1

Джунічі молився, як завжди, щиро і палко. Його губи шепотіли слова молитви, як і всі навколо. Він дивився на святого отця, що проводив звичайну недільну службу, на прихожан, яких добре знав — різні бабусі, дідусі, декілька молодих людей, які, як і він, були рідкісними гостями на церемоніях. Раптом погляд хлопця зупинився на новому обличчі. Воно було дуже ніжним і притягуючим, ніби не людським. Очі були прикриті, а легенька посмішка то з’являлась, то щезала, ніби він намагався не розсміятись. Руки були складені на грудях, що можна було помітити лише по складкам одягу, адже на незнайомцеві був величезний светр, закриваючий шию і руки повністю, ніби був на кілька розмірів більший (хоча, ймовірно, так і було). Коли хлопець розплющив очі і глянув йому прямо у вічі, Мотідзукі чомусь розгубився і втупився у молитовник, відчуваючи, що червоніє, чого раніше з ним не траплялося.

Дочекавшись кінця служби, Джунічі підійшов до святого отця.

— Дякую за вашу працю, отче, — посміхнувся він. — Чи потрібна моя допомога сьогодні?

— Привіт, Джунічі, — старий примружився, розтягнувши губи у радості. — Буду радий, якщо допоможеш нам з прибиранням приміщень хору. Хлопчики так топчуться останнім часом там… Я розумію, зима, але ж можна хоч бахіли вдягнути? — почав жалітись він. Мотідзукі ввічливо вислуховував його. — Пробач, пробач, я знову заговорився. Не кажи зо це не так, я по обличчю твоєму бачу. Ну, ти зрозумів, що я хочу від тебе. Йди.

Тільки-но Джунічі хотів піти, як біля вівтаря з’явився той самий хлопець, на якого він задивився під час служби. Тільки зараз, стискаючи свій молитовник, він помітив наскільки світлі його очі, майже не відрізнити райдужку від білка.

— Добридень, отче, слава Ісусу Христу, — промуркотів він своїм низьким голосом. Мотідзукі поправив пофарбовану руду прядку за вухом і знову стиснув молитовник, червоніючи з незрозумілих причин. Хлопець, побачивши це, всміхнувся ще ширше.

— Я чув що ви говорили про допомогу… Мені теж хотілось би допомогти. Я тут нещодавно переїхав із батьками. Мене звати Мирон, можна просто Мир.

— Ласкаво просимо до нас, Мире, — отець всміхнувся. — Я тільки радий буду, якщо ти нам допоможеш. Молоді люди рідко хочуть добровільно докласти зусиль для храму Божого… — він помітив засуджуючий, але все ще добрий погляд Джунічі крізь окуляри і позіхнув.

— Добре-добре, я закінчую. Зараз, я запишу тебе у книгу церкви як помічника. Скажи своє прізвище, будь ласка.

— Берегиненко Мирон Маринович. У мене замість по-батькові по-матері. Сподіваюсь, це не проблема?

— Звичайно ж, ні.

Закінчивши з формальностями, старий святий отець пішов перевдягатись, попросивши Джунічі допомогти новенькому розібратись з роботою і познайомити його з місцевими. Джуні з неприхованим захватом подивився на кільця на руках Мирона, тиснучи його руку в знак знайомства.

— Подобаються? — очі хлопця сміялись. — Це просто біжутерія, нічого особливого. Хоча я маю такі самі, але золоті. Хочеш, тобі такі самі подарую?

— Та ні-ні, що ти! — Мотідзукі захитав головою. — До речі, я так і не сказав своє ім’я. Мене звати Джунічі, можна просто Джуні, або, як мене деяки називають через моє прізвище, Моті.

— Приємно познайомитись, Моті, — Мир примружився. — Пішли тоді?

Здавалось би, все пройшло спокійно: хлопці з хору нормально прийняли нового волонтера, явно вже плануючи робити якісь дурощі, намагаючись його розізлити; монахині ввічливо посміхались і запропонували випити чаю з випічкою, на що вони обоє одностайно погодились; інші помічники теж зраділи поповненню в своїх рядах. Проте щось було з цим Мироном не так, і Джунічі відчував це з волосся на голові до кінчиків пальців на ногах. Він жахливо дивний. Цікаво, чому інші цього не відчували?

В кінці дня Мотідзукі, заморений екскурсією і прибиранням, сів на сходах церкви, переводячи дух. Вірний рюкзак валявся поруч, сережки він уже склав у футляр як і окуляри, аби вони не загубились і не пошкодились. Молитовник лежав у чохлі всередині рюкзаку.

— У тебе куртка з плеча сповзла, — Мирон, посміхаючись, сів поряд із Джуні. Той аж підскочив від несподіванки і швидко сховав своє плече під одягом. Заспокоївшись, він сів рівно і втупився у свої коліна.

— Чого ти так мене лякаєшся? — розсміявся Мир. — Я ж тебе не з’їм.

— Ч-чого ти досі тут? — Джунічі спробував опанувати себе і випростався, подивившись у чужі очі. — Я думав, ти уже пішов додому.

— Хотів Моті запросити чогось випити, за знайомство. Заборонено ж в Біблії бути алкоголіком, а не пропускати по пляшечці пива з друзями, правильно?

“Ти мені не друг”, пробігло в голові хлопця, але натомість він лише мовив:

— Звичайно, чому б ні.

***

Бар, у який вони прийшли, мав дуже приємну атмосферу. Джунічі відмітив ліпнину і позолочені прикраси, які були присутні повсюди. Помешкання чудово поєднувало старовину і сучасну техніку. Мотідзукі застиг на вході, зачаровано роздивляючись це, доки ззаду його не штовхнули.

— Щось мені підказувало, що саме так ти і відреагуєш, — Мирон всміхнувся. — Проходь, не соромся. Тут доволі дорого, але я тебе пригощаю.

Все ще крутячи головою навколо, Джунічі пройшов бо барної стійки за Миром. Захоплення не сходило з його обличчя. На здивування хлопця, бармен теж мав тематичний одяг, а меню було оформлене красивим шрифтом і усілякими завитими лініями. Пробігшись поглядом по списку напоїв, він шоковано застиг. Тут було не просто дорого — ціни були космічними!

Мир, що за всім цим дивився, гучно розсміявся.

— Не треба робити таке схвильоване обличчя, я ж сказав, що за все заплачу.

— Я- я буду повинен тобі… — розуміючи, що не зможе сказати “я тобі все поверну”, Моті пробурмотів альтернативний варіант подяки. Мирон лише знову всміхнувся.

— Добре-добре. Ти будеш світле чи темне пиво?

— Темне, будь ласка, — Джунічі раптово відчув себе ніяково у своїй звичайній чорній сорочці, зеленій куртці з білим міхом і темних джинсах. “Навіть Мирон у величезному светрі і класичних штанях виглядає тут набагато доцільніше…” Відчувши на собі погляд, Мир подивився у відповідь і чомусь облизнувся. Та часу думати про це не було — бармен поставив перед обличчям пиво у неймовірно красивому кухлі. Пиво явно було нефільтрованим, адже навіть без окуляр можна було вловити осад, що танцював у напої.

Мотідзукі зробив ковток і ледь не застогнав від задоволення. Міцне, насичене пиво приємним післясмаком залишилось на язиці і потекло далі, в глибини організму. Джунічі ковтнув ще, відкриваючи з кожним разом все більше і більше цікавих смаків у пиві. Там він відчув і лайм, і легкі нотки м’яти, що було для пива дуже дивно; але весь цей коктейль смаків був просто ідеальним.

— Сподобалось? По обличчю бачу, що так, — Мир також допив свій кухоль, і сидів, обперши голову об руку і посміхаючись. — Тут тільки найкраще крафтове пиво. У своїй броварні вони додають різні штуки під час приготування пиво. Що було у тебе?

— Хмм. Найчіткіше я відчув м’яту і лайм. Доволі дивне поєднання, як для пива, але мені сподобалось.

— Тоді, може, ще по кухлику?

Джунічі глянув на годинник і захитав головою.

— Наврядчи. Мені треба бігти, скоро зачиняться двері гуртожитку, та і вже майже одинадцята. Дуже дякую за пропозицію, сподіваюсь, ще якось посидим разом, — знітившись, хлопець швидко закинув на плече рюкзак і, застібнувши куртку, побіг до виходу. Мирон, посміхаючись, щось прошепотів бармену і взяв другий кухоль пива, дивлячись у слід новому знайомому.

***

Дні проходили спокійно. Джунічі обмінявся з Миром номерами, про що вони забули в найперший день; дізнався що хлопець вчиться на історичному факультеті і розповів про своє навчання у медицинському на хірурга. З кожним днем Джунічі помічав все більше нового в Мироні, приглушаючи голос з підсвідомості, який кричав, що з цим хлопцем точно щось не так.

Одного холодного дня, гуляючи разом після служби, друзі вирішили взяти собі кави, аби трохи зігрітися — хуртовина не на жарт розійшлася, кидаючи невелички шматочки льоду прямо в обличчя.

— Сьогодні я плачу! — Джунічі радісно посміхався. Він був вільний — домашнього завдання майже не було, адже наближався Новий Рік, і викладачі самі лінувались щось викладати; стипендія нарешті прийшла; та і служби проходили чудово, всі радісно метушились, готуючись до Різдва Христова. Мирон з усмішкою спостерігав за пританцьовуючим Моті.

— Ти що будеш? — розвернувся Джунічі коло невеликого кіоска з кавою.

— Американо. І ложку цукру, будь ласка.

— Тоді я латте, з двома ложками цукру! Або ні, знаєте що? — він задумливо поглянув на продавця. — Продаєте какао з маршмелов?

— Так, звичайно, — жіночка всміхнулась у віконце. — Вам великий стакан?

— Так, будь ласка! Скільки з нас і чи можна розрахуватися карткою?

— Шістдесят гривень, будь ласка. Введіть пін-код.

Нарешті отримавши напій, Джуні розплився у величезній посмішці. Дарма, що руки були в рукавичках, тепло від какао зігрівало набагато краще. Мирон, дивлячись на нього, відпив своєї кави.

— До речі, мені здається, ти трохи замазався… — Мир нахилився до обличчя Мотідзукі, який заворожено задивився у його очі, відірвавшись від какао. — Так, саме тут, — він лизнув обличчя Джунічі небезпечно поблизу губ, змусивши того розчервонітись. — Ось так, вже краще. Пий обережніше.

Задоволений собою брюнет пішов уперед, залишивши шокованого друга трохи позаду.

***

На ночівлі у Мирона було весело. Батьки Мира кудись знову пішли, зі слів хлопця, у них часто бували якісь корпоративи із впливовими людьми. На телевізорі йшов якийсь дурнуватий фільм, але друзі на нього не зважали.

— Ну і, загалом, нічого такого не було… — сміючись, розповідав Джунічі. — Вона зізналась мені у коханні, змусивши з’їсти зроблений вдома шоколад. Потім я дізнався, що вона була дуже сильною фанаткою Гаррі Поттера, і справді вірила що її “зілля” — це амортенція, яка змусить мене шалено її кохати. Та ми в шостому класі були, тому я не засуджую.

— Цікава панна, — і собі розсміявся Мирон. — До речі, як вже мова зайшла за Гаррі Поттера… Підтримуєш Роулінг? Ну, у її словах проти транс*персон.

— Ти що? Ні, звичайно! — Джунічі аж скрикнув. — Мало того, що це позиція будь-якої адекватної людини, так і Бог наш єдиний, що створив усіх — він сам казав, що ближніх своїх любити треба. Якщо людина відчуває, що не в тому тілі народилася — значить, так і є. Бог не може за всім прослідкувати, тому я певен, що він дав би благословення кожній людині на зміну її статі. Він любить нас такими, якими ми є.

— Я радий, що у тебе така позиція, — Мирон посміхнувся. — Додивимось цей фільм?

— Та ти що, час бачив?! Пісяти і спати!

Сміючись, вони вимкнули телевізор і обережно прибрали сміття, що було навколо них. Господар будинку показав душ, ванну, туалет та тимчасове місце сну Джунічі. Захвату останнього не було меж — квартира дійсно була дуже велика і простора, в красивому і ненабридливому стилі.

Швидко помившись, вони полягали спати. Ліжка були різні, дарма що в одній кімнаті, але Джунічі різко почав відчувати неспокій — той самий, що він його відчував ще на початку його знайомства із Миром. Скрізь дрімоту він відчув, як чиїсь губи торкаються його щоки, підборіддя; поволі спускаються на шию. Вирішивши, що це йому вже сниться сон, Моті швидко заснув до самого ранку.

***

Церква була, як завжди, неймовірно гарна і спокійна. Голос святого отця відлунням проносився по усьому приміщенню, а прихожани зливались з ним у молитві Господу з подякою за пережиту зиму і проханням хорошого врожаю та приємної, теплої весни. Джунічі просив також удачі на майбутніх екзаменах. Він знав, що вони не зовсім скоро, але сподівався збільшити шанси бути почутим, адже, не зважаючи на підтримку Бога, нічого не міг зробити зі своїм страхом невдачі.

Після служби святий отець підкликав Джунічі і Мирона до себе.

— Можливо, це буде егоїстично з моєї сторони — просити вас про це… — почав він. — Та я маю сьогодні піти набагато раніше і не зможу замкнути церкву. Хлопці з хору і більшість монахинь вже роз’їхались по домівкам на вихідні, мені нема кого просити. Не будете проти допомогти мені трохи?

— Звичайно ж, ні, — Мирон мило посміхався, але щось у його погляді було дуже хитрим. Джунічі вирішив не звертати на це уваги — що Мир взагалі міг би придумати?

— Дуже вам вдячний, хлопці. Приберіться тут гарненько.

Мирон взяв ключ зі столу, кивнув Джунічі, і вони разом пішли до комори за віниками, тряпками, відрами, рукавичками… Коротше кажучи усім, що могло б знадобитися для прибирання в церкві.

— Фух, нарешті закінчили! — Мотідзукі витер піт з лобу, не знімаючи рукавичок. Потім присів на лавку, нарешті скидаючи їх у відро, і відкинув голову назад, тяжко дихаючи. Відпочивши, він помітив, що Мир уважно щось роздивляється біля вівтару. Зацікавившись, Джуні підійшов.

— Що таке? Ти вже відпочив? — брюнет повернувся до друга. Джунічі відчув себе якось некомфортно між хлопцем і вівтарем, та спробував зробити упевнений вигляд.

— Все нормально! Побачив просто, що ти тут щось роздивляєшся. Щось не так?

— Ні-ні, все нормально, — Мирон підійшов ближче. Джунічі спробував відійти назад, впираючись тілом у святий вівтар. Він помітив, як очі навпроти ніби засвітилися, але більше притягали погляд губи — ті самі губи, на яких так часто грала усмішка і які були зараз блискучими від слюни, пухкими і манящими. Джунічі проковтнув комок в горлі і спробував знову подивитись Миру у вічі.

— А от ти виглядаєш не дуже. Все в порядку? — слова турботи зовсім не відчувались такими. Моті відчув, як його тіло накрив страх в перемішку із бажанням, що збільшувалось і явно не планувало зупинятися. Він вхопився однією рукою на вівтар, іншою прикриваючи лоба і намагаючись заспокоїтись.

— Т-так, все добре… Не знаю, що зі мною… — краєм ока він побачив як язик Мирона пройшовся по губам хлопця, а через секунду відчув його на своїх. Мир без краплини сорому вилизував його ротову порожнину, цілуючи так, ніби нічого приємнішого і бажаннішого в житті не було і бути не могло. Джунічі, намагаючись не впасти, вхопився за шию друга (чи коректно зараз вживати це слово?.. думати виходило не дуже), ненароком даючи сигнал продовжити поцілунок. Коли вони відірвалися один від одного, тонка нитка слюни зависла між губами, швидко розірваючись через секунду.

— Щ-що ти… — очі Джунічі розширились від здивування, та дороворити йому не дали, закривши рота черговим поцілунком. Стогін вирвався з губ Мотідзукі, змушуючи щоки розквітнути червоними квітами. Відчувши руку на своєму паху він спробував відсахнутись, але його завбачливо прихопили за талію, негайно переміщуючи руку на сідниці. Десять сантиметрів різниці в зрості (чи трохи більше… Мирон дуже підріс за цей час) змушували Джуні підтягуватись аби дістати бажаний Заборонений Плід, що так манив до себе. Посміхаючись, Мир трохи одсунувся од чужого обличчя, даючи час віддихатися.

— Що це… з тобою? — Джунічі зачаровано дивився на білі очі і чорні роги у хлопця навпроти, що були схожі на серпи.

— Ти настільки неймовірний, що я не стримався і прийняв свій справжній вигляд, — промуркотів він. — Ще скажи, що син двох богинь тобі не подобається, — хлопець провів рукою по спині Моті, викликаючи табуни мурашок на шкірі.

— Яких богинь?.. Це правда?.. То яке ж твоє справжнє ім’я?.. — нерозбірливо пробурмотів Джунічі, не маючи сил відвести від нього погляд. Мир розсміявся.

— Мари і Берегині, дорогенький, — він провів вологу доріжку поцілунків по чужій шиї і знов трохи відсторонився. — Бог безсоння і галюцинацій на ім’я Мор, при народженні Маїна, прямо перед тобою, — розсміявся він. Поки Джунічі стояв нерухомо, намагаючись зрозуміти ситуацію, Мор швидко розстібнув його сорочку, починаючи цілувати груди хлопця. Коли бог доторкнувся до чутливого соску, Мотідзукі гучно простогнав, після чого негайно закрив собі рот долонею, прикусуючи шкіру. Реакція явно сподобалась Мору, який з усмішкою почав гратися з іншим соском пальцями, а зубами прикусив чутливі хлоп’ячі груди. Сльози виступили на очах Джунічі.

— Ти проти того, що я роблю? Скажи мені як людина, а не як віруючий.

— Не проти, просто… я боюсь.

Мор обережно зцілував солоні краплинки з щок Джуні і усміхнувся — ніби вперше за цей час справді щиро.

— Я не зроблю нічого, що не сподобається тобі, обіцяю. Ти можеш мені сказати якщо буде щось не так і я це виправлю. Дай мені своє сердце і я віддам тобі все, що маю.

— Добре… — прикривши очі, Мотідзукі потягнувся за поцілунком, поки з нього стягували штани однією рукою, іншою вимальовуючи дивовижні візерунки на тілі, збуджуючи і розслабляючи своїм теплом. Залишившись зовсім без одягу, Джунічі вирішив, що щось тут не зовсім правильно, і зтягнув светр з Мора, замилувавшись божественним, у буквальному сенсі, тілом.

— Подобається?

— Якби ти носив обтягуючі водолазки, я би став перед тобою на коліна через два тижні спілкування, — зізнався Мотідзукі, не відводячи погляд від пресу.

— Ну, зможеш пізніше надолужити, — всадивши на вівтар хлопця, на коліна опустився Мор. Облизнувшись, він взяв головку члена Джунічі в рот, і трохи облизав, ніби насміхаючись. Потім, різко заковтнувши на всю довжину і змусивши Джунічі скрикнути, вийняв з рота і дістав з кишені рюкзака, який, як виявилось, весь цей час був поряд, пляшечку зі смазкою.

— Я вже очистив тебе всередині. Зручно спати з богом, чи не так? — не даючи навіть крихітного шансу на відповідь, він знову взявся за член Мотідзукі, проводячи своїм неймовірно м’якими і пухлими губами по всій довжині. В той самий час пальці, повністю в прохолодній смазці, проникли в анальний отвір, розтягуючи розслаблене від задоволення тіло. Однією рукою схопившись за вівтар аби не впасти, іншою Джунічі притиснув чорняву голову до себе, і з тихим шепотом “кінчаю” з його пенісу сперма полилася прямо в рот Мора. Проковтнувши, останній задоволенно встав.

— Пробач… Ти не був зобов’язаний ковтати, пробач…

— Хочеш вибачитися? Лягай на вівтар животом і дай мені подивитися на тебе.

Мотідзукі слухняно розвернувся, повністю відкриваючись і все ще тяжко дихаючи. Мор обережно поцілував його сідниці, насолоджуючись відчуттям що наразі ця людина належить йому — і тільки йому. І він зробить все, щоб так було і надалі.

— Ти готовий прийняти мене? — шепіт обпік вухо Джунічі. Заплющившись, той кивнув.

Мор повільно увійшов у чуже тіло. Відчуття було дуже незвичним, та болю, на щастя, не було — бог чудово підготував усе до проникнення всередину. Давши час звикнути, він обережно виціловував спину Мотідзукі, гладив сідниці.

— Ти можеш рухатись, — раптом прошепотів хлопець. Кивнувши, Мор обережно зробив кілька рухів, зачепивши простату, чим викликав нові стогони.

— Швидше…

Стримуватись не було сил і сенсу. З тихим гарчанням Мор почав вбиватися в тіло віруючого хлопця все швидше і швидше — здається, богом тепер став він. Гучні ляскання тіл розлетілися по Храму Божому, разом із стогонами ехом відлітаючи від стін і створюючи неймовірну мелодію кохання. Вплітаючи туди вологі звуки поцілунків, Мор залишив кілька червоних засосів і укусів прямо на шиї, там, де могли побачити усі. Притулившись лобом до холодного вівтарного дерева, Джунічі став рухатись на зустріч, переводячи швидкість на якийсь новий, височенний рівень.

Раптом Мор схопив його за шию спереду і притягнув до себе, змінюючи кут проникнення і даючи відчуття легкої ядухи разом із приємним запамороченням. Іншою рукою він накрив живіт Джунічі, прямо в тому місці, де його член з’являвся при повному проникненні. Моті відчував себе божевільним від усього цього задоволення, що накривало з усіх сторін.

— Сильніше… — попросив він, вхопившись обома руками за долоню, що тримала його шию. Мор слухняно збільшив хватку, провокуючи нову хвилю задоволення.

— Я скоро… знову… — Джунічі схлипнув, закидаючи голову на плече Мора. Тіло здригнулося в судомах, після чого краплі сперми виплеснулися на вівтар. Вчепившись зубами у тонке плече, Мор також еякулював всередину хлопця, опускаючись разом із ним на коліна.

— Тобі сподобалось? — раптом спитав бог.

— Стогнати на твоєму члені перед обличчям Христа? Дуже, але я все ще віруючий, тому поняття не маю, як мені вимолювати пробачення за секс до весілля, — посміюючись, прошепотів Джунічі.

— Взагалі-то, твоя згода на статевий акт зі мною — це уже свідотство того, що ми заручені, — абсолютно серйозно сказав Мор. — Звичайно, ми можемо зробити всі ці ваші християнські формальності, типу клятви перед Богом і обміном кільцями, але ти уже мій чоловік, наш союз закріплений у духовному плані. Ну чого ти на мене так дивишся?

— Який жах, я навіть з твоїми матерями не знайомий, а уже твій чоловік, — хлопці разом розсміялися.

— Тоді пропоную прибратися тут, поїхати до мене додому, познайомитися з мамами і потім ще трошки зогрішити.

— Абсолютна згода!