Де на тебе чекають

Техьон знову плаче. Він давав собі слово мільон разів, що плакати не буде: чоловіки ж не плачуть. І все одно мільйон разів він своє слово порушував.

У квартирі, крім нього, нікого нема. Та все одно Техьон тулиться на краєчку ліжка, крутиться калачиком і ховає обличчя в долонях. Зітхає тихо, тоді трохи голосніше й знову тихо. Перед собою соромиться, що знову, знову, вкотре плаче. Техьон ненавидить себе за це.

………………………………………………………………….

Техьон голиться акуратно, тоді маже шкіру лосьйоном, кілька разів ляскає себе легенько по щокам. Зачісує волосся, мастить його гелем, щоб лежало правильно. Ледь підводить очі олівцем, облизує губи, вирішує скористатися бальзамом. Він робить усе на автоматі, не приглядається на себе в дзеркало.

За кілька хвилин треба виходити, щоб перевірити роботу офіціянтів і кухарів. Відповісти на всі листи й дзвінки, відсортувати пошту Сокджина. Техьон любить свою роботу. Любить, що він усе може там контролювати. Що його поважають і цінують.

На вулиці прохолодно, мабуть, уже слід переходити на теплішу куртку, та Техьон поки чіпляється за післясмак тепла в природі. Він постійно за щось чіпляється. Щось, чого нема. Єдине, що він має, – це робота. Вона робить його щасливим. Він не переживе, якщо і її втратить.

Тож він упевнено відчиняє двері ресторана, натягає на губах чарівну посмішку й вітається з прибиральницею пані Чхве. Вона мила й лагідна, завжди чомусь приносить у ресторан свої пиріжки з фруктами, наче тут нема чого перекусити. Та Техьон любить ці пиріжки, і пані Чхве теж любить. Вона схожа на його маму. Якою вона колись була. Тепер, може, теж є.

Джин уже на роботі. Техьон здивувався, бо начальник ніколи раніше за нього не приходив. Хлопець постукав у двері й акуратно відчинив їх. Увійшов.

– Сокджин-хьоне, привіт! Щось трапилося?

– Привіт, Техьоні, – молодий чоловік посміхається, та якось вимучено. Порпається в телефоні й видаляє повідомлення, час від часу фиркаючи. – Ти зустрічаєшся з кимось? – питає гостро.

У Техьона миттю горло пересихає, а в животі скручується вузол. Облизує губи й відчуває на них ягідний смак бальзаму.

– Ні, я… Я просто працюю, знаєш, – каже невпевнено й тихо.

– От і добре, Техьоні, от і добре, – Джин нарешті дивиться на Техьона. – Ці дівки такі зрадливі, такі хвойди.

– Сокджин-хьоне, ви впевнені, що варто?..

У них точно не такі стосунки, щоб обговорювати особисте. Начальник, певно, переживає сильно, коли аж таке собі дозволяє.

– Так, пробач, Техьоні, пробач. Я просто злий. Вона мене зрадила. Зрадила, сука.

І Сокджин-хьон теж не такий, щоби матюкатися, принаймні перед Техьоном. Та все ж от він матюкається, кладе руки на долоні й якимись хворими очима дивиться на свого працівника.

– Тебе колись зраджували? – питає тихо.

– Так, – самими губами говорить Техьон. Він точно знає, як це, коли зраджують. Як це боляче. Усвідомлювати, що ти наче нічий більше, нікому не потрібний.

– Ти ж знаєш, що ми з нею два роки зустрічалися. Я планував пропозицію зробити. Сука, сука, сука.

Сокджин гримнув по столу. На ньому глухо брязнула його ручка.

– Я їй, бач, часу не приділяв. А те, що я тут, як проклятий, працюю? Щоби їй було все найкраще. Часу, блядь.

Техьон кинувся до бару й налив у склянку мінералки. Мабуть, треба б спиртного, та Сокджин-хьон на роботі, краще не ризикувати.

Чоловік  випив цілу склянку й пильно глянув на Техьона.

– Ти пробач, Техьоні, іди працюй. Я, мабуть, зле вчинив, що сьогодін прийшов. Підміниш мене?

– Звісно, – Техьон слабко посміхнувся.

– Якщо щось термінове – дзвони, я не вимикатиму телефон.

– Гаразд.

– Дякую, ти прекрасний працівник.

Від цих слів у Техьона степліло в грудях. Який він жалюгідний, якщо навіть такі слова приносять йому задоволення…

……………………………………………………………………….

– А я тобі завше казав, шо вона кончена сука.

Це навпроти Джина на дивані розвалився Юнгі. Він закинув ногу за ногу й тримав у руці склянку віскі. Джин заздрив його пальцям – такі довгі, прямі, міцні. Дівчата, певно, на них фетиші ловлять.

– Заспокоїв, – буркнув Джин.

– Я юрист, а не психолог, щоб тебе заспокоювати, знаєш.

– Ти засранець, а не друг, знаєш, – фиркнув Джин, і Юнгі посміхнувся кривуватою посмішкою. Відсалютував склянкою: завжди радий.

– Юнгі ж має рацію, – це до розмови доєднався Джун. Він прийшов із кухні й приніс нову упаковку пива – для себе й Джина. Стояв у дверях обіпершися й жував сухарик. Хрумкотів ним смачно, тож Джин і собі в рот закинув одненького.

– Усе, я зав’язую зі стосунками. Нахуй. Ти їй душу розкриваєш, стараєшся, а їй треба тільки…

– Товстий член, – відбрив Юнгі.

– Іди в дупу, в мене товстий член, – сіпнувся Джин, а Намджун зареготав. Упав на диван поруч із Юнгі.

– Та ну її, Джин-і, – відсміявшись, мовив Джун. – Вона ж і правда в нашу компанію не вписувалася. Хосок-і її взагалі не терпів, сам знаєш.

– Хосок-і, на відміну від вас, – їдко кинув Джин друзям, – тримав свій язик за зубами й принаймні намагався бути з нею увічливим. Правда, Юнгі?

Натяк Юнгі зрозумів, звісно. Він шумно втягнув у себе останній ковток віскі й зовсім весело засміявся:

– Пригадуєте, як вона приїхала з нами на кемпінг і зрозуміла, що ми ночуватимемо прямо в палатках? Ото в неї був вираз обличчя.

– Ага-га, – докинув Джун, – ти ще бігав за нею, вспокоювати намагався, – звернувся до Джина. – Твоя мала так і вмирала з тебе.

– Ім втішиться, – знехотя погодився Джин. Йому легшало. Добре, що в нього є Юнгі й Джун.

…………………………………………………………

Самотність підкрадається непомітно. Разом із тим, як ідуть додому друзі, залишаючи його у величезній порожній квартирі сам на сам із його думками. Як він домиває останню склянку й більше не має, чим зайняти руки. Як зачиняє вікно, бо всі запахи: алкоголю, цигарок, парфумів, сухариків – вивітрилися. Як знімає сорочку, джинси, труси. Як заходить у душ, стоїть під ним довго, а тоді йде до ліжка. Воно встелене дорогим простирадлом, і матрац на ньому якісний, ортопедичний. Та на ньому ніхто Джина не чекає.

Джин робив вигляд, що злий на Юрі, але насправді на себе. Бо це він винен, що від нього йдуть. Він ганчірка, а не справжній чоловік. Юрі пішла, не тому що їй потрібен був час із ним, а тому що їй потрібен був нормальний чоловік.

………………………………………………………………………………………………….

Хосок відкинувся на своєму стільці, закинув руки за голову й заплющив очі.

Його клієнтка, безумовно, чарівна. І безумовно, він зробить усе можливе, щоб виграти її справу, проте приходити й розповідати, який твій чоловік виродок і як він тебе зраджує все подружнє життя, й одночасно фліртувати з адвокатом – то занадто.

Хосок відчуває збудження від нової справи й огиду до нової клієнтки. Усі вони такі.

………………………………………………………………..

Хосок, Юнгі й Чонгук обідають у Сокджиновому ресторані. Вони частенько сюди заходять й насправді відчувають цей заклад своїм. Їх знають усі офіціанти, їхній столик у кутку другої зали ніхто не займає, а страви вже давно ними вважаються домашніми. Хоча б тому що вдома вони собі нічого не готують.

– Чжи Сон каже, що він їй заплатить один мільйон з умовою, що до дітей вона не матиме жодного стосунку, – продовжує розповідати Хосок. Він такий злий через свою клієнтку, що очима блискавки пускає. Юнгі їсть спокійно біфштекс, час від часу з-під лоба поглядаючи на Хосока й Чонгука. Чонгук слухає роззявивши рота.

– Рот закрий: муха влетить, – буркає Юнгі до молодшого.

– І я б теж не дозволив їй до моїх дітей доступатися. Блядь, та вона розказує мені, що він їй зраджує, а сама мало з ліфчика не вискакує. Ще б на стіл свої цицьки вивалила, хвойда грьобана, – ще більше розпалює себе Хосок.

– Я казав, шо тобі тра кинути ці розлучення. Нафіга тобі в тій білизні брудній порпатися, га? – так само спокійно прожовує м’ясо Юнгі.

– Бо платять багато, – вже тихше бурчить у відповідь Хосок.

– Шо, мало ше маєш? – вигинає брову Юнгі, і Хосок зовсім замовкає.

– Я думаю, що всі дівчата хвойди, і ми маємо ними тільки користатися, – виголосив свій висновок Чонгук. Він навчається в університеті на юридичному й хоче працювати в фірмі Юнгі й Хосока. Ходить за ними, як хвостик, усе втягує, як губка. І це добре, бо засвоїв, що про їхні справи скрізь мовчок, а то б Юнгі й Хосок могли все вже втратити. У них у бізнесі головне репутація.

– Думай ще. Погано подумав, – бурчить Юнгі й далі їсть свою страву.

– Але Сокджин-хьона зрадили, Хосок-хьона зрадили, – сперечається Чонгук.

– Але Намджун-хьон зраджує. І ти зраджуєш, – мовив спокійно Юнгі. Чонгук почервонів. Юнгі для нього найкращий хьон, він із дитинства мріяв стати таким, як він. Соромно, коли хьон отак думає про нього.

………………………………………………………………….

Джійон плакала. Намджун бачить це по її очах і почервонілих щоках. Стискає руки в кулаки так, що нігті врізаються в долоні. Але мовчить.

– Я вже зараз заберу піцу та й прийду. Іди сідай за стіл, – говорить вона нібито грайливо. Але Намджун усе одно відчуває тремтіння в її голосі.

– Так, гаразд, – говорить він вдавано спокійно й прямує в залу, де вже сидять Юндже, його племінниця, і Хьонджин, сестрин чоловік.

Юндже біжить відразу в руки Джуна. Чудова дитина, Джун би все віддав, щоб вона була захищена й щаслива. Юндже сміється дзвінко й показує, як уміє говорити лялька, яку він їй сьогодні подарував. Хьонджин тому зовсім не радіє.

– Ти не обязаний їй то всьо купляти, – каже.

– Мені хочеться, – Намджун намагається в очі чоловіка не дивитися, щоб не зірватися.

– Похвалитися, що маєш купу дєнєг? – випльовує Хьонджин.

– Зробити приємне своїй племінниці, – відрізає Джун і замовкає, бо приходить Джійон.

Вона принисить гарячу пахучу піцу. Під рукою тримає ще пляшку соку. Вона хоче зробити Юндже свято, але грошей на щось більше нема. Від Джуна вона їх нізащо не візьме.

…………………………………………………………………………………

Джун мучиться, бо має мовчати. Він може того вилупка побити й навіть убити. Юнгі й Хосок-а допомогли б сховати труп. Та він мовчить. І мучиться – провиною, слабкістю, тим, що не здатен захистити свою рідну людину.

Зціплює зуби так сильно, що щелепу зводить. Мчить у ніч на своєму дорогому авто у свій дорогий будинок, коли сестра з племінницею живуть із цим виродком в однушці.

Джійон – його відповідальність, та замість того, щоб їй допомагати, він заховався в Джина від усіх  своїх проблем. А сестра завагітніла й вискочила заміж. І поставила хрест на тому, що ще було їхньою родиною.

…………………………………………………………………………..

Джійон зачинилася у ванній і плакала. Ребра боліли від сьогоднішнього побиття, а душа – від самотності.

Якби не Юндже, Джійон би не мала чому жити. Якби не Юндже, Джійон би вже не жила. Вода текла й змивала всі сльози.

Сьогодні приходив Намджун. Можна було б із ним поговорити. Попросити допомогу. Він би не відмовив, він би принаймні Юндже забрав до себе. У нього друзі хороші, юристи, Джійон знає, їх навіть бачила колись разів зо два.

Але вона мовчить. Вона знає, що сама винна в тому, як склалося її життя. Знає, що Намджунові соромно за таку сестру. Вона й так повісила на нього забагато всього. Нащо просити про більше?

Джійон вийшла з душа і втупилася у своє віддзеркалення. Колись вона була молода. Зараз їй 24, а враження таке, що на років 20 більше. Вона відкрутила кран із холодною водою і взялася вмивати очі. Вони не повинні бути червоні. Хьонджин не має бачити, що вона знову плакала.

………………………………………………………………………

Чжи Сон закрив кришку лептопа й стиснув пальцями скроні. Голова боліла немилосердно.

– Чиміне! – гукнув голосніше замість того, щоб скористатися селектором, і відразу пошкодував: у скронях просто загупало.

– Слухаю, пане Сон, – Чимін прочинив двері й засунув голову в пройму.

– Подзвони до Чона Хосока й домовся з ним про зустріч на завтра. Десь в обідню пору було б добре, бо маю з малими сходити в школу.

– Гаразд, пане Сон. Ще щось?

– Так. Таблетку якусь: голова розколюється.

– Я миттю!

Чимін обережно зачинив за собою двері. Сон заплющив очі й вирішив, що йому пощастило, що справу про розлучення вестиме Чон. Із ним, схоже, можна нормально домовитися. Як це його благовірна так прорахувалася? Йому на щастя.

Обличчям Сона ковзнула лиха посмішка.

Чимін приніс на таці таблетку й склянку води. Життя триває.