашками. Прикрив очі, прибрав волосся, прилипше до чола. Зітхнув задоволено … Кайф… Холодні краплі охолоджували зсередини, падаючи до шлунка, просякуючись у кров, і досягнувши мети, проступали на розпаленій шкірі. Спекотно… Гаррі жадано дивився на басейн.. Ось куди б зараз. Але погляд привабив хлопець із натовпу навпроти, він сидів на бортику в самих шортах, пив коктейль і дивився на Гаррі застиглим поглядом, випустивши соломинку з рота. Якось стало незручно і захотілося перевірити, може біля нього щось відбувається. На що той так залип? Проте хлопець проморгався, відставив бокал, навіщось поправляючи шорти, і пірнув у воду.

«Ти диви який. Як к себе вдома», подумалося Гаррі, але фігура під прозорою водою пливла точнісінько до нього, і стало зовсім не по собі. Він же чужий на цьому святі і нікого не знає. Але принаймні не сам. Де вони доречі? Гаррі озирнувся. Герміона розмовляла з якимись дівчатами неподалік, Рон пропав, як і вся дивна компанія хлопців, які щось палили. Хлопець тим часом виринув, обтер обличчя, підтягнувся й сперся ліктями на борт басейну. З його мокрих, злиплих вій капала вода, він мружився від сонця й кривобоко посміхався хитренькою посмішкою. Гаррі відчув, що теж посміхається.

Такий смішний…Відсалютовав йому своїм келихом, але той обернувся до протилежного бортика, на якому самотньо стояв залишений ним келих, й знизав плечима — “немає чим” . Тоді Гаррі узяв щось кольорове у запітнілому келиху зі столику з напоями й приніс усміхненому хлопцю.

– Прийшов привітати іменинника? – він обхопив губами соломинку, і Гаррі запнувся, сам не зрозумів чому.

– Емм… так.

– Ну, можеш починати, – він ніби щось помітив й блиснув хваткими, хитрими очима, знову обхопив соломинку, тільки повільно- повільно, витягуючи губи, випускаючи, ковтаючи й знову охоплюючи її, щасливу та зваблену.

Гаррі зібрався привітати, чесно. Проте відкрив рота й забув. Стало якось одразу у три рази спекотніше , й губи раптом пересохли, так, що схотілося облизати. Негайно. Погляд хлопця потемнішав, посерйознішав. Напої забуті, і пусто у голові.

– Гаррі, дехто хоче з тобою познайомитись.

Від різкого оберту голови, довелося проморгатися, тому що раптом вони бачили… щось. Визначити, хто і що міг бачити, і чого він власне злякався, Гаррі не міг. Попросту стояв, як на голках, киваючи і посміхаючись на жарти сором’язливої симпатичної дівчини і цієї гадської кучерявої звідниці. Коктейль пився на автоматі, ніким не підтримана розмова перетнула на дівчачі теми. А Гаррі сканував людей навколо, напружено, не розуміючи навіть у пошуках чого. Звідкись йшло щось таке, що Гарріна свідомість ідентифікувала, як небезпеку. Воно то тиснуло на потилицю і поміж лопатками, то мимохідь опаляло боки.Почулися сплески, і Гаррі смикнувся, помітивши низку стрибаючих по черзі юнаків, які вигукували щось голосно і, затискаючи носи, пірнали у воду, шо слухняно вибухала бризками. А біля ближнього борта, там, де Гаррі його й залишив, знову був іменинник, який сканував Гаррі серйозним багатозначним поглядом і допивав коктейль. Зловивши Гаррін погляд, він розігнув руки, підтягся і легко вистрибнув з басейну, демонструючи підтягнуте бліде тіло зі стікаючими м’яким рельефом крапельками і, не розриваючи погляду, пройшов всередину будинку, заливаючи водою з шортів все довкола. Йшов упевненно, не звертаючи уваги на дівочі руки, що чіпляли за лікті, торкалися плечей, на вигуки та поздоровлення. Йшов і дивився… Так красиво… Чому це так красиво? І ці краплі, і мокрі вії, і цей блядський прямолінійний погляд… Гаррі опустив очі і відчув швидкоплинний дотик рукою. Ніби током вдарило. Та що ж це таке? Що він собі дозволяє? Гаррі взагалі-то не з тих.
Тим часом підійшов Рон, представив нових друзів. Гаррі насилу зосередився. Цокнулися за іменинника. Посміялися з нової зачіски Рона, потім знову посміялися, невідомо з чого.
Гаррі зрозумів, що йому вже не смішно, і що треба було б сходити до туалету чи вмитися, чи… коротше, просто у дім. Всередину, туди, де… Непомітно відійшовши від ржущих один бог знає з чого хлопців, Гаррі увійшов у шкляні двері. Всередині було значно тихіше, баси гулко відзеркалювались від стін і тонули у м’якому интер’ері, блукали, плутаючись в обіймах, закохані. Жалюзі створювали затишні тіни, приховуючи від прямих сонячних променів життя всередині будинку, наче якийсь секрет. Щось змушувало його підійматися, кололо дрібними голочками під шкірою, створювало у мозку низку безглуздих приводів та виправдань. “Десь тут в них мусить бути туалет”, “Спекотно ж. Вмитися не завадить”, “Класний будинок, коли ще трапиться нагода роздивитися зсередини”. У свідомості ж пульсувала правда: «Він десь тут…» Скориставшись усим, чим було потрібно, та навіть умившись, як собі і обіцяв, Гаррі чомусь почав відчувати панічне тремтіння. Усе зроблено, можна виходити. Треба. Він же для цього прийшов. Чи ні? Гаррі подивився у дзеркало на розгублене обличчя у відображенні.Навіщо ти увійшов до будинку, Гаррі? За ним?”

Думка ця не сподобалася зовсім, скривила обличчя у відображенні.

” Геть з голови! ”

“Струснув волоссям. Що за нісенітниця? Треба знайти Герміону, відволіктися, випити з тією її знайомою. Саме так. ”

Чіткими, упевненими рухами, Гаррі відчинив двері, вийшов у коридор і… одразу ж все розгубив: смішну впевненість, оманливу рішучість, як тільки побачив поруч білобрисого іменинника, який вже перевдягнув шорти і стояв тепер, розслаблено притулившись спиною до стіни.
Він чекав…
Пульс підскочив і вимкнув обробку даних. Гаррі хотів би дивитись в обличчя, і заговорити було б непогано, але очі самовільно спускалися на шию та груди. Хлопець здригнувся , напевно, від нахабного погляду, вкриваючись сиротами. Гаррі бачив їх усі, маленькі й світлі, розсипані по руках і грудях, що ходили ходором, загострюючи рожеві серцевини. Гаррі голосно ковтнув. Чому він бачить це все, навіщо дивиться? В очі треба дивитися… Вольовим зусиллям підняв підборіддя. Ось вони, очі… Краще б він не дивився. Сірі, повні бажання вири, вони дивним чином не блищали, відбиваючи електричне світло. Прикриті густими віями, вони невідривно дивилися на шумно дихаючі губи Гаррі. І давно він так дихає? Хлопець тремтів, терзаючи нижнюю губу своїми зубами. Гаррі завмер.

“Чому він так тремтить? Чому дихає так часто? Чому руку обхопили довгі пальці й потягли за собою… ” Натиснувши на ручку позаду себе, він відчинив якусь кімнату. Напевно свою. Гаррі, побачивши у глибині ліжко і якісь особисті речі, прийшов до тями, закліпав очима часто. Навіть головою мотнув, налякано дивлячись. Проте порочні очі не відпускали, тремтіли віями, а пальці стиснули, тримаючи міцно.. і сам він напружений, мов струна.

– Ти ж хотів привітати…

“Правда? Хотів? ”

– Ві-таю…

– А подарунок? – лице раптом опинилося ближче. Свідомість Гаррі заволокло імлою. Які красиві губи, навіть дивиться боляче, тому що стискає десь всередині…

“Почекайте, яке було питання? ”
Губи стали ще ближче, і Гаррі зрозумів, що дихає в них, анічорта не помічаючи вже навколо… Навіть якби все навколо запалало пекельним полум’ям, він не відчув би ані кіптяви, ані вою серен.

— Подаруєш мені такий подарунок? – слова прошили мозок, наче вату, вдарили серце розрядом і кинулися донизу, распалюючи.

“Він має на увазі…?”
Гаррі підняв очі, зазирнув у сірий шторм і зрозумів… що все це божевілля, що з ним відбувається, через те, що він знемагає, стоячи поруч і не торкаючись… І він торкнувся, поклав руку йому на груди. Тут б’ється, немов колібрі, це божевільне серце. Очі закрилися, і на губах раптово стало так гаряче, до рота увірвалося чужий солодкий подих, простір похитнувся, а позаду клацнули двері, які хтось зачинив… Гаррі відкрив рот і дихав, навіть не намагаючись відповідати. Бо тонув у теплі рук, що обіймали, зминали, тягнули вгору й знімали з нього футболку. Боже… як же гладко торкається його тіло , як солодко хничуть його губи просто сюди, в Гаррі, дозволяючи спробувати на смак чужу пристрасть.

Захотілося притиснути до себе, щоб ближче відчути тепло, самому увірватися в цей м’який рот, увібрати в себе гарячий солодкий язик, вириваючи “ахі”, ще… ще стогонів … таких нестерпно-солодких, нетерплячих…

Нехай падає на свою тверду й незручну підлогу, Гаррі відволіче його іншими відчуттями. Він знову викличе сироти і зробить гострими серцевини, тому що мокро і солодко від його жадібного язика. Нехай тремтить, трясеться, зариваючись пальцями в його волосся, тому що шорти скинуті вже до колін, а Гаррі ведуть за собою невідомі інстинкти, про які він ніколи не знав, але зараз… йому дуже потрібно, необхідно… підкорити це тіло, скинувши усі заборони. Шокувати першим торканням, примусити вигинатися від жару його губ, що так солодко й ритмічно рухалися. Йому необхідно… почути тремтячий голос, що зриваючись, шепоче:

– Боже… Я зараз помру…

“Не зараз, ще не час…”
Прибрати себе, закинути ці довгі ноги на плечі, притиснути його руки до підлоги й пускати сиріт по нових, незвіданих частин тіла, чутливим, таким, що піджимаються, реагують, але не дають розрядки. Проте стогони тепер більше нагадують крики, наче кожен подих чіпляє напружені за’язки, а переможене майже тіло трясеться неконтрольовано. Тепер воно знемагає, кличе: “Не відпускай мене, Гаррі. Йди до мене…” І Гаррі чує, вертає жарку глибину, ритмічно керуючи вакуумом, відчуваючи як ноги на плечах конвульсивно стискає, як стогони стають на октаву вище.
Треба притиснути до підлоги груди, що стали мостиком, м’яко потягнути округлості, що вже готові до феєрверку. І, відчувши твердість застиглого у солодкій судомі та німому крику тіло, поглинути в себе все, що воно готове йому дати, а потім здригнутися самому, стиснувши свої стегна, тому що всього цього занадто, і неможливо більше терпіти.
Кілька секунд тиші, й тільки дихання чутно, важке, намагається вирівнятись, та не виходить…
Гаррі лежав обличчям на теплому животі, не намагаючись визволитися з пережитого цунамі. Не намагаючись осмислити те, що відбулося. Нехай собі саме, без його участі. Але ось чужі руки рухаються, хапають Гаррі за плечі, підтягуючи до себе, щоби очі в очі.

Впізнаючи дотиком, торкаючись і досліджуючи точені риси. Зосереджено скануючи очі й м’яко обводячи великим пальцем губи:

— Драко.

Гаррі насупився, не розуміючи.

— Так мене звати.

Цікаве ім’я. Своє тепер навіть незручно називати.

— Я знаю, ти Гаррі, я чув.
Що за дивний юнак… І погляд його дивний. Ніби йому сумно, і він боїться дивитись, але дивиться все одно. Красивий… Серце Гаррі теж замилувалося, розкручуючи теплий вихор у грудях.
— Привіт, Драко, — воістину привід для знайомства. Гаррі посміхнувся своїй думці.

—Привіт, Гаррі, – прошепотіли ласкаво губи, затягуючи у новий поцілунок. Він гладив Гаррі усим тілом, відриваючись від поцілунків, щоб знову зазирнути в очі, ніби щось перевіряючи. Тримав руками за скроні, обводячи пальцями брови, контур носу. Гаррі мружився та посміхався. Лоскотно ж…
Але Драко, яке все ж таки непересічне ім’я, був серйозний, тільки іноді підтягуючи куточок губ у якійсь несміливій напівпосмішці, цілуючи Гаррі в його посмішку, у промінчики, що розходилися лицем. Час від часу ніби хотів щось сказати, проте не наважувався..

Раптом у двері постукали, і Гаррі наче прокинувся, відійшов від гіпнозу, протверезів. Озирнувся диким поглядом, піднімаючись з рук Драко.Як він потрапив у цю кімнату?

Стук повторився. Гарри здригнувся. Занишпорив рукою у пошуках футболки. Драко спостерігав за його реакціями, за поглядами, що він кидав на двері. Лице його ставало усе похмурішим, і світло сходило з його очей.

— Ніхто не увійде. Не бійся, — протягнув він до Гаррі руку у заспокійливому жесті… Щоб просто торкнутися…

Гаррі знервовано обернувся, шоковано оглядаючи оголене, заціловане ним самим тіло… чоловіче тіло. Це що, усе він? Він не міг…

Драко піджав губи, схопив свої шорти і пішов до ліжка одягатися. Гаррі ж обхопив голову руками. Він не буде думати про це зараз. Ось перестануть стукати, і він швиденько піде і забуде про все. Просто треба постаратися. Зараз треба щось збрехати усім, хто помітив його відсутність, потім потрапити у знайому обстановку й витруїти усі спогади чимось новим.
Зачекати — і скоро все це здаватиметься сном. Ніби він ніколи не робив своїм ротом нічого такого, ніколи не трусився від поцілунків іншого чоловіка. Ну він же не пєдік.

Різкі звуки затихли, і Гаррі поволі піднімався з підлоги, роблячи вигляд, що йому усе одно, як це все виглядає. Ще кілька кроків — і тікати. Але Драко не дозволив статися втечі. Не так просто. Загородивши прохід, твердо глянув хмурими, ображеними очима.

– Я дам тобі добу подумати. Ти і я. Так чи ні.

Погляд його ковзнув на губи. Він повільно наблизився, не граючи більше, не намагаючись відволікти чи звабити, а запитуючи очима, даючи зрозуміти свої наміри. І не зустрів супротиву, тому що Гаррі сам зустрів, сам пірнув одразу на глибину, сам задушливо стогнав, здаючись…І тільки чоло до чола, і шепіт лоскотить рефреном:

– Ти вирішуєш. Так чи ні.

І пішов, зачинивши двері і залишивши Гаррі у своїй кімнаті, в усьому своєму, в собі, даючи вибір, вибиратися йому з нього чи ні.Гаррі спустився униз, але думками залишився в тому ж моменті, в тій же кімнаті. Збентежений та дизорієнтований, він хотів знайти Герміону і, упевнившись, що все в порядку, піти додому. Сховатися. Але вечірка перемістилася до басейну, просто у воді плавали острівці з напоями, і тільки кілька людей захоплено танцювали під навісом. Одним з них був червоний, мов рак, Рон. Герміона знайшлася у басейні, вона щось гаряче доказувала й махала своїм найрозумнішим пальцем на інших дівчат. “Розберуться”, вирішив Гаррі й пішов у напрямку виходу, навмисно не дивлячись на компанію, що безжурно святкувала, щоб не наштовхнутися на те саме питання у сірих очах. Воно і так лунало у голові, не перестаючи. “Ти і я. Так чи ні?” Що взагалі це означає? “Так” — означає узятий о о за руку, поцілувати при всіх, щоби усі одразу зробили здогадливі обличчя “Так ось чому нікого ніколи…”. Чи просто бути поруч, неважливо як, не підлаштовуючись під шаблони. “Ні” — означає забути про все, забути ці пронизливі погляди, забути його гарне ім’я? Чи відмовитися від якоїсь своєї іпостасі?

Додому не хотілось. Свіже повітря відволікало запахами, потягло вологою з набережної. Гаррі звернув до води і гуляв, вивітрюючи алкоголь та хвилюючі думки, навіть розговорився із продавцем морозива. Але раптом усвідомив, що чує у його розповіді акценти, які за щось смикають у серці. ” А я їй кажу: “Зроби врешті свій вибір. Досить зволікати. Так чи ні?” З якогось вікна рикнули баси, і “Металіка” розтлумачувала Гаррі :

“Never opened myself this way
Life is ours, we live it our way
All these words I don’t just say
And nothing else matters”

Дівчина, яка проходила повз Гаррі, монотонно відповідала у слухавку “Так…Так…Так…” Усе навколо відповідало йому. Це означає, що питання було задане.
У кишені почулася телефонна мелодія дзвінка. Усміхнений голос Герміони тонув у кокофонії звуків.

— Гаррі, де ти є? — голосно спитала вона, намагаючись перекричати звуки святкуючого кафе.

— Гуляю, — і думаю, думаю…

– Не чую тебе. Уяви, Гаррі, ми зараз у караоке, поїхали усі гості. Тут супер. Ти мусиш приїхати. А зараз Драко пісню співає, уявляєш! Він, щоправда, засумував , та й вивип забагато, як на мене. Але виходить класно! Послухай!

Почувся сумний голос з гарним тембром і ця пісня… знов…

“Never cared for what they say
Never cared for games they play
Never cared for what they do
Never cared for what they know
And I know
So close no matter how far
Couldn’t be much more from the heart
Forever trusting who we are
No nothing else matters”

Гаррі так чітко уявив собі, як той стоїть на сцені караоке-бару, тримається однією рукою за стійку мікрофона, іншою ж тримає самий мікрофон і співає. Близько- близько притуливши губи, закривши очі… Співає для нього. Для того, хто злякався і втік. Серце відчайдушно колотилося у грудях. Чому він пішов? Це ж уперше, щоб хтось так його привабив. Ще й як привабив. Зачепив, підключив магічним блютузом на свою хвилю. Невідворотньо.

Пісня скінчилася, почувся голос Герміони кудись не у слухавку:

– Вау! Це було круто!

— Дякую. З ким ти на телефоні?… З ким?!…

Почулося клацання, і музика стихла. В сухавку задихали:

– Гаррі… – голос такий… “Хвилюється він чи що?”

– Так, це я, — а в мене…

– Гаррі, я передумав, – пульс кольнув у пальці…
“Як? Так скоро? Але ж…”

– Жодних ультиматумів… Не треба ничого вирішувати зараз. Хочеш, нікому не скажемо. Хочеш, будемо бачитись хоч іноді… або просто спілкуватись. Просто приїдь зараз. Або я приїду. Скажи куди.

І Гаррі збагнув, відчув, як відлегло від серця, від того, як саме Драко передумав. Все стало зрозумілим. Очевидним.

– Я приїду, Драко.

Гаррі ускочив у від’їжджаючий автобус, доїхав до центру, відкрив двері караоке-бару. Всередині великим колом танцював натовп, викидаючи руки ритмічно вгору, хором підспівуючи новому співаку на сцені відому пісню. Де ж він?…
Під стіною хтось здригнувся, і Гаррі, уловивши рух, кинувся туди. І ось його зустріли знайомі теплі руки, втисли у себе… Звертаючи на себе увагу співучого натовпу. Але кого це хвилює, коли так добре у цьому запаху, в цих теплих руках. Як же добре, що не впустив… Це ж точно воно. Це все його…
Потроху спів затих, і Драко мало не відскочив, розуміючи, що всі дивляться на них, роззявивши роти, і, мабуть, Гаррі зараз знову втече. Але той і не думав. Взяв тонке біле обличчя у свої долоні, подивився пронизливо в очі…

– Боже, ти вирішив… Це “так”?

Гаррі посміхнувся, погладив смішну біляву потилицю і притягнув для красномовної відповіді, для якої непотрібні слова, серед шокованого натовпу друзів та знайомих, під фінальний акорд покинутого усіма співака, який підказував разом із Всесвітом:

« And nothing else matters..»