1

Та ніч була чомусь дуже холодною, хоч вже й настало літо. Темна, хмарна і дуже мовчазлива, така ж, як і хлопець, що йшов її пустими вуличками. Він таким зазвичай не був, взагалі Вей Вусянь по життю не відрізнявся тихим норовом. Але чомусь зараз йому, здається, зовсім не хотілось вмикати свій звичайний настрій. Йому хотілось лиш одного: побачити його. Це бажання було занадто сильним в цю ніч і хлопець не міг пояснити цього. Точніше він не хотів. Вей Вусянь останнім часом рідше бачився зі своїм другом, від чого йому було чомусь дуже сумно, але про це він також роздумувати не хотів, та й нащо, якщо він вже зараз його побачить. Він вже доходив до переходу, як груди пронизало черговим гострим болем, від чого хлопець аж опустився на коліна. Цей біль нагадав йому той випадок, коли Лань Джань – той, до кого він зараз і йшов – дізнався про Вей Їна все, що останній так бережно приховував.

Тоді, два роки тому, Вей Вусянь ледь не попрощався з життям. Як зараз перед очима та мить, коли він зрозумів. що це не звичайний приступ від болю, що приносили квіти у його тілі. Це була мить розуміння, що цей приступ, можливо, стане останнім у його житті. Легені були стиснуті наче джгутом, а повітря не підходило. Кожен вдих був надією, що зараз джгути ослабнуть, і легені наповняться повітрям, але цього не відбувалось і Вей Їна лиш охоплювала паніка, а ще неймовірний біль, що розливався у грудях. Далі Вей Їн мало що пам’ятає, тільки те, як хтось, здається, допомогав йому дихати якийсь час, даючи постійно краплі повітря, лікарню і ту розмову з Лань Джанем, в якій хлопець вже чесно признався, що так, він хворіє ганагакі – хворобою-залежністю, яка прирівнюється до наркотиків у їхньому суспільстві. Хоча звісно так і є. Ганагакі не чарівна казка, в якій людина знаходить кохання усього свого життя і живе до старості з квітами у легенях. Це хвороба. Справжня хвороба, яка змушує людину страждати від кохання до когось як морально, так і фізично. Набагато краще, коли ти можеш ходити з кимось на побачення, а потім раптово зрозуміти, що ви не сходитесь в думках і просто розійтись. Набагато краще бути у відносинах з людиною, кохати її, але при цьому, якщо ви розійдетесь, змогти з часом відпустити ці відносини. Набагато краще мати можливість покохати когось вдруге і побудувати все з нового аркушу. Але людина точно не може жити так, коли її можливість кохати відноситься тільки до когось одного. Зазвичай таким людям тяжко. Адже той, кому ти віддав всі свої почуття, може і не покохати тебе у відповідь. Або може навіть віддати тобі пів свого життя і зрештою все одно піти жити далі, з кимось іншим, в той час як ти цього зробити не можеш. Адже твоє тіло і серце просто не дозволить цього. Можна намагатись зустрічатись з кимось, але варто розуміти, що як би ти не намагався, з цього нічого не вийде. Ні тіло, ні розум не сприймуть такі відносини і буде лиш гірше. Тобто якщо сказати простіше ганагакі це залежність від людини. З нею тобі добре, але рано чи пізно доведеться попрощатись, адже це життя. Ніхто не може віддати тобі все своє життя, як це робиш ти через свою хворобу. І зробити так, як це робиш ти – теж.

Помилка Вей Вусяня була у тому, що він, здається, не до кінця розумів те, наскільки глибоко почуття до Лань Джаня засіли в його серці. Він упевнено завіряв усіх, що приступи ганагакі вже пройшли і що, скоріш за все, його залежність відійшла, адже таке буває. А помилка всіх його близьких була в тому, що вони свято вірили у його слова. Ну звісно, це ж Вей Вусянь, хлопець, що завжди знаходить вихід із ситуації, ніколи не жаліється і живе, начебто в нього взагалі не існує проблем. Можливо один Дзян Чен підозрював хитру натуру свого брата, та звісно ж з Вей Їна нічого не витягнеш, якщо той сам не захоче. І останній зрозумів всю ситуацію зараз, коли стояв біля дверей квартири свого коханого і відчував неймовірний біль у тілі. Не тільки в легенях чи серці. Боліло все, що тільки могло боліти. Голова, груди, руки, шия, ноги. Все віддавало тупим, а в деяких місцях і гострим, болем. Його свідомість начебто знаходилась в іншому всесвіті, у далекому від Вей Їна. Голова розколювалась а думки начебто відставали одна від одної і блукали по свідомості. Рука сама піднялась до дзвінка і з тяжкістю надавила на нього. Дідько, він навіть це робив з великим трудом. Двері відчинилися не відразу, адже була вже третя година ночі.

– Вей Вусянь? – трішки здивовано запитав високий хлопець, що відкрив двері. Звісно незнайома людина могла би сказати, що він зробив це не здивовано, а з байдужістю, але ні. Вей Вусянь клятву міг дати – цей хлопець точно був дуже здивований.

– Доброї ночі. – посміхнувся гість. Але посмішка ця була не така як звичайно. Вимучена, надзвичайно стомлена і зовсім не радісна.

– Заходь. – відповів Лань Джань, пропускаючи хлопця у квартиру. По його голосу можна було почути стурбованість, та воно й не дивно. Його гість виглядав справді погано.

Вей Вусянь зайшов у дім, який, як і звичайно, зустрічав його запахом горіхів і кави. Саме такий запах, як йому здавалось, і мав Лань Джань.

– Вей Їн! – почувся вигук.

Неочікувано гострий біль знову розлився у грудях, від чого Вей Їн, як не намагався, не зміг втриматись на ногах. Він осів на землю, тримаючись руками за груди. Лань Джань стурбовано підхопив його і почав щось кричати, але Вей Їн на той момент мало що розумів. Думки вже були дуже далеко одні від одних і єдине, про що хлопець міг думати, це обличчя хлопця, яке зараз з жахом нахилялося над ним.

– Лань Джань.. – на цей раз тихо промовив хлопець, що, тримаючись за груди, лежав на руках у господаря дому. Останній вже хотів йому щось сказати і, начебто, витягував з кишені телефон, але Вей Їна це не цікавило. – Пробач..

– що?! – нічого не зрозумівши, вимовив Лань Джань. Було помітно як зараз його, завжди холодне обличчя, нарешті відображає гамму емоцій, домінуюча з яких – паніка. Його свідомість мало що розуміла, але серце наче кричало про щось дуже страшне і жахливе.

– Пробач. Пробач за те, що зараз прийшов до тебе додому в такому стані, я.. – раптово Вей Вусянь знайшовся в кашлі, а по вустах потекла червона рідина, що віддавала противним присмаком металу. – я не думав, що все так вийде. Я не думав.. – кашель знову не дав продовжити сказати.

– що ти несеш?! Якого біса сталось, що з тобою таке?! – тепер вже в справжній паніці кричав Лань Джань, але варто сказати, що відповіді на питання йому й не треба було. Він сам все розумів, це було видно.

– Лань.. кхе-кхе.. Лань Джань. Мені шкода, що я прийшов сюди. Можливо ти будеш ненавидіти мене за це, але.. кхе-кхе! – хлопець схватився за груди в черговому приступі. Коли він продовжив говорити його голос вже рипотів і був взагалі не схожим на звичайний голос Вей Вусяня. – Я хотів лиш побачити тебе. Ти.. я знаю, що я більше схожий на хворого, хоча знаєш, так і є, хе-хе.. – він намагався посміятись, але очевидно, що з цього нічого не вийшло і тіло лиш забилось в приступі кашлю. – Але саме зараз мені дуже хотілось побачити тебе. Можливо.. можливо мені справді потрібно було позбутись цих відчуттів, поїхати далеко, щоб було легше, спробувати жити з цими відчуттями, адже інші живуть.. але мені хотілось бути з тобою. Вибач, я поступив як егоїст, я знаю..

– замовкни!

– …мені не варто було використовувати тебе, Лань Джаню. Я повинен був жити зі своїми почуттями наодинці. Пробач, що змусив думати тебе, що ми друзі і в той же час.. кхе-кхе!!. таємно продовжувати кохати тебе. Але мені так було легше..

– Вей Вусянь, закрий свого рота!! Що ти..

– я скажу це тільки тобі, адже тільки ти зрозумієш, знаєш… краще прожити мить щасливого життя, ніж до старості жити з відчуттям пустоти в серці.. я не хотів посвятити своє життя тому, щоб постійно заглушувати почуття всередині мене. Ця хвороба ніколи не пройшла би, адже мої відчуття до тебе неможливо відкинути, розумієш? Саме тому я ніколи не вилікувався би від ганагакі і не зміг би жити як раніше..

Очі Лань Джаня, що завжди пронизували холодом, зараз були червоними від сліз. Вей Вусянь ніколи не бачив як він плакав, та напевне й ніхто ніколи цього не бачив.

Він, переборюючи біль у тілі, підняв руку до обличчя коханого і витер сльози.

Хлопець міг поклястись, що в цей момент вперше бачив скільки болю і страху в чиїхось очах. Дивлячись в них йому ставало неймовірно сумно і хотілось заплакати самому, але він відчував лиш новий приступ болю в грудях і кашлю.

– Вей Вусянь.. – закричав Лань Джань, стискаючи хлопця в руках. Та це не можна було назвати криком, адже зазвичай твердий голос звучав зараз подавлено і тихо.

– Вибач мене, всі вибачте… я хотів би сказати, що не повинен був піддаватись тим відчуттям, Лань Джаню, але це не так. Я кохаю тебе і я не передам словами цього. Тільки моє тіло зараз відчуває це кохання, проте я не жалію.. Можливо це залежність, але я скажу лиш, що мені все одно. Кохання до тебе було моїм кращим шляхом у цьому житті, хоч всі й кажуть, що цього не повинно було статись..

-Навіщо, Вей Їн.. – прозвучав тихий голос Лань Джаня але він не чув відповіді. Тіло в його руках лиш ослабло. – Вей Вусянь!! – з панікою в очах закричав хлопець. Він сильніше стиснув тіло в своїх руках, наче це допомогло би раптово повернути все туди, на два роки назад. Начебто цей крик змусив би Вей Їна відкрити очі, які він закрив хвилину тому… а може вже й не хвилину. Не можна було точно сказати, Лань Джань не відчував часу, як і всього, що відбувалось навколо. Зараз в його руках було тіло того, хто ще два роки тому неймовірно дратував його. Хто через якісь декілька тижнів після знайомства зміг змусити вічно серйозного Лань Джаня посміхнутися якомусь безглуздому жарту. Хто одного дня ледь не помер від приступів ганагакі, що з’явилось саме через Лань Джаня. Хто всього рік тому стверджував, що з ним все добре і насправді почуттів до Лань Джаня він вже майже не відчуває. Хто насправді дуже очевидно обманював усіх близьких йому людей, а ті й раді були вірити. Йолопи, які ж вони йолопи насправді.. і найбільший з них звісно Лань Джань. Той Лань Джань який не зміг вчасно вберегти Вей Вусяня від цього прокляття. Той, хто підсвідомо відчував, як хлопець закохується в нього, але не бачив у цьому проблеми, адже він – Лань Джань – теж любив його. Вперше в своєму житті наскільки хотів когось уберегти, і вперше не зміг. Хіба міг той 22-річний Лань Джань подумати, що, не зізнавшись вчасно у своїх почуттях, він не врятує своє кохання, а навпаки – погубить? Хіба міг він припустити, що Вей Їн помре від квітів у його тілі, які вбили його через те, що коханий не був з ним? Міг. Лань Джань впевнений, що міг. Він боявся, що так буде гірше, думав, що Вей Їну краще позбутись цієї хвороби, але ж хто знав, що це хлопчисько так сильно покохало, що вже просто не в змозі було не піддатись тиску ганагакі? Хто знав, що він так сильно закохався у Лань Джаня і просто не захотів відпускати це кохання? Який же ти дивний, Вей Вусяню. Хіба можна так кохати людину, щоб піддатись такій жахливій хворобі, як ганагакі? Хіба можна віддати своє тіло мукам, болю і стражданням через іншу людину? Хіба можна приховувати свої страждання від усіх і таємно насолоджуватися, а в той же час і помирати від любові? Хіба так можна? Звісно можна. Лань Джань це розумів, та й як він міг не розуміти, коли вже більше двох місяців сам відчуває колючий біль у серці, а вранці вуста потерпають від гіркого присмаку квіткового соку? Коли тіло вже кричить, що з ним щось не так, так кричить, що стає боляче їсти та пити, а іноді навіть і говорити. Коли щось невідоме але таке рідне зароджується всередині тебе і тобі страшно, але при цьому дуже тепло і добре. Коли ти розумієш, що твоє тіло страждає від відсутності коханого, але страждання це не таке вже й страждання. І ти, Лань Джаню, теж дивний. Такий самий, як і той, хто через дурість твою і його, зараз лежить із заплющеними очима і брудним від крові обличчям.

Вже світанок і проміння ласкаво торкається квітів на тілі, що вже поросло ними. Дійсно, вже відкрились ранку бутони білих троянд, які втім білими назвати було складно через кров, що з’явилась внаслідок їхнього народження. Такі гарні і холодні, як і сам Лань Джань, вони відкривались світу у крові та стражданнях. Цими квітами і був Лань Джань. На що він зараз був схожий, як не на них? Білі і гарні, але в той же час у крові свого кохання, яке він так і не зміг врятувати, не зміг вчасно зрозуміти, як буде краще. Якби ж вони поговорили, хоч хтось зізнався би у правді. Якби ж хтось подумав про інші розвитки подій і не намагався врятувати своє кохання або насолоджуватись ним до смерті. Якби ж.. але вже пізно говорити про це.

Вей Вусянь – хлопець, що був добрим другом і братом, що завжди любив і цінував своїх близьких, що був справжнім промінцем у житті багатьох людей, – зараз був мертвим і вже ніколи не дізнається про те, що страждання були марні, а той, через кого його тіло померло, кохав його більш за все у світі. А Лань Джань, той, хто з дитинства уперше відчув потребу у комусь і уперше віддав своє серце, тепер знову залишився один. Він ніколи не зможе позбутись ганагакі і любові до цієї людини, та проте на відміну від Вей Вусяня вже й не зможе насолодитись ним. Вей Їн обрав свій шлях, та втім він не знав, що вирішив долю не тільки свою, а й Лань Джаня.