Автофагія

Коли Хьонгу відчиняє вхідні двері, лямка його рюкзака вже волочиться слідом по підлозі. Ослаблі руки та ноги ледве сприяють швидкому пересуванню, і в коридорі він так і залишається стояти спиною до дверей. Потилиця ловить холод металу, і десь на стелажі руки точно закидають ключі у вазу з усяким мотлохом. Пальці дорогою назад чіпляють пару речей, але Хьонгу майже може контролювати їх. Свої очі він заплющує, щоб не жмуритися від світла. Чангу, мабуть, спеціально залишив лампу увімкненою. Ну просто.

– Так, ну і ну, – він зітхає; бажання все одно побачити Чангу веде його додому. Навіть якщо щоразу він знає, що старший просто докорятиме йому, чи гірше – промовчить зовсім.

Коли Хьонгу збирається з силами і стягує з себе джинсівку, його тіло зовсім губиться в просторі. Він ловить стіни, підлогу, шафу, але допирає себе до ванної кімнати, щоб вмитися. У нього потьоками ще ранкові, для зйомки, тіні на очах, чийсь алкоголь плямою на футболці та долонях. Хочеться змити все-все, навіть нутро вимити, почуття бруду фізичного тіла майже на рівні неправильності його серця. Він усміхається дзеркалу – те, чого він так добивався, поступово добиває його. У ванній він залишає весь одяг крім боксерів, десь у їх спільній шафі в коридорі знаходить домашні шорти та темну футболку. Якщо одяг належить Чангу, йому точно пиздзець. І це так у стилі Хьонгу – бути вбитим за шмотку. Окей – думає він – хоч зачинився у своїй кімнаті і не ходить слідом, дорікаючи. Хьонгу не бачив його з ранкового розкладу. Може, він взагалі десь із хлопцями сидить чи лишився ночувати у Хонсока. Хьонгу веде очі заздрісно. Ну звичайно – Хонсок не зайобує кожен день, зберігає порядок і не гримить пізно вночі важкими вхідними дверима, важким тілом з важкими думками. З Хонсоком куди легше жити, Хьонгу б і сам не відмовився, але. Так вийшло – він, зчепивши зуби, майже б’є ребром руки в одвірок.

У коридорі без світла не розібратися, і Хьонгу чомусь думає, що тьмяна лампа – з його спальні. Він іде на світло, але приходить до вітальні. Якогось хріна лампа світиться, жовтою плямою розпливаючись перед очима. Не сліпить, але й не допомагає сфокусуватися на чомусь. Йому здається, що на кріслі великий безлад і дохріна нахабно розвалена купа книжок та журналів. На тарілці поруч із лампою стоїть недопита солодка кава. Так, зіпсував він собі образ чистюлі. Хьонгу різко тягнеться руками до чашки – йому хочеться забрати її швидше, не щоб приживити собі таку ж одержимість чистотою, а щоб стерти сліди Чангу звідси. З місця, де він живе. Мда – думає Хьонгу. Ну і що, всередині голови Хьонгу він теж живе, але ж це не хронічне. Хоча Хенгу сумнівається дуже.

Він присідає навколішки, тому що різко набридає стояти, і за руками слідом втрачає рівновагу. Над головою різко крутиться стеля, і стіни хитаються дуже. Чашка в його руках стукає по блюдцю, те – по столу, і купа ковдр у кріслі починає рухатися. Хьонгу повертає каву на місце, осідаючи на підлозі. Він майже може відчувати опору своїми кінцівками, тому звалює всю вагу тіла на сраку. Зверху падає ковдра, і руки, що стирчать із рукавів домашньої толстовки, тягнуться за телефоном у кутку дивана. Світло з екрану виділяє опухле після сну обличчя, і погляд через секунду намагається сфокусуватися на задньому фоні напівтемряви кімнати, в яку так добре вписується Хьонгу. Не своєю м’якою таємничістю, а нічим не примітною розбитістю. Тільки-но очі блищать п’яно –чорнота відбиває спроби настільної лампи додати чіткості. На нього у відповідь дивиться сонний, майже розлючений Чангу. У нього безглуздо висохло волосся після душу, і Хьонгу тягнеться до його обличчя, щоб поправити пасма, що стирчить. Чангу відсувається, хмурячись.

– Привіт, – каже Хьонґу, з веселою усмішкою і так щиро, із зачарованим, м’яким обличчям.

– Привіт.

Чангу морщить ніс з огидою, спускає ноги на підлогу, шукаючи тапочки голими ступнями. Він із запитанням дивиться на Хьонгу і його безглузду посмішку, ніби правда нічого не розуміє.

– Та звали вже, – обурено хрипить він, коли Хьонгу не припиняє свердлити в ньому отвори своїми зіницями-голками. – Ти бачив час? Ніде більше паркуватися, чи що?

– Чи що, – сміється Хьонгу. Він самозабутньо закидає голову, майже розриваючи тонку гортань, і в кутках очей збираються сльози. Йому чомусь смішно і дуже прикро, а ще складно втриматись і не лягти на підлогу, тому він хапається за коліна Чангу та нахиляє голову до плеча.

– Якщо нудить, йди у ванну.

– Та не нудить мене, – Хьонгу хоче відповісти Чангу прямо у вухо, але шепоче тільки в рукав своєї футболки.

А мене дуже навіть – думає Чангу, потираючи обличчя долонями.

Хьонгу сидить перед ним на підлозі, такий безпорадний і гнучкий, точно слухняний і складний, як ніж. Тонкий, грубий, слабкий, сильний – просто його сторони, і він не кожному показує їх усі. З усіх він давно проситься в умілі руки Чангу, але тому не треба ні блиску, ні металу, ні леза. Чангу не потрібно нічого від Хьонгу, і це прикро. Це вдвічі прикро, тому що Хьонгу все ще не може зрозуміти причини. Або не може змиритись, що причини немає. Просто так буває: якось думає він. Буває все, що ніколи б не могло з ним статися, трапляється. В голові від факту надувається бульбашкою обурення, адже не може бути так, що йому, Хьонгу, зовсім нічого запропонувати. Різке бажання вдарити щось відволікає, але його руки все ще на чужих теплих колінах, і Чангу дивиться на нього мовчки.

Чангу знову подумає, що він просто був п’яний.

– Ні, ні, Хьонгу, я ж просив.

Чангу, ледве встигаючи, незручно і дуже різко хапає за зап’ястя, коли пальці лізуть під шар ковдри і відтягують резинку піжамних штанів. Чангу настільки сильно не хоче, що Хьонгу перестає хотіти себе теж. І він сердиться на себе, що знову не зміг придумати нічого кращого.

– Йди спати.

Чангу дивиться зверху вниз, стискаючи руки до болю, і Хьонгу розуміє його. Чи має він вибір не зрозуміти? Почуття вразливості змушує зігнутися в плечах та опустити долоні на підлогу.

– Вибач, – він говорить беззвучно, давлячи втомлені легені зсередини.

Чангу забирає чашку сам, піднімається і йде босоніж, голосно стукаючи ногами по холодній підлозі. Він не носить з собою жалю, тому завжди втікає раніше, ніж Хьонгу починає морщитись від води в очах.

Коли вранці на кухні починає пахнути кава, Хьонгу натягує ковдру до потилиці і виходить із темної кімнати. Сніданок чекає на нього, так по-домашньому. Своєю теплотою сонячне світло затьмарює головний біль, а ще Чангу стоїть у розтегнутій сорочці поруч із плитою і порається зі своєю кавою. Коли він розвертається на гуркіт стільців, Хьонгу не відкриває рота. Він робить вигляд, ніби нічого не пам’ятає зовсім, так він робить завжди. Може, Чанг про це здогадується, але нічого не говорить. Хьонгу б і не хотів слухати, він і так зайнятий спостереженням чужих голих литок і м’ятої тканини на теплих грудях. Пальці Чангу в шоколадній стружці, на губах крихти: він, мабуть, пробував тости вже.

– Я не розбудив тебе вчора? – Хьонгу питає, жмурячись від усмішки Чангу, гріючи руки об чашку з чаєм. Винувато струшує чубом, бо знає.

– Та ні, я навіть не чув, як ти прийшов.

Хьонгу забивається під стінку у своїй ковдрі, починаючи жувати із турботою приготовлений сніданок. Його під теплим поглядом, як за смертельної хвороби, повільно вбиває байдужість.

***

Хьонгу п’є несмачну воду з кулера і дивиться на годинник. Вже скількись за північ, і він міг би зробити собі каву, бо вже настав час, але йому просто складно. Складно навіть повернутися до студії та впасти на крісло, якщо чесно. Він ненависно дивиться на кнопку запису і тисне, а потім мовчить. Тисне і відпускає, тисне ще раз, а видати нічого. Тут складно говорити, а співати вже зовсім, хоча… Якби в нього була підходяща демка, він би доробив. Якби в нього була хоч одна демка, яка не змушує його повертатись назад і знову рватися на шматки.

Він нервово стукає пальцями по столу, потім звішує руки з обох боків. Ослаблі кінцівки, як і очі, що злипаються, як і все його змучене тіло в стані підталого желе розпливаються по кріслу, втрачаючи чутливість. Залишається лише невгамовність думок, біль у грудях, де люди часто позначають душею та всі фізичні процеси, які чомусь прискорюють биття серця. Хьонгу хоче завмерти остаточно, але всі ці роки не знаходить жодного спокою. Його сон удома неспокійний, доводиться випивати занадто багато, щоб заснути там, але Хьонгу такий варіант вже теж не подобається. І Чангу це впоперек горла, хоч він не показує взагалі, але Хьонгу уявити може. Він взагалі багато уявляє з того, як його бачить Чангу, що він буквально ходить по нутрощам і кісткам, якими молодший розкидається. Ніхто не змушував його відкриватись, але блять. У нього в житті ця людина вперше – та, перед якою не страшно просто бути, без оболонки. І це так страшно, що Хенгу від хвилі страху, що накочує, починає рахувати про себе і глибоко дихати, щоб створити ілюзію комфорту. Йому важко не тремтіти повікамии та спазмами у м’язах, але тиша майже рятує. А потім з руки на підлогу голосно валиться каблучка. Вона стукає різкіше, ніж його власне серце, але від цього стуку паніка схлопується і пропадає.

Йому важко нагинатися і підніматися знову, але Хьонгу крутить у руці каблучку, яка завжди спадає. У нього, насправді, у житті таких речей багато: начебто й місце для них є, начебто й потрібні, але не підходять. Займають простір і не додають натхнення. У Хьонгу є картини, на які він витріщається, але вже не відчуває нічого. Пісні, які він пропускає без жалю і в Хьонгу є Чангу, але

не те, щоб він йому належить, просто…

Хьонгу хмуриться. Тяжкі руки повертаються назад на стіл і на автоматі вирубують комп’ютер. Мабуть, йому справді нічого робити в студії. Не з такими думками, не з тим настроєм. Не з його серцем іти сюди, бо музика для нього надто свята, щоб роками виливати в неї гній зсередини. Хьонгу хоче писати про живе кохання, що дихає і гріє, що цвіте з весняним вітром і завжди залишає надію. Хьонгу хоче про світлий смуток хоча б, але не так, не зараз.

Шинвон каже, що треба просто викинути із голови. Хьонгу знає, що просто в житті нічого не буває, але сперечатися не хоче. Він би краще взагалі не давав нікому знати, що йому зараз складно. Він би краще мовчав, ніж намагався пояснити, бо хто б не розвів руками? Хто б сказав хоч слово по ділу? Та й говорити вже пізно – залишається чекати смиренно, поки минеться, постаратися самому виштовхати із себе грудки болю. Виходить лише думками довести себе до нудоти, чи це вчорашня доза алкоголю.

Хьонгу спиртує, дезінфікує, промиває нутро від жалю. П’яний робить дурниці, тверезий теж. Нічого не змінюється, просто йому треба шкодити собі хоч якось, карати себе за все. За те, що він і так не може контролювати. Хьонгу просто мало знає навіть про себе. Для нього і музика як знайомство із собою справжнім, а зараз уже – суцільна помийна яма безпросвітної чорноти. Мелодії та тексти не здаються такими сумними з боку, але варто тільки Хьонгу включити ще раз одну за одною, і все живе всередині нього відмирає, бо він знає, звідки це все. Він знає Чангу і те, чому все ще чекає. Тому що звик і набридло, бо вже забув, що буває по-іншому. Доброта його як даність, і більше Хьонгу не може вимагати. Чангу навіть не викидає його п’яним назад у таксі, наказуючи везти подалі. Хьонгу хочеться думати, що в такому терпінні теж якась частка кохання, але Чангу просто добрий. Просто хороша людина, і її світла вистачить на всіх, навіть на Хьонгу. Але від цього світла Хьонгу вже ріже очі, і він думає, що йому давно вистачить, інакше одного разу проміння його вб’є.

Вже вбиває – крутиться тихо на тлі інших думок, і Хьонгу киває. Йому правда треба було схаменутися раніше, вирішити все швидко і без сумнівів, без жалю забрати себе з тієї квартири та думок. Ще років зо два тому було треба, і якби він зміг, то зараз був би трохи щасливішим.

Хьонгу усміхається: щасливіше – це не про нього, здається.

***

У Хьонгу на годиннику сім вечора і краплі дощу, промоклий чуб і ледь вологий паперовий пакет із випічкою під вітровкою. Він відкриває двері легко, тихо проходить у квартиру та відкладає сумку на тумбочку. У навушниках щось тепле, повільне, але не сумне, не давить, і Хьонгу киває музиці у відповідь. У нього майже усмішка на обличчі, не змучена сьогоднішнім розкладом та купою робочих завдань від Шинвона. У Хьонгу майже відмінний настрій, і він приходить додому рано. Він приходить тверезий, він приходить додому, а не в студію. І тому навіть йому незручно: його з’їдає раптова хвиля натхнення, якої він не відчував так давно, що не віриться.

Він не шукає вдома Чангу, а просто заварює чай і дістає булочки, залишає вітровку сохнути. Над парою чайника майже висихає його волосся, але телефон виє від низького відсотка батареї, і Хьонгу доводиться йти в свою кімнату. Він знаходить потрібний провід десь на столі і швидко повертається на кухню, але зупиняється раптом посеред коридору. Навпроти відчинених дверей, через які видно кімнату Чангу. Вона світла, і Хьонгу намагається згадати востаннє, коли він бачив їхню квартиру вдень. У Чангу правда такі великі вікна та такі білі штори? Хьонгу завмирає кам’яним погруддям там, де йому знаходиться місце – у проході.

Чангу його не помічає. Він сидить боком, зігнувшись над екраном ноутбука, де видно чийсь графік. Хьонгу сподівається, що не його, бо години там поставлено впритул. І він не каже нічого, бо свою непомітність нищити не збирається, просто дивиться. Просто дивиться на Чангу і те, наскільки добре він виглядає. Шоколадне волосся, що Хьонгу навіть бачить іноді як шматочок десерту: воно м’яке, смачно пахне і виглядає смачно. Ледве помітна припухлість очей, бо ночами Чангу дивиться серіали або читає без зупинки. Губи – напружено зім’яті, але це тільки коли Чангу працює, а в інший час – рожеві та такі ж смачні на вигляд. Хьонгу від цього усміхається собі, бо він так давно знає Чангу, так довго крутиться навколо нього, але так рідко спостерігає – боїться бути розкритим, викликати роздратування. Але сьогодні чомусь легше, і Хьонгу стоїть на місці.

– Ти сьогодні рано, – каже Чангу собі під носа, це просто виривається.

Хьонгу стоїть на місці все ще. Він не хотів відволікати Чангу, але той сам зняв навушник і відволікся, Хьонгу в цьому не винен. Тому він проходить до кімнати під пильним поглядом Чангу. Він іде до вікна і заглядає за штори, пускає нерівні хвилі світла від вечірнього сонця. Літні вечори для нього зазвичай пропадали за міцно закритими жалюзями студії, а в них вдома воно ось як – гарно до тремтіння в колінах. Може, все ще через Чангу поряд. Хьонгу прислухається, але більше йому нічого не кажуть. Чангу просто вирішує, що Хьонгу сьогодні рано, і все. І навіть із цим Хьонгу не згоден: він спізнився. Його не було днів п’ять, а з’явитися в останній треба було ще кілька років тому. Або не треба було з’являтися сюди взагалі.

Просто Хьонгу думав по-іншому, коли йому було двадцять. Коли вся його школа хотіла спілкуватися з ним, коли він виглядав виграшно на тлі всіх інших. Нікому не було справи до його внутрішньої порожнечі, всі у тому віці велися лише на зовнішність та харизму, на те, що він був особливим та яскравим. За це його, можливо, взяли працювати в агентство. За це його Чангу дозволив поселити у себе, показуючи спочатку підтримку і не реагуючи ніяк на настирність. Хьонгу чомусь думав, що це ненадовго, що Чангу піддасться його чарівності і через півроку вони почнуть зустрічатися. Що Чангу буде таким самим, як усі студенти, з якими він ходив у кіно на побачення. Але Чангу просто працював з ним – більше нічого. Просто працював і жив, а далі починалися інші інтереси, в контексті яких Хьонгу не згадувався ніколи.

Чангу погоджувався жити з ним «на перший час», але далі це питання не порушували. Значить йому нормально – говорив Шинвон, і Хенгу божеволів. Як же Чангу могло бути нормально, коли поруч Хьонгу? Може, Чангу вже тоді у свої двадцять п’ять був надто старим, але це просто теза для заспокоєння. Що, мовляв, це не з Хьонгу щось не так, це зі старшим якісь невідомі проблеми, і треба його просто облишити. Але у Хьонгу не виходило так довго. Він уже й сплів у своїй голові все в одну кашу, ніби життя сходилося хрестом на Чангу скрізь, куди б він не намагався втекти. Від цього він завжди думав, що далі за ту яму, в яку він себе затягнув, нічого не буде. Від цього він ненавидів приходити додому і дивитись на стіни, в яких він так хотів жити з Чангу, так хотів знаходити комфорт та тепло. Мрія вростала корінцями з уяви в реальність, але тут було інакше. Хьонгу дивився на похорон своєї впевненості щодня, руйнував себе кожним словом про те, що не треба до Чангу лізти. Не треба чіпати його зап’ястя, не треба лізти до нього у штани, не треба намагатися поцілувати п’яно. Не треба – просив його Чангу, і Хьонгу розбивався щоразу.

Він дивився на Чангу через стільки часу і розумів, що це було справедливо, що це було чесно. Що Чангу не зі зла зруйнував усі оболонки Хьонгу і змусив зустрітися зі своєю порожнечею. Не те щоб він був гідом з моральних цінностей, просто він був собою. А Хьонгу завжди був чимось, що закривало його діряве серце.

Спина Чангу залишалася так само зігнута в робочому режимі, і Хьонгу просто звалився під підлокітник крісла. Йому не хотілося нічого, просто він утомився. Він забув про те, що на кухні холоне чай, сохнуть булочки і ось-ось розрядиться телефон. Просто спокійне розчарування в собі, як завжди, гальмувало його тіло, змушувало залишатися на місці і не йти далі. Сьогодні все було так по-іншому, але Хьонгу знав, що він усе такий же, яким був усі ці п’ять днів у студії – знесилений, втрачений та забутий. Хьонгу думає, що все правильно: коли хтось ламається, навколо порожньо і тихо. Його хвиля легкого натхнення гладить по голові і допомагає скоритися, прийняти, відпустити. Йому здається, що так можна продовжувати жити.

– Хьон, а я можу бути щасливим?

Йому здається, що навіть так можна ожвавити мертве.