зіплоки та волошки

//робота написана на челендж “соулмейт or ханахакі” від “чай і фанфіки”//

час вже перевалив за північ, і функцію єдиного джерела світла в кімнаті виконує тьмяна настільна лампа, що вимальовує в напівтемряві нариси двох чоловічих обличч.

одному з присутніх вже перевалило за тридцять, і це позначилося на мовчазній втомі в глибоких волошкових очах, на зморшках на лобі та біля країв вуст. у марка відросла колюча триденна щетина; марк – чортів екстремал, бо тримає зіплоки з героїном та посвідчення поліцейського в одній кишені. а може, йому уже просто начхати – занадто глибоко засіло розуміння того, що однак наркотики його скоро доб’ють, а на похорон тільки й прийде, що купка співслужбовців, дівчинка, яку він колись врятував від зґвалтування, та ще макс.

максу дев’ятнадцять, і він так само глибоко сидить на героїні, так само жмурить світло-сірі, неначе туман над річкою, оченята, а потім безжалісно заганяє собі голку у вену та доганяється чудодійним розчином. він не навчається і не працює, в його житті давно загубився сенс, якщо тільки він не є торканнями марка, який так часто повторював, що між ними є тільки секс, та й те під наркотиками. бо ж для марка стосунки – то табу, то лайно, в яке він так сильно не хоче вступати. для макса стосунки могли б стати абсолютно всім.

могли б, але макс поплутався не з тою людиною.

марк сидить на ліжку, прикриваючи оголене тіло ковдрою та шукаючи очима власне спіднє, яке у пориві обдовбаної пристрасті полетіло в невідомому напрямку. десь годину тому вони вкинулися та переспали; зараз наркотик повільно-повільно відпускав неприродно вузькі зіниці та стиснуті судомою думки.

нарешті диво стається, і марк натягує чорні боксери, а слідом за ними – вільні темні джинси, лишаючись без верху. йти звідси він не поспішає абсолютно – вихідний, може собі дозволити вдихнути розслабленості та відлежатись під вимучений шум міста. макс вже добрі півгодини як замкнувся в ванній кімнаті, хоча навіть марк, якому глибоко насрати на всіх і вся, вже встиг вивчити, що на душ у хлопця іде приблизно втричі менше часу.

– мася, агов! ти там що, втопився?

звідки у марка дурна звичка кликати максима масею, навіть сам макс не знав. вискочило, певно, разом із черговою насмішкою, а потім неочікувано прилипло. мася, та й годі. макс проти особливо не був, бо це звучало навіть ласкаво; макс хотів би, щоб з вуст марка це звучало ніжністю, а не насмішкою. проте марк на ніжність не здатний. змінилися часи, змінилися люди, зсередини вже давно все згнило і осипалося пліснявою.

а чи існує кохання взагалі?

кохання, напевне існує: як пояснити те, що макс страждає хворобою всіх закоханих? як інакше пояснити, що закривавлені волошки спочатку стають поперек горла, а потім хлопець вибльовує їх в унітаз?

по унітазу вже де-не-де розмазана кров; декілька квіток не потрапили куди треба, і лежали то на обідку унітаза, то на підлозі, настільки пронизливо сині, як концентрована фарба з баночки.

а ще – очі марка.

в очах у макса туманиться гірше, ніж під час бед-тріпу: ото сміху буде, якщо він зараз втратить свідомість і проламає череп, вдарившись об кафель головою. увійде, мабуть, в топ найдурніших смертей.

голос марка повертає до реального світу, змушуючи прибрати квіти та витерти кров паперовим рушником, ввімкнути воду, імітуючи вмивання. ні, макс розповісти ніяк не може, це болюче і абсолютне табу: марк його однак покохати не зможе, однак буде вимушений жити з почуттям їдкої провини за чужу болючу смерть. він, напевне, навіть з’являтися за бурхливим сексом та зіплоками героїну припинить: самоненависть заповнить зсередини, отруїть нутро, вб’є швидше за наркотик. макс не може дозволити собі втратити марка настільки остаточно і безповоротно, причому сам не знає, справа у власному боягузстві чи простому усвідомленні того, наскільки хиткий і нестабільний між ними зв’язок: один неправильний рух, і все зруйнується вщент, тільки от макс загине під завалами, а марку буде начхати.

марк вийде шукати закладку за хвилину до вибуху.

– все ок, трохи задумався.

макс знає, що звучить це виправдання по-дурному і неправдоподібно; знає, що марк розкусив би брехню, якби хоч трохи напружив мізки; знає, що якщо марк про щось і здогадується, то ні про що не скаже; знає, що марку в будь-якому випадку начхати.

швидко умившись, макс дивиться на себе в дзеркало: блідий, як поганка, синці під очима неприродно яскраві, потьмянілі очі, жовті криві зуби і власноруч підстрижене під машинку волосся – от і вся його сумнівна краса. ще рік-два, і він зав’яне від героїну в венах та квітів у тілі, і посміхатися зможе хіба що з надгробку, та й то якщо предки не пошкодують грошей на пам’ятник.

коли макс нарешті вийшов з ванної, марк уже був повністю вдягнений і практично готовий до того, щоб заскочити на свій благенький мотоцикл та зникнути серед смуг траси. напевне, йому вже скоро треба бути на роботі; напевне, йому треба жити, поки ще може; поки волошкові очі ще не згасли.

– ти точно в порядку, макс? – перепитує марк без долі хвилювання, скоріше із якимсь натягнутим спокоєм. абсолютно точно зрозуміло, що в героїновому наркомані порядку мало – всередині повний хаос, тіло і душа повільно і болюче ламаються та вигоряють. просто не можна змовчати, бачачи ці змучені очі; змовчати надприродно, майже на межі з дикістю.

макс зараз міг би зірватися та розповісти про свою глибоку і тяжку любов, про болючі закривавлені волошки кольору маркових очей поперек горла. він міг би випалити довжелезну тираду, ледве стримуючи сльози, а потім завмерти, очікуючи ляпаса, або припасти до чужих губ, намагаючись вкрасти поцілунок, перш ніж марк скаже, що це все – повна дурня; поки не прозвучали різкі фрази, мовляв, у них нічого не вийде, і якщо вже така справа, то краще їм взагалі не бачитися.

адже правильно кажуть – чого очі не бачать, того серцю не жаль?

але макс замість цього лише слабко кивне, мовляв, все добре, забудь, не хвилюйся, ні про що не думай, в тебе власних проблем вистачає.

– все добре, я ж кажу.

– та я і не допитуюсь, – відмахується марк, – тоді я поїду? мені ще треба на роботу дібратися.

макс знову киває неприродньо, як лялька на шарнірах, і знову намагається поглядом спіймати, вибити собі на сітківці блакить маркових очей. йому хочеться так багато: хочеться поцілувати, хочеться навіть просто обійняти на прощання, хочеться сказати, що в марка очі – неначе волошки, але все це – абсолютна дурість, все це зробить тільки гірше, тому макс шепоче лише тихе “бувай”, спостерігаючи, як марк на ходу вдягає мотоциклетку та зникає в дверях.

варто максу замкнутися в квартирі, як його знову вивертає закривавленими волошками.