1.

Передмова від автора. 🙂

Це – п’ята частина циклу “Раз в ніколи”. Посилання на попередні оповідання – в першому коментарі.

1.

Ми ніколи не говоримо про минуле і ніколи не торкаємося одне одного. Ніколи. Навіть якщо я ставлю на стіл горнятко з кавою, а ти в той час простягаєш руку за цукерничкою – між твоїм рукавом і моїм тремтить скляна стіна, і ми обоє знаємо, як важливо її не розбити.

Я не торкнувся тебе жодного разу від того дня у Верескливій халупі – коли обійняв тебе, невпізнаваного, і зрозумів, що твоє тіло назавжди увібрало холод каменю, з якого складені стіни Азкабану, і холод моря, що його оточує, і дихання тих, хто нечутно пропливає його коридорами.

Я не знаю, де тебе носило увесь цей рік. Ти не знаєш нічого про моє життя в маґлівському Лондоні – і навряд чи воно тебе цікавить. Ти, напевне, і не згадував про мене до тої миті, як Дамблдор звелів «якийсь час побути у Люпина».

Але тепер ми живемо в старому домі моїх батьків – навіть подумки я стараюся не називати його «мій дім». Дві кімнати, майже порожня вітальня, малесенька кухонька. Льох. Все тримається на чесному слові і не розвалюється лише зі співчуття до мого фінансового стану. Крізь ворс килима проглядають брунатні нитки основи. Крісло рипить пружинами. На кухонному столі пляма, якій начхати на прибиральні чари. Мені, в свою чергу, начхати на пляму. Я не стану затримуватися тут надовго.

Я сплю у батьківській спальні, а ти – у колишній дитячій кімнаті, де навалені стоси нікому не потрібних книжок. Ми зустрічаємося за сніданком, я варю каву і готую омлет з томатами. Ти кажеш мені:

– Доброго ранку, Ремусе.

– Доброго ранку, Сіріусе, – відказую я і п’ю свою каву, поглядаючи за вікно. Ранками я такий собі співрозмовник – це ти, мабуть, пам’ятаєш. І ми мовчимо.

За вечерею ми теж мовчимо. У вікно заглядає вечір. Пахне морем та медом – рясні китички білого алісума обліпили стежку, що провадить до будинку.

Говорити нема про що. Хіба що іноді ти просиш розповісти тобі про Гаррі. Я розповідаю. Ти киваєш.

– Добраніч, Сіріусе, – кажу я, піднімаючись з-за столу.

– Добраніч, Ремусе, – відказуєш ти і ввічливо посміхаєшся.

Я не дивлюся тобі в обличчя. Я боюся твоїх очей. Боюсь видати їм, як мені нестерпно шкода того хлопчиська, що був схожий на вітер. І як мені нестерпно соромно перед ним.

…Тиждень до повні. Моя вечеря цими днями складається з кухля міцного чаю і склянки аконітового зілля.

– Гидота? – з байдужим інтересом запитуєш ти.

– Гидота.

Гидота, Сіріусе. Одного ковтка цієї гидоти вистачить, щоб вбити людину на місці. А мені трохи пече горло.

– Либонь, Снейп придумав?

Про Снейпа ми теж ніколи не говоримо.

– Чому ти так гадаєш? – мій голос звучить рівно. Як завжди.

Ти знизуєш плечима і відповідаєш очевидно не те, що думаєш.

– Ну, він же ж крутий зілляр  і всяке таке.

«І достатньо сильно ненавидить вовкулаків, аби зробити це зілля настільки мерзенним, наскільки це можливо».

– Ні, зілля винайшов не він.

– Але він готує його для тебе? Скільки ти йому платиш?

«Заплатив один раз і назавжди – коли дозволив йому побачити мого ховчика…»

– Давай не будемо про це, Сіріусе.

– Давай не будемо, – мирно погоджуєшся ти.

І знову тиша.

– Люпине, впусти мене!

– Ні.

– Люпине!

Вже «Люпине». Стадію «Ремусе, відчини, будь ласка» ти пройшов з півгодини тому. Чому б тобі просто не дати мені спокій? Чому б тобі не втамувати свою хворобливу охоту до потворних видовищ? Я не хочу, щоб ти це бачив – ніколи не хотів і зараз не хочу. І жалощів твоїх я не потребую.

– Люпине!

– Забирайся до дементорів, Блеку! – встигаю прохрипіти я, і мене скручує перша судома трасформації.

– Я у них вже був. Мені не сподобалося, – втомлений голос з-за дверей, а далі тиша, темрява – і звір наодинці з Місяцем.

Ранок.

Клацаючи зубами, змушую себе встати. Натягаю зім’яту мантію. Голова розколюється, в роті залізний присмак, який лишають по собі вовчі сни. Я відмикаю двері та, похитуючись, виходжу в кухню.

На столі стоїть величезний кухоль кави – і повітря, що мерехтить навколо нього, підказує, що хтось застосував чари, щоб кава не вистигла. Поруч тарілка, на ній плитка шоколаду, поламана на квадратики. А ти спиш на стільці, схиливши голову на стіл. Пасмо чорного, ледь припорошеного сивиною волосся, пристало до пересохлих вуст.

Я поволі простягаю руку і забираю це пасмо з твого обличчя.

«Я старий дурень, Блеку…»

– Я старий дурень, Люпине, але все ж таки я мудріший зараз, аніж був двадцять років тому.

Обпікаючись, я п’ю каву. Ти приніс з кімнати плед, накинув мені на плечі і стоїш у мене за спиною. І говориш.

– Тоді мені здавалося, що це весело. Такий прикольний вовкулака, про якого не знав ніхто, крім нас… І запах адреналіну – всюди; він кружляв навколо тебе, кружляв у мене над головою, і я дивувався – чому ж ніхто його не відчуває, адже він такий явний, такий пряний, адже він зводить з розуму… Але ніхто не відчував. Ти залишався таємницею – моєю власною таємницею. Мені здавалося, що це весело, Ремусе – цілувати тебе і знати, що одночасно я цілую чудовисько, яке в тобі живе…

– Мені ніколи не здавалося, що це весело, – гостро перериваю я.

– Я розумію.

– Ти не розумієш. Та кімната, у якій ти зараз живеш. Це дитяча кімната, Сіріусе. Під ліжком є люк, він веде до льоха. До глибокого льоха з земляною підлогою. Стіни обшиті товстими дошками. Там нема нічого – лише підлога, стеля і стіни.

– Навіщо?.. – тупо запитуєш ти.

– Бо коли мені було сім, ще ніхто не винайшов цю гидоту, – киваю на брудну склянку з-під зілля.

– Ремусе, послухай, я…

Не обертаючись, я знаю, що твоя долоня майже лягла на моє плече. Швидко, крізь зуби, промовляю:

– Давай не будемо про це, Сіріусе.

– Давай не будемо.

Ти виходиш з кухні. Я загортаюсь у плед, схиляю обличчя над кухлем і дихаю гарячою парою.

***

…Я роздивляюся гобелен – мабуть вже вдесяте. Може й більше. Золоте гаптування, величне древо. «Toujours pur».

Ти стоїш коло вікна, споглядаючи занедбану площу. Можливо, через те, що скло давно вже ніхто не мив – але на цій площі навіть сонячне світло здається порохнавим. Довжелезна фігура Дамблдора щойно розтанула біля клумби з полинялою травою.

– Ти залишишся тут.

– Ні.

– Це не питання, Ремусе.

– Ні.

– Ну куди ти підеш? У тебе нема грошей, нема роботи, немає дому.

– Ну, дім у мене все ж таки є.

– Гаразд, дім у тебе є. Але ти його ненавидиш.

– Так само, як ти ненавидиш свій, – погоджуюсь я.

Ти загнано оглядаєшся. Чути шелест у важких шторах, сонний шепіт старих портретів, безтямне бурмотіння старого ельфа десь на другому поверсі. У застиглому повітрі потріскують невидимі іскри твого розпачу – наче крихітні електричні розряди. І від цього звуку волосся ворушиться у мене на потилиці, і втретє повторити «Ні» я вже не можу.