1

Цього року осінь не поспішала. На початку жовтня всі вікна в офісі були відкриті навстіж, а сідниці від взаємодії з дерматиновим стільчиком пітніли, наче овочі в пароварці.

До кінця робочого дня залишилось п’ять годин, а я, як і завжди, вже завершив всі справи й мусив вдавати, що зосереджений на роботі. На моніторі відкритий документ з актами, проведеними ще того тижня. З такими документами неможливо виконувати будь-які дії — всі кнопки неактивні, тому хаотичні рухи мишкою і рандомні натискання кнопок на клавіатурі були цілком правдоподібними й не викликали жодних сумнівів щодо моєї бурхливої робочої діяльності.

Такими були останні чотири роки мого життя в цьому офісі. І не лише в мене, а й в усієї команди логістичного відділу. Хоча іноді мені здавалось, що наш начальник все розуміє, але із власних причин ігнорує факт нелогічного співвідношення робітників до об’єму роботи.

Жарти про будні офісного планктону це жарти про мене. І один із них мені щойно відправила колега із поверху вище: “Ще одна година і залишиться три години до останньої години праці”.

Ніколи не відчував себе тут потрібним або значущим, але зарплату платили хорошу і вчасно, а роботи практично не було. Квартальні премії, подарунки на свята, регулярні корпоративи та тімбілдінги. Несповна розуму потрібно бути, щоб добровільно звільнитися. Але все-таки легке тривожне відчуття самозванця трохи поколювало голову.

Фірма, в якій я працюю, займається транспортуванням із-за кордону і реалізацією канцелярських товарів одного перспективного бренду “Peach“. Я —  менеджер з логістики. Один із шести. Роботи між нами розподілена таким чином що активних дій на кожного припадає ледь на дві години на день. Це якщо ну зовсім не поспішати.

До мене підійшов Дмитро:

— Йдемо на перекур?

Насправді я не можу терпіти паління, але в контексті соціалізації це досить потужний інструмент для зав’язування і підтримки стосунків між хомо сапієнсами. Принаймні, мені так здавалося. Ще одним із плюсів перекуру був вид на південну частину лівого берега Києва. Моя контора орендувала офіси в престижному офіс-центрі поруч з ботанічним садом, на даху якого облаштували зону відпочинку. Звісно, факт заборони паління успішно ігнорували всі тридцять шість поверхів різноманітних офісів. Часто я міг вийти із чашкою кави і в лісі одноманітних нецікавих будинків намагався відшукати приблизне розташування свого старенького клена із смердючим під’їздом.

— Не дочекаюсь, коли закінчиться робочий день. Вже так втомився.

Дмитро уважно і серйозно подивився на мене, після чого ми обоє пирснули зі сміху.

Цілковита маячня.

Якщо я ще намагався створити видимість роботи, то він цілісінькими днями чатився в додатках для знайомств.

І ось знову дістав телефон, посміхнувся до нього і почав щось строчити.

— Ваньок, ну як вихідні? Знову з правою рукою провів, чи нарешті справжній дівчині присунув?

Хоча й не хотілось зізнаватися, що я самотній, але Дмитро був не тією людиною, кому б мені вистачило нахабства брехати.

В мене зовсім не складається з дівчатами.

— Хотілося б справжню, — тихо сказав я.

— Допомогти?

— Знову сайт знайомств?

— Ні! — Дмитро широко посміхнувся. — Точніше сказати, не лише. Цього разу я буду твоїм наставником і проведу тебе крізь тернистий шлях від першого повідомлення до відбірного мінету.

Звісно, я не був у відчаї, але й втрачати не було чого.

— Тільки за умови, що мінет не від тебе.

— Ти не знаєш від чого відмовляєшся.

— Ненормальний.

Дмитро був одним із небагатьох, з ким не існувало жодних табу у розмовах. Я цінував таких людей.

— То, з чого почнемо?

Він одягнув маску максимальної невимушеності і театрально склав руки на грудях:

— Згодом, дурнику, згодом.

— О, великий сенсею, тоді покірно чекаю ваших вказівок.

Чекати довелось недовго. Через три дні Дмитро попросив мій телефон, встановив на ньому програму для знайомств, замість реєстрації відразу увійшов в готовий акаунт і з гордістю повернув мені гаджет назад.

У вкладках з діалогами було понад двадцять чатів.

— Я залишив тобі лише розігрітих і готових до зустрічі. Надіюсь, що розуміюся в твоїх смаках і ти оціниш.

Це зовсім не те чого я очікував, точніше, я взагалі такого не очікував. У профілі було декілька фото з мого Instagram. До графи “про мене” запитань не було, а от у полі “хочу зустріти”:

“Дівчину, для якої зможу відкритися з нової сторони і стати кращою версією себе”.

Що за маразм?

— Не дивись так. Краще заціни результати відбору.

Дійсно, в усіх листуваннях Дмитро, що на нього зовсім не схоже, був дуже ввічливим, романтичним і зацікавленим. Я мав невеликий досвід спілкування в додатках для знайомств, але цунамі меркантильності завжди гасило крихітний вогник цікавості й надії на зустріч із людиною з нематеріальними цінностями. В мене навіть не завжди терпіння вистало просіяти потенційних кандидатів крізь соціально-моральне сито. Можливо я трохи старомодний у своїх поглядах, але за істину мав одне з улюблених прислів’їв мами — краса до вечора, а доброта навіки. Але краси ніколи не цурався.

Деякі із діалогів були досить цікавими.

— Як ти їх знайшов?

— Думаю, в тебе просто азарту не вистачає. Залишилися тільки ті, хто хотів би гарно провести час з цікавою людиною. Надіюсь. Але ти ж не бачив скільки чатів видалено. Я добре постарався, так що з тебе буде.

Сьогодні я по-особливому чекав закінчення робочого дня. Замість звичного маршруту додому для легкої прогулянки вибрав невелику алейку поблизу метро. Сонце тільки збиралось сідати, але прохолодне вологе повітря нахабно лізло під футболку.

Одну із дівчат звали Дарина. На фото вона мала дуже приємну зовнішність і з надзвичайно довгим волоссям. Люблю довге волосся.

Уважно перечитав “нашу” переписку і на вихідних запропонував зустрітись в кав’ярні на Подолі. Хороше і недороге місце.

Можливо, це трохи низько, але оскільки в кав’ярні були лише смачні та ситні десерти, то я подумав, що в неї не буде шансів спустошити мій гаманець.

У відповідь отримав “Чекаю з нетерпінням”.

Я теж чекаю.